Наукова бібліотека України


Loading
розділ III. Ляцьке-Шляхецьке в період Австро-Угорщини (1772 - 1918) Соціально-економічний розвиток села в другій половині XVIII - І половині XIX ст.
Краєзнавство - Липівка - Івано-Франківська область

розділ III. Ляцьке-Шляхецьке в період Австро-Угорщини (1772 - 1918) Соціально-економічний розвиток села в другій половині XVIII - І половині XIX ст.

1772 рік став переломним роком в історії західноукраїнських земель. В цьому році Галичина внаслідок першого поділу Польщі перейшла під владу Австрії. Згідно з твердженням Івана Крип'якевича, Галичина перейшла під владу Габсбургів як країна економічно й культурно відстала. Усе господарське життя було в руках шляхти, дідичів, що використовували працю панщизняного селянства [1]. 29 грудня 1772 року по всій Галичині, в тому числі і в селі Ляцьке, місцеві мешканці складали присягу вірності імператриці Марії Терезії. Вони повторювали слова австрійського чиновника: " Слюбуємо і складаємо тілесну присягу Всемогучому Богові, найяснішій імператорській княгині і пані Марії Терезії з ласки Божої цісаревій римській, як тепер найласкавішій нашій королеві, як і не менше їх, дідичам згідно установи, як і обом князям дідичу честь віддати, а також слюбуємо, що кожного часу будемо вірними і послушними підлеглими" [2]. З переходом Галичини під владу Австрії Ця територія разом з частиною польських земель почала називатись " Королівство Галіції і Лодомерії (Володимири) із центром у Львові. Вже у 1780 - 1786 роках в цьому коронному краї було запроваджено новий адміністративний поділ, згідно з яким налічувалось вже 18 округів, з яких 12 становили українську частину краю — Східну Галичину. Таке становище тривало до середини XIX ст. [3]. Внаслідок цих адміністративних змін село Ляцьке почало належати до Станіславівського циркулу

[4].    Зауважимо, що до цього часу Ляцьке належало до Галицького повіту Руського воєводства. З приходом на австрійський престол Йосифа II (1780 — 1790 pp.) ще більші зміни відбулися в селянському житті. Так, патентом від 5 квітня 1782 року він скасував особисту залежність селян від дідичів і надав їм право одружуватись без згоди пана, переселятися, обирати професію. Патент від 16 червня 1786 року обмежив панщину до 3 днів на тиждень

[5].    За наказом Йосифа II було здійснено опис усіх населених пунктів Галичини. Цей опис, відомий в історії як Йосифінська метрика. Опис села Ляцьке був здійснений у 1787 році. З цього документа довідуємось, що найбільшим земельним власником в селі на той час був Дмитро Шумлянський, якому належить панський двір

[6].    Ймовірно, що він був нащадком ще того Івашка з Шумлян, який закупив у XV ст. великий маєток у селі Ляцьке. Згідно з Йосифінською метрикою в селі на 1787 рік проживали такі жителі (подаються власники господарств):

Двір Дмитра Шумлянського Василь Зубр Остап Луцький Василь Шумлянський Григор Гуцуляк Михайло Луцький Юрко Буждиган Матвій Дудчин Анна Драгомирецька Тимко Матиящук Иозеф Слевінський

Юрко Мельник Фома Бурачек Юрко Іванишин Михайло Данилів Федір Бурачек Іванна Лудчина Микола Івана Лудчиного Антон Голинский Гринь Лаврів Семен Куций (52) Данило Сім'янчук

федір Івана Лудчиного Михайло Сім'янчук Янко Камінський Степан Данилів Григор Лудчак Степан Лудчин десь Бойчук

Дмитро Степана Лудчиного Іван Гільтайчук Василь Г ільтайчук Михайло Заяць Василь Дженжеруха о. Антоній Вольканович — парох гр. кат.

Прокіп Бойчук Василь Винників Федір Юрків Антон Гільтайчук Юрко Винників Петро Лудчин Михайло Кукудяк Яків Бойчук Андрій Костюк Петро Костюк Василь Куций Олекса Луцький Іван Бабінчук Маруся Міхалицька Олекса Бурачек Іван Куций Іван Петришак Дем'ян Петришак Михайло Строкан

Петро Матківський Андрій Березовський Семен Куций (99)

Григор Яворський Антон Березовський Василь Луцький Яків Яворський Гнат Куб'як Ян Білінський Андрій Зубр Йозеф Зубр Антон Матківський Константан Березовський Катаржина Білінська Іван Кукудяк Михайло Бойчук Анна Голинська Ян Голинський Петро Голинський Петро Остапів Юзь Березовський Ян Матиящук Габріель Матиящук Микола Кукудяк Герасим Лесів Олекса Мельник Остап Зубр Іван Камінський Тадеуш Матківський Йозеф Рудковський Ігнат Рибак Якуб Буждиган

З Йосифінської метрики кінця XVIII ст. ми довідуємось 1 про назви урочищ, які здавна існували. Деякі з них до Цього часу не збереглись, інші, навпаки, засвідчують

прадавню топоніміку села Ляцьке. Так, в актах Йосифінської метрики (1787) згадуються урочища Діброва, Круги, Лебедівка, Монастир, Ласки, Царинка, Забереж, Вишники, Барилівка, Могилка, Студинець. Акти також вперше подають відомості про адміністрацію села. Так, описи села Ляцьке склали війт Олекса Луцький та присяжні Іван Петришак і Василь Гільтайчук

3 1792 року австрійським цісарем стає Франц І (1768— 1835), а з 1804 року він прийняв титул імператора Австрії [8]. За наказом Франца І був знову здійснений у 1820 році опис усіх населених пунктів Галичини, який відомий як Францисканська метрика, що теж є важливим джерелом для вивчення нашого краю на початку XIX ст. Читаючи Францисканську метрику, довідуємось про те, що найбільшим власником у селі на 1820 рік є вже Готфрід де Сіттауер, якому належить і панський двір [9]. Цей багатий землевласник був першим в селі німцем, згодом у селі виростає велика німецька колонія. Цікаво, що на 1820 рік у селі і надалі проживає Дмитро Шумлянський, власник панського двору в кінці XVIII ст. Хоча яким чином панський двір став власністю Готфріда де Сіттауера поки що невідомо. Згідно з Францисканською метрикою в селі Ляцьке на 1820 рік проживали (власники господарств):

Двір Готфрід де Сіттауер Шумлянський Дмитро Голинський Йозеф Зубр Микола (107)

Зубр Микола (108) Княгиницький Микола Княгиницький Василь Княгиницький Ян Зуброва Василина Добровський Кароль Дженджеруха Параска Данильців Дмитро

Данильців Гринь Данильців Яків Дем’янчук Андрій Дубчин Михайло Данилюк Петро Дмитришин Микола Данилів Іван Добровський Василь Дудчак Андрій Федорів Павло Федоришин Антон Федорів Іван

Голинський Михайло (17) Гільтайчук Андрій Голинський Василь Герасимів Степан Галюк Гринь Гільтайчук Олекса Голинський Михайло (58) Девінський Григор Лаурів Федір Десів Микола Датковський Ян Луцький Дмитро Дудчак Яким Лудчак Василь Дудчак Дмитро Луцький Михайло Луцький Григор Луцький Федір Лудчак Олекса Матиящук Симко Машталяр Андрій Мельник Олекса Мальковський Ян Мальковський Онуфрій Марчак Яким Мельник Микола Мальковська Магдалина Монастирський Василь Олійник Прокіп Осташ Ян Осташ Петро Підлуцький Данило Петришак Яким Петришак Василь Петришак Олекса Петришак Юзь Ношовський (ім'я нерозбірливе) Голинський Ян (71) Гільтайчук Яків Голинський Ян (122) Гошовський Степан Гільтайчук Федір Голинський Григор

Гільтайчук Степан Гільтайчук Олекса Яворський Василь Яворський( ім'я нерозбірливе) Яворський Ян Камінський Федір Кукудяк Юрко

Краївський (ім'я нерозбірливе) Краївський (ім'я нерозбірливе) Краївський Ян Костюк Микола Яворський Йозеф Костюк Степан Камінський Микола Куций Федір Костюк Семен Костюк Данило Камінський Юрко Петришак Іван Рибак Андрій Рибак Юрко Соколовський Федір Строкан Іван Савчук Василь Строкан Василь (119) Сковоронський Ян Строкан Василь(121)

Сисак Іван Стриганюк Іван Стриганюк Йозеф Слободяк Степан Величкович Федір Винників Іван Волосовський Ян Волосовський Ігнасій Вільшук Юрко Вишневський Ян Вільковський Кароль Зубр Михайло Зубр Ян

Вільшук Гаврило Костюк Степан Коблянський Михайло

Опис села склали війт Михайло Голинський та вибрані з гміни — Іван Петришак, Яків Данильців та Микола Дмитришин [10].

Про пана Готфріда де Сіттауера, як найбільшого земельного власника села, знаходимо відомості на 1828 рік. На цей час повідомляється, що Готфрід де Сіттауер є власником села Ляцьке разом з 8 співвласниками. Юстиціарієм у селі в цей час був Бартоломей Леща-кевич[11]. Останні відомості про Готфріда де Сіттауера знаходимо на 1832 рік. В цей час у селі проживало 1193 жителі [12]. Ймовірно, що найбільшим земельним власником в селі Готфрід де Сіттауер був до середини 40-х pp. XIX ст. Панський двір його, за свідченням старожилів, знаходився на околиці села (де тепер Нова Липівка).

Ляцьке-Шляхецьке в другій половині XIX - на початку XX ст.

1848 рік позначився спалахом великих революції у Західній Європі, які мали відгук і в Австро-Угорській імперії. Вікопомною подією для селян Галичини в цей час було 16 травня 1848 року, коли був виданий урядовий циркуляр про скасування панщини в Галичині. Ця подія сколихнула весь селянський світ нашого краю, нарешті зірвались кайдани з роками закріпаченого селянства. У селах в центрі на честь цієї події ставились хрести-фігури, під якими закопували серпи, коси, ціпи, що символізувало закінчення виснажливої роботи на пана. Звичайно, що ця подія не могла не сколихнути селян із Ляцького. В центрі села була закладена хрест-фігура, біля якої було посаджено 5 лип. Цей пам'ятник довго стояв у центрі села, доки "радянські порядки" не перенесли його на церковне подвір'я. Багато селян ставили хрести-фігури і на своїх полях. В часи радянського режиму ці хрести були перенесені на сільський цвинтар, де вони стоять і сьогодні.

2 травня 1848 року у Львові було утворено постійно діючий орган - Головну Руську Раду, яка мала представляти український народ перед австрійським урядом. Але, незважаючи на ті зрушення в Галичині, які відбулися в 1848 року, польські шляхтичі і надалі мали великі права. Реформа 1848 році повністю зберегла поміщицьке землеволодіння, селяни ще деякою мірою залишались залежними від пана, в руках якого зосереджувалось найбільше багатство селян — земля. Як справедливо зазначав І. Крип'якевич, "революція в Австрії занепала, до слова прийшла знову бюрократія і заморозила паростки нового життя" [ІЗ].

Документ, який засвідчує, що на 1847 рік найбільша власність в селі належала Иозефу (Матіаш) Морзе

На 1847 рік серед списку домініальних власників знаходимо, відомості про те, що власником села Ляцьке є пан Йозеф Морзе [14], але знову разом з 8 співвласниками [15], імена яких не вказуються. В сімейному архіві Юрія Василькевича зберігаються документи, які свідчать про те, що власність Морзе — це попередня власність Готфріда де Сіттауера. Тобто ймовірно, що Морзе закупив у нього цей маєток і частину села або одержав у спадок. Саме за пана Йозефа Морзе в селі і була скасована панщина. Функції адміністративної (і судово-поліцейської) влади на місцях виконували самі феодали-власники маєтків або їх ставленики - мандатори і юстиціарії, утримувані поміщиками і затверджені окружними староствами [16].

Юстиціарієм у селі Ляцьке на 1848 рік був Рудольф Марцінек [17]. Вже на 1858 рік Йозеф Морзе є єдиним власником села Ляцьке, площа якого становила 5805 йохів. На цей час в селі проживало 1493 жителі [18]. Найбільшим землевласником села Йозеф Морзе був десь до кінця 60-х років XIX ст. В другій половині 60-х років в село Ляцьке приїздить Юстин Малецький, який одружується з Анною (Матільдою), дочкою пана Йозефа Морзе й Антоніни з Ляцького [19]. Вже згодом після смерті Йозефа Морзе Ю.Малецький стає власником панського двору, аж до своєї смерті (приблизно 1919 рік ) [20]. Юстин Малецький був сином священика Іпполита із села Рафайлів (нині с. Бистриця Надвірнянського айону) [21]- Згідно зі спогадами Кукудяка Івана, він завжди купався взимку у своєму ставку, який був поряд 33 панським двором. Панський двір за Ю.Малецького * озбудовується найбільше і розташувався в урочищі Забереж (тепер це урочище називають Двір або Зруб). Скласти опис панського маєтку можемо тільки зі спогадів старожилів, з яких довідуємось, що у панському дворі був надзвичайно великий сад і пасіка. Біля вхідних воріт з правого боку містилась хата з 4 кімнатами, які називались "підлдні", і тут проживали тільки слуги. Слуги у панському дворі були як постійні, так і наймані. Хата, в якій проживав пан з сім'єю, знаходилась в самому центрі панського двору. У панському дворі була криниця,


яка мала 25 рур. Попри двір ішла дорога, яка була обсаджена з обох боків деревами. Цю дорогу постійно підмітали слуги. Праця у панському дворі контролювалася. Був спеціальний наглядач (окоман), яким був Клічук Іван. Цілий тиждень селяни працювали, а в суботу ввечері сам пан давав гроші. Ю.Малецький мав своїх ковалів, столярів, стельмахів, сторожів [22].

Зауважимо, що в селі Ляцьке-Шляхецьке на початку

XX ст. було вже два панські двори. Так, вже на 1907 рік в джерелах повідомляється, що в селі є два великих маєтки [23]. Зі слів старожилів довідуємось, що цей другий панський двір був закладений в кінці XIX ст. паном Княгиницьким (нам не відоме його ім'я) і розташувався на хуторі Студинець. Вже пізніше цей маєток успадкував його син Владислав. Але цей панський двір був трохи менший за двір Ю.Малецького [24]. Згідно зі спогадами Кукудяка Івана, цьому Княгиницькому належало близько 200 моргів поля і 100 моргів лісу [25].

У другій половині XIX ст. по селах починають створюватись позичкові каси, в яких селяни могли брати собі позики для придбання землі чи інших потреб. Така каса була і в селі Ляцьке-Шляхецьке, вперше відомості, про яку знаходимо на 1877 рік, коли каса нараховувала тільки 590zl32ct.[26], 3 кожним роком грошовий фонд каси збільшувався і вже у 1896 році каса нараховувала 632zl36ct.[27]. Однак отримати позику з цієї каси міг далеко не кожен селянин.

На 1884 рік знаходимо опис села Ляцьке-Шляхецьке, в якому зазначається, що село Ляцьке-Шляхецьке знаходиться в повіті Тлумацькім 22 км. на пд-зх. від Тлумача, 6 км на пд-зх. від Тисмениці, 12 км на пн-зх. від найближчої залізничної станції в Отинії. На пн-зх. лежать Братківці, на північ — с.Марківці, на схід — с. Слобідка, на пд-сх. — с. Ворона, на пд. — с. Виноград, на пд-зх. — с. Камінна. Через село пливе річка Стримба. Вздовж пд-сх. кордону села пливе річка Рокитна, яка впадає у р. Ворону, пливе у тому напрямку, що й Стримба, і приймає від лівого берега на окраїні села маленькі річки Полінську й Лінувку, які пливуть рівно з пд-зх. кордону на пн-сх. Вздовж пн-зх. кордону села пливе мала річка з пд-зх. на пн-сх. В середині села по два боки річки Стримби лежать забудови великі, на схід від них — група будинків і фільварків Забережжя; в південній стороні села близько

границі лежить група будинків Матківщизна; на півночі від них на лівому березі річки Полінської колонія Сітанерівка; в пн-сх. стороні села над Стримбою


- група будинків Баритувка (або Барилівка), а в пн-сх. стороні від них - група будинків і фільварків Студинець. Ліси займають пн-сх. частину території села. На східній частині села лежить колія львівсько-чернівецька. Велика власність в селі на цей час становить ріллі орної 302 морги, лугів і городів 239 моргів, пасовищ 72 морги і лісу 684 морги. (Це власність Ю.Малецького і пана Княгиницького — Л.І.). Власність мала становила ріллі орної 1213 моргів, лугів і городів 1837 лугів, пасовищ 538 моргів, і лісу 414 моргів. На 1880 в селі було 316 будинків, в яких проживало 1509 жителів [28]. З цього опису бачимо, що багато назв урочищ, річок до цього часу не збереглось, в результаті чого цей опис с. Цінним у виявленні давньої топоніміки села Ляцьке-Шляхецьке.

З початком XX ст. в Галичині почався рух за виборчу реформу. Вже 27 січня 1907 року в Австро-Угорщині був прийнятий закон, який запроваджував загальне виборче право при виборах до австрійського парламенту. Перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права,що відбулися у травні 1907 року, дали українцям 27 мандатів з Галичини і 5 з Буковини [29]. Серед цих послів до австрійського парламенту був обраний і уродженець села Ляцьке-Шляхецьке о. Тит Войнаровський (1856 — 1938), який за політичною орієнтацією був націонал-демократом. Про о. Тита Войнаровського ми розповімо в окремому розділі.

З початком XX ст. в селі значно збільшилась кількість населення. На 1907 рік в селі проживало 2428 жителів, з яких 1246 чоловіки і 1182 жінки, які мешкали в 416 будинках. Площа села становила 2666 гектарів. На цей час в селі проживало 214 німців, 384 поляки і 1829 українців. За порядком у селі стежили 3 жандарми [30]. Розвиток господарства в селі на початку XX ст. характеризувався не тільки активним веденням землеробства, а й тваринництва. На 1907 рік в селі було 209 коней, 1016 голів рогатої худоби, 714 свиней [31].

У зв'язку з тим, що держава практично не турбувалася про життя місцевого українського населення, на початку

XX ст. по селах почали організовуватись різноманітні селянські спілки-кооперативи. В селі Ляцьке-Шляхецьке у 1910 році було засновано 2 господарсько-споживчі кооперативи "Самопоміч" і "Відродження" [32],через які селяни могли збувати свою продукцію. Що стосується господарсько-споживчої спілки "Відродження", то вона була закладена 13 червня 1910 року Михайлом Добротвором, Іваном Сковоронським і Василем Мельником [33].

Українська шляхта

Однією із характерних рис історії Прикарпаття була велика кількість дрібної української шляхти, яка проживала на його теренах. Як твердить академік В. Г абовецький, дрібна українська шляхта існувала на території Прикарпаття ще з XV ст., а початки її йдуть правдоподібно від періоду Галицького князівства [34]. Село Ляцьке-Шляхецьке було одним з тих сіл, де проживало найбільше шляхетних родів, про що свідчить сама назва села. Про перших українських шляхтичів у селі Ляцьке довідуємось на XV ст., а саме — про шляхтича Івашка, шляхтичку Настасію і її чоловіка шляхтича Сенька. Важливий матеріал з історії української шляхти в селі Ляцьке беремо з Йосифінської (1787) і Францисканської (1820) метрик. Так, із Йосифінської метрики довідуємось, що в селі проживали такі роди дрібної української шляхти, як Шумлянські, Драгомирецькі, Луцькі, Голинські, Березовські, Матківські [35]. У Францисканській метриці з'являються роди Гошовських, Княгиницьких і Вишневських [36]. Десь у 50-х роках XIX ст. в селі з'являється рід Войнаровських, представником якого в селі був священик о. Петро Войнаровський [37]. В середині 60-х років XIX ст. в селі з'являється рід Малецьких, першим представником якого був Ю.Малецький, пізніше з'являється в селі рід Угорницьких [38]. Як ми вже зазначали, у селі Ляцьке-Шляхецьке було два панські двори і що важливо — власниками їх були українські шляхтичі Ю.Малецький і пан Княгиницький, що було великою рідкістю в інших населених пунктах. Про те, Що в селі у другій половині XIX ст. проживало багато родів української шляхти свідчать і спогади о. Тита Войнаровського, в яких він зазначає, що місцева Українська шляхта, в Ляцькому становила майже половину населення [39]. Вже з початком XX ст. кількість шляхетних родин в селі зменшилась, причиною чого було в основному ополячення, або виїзд шляхтичів із села. О. Клодницький у своєму досліджені, яке хронологічно охоплює початок XX ст. (до 1939 року), зазначає, щ0 скупчення української шляхти було в Тисмениці, а тако^ Ляцьке-Шляхетському і Хотимирі, де було понад тридцять нащадків шляхти. Серед шляхтичів із села Ляцьке- І Шляхетське він називає тільки Голиських, Княгиницьких, Матківських і Малецьких [40]. Як бачимо, кількість шляхетських родин у селі значно зменшилась. Саме завдяки клопотанням представників української шляхти в селі вже на початок XX ст. була відкрита 3-класова

українська школа, директорами якої спочатку були українці, активно розвивалася читальня "Просвіти", багаті роди часто виділяли кошти на ті чи інші потреби села, вносячи тим самим велику частку у розвиток цього населеного пункту. На сьогоднішній день у селі проживають тільки нащадки з роду Княгиницьких і Голинських.

Село в роки Першої світової війни (1914-1918 pp.)

28 червня 1914 року у Сараєво, столиці Боснії, було вбито ерцгерцога франца-Фердінанда, спадкоємця цісаря франца-Йосифа. Саме ця подія і стала приводом до Першої світової війни, в яку з одного боку вступили Австро-Угорщина, Німеччина та Італія (пізніше приєдналася Туреччина та Болгарія), а з другого — Франція, Росія й Англія. Галичина стала ареною запеклої боротьби між Австро-Угорщиною й Росією. Звичайно, не могли оминути ці події і село Ляцьке-Шляхецьке. З приходом російських військ в кінці 1914 року в селі повністю було Паралізовано культурне життя. Була закрита школа, припинено діяльність читальні "Просвіти"

[41]. З самого Початку окупації Галичини почалися арешти. Тільки Через київські тюрми було перевезено вглиб Росії, до Сибіру понад 12 тисяч осіб, сере них багато греко-католицьких священиків [42]. Як тільки Австрія вступила у війну, в селі Ляцьке-Шляхецьке ряд чоловіків було мобілізовано на фронт. Зі спогадів старожилів довідуємось, що серед жителів села на Першій світовій війні були: Бабій Олексій Якович, Буждиган Іван Васильович-воював в Італії, був поранений; Василишин Михайло Васильович- воював в Італії, був поранений, мав офіцерське звання; Грицюк Микола, Княгиницький Роман Адольфович, Дем'янчук Микола, Олійник Василь Пилипович — воював в Італії, де й загинув в 1915р.; Насаюк Олексій, Сисак Олексій, Яворський Володимир, Яворський Василь [43]. Більше війна зачепила сусіднє село Ворону, де проходила лінія фронту. Зі спогадів старожилів довідуємося, що цей фронт доходив аж до німецької колонії Сітанерівки (тепер хутір Нова Липівка), Де також проходили військові дії. Ще й сьогодні на цьому хуторі ПІД ЛІСОМ Стоїть хрест в честь того, що тут загинув

