Наукова бібліотека України


Loading
Розділ II. З глибини віків
Краєзнавство - Липівка - Івано-Франківська область

Розділ II. З глибини віків

оходження назви та перші згадки про село та його околиці

Історія нашого Прикарпатського краю сягає у глибину віків. Територія сучасної Івано-Франківської області почала заселятись понад 100 тисяч років назад. Тут у князівські часи склався плацдарм раннього розселення наших предків із розгалуженою сіткою сталих населених пунктів [1]. Існує думка в літературі, що дуже давнє поселення було в районі хутора Мельники. Ще перед Другою світовою війною археологічні розкопки неподалік цього місця проводив відомий український археолог Ярослав Пастернак, який і виявив сліди прадавнього заселення цієї території [2]. Про те, що на території села дійсно пульсувало життя ще в до князівську добу, свідчить той факт, що тут було виявлено скарб мідних римських монет II — III ст.н.е [3].

За підрахунками відомого польського дослідника П.Домбковського, зробленими ним на основі актів гродських за XV ст., Галицька земля вже мала 395 населених пунктів. Така значна заселеність території порівняно з іншими повітами й землями Руського воєводства пояснюється посиленням колонізації Прикарпаття в XIV — XV ст. [4]. Дослідник Петро Сіреджук зазначає, що залюднення території населених пунктів Прикарпаття в XIV —XVIII ст. відбувалося за рахунок місцевого населення, тобто його природного росту, а також невеликого припливу втікачів із Придніпров'я, Південного Поділля та Львівської землі [5].

Хочеться відзначити, що встановити дату заснування села надзвичайно важко, оскільки будь-яка дата буде тільки першою згадкою про село. Першою згадкою про село Липівка (перша назва Ляцьке) довгий час вважався 1457 рік [6]. Академік Володимир Грабовецький у своєму дослідженні подає першу згадку про село Ляцьке (біля Старих Кривотул) під 1401 рік [7]. Петро Сіреджук на основі нововиявлених документів першу згадку про село Ляцьке змістив ще на 2 роки і зафіксував її 1399 роком [8]. У виданні "Село над Стримбою — рікою" авторський колектив взагалі першу згадку про село відносить аж до 1349 року [9]. Але якщо перейти до походження назви села, то згідно з "Словником староукраїнської мови XIV - XV ст." слово лядський (ляцький) означає польський, лядська земля — королівство Польщі, Польща [10]. Тобто це означає, що село Ляцьке — це село польське, яке заснували поляки і дали йому таку назву. А виникнути таке село могло тільки після 1349 року, коли Галичина перейшла під владу Польщі. Так, першу згадку про село й походження його назви пояснює і краєзнавець Миронюк М. [11]. На польське походження


назви вказує й історик Праця М. Кордуби, в якій вперше зазначається    Мирон Кордуба [12] про походження назви с. Ляцьке.    Тому, на нашу думку, першою згадкою про село Ляцьке в Галицькому повіті потрібно вважати 1399 рік, яку подає Петро Сіреджук ~ львівський історик, дослідження якого про заселення

Прикарпатського краю носять науковий характер. Особисто перевірити ці дати, на жаль, ми не змогли, оскільки не всі архівні матеріали є нам доступні.

Згодом село стало називатись Ляцьке — Шляхецьке (у документах зазначається і Лядське-Шляхецьке й Ляцьке-Шляхетське і Ляцьке-Шляхоцьке). Друга складова назви села Шляхецьке свідчить про те, що в селі проживало багато осіб шляхетного стану. А згідно з "Словником староукраїнської мови" шляхетний (шляхецький) означає благородний, достойний [13]. Але другу складову назви село одержало не через польську шляхту, а через українську — представників якої було дуже багато в селі. Українські шляхтичі були нащадками галицьких бояр. Велика кількість української шляхти в селі була однією з особливостей у розвитку цього населеного пункту. Що стосується хронології, коли точно село почало носити назву Ляцьке-Шляхецьке, то поки що сказати важко. У всіх старих виданнях аж до 70-х років XIX століття село позначається як Ляцьке, Ляцьке біля Тисмениці, Ляцьке біля Станіславова [14]. о. Тит Войнаровський у своїх спогадах зазначає, що народився він у селі Ляцьке повіт Товмач в 1856 році [15], а про друге слово Шляхецьке він нічого не згадує. У метриці костелів Тисменицької округи село вперше іменується як Ляцьке-Шляхецьке взагалі аж у 1901 році [16]. Отже, виходячи з таких даних, село почало офіційно називатись Ляцьке-Шляхецьке десь в кінці 60-х — початку 70-х pp.

