Наукова бібліотека України


Loading
Розділ IV. Літопис села у XX ст.
Краєзнавство - Липівка - Івано-Франківська область

Розділ IV. Літопис села у XX ст.

Ляцьке-Шляхецьке у міжвоєнний період (1919 - 1939 pp.)

Наприкінці весни 1919 року із занепадом ЗУНР вся Галичина була окупована Польщею, хоча офіційно Галичина перейшла під владу Польщі тільки в 1923 році, коли Рада послів Антанти надала полякам статус на право володіння цим краєм. Вступивши на територію Галичини, окупанти почали вести себе надзвичайно агресивно. Почались переслідування з боку поляків, найбільш національно свідомих українців. Згідно зі звітом! Міжнародного Червоного Хреста восени 1919 року число українців, заарештованих і засланих до таборів Домб'я, Вадовиців, Пикуличів, у казематах Модліна, Бреста, Варшави, перевищило 100 тисяч, з них було понад тисячу греко-католицьких священиків [1]. Так, у селі Ляцьке-Шляхецьке в 1919 році був арештований польською владою священик о. Антін Сірецький [2], за ведення активної українофільської роботи.

У 1919 році в селі було створено поліцейський постерунок,комендантами якого були, як свідчать старожили, Суровіц, Ніколін, Бартечка і Олексюк [3].

З початком 20-х років село, як і весь Прикарпатський край, було у важкому становищі. Селяни терпіли нужду, не вистачало хліба, ширились тиф та інші хвороби. На 1921 рік у селі було 481 будинок, в яких проживало 2590 жителів [4]. Починаючи з 20-х років, молодих хлопців брали на службу у польську армію. Багато парубків поповнили її лави і з села Ляцьке-Шляхецьке.

у МІЖВОЄННИЙ ( ПОЛЬСЬКИЙ) період У селі і надалі залишалось два панські двори. У Юстина Малецького на 1918 рік було 294 гектарів поля [5] (У Цей час окремим селянам поміщик продавав землю). У нього було троє дітей, але Мстислав помер раніше,і маєток згодом, перед смертю Ю.

Малецького, був поділений між донькою Мирославою і сином Кирилом. Мирослава (1872-1952) [6], яка була найстаршою, в 1892 році вийшла заміж за Євгена (Антона) Василькевича і


залишилась на місці у панському дворі, а Кирило поклав свою господарку неподалік панського двору, з лівого боку. Ще й досі це місце називають "Кирилове" [7]. Відомо,що у Кирила Малецького на 1939 рік було 150 моргів поля [8]. Зауважимо, що спочатку подружжя Василькевичів проживало у м. Чернівці. Євген Василькевич працював інспектором Львівської залізниці. Саме у Чернівцях народилося у Василькевичів


2 дітей. Вже з початком XX ст. сім'я їхня переїзджає на постійне проживання у с. Ляцьке-Шляхецьке до

панського двору. Цікаво, що Є. Василькевич, як і його тесть Ю. Малецький, вів здоровий спосіб життя: завжди купався взимку у своєму ставку. У подружжя Василькевичів було два сини —Святослав (1895), Костянтин (1906) і донька Ольга (1897) [9]. На сьогоднішній день нащадки Василькевичів, а саме — син Костянтина — Юрій — проживає із сім'єю в Івано-Франківську. В 1971 році закінчив Івано-Франківський інститут нафти й газу, за спеціальністю інженер-механік. Працював на різних інженерних посадах. З 1990 по 1995 pp. працював на посаді заступника начальника управління ДАІ УМВС в Івано-Франківській області. З 1996р. і до сьогодні — директор ТзОВ "ЮЗД".

Щодо другого панського двору, який був на Студинці, то за Польщі ним володів Владислав Княгиницький, син того Княгиницького, який заклав цей двір. На 1939 рік у Владислава Княгиницького було тільки 100 моргів землі,

2 рибні ставки, сад, 16 корів і стайня коней [10].