у бою житель села Виноград Коломийського району [44]. Звичайно, така близька лінія фронту не могла не зачепити І і село Ляцьке-Шляхецьке, в якому перебували поранені австрійські вояки. Зауважимо, що переслідування

І українців у Галичині відбулося і з боку авст- ; рійців, які звинувачували українське населення у москвофільстві. Тисячі людей було заслано до концентраційних таборів у Талер-гофі, Гнаві, Гмюнді, Терезієнштадті [45]. Так,


І з жителів села, як свідчать спогади старожилів, у Талергоф були заслані Рибак Іван, Кустинович Йосип із сином, Бабій Олексій, Федорів Петро[46]. А як І відомо, останні були

І активними учасниками читальні імені М. Кач-ковського в селі, яка мала москвофільське спрямування. Багато жителів виїздили з села добровільно. Так, Мирослава і Євген (Антон) Василькевичі виїхали з трьома дітьми Святославом, Ольгою і Костянтином у м. Ростов на Дону, де були протягом усього періоду війни, після чого знову повернулися в село [47]. В цілому період Першої світової війни був надзвичайно трагічний для села Ляцьке-Шляхецьке.


Жителі села в УСС та УГА

З початком Першої світової війни австрійський уряд, як і в попередній період, вів подвійну політику СТОСОВНО українського питання. Відень запевняв українців про свою прихильність до них, намір поділити Галичину на східну й західну. Проте австрійський уряд не давав дозволу на створення національних збройних сил. І тільки в серпні 1914 року було дозволено австрійською владою створення Українських січових стрільців. За короткий час до легіону зголосилось майже ЗО тисяч чоловік. Але польсько-австрійська адміністрація обмежила набір до легіону 2500 вояками. Спочатку комендантом УСС був призначений Теодор Рожанковський, згодом Михайло Галуїцинський [48]. З села Ляцьке-Шляхецьке до легіону Українських січових стрільців вступили: 1) Камінський Михайло Васильович (1892 р.н.) — загинув у бою з російськими військами в 1914 році. Місце загибелі й поховання невідоме. 2) Машталір Григорій (1894 р.) — належав до 7 сотні 1 полку УСС. 3) Осташ Микола [49]. Спогади старожилів свідчать, що до легіону УСС належали також із села Камінський Дмитро і Сисак Петро [50].

У 1918 році для західноукраїнських земель розпочався якісно новий етап. Вже 19 жовтня 1918 року Українською Народною Радою була проголошена Українська держава.

1 листопада 1918 року Військовий комітет зайняв важливі урядові установи у Львові. Польські військові організації розгорнули збройний опір новій владі. Це протистояння згодом переросло у відверту агресію обох народів. Вже 9 листопада була проголошена Західно-Українська Народна Республіка ( ЗУНР ), одночасно був створений перший уряд — Державний Секретаріат. До цього першого уряду увійшов і представник Товмацького повіту Іван Макух, активний політичний і громадський діяч.

Зразу після проголошення державності почали створюватись військові загони для захисту молодої

держави від зовнішньої агресії. Почалось створення Української Галицької Армії (УГА), мобілізація до якої проходила дуже швидко. До її дав вливалось багато добровольців. Вже наприкінці 1918 року УГА нараховувала близько 15 тисяч військовослужбовців [51J. Із села Ляцьке-Шляхецьке у загонах УГА в період національно-визвольних змагань 1918-1920 роках брали участь колишні українські січові стрільці — Винник Павло, Машталір Григорій та Осташ Микола [52]. Значення УГА надзвичайно велике. Це була перша кадрова українська армія з усіма необхідними родами військ, яка мала єдине командування та єдину форму одягу.