XIX ст. Назва села Ляцьке-Шляхецьке проіснувала до 1946 року, коли Президія Верховної Ради Української РСР своїм Указом від 7 червня 1946 року з метою збереження історичних та уточнення й упровадження існуючих найменувань перейменувала назву села з Ляцько-Шляхетського на село Липівка і Ляцько-Шляхетську сільську Раду — Липівська [17]. Іноді можна почути від жителів села назву Липове, часто під такою назвою село іменують навіть у пресі, що є невірним.

Правильна назва села є Липівка, яка походить, як свідчать старожили, від п'яти лип, які були посаджені в честь визначної події в Галичині —скасування панщини 16 травня 1848 року. Біля цих лип стояла хрест-фігура. Ці свідки історичних подій простояли в селі 137 років, а в 1985 році через недбальство місцевих керівників пам'ятні липи в селі були зрізані. В літературі трапляються відомості про те, що село Ляцьке-Шляхецьке вже в 1939 році було перейменоване на Підгір'я, хоча офіційних документів, які б засвідчували це, ми не виявили. Та й у період німецької окупації село іменується в документах як Ляцьке-Шляхетцьке.

Наведемо також і деякі відомості з історії околиць села. Ще й сьогодні належить до села хутір Студинець, який знаходиться на межі двох сіл — Липівки й Одаїв. Вперше відомості про цю територію знаходимо на кінець

XV ст., а саме в документах повідомляється, що 20 червня 1481 року Станіслав Коморовський відступив долину над рікою Рокитниця (річка на сьогоднішній день майже висохла і збереглось тільки урочище Рокитна — Л.І.) на обох берегах між селами Кривотули з ^днієї сторони і Марківці з другої сторони до найближчого праздника святого Михайла аж до нової сплати тридцяти флорентів [18]. Але у цьому записі ми не знаходимо, ще назви Студинець. Вперше Студинець згадується в документах під 1511 рік [19]. Статистичні відомості про цей хутір ми знаходимо на 1907 рік, коли тут було тільки 5 хат, в яких проживав 31 чоловік [20]. Згідно спогадів Кукудяка Івана, вже з початком XX ст. тут на Студинці оселяється багато польських родин. В цей час на хуторі було більше 15 хат [21].

Назва Студинець, як стверджують народні перекази, походить від того, що тут колись було 12 джерел, з яких била вода студениця [22]. Згідно зі спогадами старожилів, такі джерела були ще на початку XX століття, із яких незалежно від пори року била холодна (тобто студена)вода [23]. Бучко Д.Г. етимологію назви цього хутора виводить від назви потічок — студинець, порівнює діалектне студинець "джерело" [24].

Надзвичайно великий за своєю територією присілок Долішні городи належав до Ляцьке — Шляхецького і сьогодні належить до села. Цей присілок виник під час будівництва залізниці сполученням Львів — Чернівці, яке було розпочате у 1865 році і закінчено у 1866 році. П.Лазечко, який досліджує історію будівництва залізниць у Східній Галичині, зазначає, що на будівництві здебільшого працювали безземельні й малоземельні селяни навколишніх сіл, які змушені були шукати роботи

[25]. Маючи роботу вони й оселились ближче до цього місця. Назва присілку означає, що ця територія знаходиться ніби в долині, від чого і похідна — Долішні городи.

На жаль, важко відповісти на питання: чому саме село Ляцьке було засноване на цьому місці? Дослідники зазначають, що перші поселення розташовувалися по берегах найбільших водних артерій краю. А на місці, де тепер село, якраз і пропливали дві повноводні річки Стримба (пропливає і сьогодні) і Рокитна. Ймовірно, що причиною осідання перших поселенців села було і те, що ця територія лежала на стратегічному шляху, який вів з України на Закарпаття (про нього розповімо далі), що було надзвичайно вигідно в економічному відношенні для жителів села.

Село Ляцьке в XV - XVIII століттях

Перші відомості про саме життя в селі, його жителів нам вдалося відшукати тільки на XV ст. В основному це питання земельної власності, судові позови жителів села, передача чи продаж маєтностей. Так, на 1438 рік читаємо в документах, що якийсь Вільчек (суддя — І. Л.) встановив перший термін відповідальності шляхтички Катерини з

Кривотул проти Драгуша, Марка, Лазаря братів із Дядського згідно з позовом, які вони мають між собою

[26]. З документів ми бачимо, що ці брати були шляхетського роду і мали у своєму користуванні багато землі. В тому ж 1438 році Лазар, який був сином Михайла з Лядського, добровільно, без примусу, віддає своєму братові Маркові з Лядського два своїх двори. Сам шляхтич Марко має право розпоряджатися ними на свій розсуд і передавати у безплатне користування [27].