За даними адресової книги, у 1925-1927 pp. в селі проживало 2590 чоловік. Більша майнова власність належала Княгиницькому Владиславу і Василькевич Мирославі. Була одна акушерка. Ковалями були Данилець М. (його кузня розміщувалась на місці теперішнього кафе "Забава" - Л. І.) і Голинський М. (кузня розміщувалась по дорозі на село Братківці з правого боку — Л. І.), столяром був Вишневський,

Генеологічне дерево родини Малецьких-Василькевичів


шевцем — Меншенфройнд І., виправкою шкіри займався Кінстлєр М., тютюновими товарами торгував Сікевич М. У селі було три млини: Стахевича А., Василькевич М., Веселовського Ф., [11]. Всі три млини були водяними і розміщувалися на річці Стримба. Млин Стахевича Адама знаходився у центрі села, він зберігся і сьогодні.

Млин Веселовського Ф. був в урочищі Горішній кут. З інших документів довідуємося, що столярами в селі за Польщі був   Яворський Ян, Яворський Йозеф, Соколовський Микола. Кравцем у селі був Вишневський Григор, шевцем - Яворський Габріель [12]. Згідно зі спогадами старожилів, свій магазин (де тепер пам'ятник загиблим воїнам) мав Бабій Олексій. Була відкрита крамниця при читальні "Просвіти". Був і польський магазин, який називався "польське кулко", і торгував у ньому Голинський Антон. У селі були дві олійні: в Кукудяка Ілька і Баворовського Юрка (в урочищі Добрівки), згодом з'явилась олійня у Луцького К.[13]. Пошта в цей час знаходилась у селі Марківці, суд — у Тисмениці, староство — в Товмачі[14].

Надзвичайно великих збитків село зазнало в 1927 році, коли природна стихія у вигляді буревію з градом познімала багато покрівель з будинків,знищила посіви. Ще й сьогодні старожили з сумом згадують про цей страшний рік [15].

Польща завжди прагнула якомога більше впливати на західноукраїнське населення, використовуючи при цьому різні методи. У травні 1926 року внаслідок перевороту у Польщі до влади приходить режим "санації" на чолі з Ю. Пілсудським, який починає вести більш гнучку політику стосовно українського питання. В багатьох населених пунктах починають будуватись польські клуби, які мали би стати осередками польського культурного життя, стримувати роль читалень товариства "Просвіти". Так, у селі Ляцьке-Шляхецьке Рада гмінна, яку очолював війт Петро Луцький, 18 травня 1929 року ухвалила справу про видання землі під будівництво "Дому стрілецького», тобто польського клубу. Вже через три роки Тимчасовий повітовий відділ на засіданні 21 березня 1932 затвердив

цю ухвалу Ради гмінної із села Ляцьке-Шляхецьке [16]. Саме з цього часу і почалось будівництво добротного будинку для польського клубу, яке, за спогадами старожилів, тривало десь до 1938 року. Цей будинок зберігся до сьогодні. У даний час в ньому розміщується виконавчий комітет села, пошта, Будинок культури, медпункт.

Велика робота проводилась польським урядом і у справах ополячення українського населення, так звана програма державної асиміляції українського народу, яка почала втілюватись за правління режиму санації. Зауважимо, що в селі Ляцьке-Шляхецьке, окрім українських шляхтичів, проживало і достатньо польських шляхетних родів. Але, що характерно: багато саме українських родів в селі ополячилось в період Польщі.Отож подаємо список польських шляхтичів з села Ляцьке-Шляхецьке на 1934 рік: (див. с. 52 — 53).

Надзвичайно важливе значення у соціально-



економічному розвитку села за Польщі, та й взагалі в першій половині ХХст., мали жиди. На жаль, коли з'явились представники цієї національності в селі точно сказати важко. Про першого жида в селі — Рудольфа Марцінека, який до того ж був юстиціарієм у селі Ляцьке, ми довідуємось на 1848 рік [18]. Вже на 1892 рік в селі проживав 171 жид [19], а на 1897— 190 [20]. За свідченнями старожилів, на початку XX століття жиди закупили хату у Яворського Марціна, перевезли її навпроти церкви і перетворили у синагогу [21]. Залишки жидівської синагоги зберігаються до сьогодні у вигляді невеличкого будинку, який довгий час використовувався як молочарня. Равена в селі за Польщі не було, він приїздив із Тисмениці. Старожили згадують, що як тільки наступала субота, так всі жиди, які проживали у селі, обов'язково відвідували синагогу. Жидів у селі не хоронили, а везли до міста Тисмениці [22]. Основним видом діяльності жидів була торгівля. У селі було дві корчми. Одна знаходилась поряд із польською школою j була власністю Таубера Я. Друга була поруч із церкво^ і належала Кінстлсру М. [23]. Різними товарами серЄд жидів у селі торгували Аксельрад С., Клеррайх о Колько-Рольницький, Маргуліс Я. [24]. Але зауважимо, щ0 вже за Польщі кількість жидів у селі була менша. Так на 1923 рік у селі проживало 106 жидів [25], а на 1939 рік — тільки 80 [26].

В цілому найбільше жителів у селі Ляцьке-Шляхецьке за всю його історію проживало на 1 січня 1939 року -3070 чоловік. З них — 2490 українців, 50 поляків, 300 латинників, 80 євреїв, 150 німців [27].

Німецька колонія Сітанерівка

З переходом Галичини під владу Австрії (1772 рік) у Галичині починають засновуватись німецькі поселення (колонії). З цього приводу Рудольф Штайнінгер у своїй праці зазначає, що в 1782 році кайзер Йосиф II перебував у Станіславові. Онука Станіслава Потоцького Катерина Коссакорська (дівоче прізвище Потоцька) приготувала кайзеру блискучий прийом. Кайзер зупинився на три дні в місті, засвідчив свою повагу господині замку, але знехтував запрошенням жити у чудових прикрашених для нього кімнатах замку, більше того поселився в убогому єврейському будинку для гостей по вулиці Тисменицькій (сьогодні вулиця Незалежності). Тоді Йосиф II особисто дізнався про тутешні умови життя і визнав, що тільки завдяки успішному розвитку сільського господарства можна було б усунути в цьому краю бідність. На заклик монарха відгукнулися переважно євангелістські селяни та ремісники з південного заходу Німеччини. На українські землі почали прибувати німці і засновувати чисто німецькі села. Це була перша хвиля імміграції німців в Галичину. Була і друга хвиля, приблизно 20 років пізніше, але на цей раз німецьке населення почало^ пуНКтах [28]. Ймовірно, що німецька колонія насели окраїні села Ляцьке виникла саме десь 16 ст оскільки ще у Йосифінській метриці на початку 1787 року) панськии двір належав Дмитру Лянському, а про німців, як про жителів села, взагалі нейдеться. Назва німецького поселення Сітанерівка пходить від прізвища власника панського двору, який знаходився саме тут - Готфріда де Сіттауера. Вперше відомості про цього багатого пана знаходимо на 1820 рік [29]. Ймовірно, що він і був першим німцем у цьому поселенні, що започаткував заселення цього куточка села. Останні відомості про цього багатого землевласника знаходимо на 1832 рік [30]. Сімейний архів Юрія Василькевича підтверджує думку про те, що ця колонія існувала вже в першій половині XIX ст., а Бучко вперше згадує про німецьке поселення Сітанерівка тільки на 1855 рік [31]. З такою назвою німецька колонія проіснувала аж до 1939 року.Вже десь на початку XX ст. (на 1907 рік в описі села ще не згадується німецька церква — Л.І.) колоністи збудували при в'їзді в колонію з правого боку німецьку дерев'яну кірху, яка збереглась до сьогодні. Як свідчать старожили, навпроти церкви була дзвіниця з чудовим дзвоном, якого було чути аж у сусідні села [32]. Вже на 1907 рік, як засвідчують історичні джерела, у Сітанерівці було 34 будинки, в яких проживало 223 жителі, з яких 214 німці [33]. Спогади старожилів свідчать, що тут у колонії проживало і декілька українців, хати яких розміщувались справа під лісом попри дорогу, яка веде до села Ворона [34]. Отже, на 1907 рік тут у колонії проживало 9 українців. На початку XX ст. в цій колонії проживало найбільше жителів, згодом їх кількість зменшується. Так, вже 1923 рік тут проживало 183 німці [35], а на 1 січня 1939 рік у Сітанерівці проживало всього 160 чоловік; 150 німців і 10 українців [36]. Тут проживав і Скворонський Іван, який брав надзвичайно активну участь у громадському житті села.

На цьому поселенні зберігся ще і німецький цвинтар, який був започаткований з приїздом німців сюди. На окраїні цього цвинтаря, за свідченням Осташа Михайла, є декілька могил і українців, а саме з роду Сковоронських. На жаль, сьогодні це місце вічного спочинку є в надзвичайно занедбаному стані, і тому добре було хоча б обгородити його, адже там поховані люди, які теж були причетні до історії села. Про саме життя німців у цій колонії ми знаємо дуже мало. На 1900 -1901 роки знаходимо відомості, що тут у Сітанерівці була однокласна (євангелістька) школа, в якій учителював Бізанц Якоб [37], пізніше, у 1910 році тут учителював Бретц Адольф [38], а в 1914 році Претц Адольф [39]. Це була суто німецька школа. З уст старожилів довідуємось, що тут у Сітанерівці в польський період проживав професор Пейшльох разом із своєю дружиною Галіндер та сином Горигглом. В обов'язки цього професора входило

ти самою колонією, навчати дітей у школі. Натіт-пго німецького поселення йшла допомога з розвиток з Німеччини, яку й одержував професор Пейшльох, а вже згодом ділив її на ті чи інші потреби серед жителів. Тут у Сітанерівці був клуб, який служив німцям для культурно-п освітницької роботи. Німці мали свій магазин, в якому торгував Сандер. Були свої майстри : стельмахом був Герман, шевцем - Шустер [40].

Ще й сьогодні згадують старожили, якою акуратністю відзначалось це німецьке поселення. Через колонію пропливала річка Кобила, від якої на сьогодні залишився маленький струмочок. Біля кожної хати був садок, насаджено багато квітів. В 1939 році всі німці з колонії Сітанерівка виїхали до Німеччини. Після 1939 року сюди, в цю колонію, прибули лемки, внаслідок чого хутір змінив свою назву на Лемки. Сьогодні цей куток села називається офіційно Нова Липівка, нараховує 25 будинків, в яких проживає 68 жителів[41].

Село в період Другої світової війни

1939 рік започаткував якісно новий етап в історії українського народу, та й села Ляцьке-Шляхецького зокрема. Напад гітлерівської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року поклав початок Другої світової війни. Вже 17-18 вересня на територію Галичини ввійшли радянські війська й влада перейшла до рук радянських органів. Місцеве населення села спочатку позитивно відреагувало на зміну влади, оскільки вважало, що ця зміна принесе нові більш кращі порядки для українського населення. Але насправді політика радянського керівництва розпочалась з жорстоких репресій, закриття читалень "Просвіти". Так, згідно зі спогадами старожилів, останній раз найбільш активні члени усіх читалень (Любчик Михайло, Голинський Якуб, Іван Буджиган, Федорів Петро, Княгиницький Платон, Камінський

Дмитро) зібрались 4 грудня 1939 року в центрі села оскільки самі читальні вже були закриті. Всіх активісту І було заарештовано і відіслано в тюрму до Товмачика, де ВОНИ пробули 6 ТИЖНІВ. Згодом усіх відпустили, І винятком Любчика Михайла і Вільшука Михайла, пр їх долю яких ніхто не знає і до сьогоднішнього дня [42].

З приходом радянської влади на західноукраїнські [ землі в селі були заарештовані коменданти поліцейського постерунку Суровіц, Бурачек, Олексюк, Бартечка. Перші паростки пускало й розкуркулювання власників багатих маєтків. Серед них в селі особливо постраждали маєтки Василькевич Мирослави, Княгиницького Владислава, Малецького Кирила і інших, майно яких планувалось передати до колгоспів, які вже починали створюватись. В селі Ляцьке-Шляхецьке наказ про створення двох колгоспів ім. Сталіна та ім. Тимошенка був даний у лютому 1940 року [43]. Внаслідок такої політики, яка проводилась радянським державним керівництвом, в селі почалась активна еміграція. Так, починаючи з 1938 року, і з села виїхали до Польщі власник панського двору на Студинці Княгиницький Владислав з дружиною і двома синами, директор школи Луцький Микола із сім'єю виїхав у США, виїхали всі німці з колонії Сітанерівки, значна частина євреїв, а також багато польських родин [44]. Позитивним моментом у приході нової влади, який, звичайно, не виправдовує тих страшних знущань і поневірянь над українським народом, був перехід у навчальному процесі з утраквістичної (двомовної) школи на викладання виключно українською мовою. А з липня 1940 року в селі було відкрито фельдшерсько-акушерський пункт [45].

З нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року радянські війська змушені були відступати на схід. В результаті такого перебігу подій уже в липні 1941 року м. Станіслав було окуповане німецькими військами. Населення зустріло нову владу з піднесенням. Усі вірили, що німці принесуть мир і щастя у кожну оселю. Та, на жаль, і на цей раз зміна влади не поблажливою для українського народу. З окупацією гітлерівське командування почало запродувати своої порядки. Так, вже 1 квітня 1942 року в стрикті Галичина було запроваджено новий адмін істративний поділ території та управління ним. Відтепер кілька сіл творили волость на чолі із солтисом, а на селі правління здійснював війт. Станіславський повіт складався з 8 волостей. Село Ляцьке-Шляхетське входило до Черніївської волості разом із Братківцями, Опришівцями, Тисменичанами, Хом'яківкою, Хриплином, Черніївом і Чукалівкою [46].

Новою владою були накладені великі податки, які збирались із селян в основному в натуральному вигляді. Багато селян було вивезено на роботу до Німеччини. Із села Ляцьке-Шляхецьке було вивезено 190 чоловіків (при загальній кількості населення 2224 жителі). Подаємо список (на жаль далеко не повний) жителів села, які були вивезені на роботу до Німеччини:

Фіцик Михайло Фіцик Анна Пинчук Петро Стриганюк Іван Данильців Еміль Мартинюк Федір Кабзан Олекса Сенчук Анна Баворовський Михайло Баворовський Петро Мельник Володимир Журак Іван Журак Микола Кавецький Михайло Костюк Василь

Сисак Іван Лесів Михайло Лесів Юстина Лесів Тарас Лесів Параня Богатчук Іван Матиящук Іван Матиящук Ярина Лудчак Юстина Вірстюк Антон Волосінчук Якуб Нагорняк Яків Пасяка Михайло Сисак Михайло Вендель Марія

Любчик Василь Куций Іван Данилець Яків Попович Марія Давибіда Тарас Лудчак Михайло Буждиган Микола Сисак Юстина Сисак Євдокія Надрага Василь Фіцик Іван Осташ Ірина Осташ Марія Лесів Іван Вірстюк Параня Качанюк Михайло Василишин Андрій

Петришак Андрій Петришак Марія Камінський Микола Василишин Василь Данилець Микола Дем'янчук Василь Дем'янчук Анна Гураль Григор Вірстюк Параня Гупайло Микола Гупайло Марія Буртик Іван Лудчак Іван Коцюбан Олексій Федорів Марія Буждиган Остап Зубр Іван

Буждиган Василь [47].

Зауважимо, що в основному німці вивозили на роботу до Німеччини молодих юнаків і дівчат. Надзвичайно І великих збитків від німецької окупації зазнало населення села. Загальна сума збитків по селу становила 2.018.240 І рублів. Найбільших збитків зазнали господарства І Княгиницької Ольги (104.480 рублів), Вільшука Степана (104.000), Грибенюк Марії (105.360), Княгиницького Івана (109.800), Андруховича Ореста (101.040) і ін. [48]. Війтом за німецької окупації був Штангерт Петро, а його заступником — Коцюбан Степан.

Вже 26 липня 1944 року — Тисменицю, а 28 липня і весь район було очищено від німецько-фашистських завойовників [49]. В результаті так званого очищення відбувся, як у народі називають, другий прихід совітів. Розпочався активний процес радянізації, — з утвердженням радянсько-комуністичного режиму, розпочалась мобілізація здорових чоловіків на фронт.

з цих чоловіків, які були забрані на фронт, так і багато провернулись до рідного порогу. В 1967 році було Н ановлено в центрі села пам'ятник жителям села, які Минули у Другій світовій війні [50]. Подаємо список Жителів села, які загинули на фронтах Другої світової

війни.







Матеріал взято з Книги Пам'яті України: Івано-Франківська область. Т. 2. - Львів, - 2001. - с. 586-590 [51].

'Правильно Винник, Грицюк, Дженджеруха, Куцюбан, Любчик, Мачкодан, Пинчук.

За волю, за державу за націю (жителі села в національно -визвольній боротьбі)

Ох не хиліть голов своїх в журбі Найдіть на рани ліки. Хто умира у боротьбі В серцях живе вовіки!

Олександр Олесь.

Період другої половини 40-х — початку 50-х років був одним з найтрагічніших в історичній долі села. І хоча загони Української Повстанської Армії (УПА) вперше з'явились ще в 1942 році, все ж активно вони починають поповнюватись вже після 1944 року. В лави УПА вступило багато і жителів села Липівка, які віддали своє життя за волю України. Зауважимо, що влиття мешканців села у ці збройні загони було свідомим кроком, на відміну від тих людей які в 1944 році були в основному насильно мобілізовані до лав радянської армії.

Село Липівка було надзвичайно придатне для ведення підпільної боротьби, оскільки з кожного боку було оточене лісом, а тому тут дуже часто проходили бої УПА з військами НКВС. Зі спогадів старожилів довідуємось, що наайчастіше ці сутички були в урочищі Воронський, Кругольня, в районі Воронського озера, на хуторах К ки та Студинець, в лісі під назвою Березники. Ця иторія була вигідна ще й тим, що тут найближче до Тісу були хати, до яких можна було прийти цілою боївкою, поповнити свої запаси харчами, перепочити.

З села Липівка в лавах УПА були такі жителі:



Таблиця складена згідно даних з неопублікованих фондів "Книги пам'яті України" [52].

Спогади старожилів свідчать, що в загонах УПД воювали також Голинський Кароль, Яворський Кароль

загинув в бою на хуторі Студинець), Стах Комоновський, Данилець Михайло [53]. На жаль, якихось конкретних аних про участь цих стрільців УПА в боях з військами НКВС немає.

Надзвичайно активним воїном УПА був Іванилюк Степан Федорович на псевдо "Залізняк". Він був у Чорному лісі. Згодом був призначений станичним села ляцьке-Шляхецьке.


Боївка "Залізняка" нараховувала 40-45 чоловік і завжди чинила впертий опір чекістам. Так, на Зелені свята 1945 року 15 чоловік отинійської опергрупи Бутурова прибули в село Ляцьке-Шляхецьке. Чекісти були на 3 підводах.

"Залізняк", "Закарпатчик", Степан Комоновський в урочищі Кругольня зробили на них засідку з кулеметами.

Троє повстанців знищили кулеметним вогнем 11 чекістів, решті вдалося втекти. "Залізняк" був викритий в урочищі "Суходіл" разом з 8 повстанцями в січні 1946 року. Щоб не здатись чекістам у руки, він останнім набоєм обірвав собі життя [54]. Похований цей славний воїн УПА на сільському цвинтарі у Липівці. Окрім цих воїнів УПА, яких вже давно немає з нами, хотілось би згадати й Буртика Петра Васильовича (1920 рік нар.), який живе досі у далекому Казахстані в околицях м. Караганди.

Ще в 1939 році він став членом ОУН. Працював біля друкарського верстата у підземеллі. Простудив ноги, страждав від мокрої екземи. Взимку 1946 року був зраджений і схоплений у криївці в селі Ляцьке-Шляхецьке.


Його допитували, застосовуючи тортури, вимагали видати спільників, підсували підписати статтю з наклепами на членів УПА. Жорстоких знущань зазнала й жінка, у дворі якої була виявлена криївка. За "непокору владі" і за небажання видати спільників Петрові було винесено вирок: 10 років таборів, 5 років позбавлення прав і відправлено до Воркути. Відбувши покарання у 1955 році, Петро Буртик переїзджає до свого батька у Казахстан [55].

Хотілось би також уточнити згідно зі спогадами старожилів місце загибелі деяких повстанців. Так, Сисак Михайло вбитий і похований у лісі села Стриганці. Дженджеруха Дмитро підірвався у зв'язку з оточенням його чекістами на Долішніх городах на обійсті в Комоновського Антона. Олійник Іван підірвався гранатою у зв'язку з оточенням чекістами на горищі стайні в Кукудяк Марії у центрі села. Яськевич Любомир загинув у селі на хуторі демки. Осташ Юрко та Равлюк Яків загинули в боях з НКВС неподалік хутора Студинець [56].

Вічна слава цим героям, які ціною власного молодого життя здобували волю для нашого народу, торували шлях до незалежності України.


Село в часи радянсько-комуністичного режиму (1945-1990 pp.)

Період після 1945 року був надзвичайно складний в історичній долі села Липівки. Одна з газет так писала про село в післявоєнний час. "Село Ляцьке-Шляхецьке, Тисменицького району. До війни воно красувалося, мов маків цвіт. Чепурні хатки, садочки, багаті родючі огороди. Тут весело проходила праця, а вечорами на все село лунали пісні. Тепер люди з блідими обличчями, в селі — руїни" [57].

Ще 9 вересня 1944 року Е.Осубкою-Моравським і М.Хрущовим у Любліні був підписаний договір між ПКНВ

(Польський комітет національного визволення) і урядом УРСР про переселення українського населення 3 території Польщі і польських громадян з території Української РСР. Розпочалась трагічна сторінка в українсько-польських відносинах, яка відома в історії під назвою "операція Вісла". Внаслідок цієї сумнозвісної акції в 1946-1947рр. з етнографічних українських регіонів (Лемківщини, Холмщини) в село Липівку було переселено надзвичайно багато сімей. Серед них сім'ї Ворони, Мощара, Мохнацького, Тараса, Пурхи, Калинівського, Когута, Клюка, Кисіля, Старка, Данилківа, Милика, Чумака та ін.[58]. Багато з них були переселені на територію колишньої німецької колонії в селі, внаслідок чого цей хутір і отримав назву Лемки. Тяжко випробовувала доля цих людей, адже не кожному вдалось отримати зразу свій будинок, клаптик землі, завести господарство.

Друга половина 40-х років — перша половина 50-х років характерна для населення нашого краю ще й тим, що розпочався період репресій і виселення селян радянськими органами влади до Караганди, Томська, Іркутська, Воркути, Хабаровська. На жаль, однозначно ствердити кількість жителів із села Липівки, які були репресовані і вивезені, не наважуємось, оскільки не мали доступу до архівів Служби Безбеки України. В цілому період з другої половини 50-х — до половини 80-х років не був позначений якимись особливостями в розвитку села Липівки. В селі в цей час функціонували середня школа, медичний пункт, Будинок культури, при якому був створений драматичний гурток. Зі своїми п'єсами він часто відвідував сусідні села. В селі також діяв колгосп "Перше травня", який спеціалізувався в основному на тваринництві й овочівництві.

Роки незалежності України

В кінці 80-х років XX ст. по всій Україні (а в західних областях особливо) відбувається пробудження наці°нально-демократичних сил. Створюється Народний nvx України, який, по суті, бере на себе роль провідника тих радикальних політичних змінах. Не залишались осторонь цих подій і жителі села Липівки.

У селі був створений осередок НРУ, який очолив Яворський Іван Йосипович. Саме завдяки цій організації та її членам у селі на будинку сільської ради був вивішений синьо-жовтий прапор. Характерно, що ще у переддень проголошення незалежності України в селі було відкрито і освячено пам'ятник Т. Г. Шевченку. Ця урочиста подія сталась в селі 18 листопада 1990 року. А з яким піднесенням липівчани йшли на референдум 1 грудня 1991 року з тим, щоб віддати свій голос за незалежність нашої держави. І мрія їхня та їх батьків, дідів таки здійснилася. З того часу жителі села багато

доклали сил для духовного розвитку села: в селі збудована і освячена нова церква, на подвір'ї біля якої будується нова капличка. В центрі села жителі висипали могилу полеглим за волю України, яку освятили 9 листопада 1997 року. Активно діє в селі Будинок культури, яким завідує Важинський Степан. Підібрано молодих активістів,які ставлять вистави, концерти, приурочені до різних пам'ятних дат.

Та, на жаль, турбує жителів села й низка проблем, які зачекались свого вирішення. Серед них: будівництво шкільної їдальні, ремонт центральних доріг. Багато жителів села виїздить у пошуках кращого заробітку за кордон. Та все ж липівчани з оптимізмом дивляться в майбутнє. За даними нового перепису (грудень 2001 року) у селі нараховувалося 776 будинків. З них: у самій Липівці — 653, Новій Липівці (Лемки) — 25, Студинці (Долішні городи, Залужжя) — 98. Населення села становить всього 2337 чоловік. З них: у Липівці — 2019, Новій Липівці — 68, Студинці — 250 [59].