Вже в 1443 році якась Маргарита з Комарова викликає до суду Лазаря, що посів три будинки у Ляцькому, які саме вона отримала 10 років тому від своєї матері [28]. В результаті вже у 1445 році шляхтич Лазар з Лядського повертає шляхтичці Маргариті, дружині Йоганна з Комарова, три маєтки в Лядському Галицького повіту разом із рибними ставками Петра й Андрія [29]. Ймовірно, що це подружжя з Комарова і було першим у селі з багатого роду Коморовських, про яких ми ще будемо далі згадувати.

Документи доносять відомості про передачу та продаж землі одних власників іншим. Так, в 1466 році шляхтички Олена й Соня з Ляцького продали шляхтичці — власниці Настасії з Ляцького дружині шляхтича Максима, на постійно свій наділ у Ляцькому за 615 [ЗО].

Через 10 років у 1476 році шляхтичі Лазар і Сенько, двоюрідні брати з Ляцького, заявили, що винні дві шістдесятки шляхтичеві панові Івашкові з Шумлян, за які заставили йому три дворища їхньої частки у Ляцькому [31]. Згодом цей Івашко з Шумлян купує великий маєток в селі й оселяється тут. Так вже в 1476 році шляхтичка Настасія дружина шляхтича Сенька з Ляцького, заявила шляхтичеві Івашкові з Шумлян, що продасть назавжди і навіки цілу свою частину маєтку в добрах у селі Ляцьке в окрузі Галицькій за півдесятка марок [32]. А у 1482 Році перед камеральним судом Галицької землі шляхтич Сенько Баламут, спадкоємець частки у Ляцькому, заявив, що назавжди продав шляхтичеві Івашкові з Шумлян спадкову частку у Ляцькому. А в цьому поселенні шляхтич Сенько і його наслідники мають Івашка і його наслідників захищати й боронити [33]. На нашу думку, багатий шляхтич Івашко, який закупив маєток в селі і поселився тут, був першим представником з шляхетного роду Шумлянських у Ляцькому, про який ми будемо ще далі згадувати.

Надзвичайно цікавим залишається і питання заселення села. Тобто з якої сторони село Липівка бере свій початок? У виданні "Село над Стримбою — рікою" була висунута думка про те , що центр поселення села Ляцьке сформувався на лівому березі річки Стримби, оскільки там був монастир. Але монастир у селі був на початку

XVIII ст., а село Ляцьке до того часу існувало вже більше, як 3 ст.. На нашу думку, центр поселення села сформувався на правому березі річки Стримби, а точніше, де тепер урочище Зруб, Двір і більше в глибину лісу. Про це свідчать деякі факти. Так, Володимир Грабовецький, подаючи першу письмову згадку про село Ляцьке (1401 рік), зазначає поблизу Старих Кривотул. Цю інформацію він бере з дослідження польського вченого П. Домбковського "Поділ адміністративний воєводства Руського і Белзького в XV ст. — Львів, 1939" [34]. Важливим аргументом є також і те, що, як повідомлять "Акти гродські і земські" Станіслав Коморовський на кінець XV ст. володіє землями над річкою РокитниЦ^ю [35]., а, як відомо із документів, цей рід був у селі ще на середину XVII століття [36]., а річка Рокитниця якраз пропливала по правому березі річки Стримби і ближче до теперішніх сіл Ворона і Кривотули. А такого села, як Одаї, яке сьогодні є сусіднім із Липівкою, на той час ще не було.

XVI століття є маловідомою сторінкою у вивченні історії села Липівка. Відомо тільки, що це період остаточного переведення прикарпатського селянства на панщину, що спричинило різкий поворот у соціально-економічному житті селян [37]. Особливістю в розвитку села Ляцьке в період XV - XVII століть було те, що через село проходив стратегічно важливий шлях. Коротку довідку про цей шлях дає у своєму дослідженні М.Гільтайчук. Він пише: "Цей шлях веде з України до Дністра на Нижнів, Тисменицю, Марківці, Ляцьке-Шляхецьке, Камінне, Надвірну і через Карпати на Закарпатську Україну. Цим історичним шляхом проходили в сторіччях різні полчища від монголо-татарських до московсько-польських та інших нам "милих сусідів". Ще й нині стрічається понад цим шляхом людей т.зв. типічних, із прізвищами, які свідчать про різне походження людей. Ця "мозаїка" прізвищ показує нам яскраво про те різне походження та яким артерійним шляхом був цей саме шлях. Природною прикметою при цьому шляху для таборування різних військових з'єднань,торговельних караванів, паломницьких прочан чи окремих мандрівників було місце, де сходяться межі двох сіл — Ляцького-Шляхоцького й Камінного" [38].

Сумною сторінкою в історії Прикарпатського краю був період турецько-татарських набігів, які були надзвичайно спустошливими. Особливо жорстокими були напади ординців у 1498, 1520, 1589, 1594 роках, коли багато міст і сіл були повністю зруйновані. Так у XV- на початку XVI століття було спалено й знищено 33 населені пункти Прикарпаття [39]. Сумним виявився і 1618 рік,коли орда на чолі зі Скандирбашою прийшла на Покуття, щоб спустошивши ці землі пройти в глибину Речі Посполитої

[40]. Вже 14 квітня 1618 року польський король Зигмунт III, маючи докази про зруйнування татарами сіл Клубівці, Марківці, Студинець, Підпечари, Микитинці, Угорники, Підлужжя та міста Тисмениці, звільнив ці населені пункти на 4 роки від податків [41]. Як бачимо, лінія нападу монголо — татар, проходила по самій окраїні села Ляцьке.

Але чи зачепив це село монголо-татарин документи нічого не говорять. В той же час наведені дані спонукають до інших роздумів: оскільки Студинець зазначається, як окремий населений пункт. Можливо це було колись невеличке село, яке після зруйнування татарами так і не змогло відродитись, в результаті чого увійшло до складу села Ляцьке. Страшним для жителів місцевості виявився і 1620 рік, коли монголо-татари в котре відвідали Покуття. Так, у селі Марківцях комісари (які складали шляхетну комісію щодо обстеження потерпілих територій) доповідали, що татари, повертаючись з-під Хотина, вторглися на Покуття і знищили багато сіл, в тому числі і Марківці. Свідки визнавали "Так ні тих підданих, ні домів, ні обійсть там у Марківцях немає. І сліду немає, де були їх садиби, бо кропивою, бур' янами і лободою заросли" [42]. Отже, як бачимо, знову потерпіли сусідні села. Про село Ляцьке документи нічого не говорять, можливо, воно залишилось неушкодженим або зазнало невеликих втрат, оскільки було оточене лісом.

Середина XVII століття позначена яскравою сторінкою на тлі української історії. Це період національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Важке становище всіх верств українського народу спонукало до боротьби за свої права і вольності проти польської шляхти. В цей час на арену української історії виходить чигиринський сотник, писар Генеральної старшини реєстрового козацтва Богдан - Зеновій Хмельницький, який зумів підняти до боротьби весь народ. Здобувши авторитет серед козацтва, він проголошується гетьманом України. Прикарпатський край у період визвольної війни був очолений легендарним народним полководцем Семеном Височаном, головним опорним пунктом повстання якого було містечко Отинія. У Тлумацькому старостві діяв загін під проводом полковника Яремка Поповича [43].

Активну участь у походах на двори польських шляхтичів взяли і селяни села Ляцьке. Так, 6 серпня 1649 року Андрій Голинський скаржився на селян із Камінного, Велисниці, Гостова, Волосівської Слободи, Дядзького, які під проводом шляхтичів Русинів Олександра, Андрія, Кикули Березовських " маючи змову з козаками й бунтівниками", напали на село Перерісль і там попустошили шляхетські двори [44].

Але не тільки селяни із села брали активну участь у національно-визвольній війні, а й саме село було об'єктом нападу з боку селян навколишніх сіл, оскільки в селі Аяцьке проживало багато польських шляхтичів, які володіли великими маєтками. Так селяни із с. Волосів разом з селянами із сіл Цуцилова, Тисменичан і Ворони спустошили двірські маєтки в Цуцилові, між тим і Юрія Коморовського, опісля спалили двір і корчму в Лядзькім. Це була скарга Юрія Коморовського від ЗО травня 1650 року [45]. В інших джерелах повідомляється про цей похід селян на шляхетські двори і зазначається про кількість селян, які брали участь у нападі, а саме зазначається що Юрій Коморовський подав селян Мельник Гриця (ще 26 імен) із села Цуцилів, Івана Лавриківа (ще 13 імен) із села Тисменичан, Івана Бісарича і Степана Біскрича із села Ворона і 17 з села Волосова — підданих уродженого Михайла Бидловського, що вони в році 1648 зрабували село Ляцьке і якусь частку в селі Цуцилів. Двір в добрах села Ляцьке з корчмою спалили [46].

Про минуле села Ляцьке в другій половині XVII — першій половині XVIII століття нам не вдалось відшукати якихось відомостей. Прикарпатський край в цей час був після важких погромів і спустошень в результаті 1676 року, коли велика турецька армія пройшлась по нашому краю. Було знищено татарами багато населених пунктів. Важким залишилось становище селян, які змушені були сплачувати різноманітні податки. Так, найбільш тяжким був для селян роговий податок, який брали від наявності рогатої худоби, поголовний податок — від кількості членів сім'ї, подомний податок, одиницею виміру якого в другій половині XVII — XVIII століття ставав селянський двір незалежно від землеволодіння [47].




Пошук по ключовим словам схожих робіт: