Наукова бібліотека України


Loading
Народознавство
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

Релігією прийнято називати особливу форму свідомості, центральним стержнем якої є віра в Бога — Творця усього навколишнього світу. Без релігії, без Бога життя наше не має ніякого сенсу, цінності і мети. Без Бога стає безглуздою і вся історія людства і діяльність окремої людини. Без релігії немає еталонів добра і зла. Релігія дає відповідь на питання: яке наше місце і завдання у цьому світі?

Релігія є психологічною опорою життя. Саме релігія дає кожній людині конкретні моральні орієнтири, певні правила і норми життя. Релігія — чудодійний засіб для лікування хвороб людської душі.

«Творець дав родові людському дві книги. В одній Він показав свою велич, у другій — свою волю. Перша — це створений Ним видимий світ... Друга книга — Святе Письмо..» Ці слова належать російському природодосліднику, поету М.В. Ломоносову. Суть цих слів ясна. Всемогутній Творець дав людям Біблію, щоб показати, що Він любить їх, що Він піклується ними і хоче, щоб у своєму житті вони, люди, дотримувалися встановлених Ним норм співжиття, закликає нас бути його гідними дітьми. Читаючи Біблію, переконуємось, що справжнє покликання людей на Землі — поклонятися Богові та в його ім’я творити добро.

«Шукайте Бога... і буде живою душа ваша» — закликав близько 2500 років тому пророк Ісайя (Ісая 55,3-6). Будемо і ми шукати Його в навколишньому світі і в найглибших закутках своєї душі, щоб зберегти її живою.

Світоглядні уявлення та вірування братківчан

Братківчани були глибоко віруючими людьми. Вони сповідували греко-католицьку віру православного обряду. Проте в їх свідомості ще побутували різні повір'я, унаслідувані від язичництва.

Вони вірили у потойбічне життя, однак про нього мали слабку уяву. Люди говорили: «А Бог його знає: ніхто з того світу не вернувся». Навіть побожні люди вважали, що для того, аби потрапити в рай, його треба заробити своїми добрими ділами, а не тільки відправленням релігійних обрядів.

Братківчани вірили, що Бог кожному народженому дає душу, яка перебуває в тілі людини, а в час смерті покидає його. Душі померлих сприймали як реальних істот, які розмовляють, п’ють, їдять. Праведним у потойбічному світі ведеться добре. Душі грішників караються: голодують або змушені їсти попіл.

Побутувала думка, що душа людини має свого двійника — долю. Вірили, що доля дається Богом. Хоч не заперечувалося те, що батько й мати також обдаровують своїх дітей долею. Вважали, що долі не можна ні продати, ні обміняти. Від неї не сховаєшся і не втечеш. Доля завжди полишає тих дітей, яких проклинали батько чи мати. Вважали, що доля вмирає разом з людиною. Вірили, що чорт може підмінити долю на недолю.

Серед небіжчиків виділяли праведників, покутників, потопельників і повісельників. Покутники не мають на тому світі спокою за гріхи в земному житті. Вони мучаться доти, доки самі спокутують свої гріхи, або доки хтось з рідних чи знайомих не загладять їхньої провини. Доля потопельників і повісельників була незавидна — їх чекала сувора кара за навмисно вчинений гріх.

Братківчани вірили, що в задушні дні мерці сходяться на богослужіння, тоді померлий священик править Службу Божу, сповідає і причащає.

Великого значення братківчани надавали сновидінням. Сни тлумачили на двох рівнях — побутовому, коли сон тлумачив той, хто сам його бачив, і знахарському.

Серед братківчан була поширена віра у чортів. Найголовнішим чортом вважався Люцифер, йому підкорялися чорти нижчого рангу

—    дідьки, щезники (щезби), юдники, диявол, лукавий, біс, нечистий. Вимовляти ім’я чорта вважалося непристойним. Чорта уявляли собі як чоловіка із гачкуватим носом, з двома рогами, з кігтями на руках і ратицями на ногах, а також із зігнутим хвостом, вбраного в коротеньку куртку і вузькі панталони, чорний капелюх із широкими крисами.

Чорти могли перевтілюватися у пана, цапа, свиню, собаку тощо, з’являтись в образі парубка і свататись до дівчини. Чортам приписували винахід горілки і тютюну, а також розведення бур’янів. Чорти можуть допомогти розбагатіти людям. Для цього людина повинна віддати чортові душу, підтвердивши свою згоду запискою, написаною кров’ю з мізинця. У селі вважали, що кожен багач має хатнього чорта і користується його послугами. Чорт допомагав їм у різній роботі, доглядав дітей і худобу. Вважалося, що чорти водяться в очереті, у дуплі сухої верби, кущах бузини, терні.

Від чорта пішли всі нечисті сили і духи: чарівники, відьми, блуди, лісовики, болотяники, водяники тощо. Наприклад, відьма могла перевтілюватися в жабу, кота тощо і відбирати у корови молоко.

Вірили, що усе корисне людині надсилав Бог, а все шкідливе йшло від лукавого.

Ось як описував нам, дітям, свою зустріч із чортом сусідський дід Іван Варишко:

—    В неділю ранком, коли почало тільки сіріти, пішов я у ліс за грибами. Лише ступив на стежку, що веде в Заруб, як перед собою на пеньку побачив панка у білому костюмі та в чорному капелюсі. В руках він тримав запалену цигарку, від якої нісся пахучий дим. Він запропонував мені цигарку. Як тільки я нахилився, щоб взяти цигарку з його рук, то побачив, що у нього на руках замість нігтів кігті, а на чолі з-під капелюха видно роги. Я зрозумів, що переді мною чорт і не став брати цигарки. Тоді він за великі гроші запропонував мені підписати кров’ю угоду про продаж йому моєї душі. А тут від села донеслося перше кукурікання півня. Панок скочив із пенька, заскавулів як пес, а після третього кукурікання раптово щез.

Не менш страшною була розповідь діда про біду. Цілу ніч вона водила діда понад річкою Унівою, заставляючи переходити річку з берега на берег, з наміром втопити його, зіштовхувала з кладок. Так вона водила діда до сходу сонця.

А ще дід розказував про відьом, які від корів відбирали молоко. При цій розповіді я переводив свій погляд на огрядну згорблену бабу Параску — дідову жінку — бо саме такою уявляв собі відьму.

З дідової розповіді знав, що на запитання: «Де ти любиш спати?» треба було відповідати: «Високо спати». «Низько спати над землею» означало, що ти скоро помреш. А вмирати «скоро» мені ніяк не хотілося!

З дитинства запам’яталися прикмети. Коли скрегоче сорока, стукає у шибку синиця, — будуть гості. І навпаки, якщо б’ється в шибку горобець або закряче ворон чи закричить над хатою пугач, треба чекати мерця.

Вогонь і вода були для наших односельчан священними. Плювати у вогонь чи воду, як і вживати лайливі слова, вважалося за тяжкий гріх. Вода з деяких джерел була цілющою, такі джерела називались «криничками».

Односельчани вірили, що Місяць має безпосередній вплив на долю людей, на тварин і рослин. Аби улестити Місяць, радили молитися молодикові. Вважали, що на місячній поверхні зображено вбивство Каїном Авеля. І досі говорять в селі: «Без Бога — ні до порога», «Кому Бог поможе, той все переможе», «Чоловік мислить, а Бог радить».

Мораль і етика братківчан

Братківчани з давніх-давен поважали такі людські чесноти, як чесність, гідність, працелюбність, милосердність, людяність.

Передусім шанували почуття любові до батьків. Моральним обов’язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними в разі хвороби, немічності.

Милосердя і доброта братківчан проявлялися у повсякчасній готовності прийти на допомогу ближньому. Моральним обов’язком була поміч тій людині, яку спіткало нещастя: хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавали притулок, годували їх, дарували одяг, громадою («толокою») відбудовували хату.

Особливо піклувалися про сиріт: носили їм гостинці, призначали опікунів. Велика відповідальність за їх виховання лягала на хресних батьків.

В селі існував звичай вітатися з усіма, незалежно від того, знайома це людина чи ні. Молодший мав вітатися першим — інакше будь-хто зі старших зупиняв його і присоромлював. Отже, в етичному вихованні важливу роль відігравала не лише сім'я, але й громада.

Мені пригадується такий випадок із мого дитинства мені було десь 8-9 років (1942-1943 p.p.)

—   Синочку, зачекай, невже ти не знаєш, що зі старшими треба вітатися, — зупиняє мене дядько.

—   Я вас, нанашку, не бачив, ви були за воротами.

—   За воротами, кажеш. Ну, то повернися назад, он до тієї вишні і пройдися ще раз так, як мають проходити хрещені, а не як нехристи, бусурмани.

І я повернувся. Тепер при наближенні до дядька я зняв шапку і першим привітався:

—   Слава Йсусу Христу!

—   Слава навіки Богу! — відповів поважно дядько. — Більше не забувай, синочку, здороватися зі старшими. А я з твоїм батьком поговорю.

З смутком на душі, у передчутті покарання, поплентався я додому.

А тепер не те що не привітається синочок, а ще й біля тебе свисне або викрикне таке слівце, що аж вуха в’януть. Соромно за нього. Ідеш далі своєю дорогою і дякуєш Богові, що він, той синочок, тільки свиснув коло вуха, а не дав тобі у вухо. Масово це спостерігаєш у неділю чи в яке-небудь свято, вечорами. Навіть батькам боїмося розказати про таку невихованість дітей, бо ті можуть тобі так відтяти, що від того й не обітрешся.

Розмовляючи з людиною, не годилося її перебивати, належало спокійно вислухати до кінця й відповісти з певністю й невимушеною чемністю. Казали, що добра людина лагідно відповідає і дивиться в очі.

За столом не годилося сваритися, голосно розмовляти. Великим гріхом вважалося сісти на стіл, по столу гримати кулаком, стукати ложкою, встромляти в нього ніж.

Не можна було заходити до помешкання зі запаленою люлькою, не знявши шапку, заборонялося свистіти, гримати дверима.

Великим безчестям серед односельчан було злодійство. Якщо хтось піймався на цьому, то мусив зі своїм «здобутком» ходити по селу і просити вибачення.

Великим безчестям вважалося пияцтво. Того, хто втрачав свою моральну подобу, занапащував родину, робив сором громаді, зневажали і намагалися вплинути на нього усією громадою.

В селі старші люди охоче розповідають про Якова Андрусяка, знаного в окрузі пічника. Але мав він одну ваду — любив випити.

Розказують таку історію. Приїхав з Камінного возом господар за пічником, якому вже давно дав завдаток за роботу. Яків взяв у торбу інструменти, сів на віз, і поїхали. В лісі Діброва, що між Братківцями та Камінною, Яків попросив господаря зупинити віз, бо, мовляв, йому потрібно сходити в лісок по потребі. Схопився двома руками за живіт і побіг у корчі.

Довго чекав господар пічника, а потім почав кликати:

«Пане Якове, де ви? Ходіть, пора вже їхати». Але, як кажуть в народі, за паном вже слід простиг. А тим часом Яків пішов докінчувати класти пічку іншому ґазді. Бо він не в одного взяв завдаток і все протринькав, пропив. А таких торбинок з інструментами в нього було до п'яти.

Нарешті під впливом громадськості села, а особливо сусідів і рідних, Яків Андрусяк згодився привселюдно у церкві заприсягтися, що вже більше не буде пити горілки. І дійсно заприсягся в церкві.

Але не довго зумів здержати присягу. Спочатку ложкою сьорбав горілку, а далі вже і келішком почав пити. Доречно пригадати, що за Австрії та Польщі священик у селі мав великий вплив на селян, користувався повагою і шанобливістю. Незабаром священик з святими тайнами йшов сповідати тяжко хворого, а Яків тим часом, добре нализавшись горілки, повертався додому. Побачив священика, впав на коліна, схрестив руки на грудях та й каже до нього: «Отче, нічого не вийшло з нашої розмови. Я не втерпів».

Великі вимоги чесності ставили до дівчини і парубка.

Хліб шанувався як святиня. Якщо в часі обіду кусник хліба випав з рук, його належало підняти і поцілувати.

Шанувалося почуття національної гідності. Великим безчестям вважалася національна зрада та зречення рідної мови.

«Хто мамку зневажає, того Бог карає».

«За маму і тата — тяжка розплата».

Народна педагогіка, сім'я та сімейний побут братківчан

Існували міцні традиції у сімейному вихованні. Головними вихователями були батько і мати. Вони несли відповідальність за трудову підготовку дітей, їх моральність і поведінку. Розподіл обов’язків батьків щодо своїх дітей здійснювався так: батько відповідав за трудову підготовку синів, мати — дочок. Сімейне виховання орієнтувалося на громадську думку («А що люди скажуть?»).

На початку XX ст. ментальність братківчан формувалася під впливом товариств «Просвіта», «Січ», «Сокіл», «Луг», «Тверезість», «Відродження», «Рідна школа», «Сільський Господар», Союзу українок, на загальнонаціональних ідеалах.

Братківчани дотримувались думки, що найкраща пора для виховання — дитинство і підлітковий вік («Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале»).

У селі схвалювали ранні шлюби серед молоді. Наречених, як правило, вибирали зі свого села і досить рідко — з сусідніх. В основу цього звичаю було покладене бажання краще пізнати ту родину, з якою мали породичатися. Важливу роль у виборі наречених відігравали батьки. Вважали, що без батьківського благословення неможливо створити щасливу сім’ю. Щоправда, останнє слово — згода під час сватання та вінчання в церкві — завжди було за молодими.

Перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб називалося сватанням. У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці.

Весілля починалося із запрошення на нього гостей. Молода ходила з дружками селом у святковому народному одязі та вінку, прикрашеному квітками і стрічками. Молодий з дружбами теж у народному костюмі і святковому капелюсі зі стрічкою або пір’ям та топірцем у руках. Топірцем дружба стукав у двері.

У день весілля на шляху до молодої молодому влаштовували «перейму», вимагаючи за неї викуп. Цей викуп хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати. Щоб сісти біля нареченої, молодий мусив викупити її ще у брата-підлітка (коли такого не було, його роль виконував близький родич, іноді сусід). Одержавши викуп, брат поступався місцем молодому, і всі гості сідали за стіл.

Покривання голови молодої здійснювала в домі молодого його мати (свекруха) або сам молодий.

Народженість у сім’ях у середньому становила по 5-7 дітей, хоч траплялося й 10-12. Щоправда, водночас була висока смертність. Виживало переважно 3-5 дітей.

Люди похилого віку здебільшого спокійно ставилися до факту смерті. Відчуваючи близьку кончину, просили до себе священика для відпущення гріхів і очищення душі.

Згідно зі звичаєм, покійник одну ніч повинен був залишатися вдома. Коло небіжчика горіли свічки. Двері в хаті покійного були постійно відчинені. Коли приходили люди, перш за все вони молились.

Коло мерця цілу ніч читали «Псалтир». Біля покійника протягом ночі мусив хтось бути, його не можна було залишати самого.

У день похорону присутні прощалися з покійником, ніби прощали всі його провини. Коли виносили труну з дому, то, за давньою традицією українців, ЇЇ тричі опускали на поріг, а потім швидко закривали двері. На подвір'ї священик виголошував прощу, тобто від імені померлого прощався з рідними й близькими.

В кінці XIX ст. існував звичай везти покійника на цвинтар саньми, незалежно від пори року. Дещо пізніше труну несли на плечах.

Протягом року в хаті не можна було колядувати, щедрувати і взагалі співати.

«Учи не страшкою, а ласкою».

«Хто рано встає і рано жениться — ніколи не розкаюється».

Громада і громадський побут

Найвищою владою на селі вважалась громадська рада. На чолі громади стояв сільський староста — війт. Він доводив до громади постанови уряду і стежив за їх виконанням, відав ремонтом громадських будівель та ремонтом громадських доріг і мостів, розчищенням русла річок тощо.

Всі розпорядження війт в основному робив у неділю після Богослужіння біля церкви або біля управи. Громадою обговорювали купівлю чи орендування землі, лісу, спорудження школи, церкви, а також виконання громадської повинності, джерела сплати податків.

Часті суперечки між односельчанами за межу вирішувалися на місці за участю двох позивачів, війта, писаря і сусідів-свідків. На порушників накладали штрафи.

Кожна громада була зобов’язана нести сторожу. Нічна варта охороняла від злодіїв чи паліїв. Організація і контроль цієї служби входили до обов’язків війта.

Крім того, громада призначала лісника («побережника») для охорони лісу, польового для охорони поля. Польовий стежив, щоб не робили самовільно стежок, ровів, не ходили і не їздили по чужому полі, не пасли худоби без пастуха, не переганяли самовільно худобу через чуже поле.

Для порушників порядку, крім штрафів, використовували окреме приміщення — «кримінал». Там утримували до з’ясування конокрада чи палія.

До дрібних крадіжок відносили крадіж яєць, курей, прядива, до більш значних — викрадання волів і коней.

Найпоширенішою формою покарання було прилюдне висміювання злодія. Як вже писалося вище, існував звичай водити селом злодія з крадіжкою. Його супроводжувала юрба односельців, які докоряли, дошкульно висміювали винного. Для привернення більшої уваги до події й винуватця, певного морального впливу на нього, злодія змушували бубнити у бубон, повторюючи своє ім’я і скоєний злочин.

В кінці XIX ст. в Братківцях склалося подвірне землеволодіння з дво- або трирічною сівозміною.

Серед братківчан мало було багатих, тому в селі побутував звичай супряги. Вона полягала у співпраці двох родичів чи сусідів, які на певний час об'єднували тяглову силу і користувалися нею спільно.

Термінові і трудомісткі роботи виконували толокою. Сходилися

на толоку найчастіше після попереднього запрошення. Не піти на толоку означало образити господаря. Толокою переважно будували хати та інші господарські будівлі, косили сіно, жали, копали картоплю, чистили кукурудзу («лупійки»), дерли пір’я тощо. Толоки були безвідробіткові, відробіткові та оплачувані. Безвідробіткові найчастіше організовувалися з милосердя. Найчастіше громада допомагала вдовам, хворим, немічними, погорільцям і тим, що потерпіли від повені.

Толоки по чищенню кукурудзи, на які сходилась молодь, були безвідробітковими, однак з обов'язковим пригощанням гостинцями і музикою.

У житті сільської молоді помітне місце займали вечорниці. Найчастіше місцем проведення вечорниць була хата вдови. Вечорниці виконували подвійну функцію: передусім це були зібрання молоді для праці, про це свідчить їх паралельна назва — «прядки», а забави починалися лише після того, як молодь потомилася.

Як уже згадувалось, кінець XIX — початок XX ст. був періодом історичних змін у духовному житті українських селян. У зростанні їх національної й політичної свідомості важливу роль відіграло товариство «Просвіта». Діяльність «Просвіти» особливо активізувалось у 20-30-ті роки XX ст. Засноване спочатку як просвітнє, товариство згодом трансформувалось в просвітньо-економічне. Свою широку програму дій «Просвіта» здійснювала через народні доми і читальні. Основним завданням повітових філій «Просвіти» були ліквідація неписьменності на селі, а також підвищення агрокультури, ведення домашнього господарства. З цією метою в селі діяв гурток «Хліборобський вишкіл». Велику роль у національному, патріотичному відродженні селянства відігравали товариства «Січ», «Сокіл», Союз українок, «Рідна школа» та ін. Завдяки їм у селі з’явилися свої лідери, які спричинилися до активізації духовного життя, формування національної та політичної свідомості. Такими лідерами в Братківцях були Дмитро Федорів («Козак»), Михайло Федорів («Кошелик»), Дмитро Бойчук («Бойко»), Михайло Бойчук.

Роки радянського толітаризму негативно позначилися на світогляді й психології селян. Відбувалася відчуженість селян від землі, занепад національної самосвідомості, навіть виникла загроза існуванню української нації.

На селі у великій пошані були старші чоловіки. У повсякденному житті вони виступали насіями практичного досвіду: з ними радились, коли орати, сіяти, щодо якості ґрунту, про прогнозування погоди.

Важлива роль належала їм і у виховному процесі. Вважалося нормою, коли літня людина звертала увагу молодому чи підліткові при порушенні спокою або перебуванні у тих місцях, де не годилося бути, при втручанні дітей у розмову старших і т. ін.

Бабусі були носіями знань щодо господарювання (на городі та біля печі), виховання дітей, догляду за немовлятами, їх лікування, хатніх занять, а навіть знахарства і ворожіння. Майбутня жінка повинна була вміти виконувати всю хатню роботу, доглядати домашнє майно, господарство, город, прясти і шити. Стосунки в родині будувалися з великою увагою до громадської думки. Дуже часто почуття власної гідності, страх громадського осуду скеровували поведінку жінки в тій сім'ї, де не було злагоди. Вона витримувала навіть побої, лише б не пустити неславу на свій дім. Бо це могло вплинути на добре слово про її рід і подальшу долю її дітей.

Народна мораль завжди ставила у великий пошанівок дівчину, дівочу гордість і незайманість. Тому дівчина, яка «доносила вінець», «не зганьбила коси» — це найбільша нагорода батькам і честь громади. Осудові піддавався хлопець, що залицявся до кількох дівчат одночасно, заходив до хати дівчини, не маючи наміру одружитися з нею.

Для дівчини найстрашнішими були людський поговір, пущена неслава, що вона «покритка». Покритка не мала права бути у дівочій громаді, ходити з непокритою головою, стояти в церкві поруч із дівчатами.

Досить драматично складалась доля незаконнонароджених дітей

—     «байстрят», «копилів». У подальшому житті вони несли «тавро» неповноцінності, у них виникали труднощі при одруженні.

Обов’язковим вважалось при зустрічах привітати старшого, розпитати про здоров’я, родинні справи. Молодь завжди зверталася до старших на «ви», називаючи їх тільки «вуйко», «тета», «нанашко», «нанашка». При зустрічах на полі, сінокосі обов’язковим було побажання щастя: «Дай, Боже, щастя» — «Дякуємо. Дай, Боже, і Вам».

Морально-етичні стосунки селян наприкінці XIX — на початку XX ст. засвідчили їх глибоке розуміння і прагнення до утвердження таких цінностей, як працелюбність, чесність, непідкупність, надійність, безкорисливість, взаємовиручка, тобто тих загальнолюдських моральних якостей, які повинні бути притаманні усім народам в усі часи.

Традиційне землеробство

Рільництво у братківчан посідало чільне місце. Вони сіяли жито, ячмінь, овес, пшеницю, льон, коноплі, кукурудзу, біб, горох, а з городніх — капусту, буряки, моркву, цибулю, часник, картоплю, брукву.

Для оранки користувалися залізним плугом, який здійснював механічне перекидання ґрунту. Це підвищувало родючість землі. Орали запряженою парою волів чи коней. Глибина оранки досягала 25-30 см. Після оранки ділянку вирівнювали і розбивали грудки бороною. Селяни велику увагу приділяли не тільки обробітку, а й підживленню ґрунту. Якщо городи щорічно удобрювалися гноєм і попелом, то інші поля — тільки під посіви. Овес сіяли на так званих пісних ґрунтах.

За Польщі у Братківцях почали масово садити полуниці (братківчани називають їх просто ягодами). Вирощування полуниць справа трудомістка, проте досить прибуткова. У 80-х роках XX ст. у сезон дозрівання полуниць братковецьких жінок можна було побачити в усіх містах і містечках не тільки нашої області, а й сусідніх — Львівської і Тернопільської. Напруженою порою були жнива. Вирощений з великим трудом хліб необхідно було вчасно зібрати. Бо кожний змарнований день погрожував значними втратами — перестигле зерно висипалося. Примітивні знаряддя (серп і коса) вимагали максимуму людської праці. Тому на жнива виходили усією сім’єю. Заможні послуговувалися відробітками селян за різного роду позики, оренди (за насіння, орання, за продукти тощо). Поширеним був звичай найму на час жнив «за сніп» («зажин»). За домовленістю женцям платили п’ятий, шостий, а іноді й десятий сніп.

Одразу після завершення жнив жінки бралися до збору льону і конопель. Ці технічні культури були важливими продуктами харчування (олія, макуха) та цінною текстильною сировиною. Вибирали без жодних інструментів: рукою виривали пучок стебел з корінням. Кілька жмень льону чи конопель в’язали перевеслом у невеликі снопи («мандлі», «горстки»).

Річний хліборобський цикл завершувався звезенням урожаю з поля, його обмолотом. Основним знаряддям молотьби аж до 40-х років XX ст. був ціп, який складався з бича («билень»), ціпила («держак», «ручка»), двох капиць («головка») та ув’язі. Місцем молотьби була стодола з битим током.

Обмолочене зерно зберігалося в коморах у скринях, на горищах, шпихлірах.

Для зберігання картоплі селяни викопували невеликі ями; зберігали її біля печі у житловій кімнаті. Наприкінці XIX ст. для зберігання картоплі і деяких інших городніх культур стали будувати стаціонарні приміщення підземного типу — погреби або «пивниці».

Тваринництво

Тваринництво виникло в Братківцях від часу заснування села.

З-поміж великих тварин утримували биків (волів), корів, коней, розводили дрібних свиней, кіз, овець, кролів. В роки радянської влади було дуже вигідно займатися кролівництвом. Так, батько, здавши у заготконтору кролів, не тільки розрахувався із м’ясо- поставкою, а ще й одержав чималі гроші за шкурки. У великій пошані було вівчарство, оскільки воно забезпечувало селян одягом, м’ясом і молоком.

Розводили братківчани свійську птицю (кури, качки, гуси, індики), чим поповнювали свої харчові запаси м’ясом та яйцями. Кожна господиня збирала курячий послід для удобрення ґрунту на грядках. Якщо курей утримували у стайнях, влаштовуючи для цього сідла, то гусей, качок, індиків тримали окремо від худоби. Без півня важко уявити господарство тодішнього селянина: вдосвіта він будив усіх до праці, його присутність на подвір'ї символізувала спокій, певний ритм селянського життя.

Допоміжні заняття та промисли

Допоміжними заняттями для братківчан були бджільництво, полювання, рибальство і збиральництво. Мед використовували як продукт харчування та лікування, віск — для технічних потреб. Під час медозбору бджіл викурювали з вулика, а мед видушували. Такий спосіб часто приводив до загибелі бджолиної сім’ї. Тільки за Польщі почали використовувати рамковий вулик. Праця біля бджіл завжди вимагала великого досвіду. Тому пасічниками найчастіше були літні люди. За Австрії велика пасіка була в Івана Жирака (Іван Каришин), що жив у межу з моїм дідом. Він тримав бджіл у дуплянках, на зиму клав у загату. Мабуть, саме завдяки йому згодом мій батько теж завів пасіку.

У довколишніх лісах водилося чимало дичини — вовки, вепри, олені, козулі, лисиці, зайці, куниці, тхори; різноманітне птаство — качки, гуси, куріпки; у ріках — видри, ондатри. Однак правом на полювання володіли пани, навіть лісники не мали такого права. Але, незважаючи на суворі заборони, селяни таємно займалися полюванням як на громадських, так і на панських землях.

Євдокія Лугова згадує, що бачила, як зимою з громадських Гаїв Михайло Кричук ніс через плече головою вниз зайця, якого спіймав на сильце. Чи могло це бути? Адже за річкою і лісом здійснював нагляд Михайло Белей і забороняв ловити рибу і зайців. Михайло Белей міг нічого не казати, бо часто з Михайлом Кричуком випивали у ресторації Петра Івасюка.

Найпростішим способом ловлі на вовків чи диких кабанів були ями-пастки («сліпі ями»).

Лисиць і куниць просто викурювали з нір. Такі лови я бачив на початку 50-х років XX ст., коли пас корову на Кзьонзовому дубнику, а на марковецькому боці в урочищі «Лисі Ями» старші хлопці викурювали з нір лисиць. Зайців ловили на сильце, зроблене з дроту.

Природних водойм в селі мало: одна річка та кілька потічків. Хоч рибальство доступне в будь-яку пору року, проте ним могла займатися тільки привілейована верхівка села. Селяни рибу для власних потреб ловили потай. Дещо більшу свободу щодо вилову риби мали підлітки. В річці Унява водились плотва, окунь, карасі, щука, лини, пструги, в'юни, при берегах — раки. Особливо кишів раками потічок Раковець. Найбільше риби виловлювали після спаду повеней (кожного року вони повторювались по кілька разів), тоді по долинах і ровах залишалось багато риби. Ловили їх як руками, так і звичайними кошиками.

А взагалі ловили рибу саками, вудками, вершами. Вудками з саморобними гачками насамперед користувалися підлітки. Пригадую з дитинства такий випадок. Я з товаришем за півдня спромоглися спіймати тільки одну плотву розміром до 25 см. Ми її розрізали навпіл, кожному по рівній частині, бо вудка у нас була спільна. І який смуток чекав мене вдома: поки я шукав, у чому спекти, наш кіт її з'їв.

Дорослі рибу ловили саками. Наш сусід Василь Качур («Чепіль») з групою любителів у річці по місцях скупчення риби («ковбурах») били дрючками об лід, оглушена риба спливала наверх, а вже на мілині ловили саками. Ми, дітлахи, крутилися біля них, нам теж щастило впіймати по кілька рибинок, зате наше взуття та рукави були зовсім мокрими. Таким способом ловили рибу кінодемонстра- тори, оглушуючи вже її електричним струмом.

В перші роки розбудови колгоспу було викопано кілька рибних ставків. Доглядав за ними той же Василь Качур, який любив часто повторювати: «Пструг — чудна риба». Восени, при спусканні води в ставках, дітлахам щастило впіймати по декілька рибинок.

Мій батько ловив рибу за допомогою верші, виплетеної з лози, з двома направляючими крилами. її опускали на ніч на дно річки, а вранці забирали улов. Але це тривало недовго, хтось придивився і викрав вершу — і на цьому закінчилося наше рибальство. Востаннє мені пощастило впіймати рибу в Уняві під час проведення меліорації землі, коли русло річки спрямували у канал. Після цього майже ніхто не ловить рибу в цій річці. За Польщі деякі ґазди викопали ставки («саджівки»). Це Петро Івасюк, Іван Мойсюк, Григорій Боднарук.

Мій батько розповідав таку історію, яка трапилася з Василем Мохначем, сусідом.

Однієї неділі Василь зібрався дуже рано по гриби. Почало тільки сіріти. Йшов вздовж Вуняви, коли почув, що щось хлюпочеться у воді. Підійшов ближче, аж бачить: у верші б’ється видра. Оглянувшись довкола, чи кого немає, обережно розв’язав вершу, витяг видру і заховав у торбу. Через Тисменицький ліс дійшов до Тисмениці, де продав здобич євреям. Звідти пішки подався до Станиславова, де купив муки і ще до обіду добрався додому. З муки жінка зварила пироги. Вже після обіду вийшов Мохнач біля поруччя, що були над пралом коло читальні. А тут вже Михайло Белей («Бусцян») розказує, що хтось з верші вкрав видру.

В лісі, як дар природи, збирали ягоди суниць, малини, чорниці, брусниці, шипшини, калини, дикі яблука і груші, горіхи ліщини; з грибів — білі («правдиві»), підберезники («козарі»), підосичники, підпеньки, лисички, сироїжки, печериці. Збір грибів був дуже поширений. їх варили для щоденного споживання, заготовляли на зиму чи на продаж. Мухомори, або моримухи — для знищення мух.

Жолуді збирали для годівлі свиней, мох — для утеплення стін. В роки неврожаю порятунком від голодної смерті ставали лобода, щавель, кропива, лопух, підбіл (мати-й-мачуха).

З лікувальною метою заготовляли плоди, листя та цвіт кущів і дерев: шипшини, глоду, калини, сосни, вільхи, берези, бузини, липи. Терен і шипшину збирали пізньої осені, після приморозків.

Велика увага приділялась збору та заготівлі таких лікарських рослин, як рум’янок, ялівець, полин, материнка.

Певні відвари, настої і мазі з лікарських рослин уміла готувати майже кожна господиня, і тому вузлики чи віночки висушених квітів можна було побачити в кожній хаті. Найінтенсивнішим днем збору лікарських рослин був день напередодні й на саме свято Івана Купала (7 липня). За цілющими травами найчастіше ходили зранку, до схід сонця.

Деревину братківчани використовували для будівництва будинків, для продажу в міста (переважно дрова).

З березової кори виготовляли дьоготь, а деревину палили. З гладкої смерекової чи соснової колоди з рівними волокнами виготовляли дошки-дранці та гонту. Гонтами крили церкви, дзвіниці, школи, млини та інші громадські будівлі.

Батько розказував цікавий випадок, який стався з побережником.

В корчмі панський побережник скаржився на свого пана:

—   Ото тільки заведу з паном розмову про те, щоб дав мені нові чоботи, бо оці геть порвалися, як він посміхнеться та й каже: «Чоботи в лісі... на березі» — і не дає...

—    Так, ти, Михайле, великий дурень, — відповідає один з відвідувачів корчми. — Пан тобі добра радить. Зрубай в лісі березу, продай, то матимеш нові чоботи.

Так і зробив побережник.

Згодом пан бачить на ногах побережника нові чоботи та й питає:

—   Звідки взяв нові чоботи?

—   Та звідти, де ви казали. У лісі... з берези зняв, — з радістю відповів побережник.

Ось так пани «жартували» над своїми працівниками.

Ткацтво

Ткацтво — один з найдавніших і найважливіших видів господарської діяльності людини. Обробка волокон і прядіння ниток для виготовлення тканини були найважливішим заняттям селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена. Полотно ткали на ткацьких верстатах, а потім золили у зільниці (у попелі).

З полотна шили сорочки, верхній чоловічий і жіночий одяг, сумки («дзюбенки»), скатертини (обруси), покривала (верети, рядна, коци, ліжники), хідники, килимові доріжки, крайки.

Добрими ткачами були Михайло Варишко, Дмитро Андрусяк, Василь Римик, Василь Мохнач, Іван Федорів.

Вишивки

Вишивка виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління.

Вишивками оздоблювали жіночі та чоловічі сорочки (рукави, пазухи, манжети, коміри), верхній одяг — кожухи, безрукавки, свитки та ін. Вишивали рушники, скатертини, наволочки. Матеріалом служили вовняні, лляні, конопляні тканини. Згодом їх замінили матеріалами фабричного виробництва.

У Братківцях, як і всюди на Покутті, у вишиванці переважали геометричні мотиви (ромби, трикутники, розетки) з найрізноманітними за формою контурами.

За Польщі в селі дуже гарно вишивали Марія Процюк-Василишин («Стручі»), Ганна Королюк («Партолюкова»).

Так, Марійка вишиванням за одну зиму заробила гроші на матеріал для чобіт, але ще не вистачало грошей на їх пошиття. Тоді вона наважилася піти до пана Марґулеса, який прихильно поставився до її прохання: «Аби-с мені не віддавала, — і поцілував у чоло. — Якщо схочеш, то відробиш влітку». І вже на Великдень Марійка-дівчур взула нові, на свої зароблені гроші, чоботи.

В’язання

В’язання полягає у виготовленні окремих виробів переплітанням нитки у вигляді петель. Матеріалом для в’язання є лляні, конопляні, вовняні нитки. Ручне в’язання здійснювалося за допомогою гачка чи двох або п’яти спиць.

В’язали хустки («шалі»), шапки, светри, безрукавки, рукавиці, шкарпетки, панчохи, стрічки. У селі в'язали майже всі дівчата і молоді жінки.

Обробка шкіри

Серед братківчан були люди, що займалися чинбарством (первинна обробка шкур), лимарством, виготовленням упряжі, шевством (пошиттям взуття), кушнірством (пошиттям одягу).

Кінська збруя (сідла, шлеї, рідше хомути), нашийники, вузда («обрукинки»), віжки («ліца»), посторонки і барок («орчик») пишно прикрашалися металевими кільцями, пряжками, вовняними китицями тощо. Вичинкою шкіри займався Петро Римик. Кожухи шили Михайло Гап’як і Петро Римик.

Мій батько Василь Гетьман у колгоспі ремонтував кінську збрую. Так, для молодого голови колгоспу Тимчишина (вихідця з Опришівців) виготовив сідло. Тимчишин зовсім не мав уяви про сільське господарство. Під час сівби вівса один їздовий забув штельвагу. Його стрічає голова:

—   Ти куди ідеш?

—   В село по штельвагу.

—   Сьогодні овес сіємо, а не штельвагу...

Жартун Михайло Гап’як, дивлячись на поле, засіяне гарбузами, які зійшли де-не-де, каже до голови колгоспу: «Товаришу голова, гарбузи загусті (той дивиться з недовірою). Як розростуться, то ногою ніде буде стати».

Згодом ремонт кіньської збруї стало невигідно робити, нова упряж була дешевша за ті матеріали, які треба було додати. Але нова упряж була низької якості. Тому Петро Гап’як, їздовий, що возив колгоспне начальство і мав найкращих коней, приносив до батька упряж для усилення пасами.

З обласного архіву дізнаємось, що в 1926 р. у Братківцях діяла невелика шкіряна грабарня Бухвальда. Проте явних слідів її існування не збереглося. Мабуть, вона знаходилася на присілку Горі, бо тут жили брати Римики, які здійснювали вичинку шкіри. Пам'ятаю, як зимою 1942 чи 1943 року на санях ми з татом везли для вичинки дві шкури. Кролячі шкури вмів вичинювати майже кожний господар.

Село славилося багатьма шевцями: Василь Федорів, Василь Присяжнюк, Михайло Мартинець, брати Микола і Федір Приймачуки, Іван Микитюк, Михайло Духович, Дмитро Василишин, Михайло Федорів, Іван Дмитрук, Дмитро Андрусяк.

Деревообробка

За способом обробки деревини майстри поділялись на теслярів, столярів, різьбярів, токарів. Теслярі переважно будували хати та інші будівельні споруди, виготовляли вози, сани, тарниці, ступи, кісята. Столярі виготовляли вікна і двері, столи, лави, полиці, шафи, відра, коновки. Різьбярі та токарі виготовляли миски, тарілки, салатниці, ступки, сільниці, бочечки, ложки, вішалки, скрині.

Серед добрих теслярів і столярів числилися: Іван Луговий з синами Дмитром і Петром, Дмитро Яковишин, Михайло Царинний, Іван Ільків, Юрко Жирак, Василь Мохнач, Петро і Дмитро Андрусяки.

Плетіння

З соломи жита і пшениці односельчани виплітали різні місткості (солом’янки) для зберігання зерна. На літній час виплітали чоловічі солом’яні брилі (капелюхи). Щоб сплести капелюх, брали ще зелену житну солому і сплітали стрічки, а потім зшивали їх. Добрими майстрами з плетіння капелюхів був Василь Олексюк (Василь Семаня Гнатового), Олекса Варишко.

У селі майже всі будинки покривали соломою. Тому так славилися солом'яні покривальники Іван Ільків, Павло Федорів, Олекса Ільків. Бляхою покривали Іван Логин, Іван Белей, Михайло Івасюк.

Дуже було поширене лозоплетіння. Виготовляли різноманітні кошики, скриньки, ліски для сушіння, іграшки.

Крім того, кожний господар в селі вмів плести пліт.

Обробка металу

Чи не найбільше на селі цінувалася робота коваля. Він з шматка металу вмів виготовити дверні клямки, завіси, клямри, окуття до воза, саней, скринь, лагодити хліборобський реманент, ужиткові речі

—     ножі, сокири, сапи, серпи, підкови тощо.

Ковальством в селі займалися Василь Белей, Дмитро Андрусяк, а у Гап’яка Івана працював заїжджий коваль.

Натільні хрестики, жіночі дукачі, коралі, як і голки, наперстки, ножиці братківчани купували в місті.

Керамічні (порцінові) і гончарні вироби до Братковець завозили з Косівщини. Горщики йшли на мірку: за вміст в ньому зерна.

Шляхи сполучення

Як вже згадувалось, у 60-х роках XIX ст. австро-угорський уряд за територіально-адміністративним поділом усі дороги поділив на державні, крайові, повітові і ґмінні (громадські). Всі дороги в Братківцях вважалися громадськими. Тому будівництво і догляд за ними здійснювали самі селяни, які щороку (звичайно після весняно- польових робіт) відбували спеціальну дорожну повинність — ширворок: вирівнювали полотно, засипали ями, впорядковували броди, споруджували кладки і мости.

Найбільш поширеними засобами транспортування були сани, різного роду волокуші, носилки, кошики, двокамерні перекидні мішки («бесаги»). З «бесаг» сіяли зерно під час весняно-польових робіт.

По бездоріжжю сіно, снопи, солому, картоплю, дрова, знаряддя обробітку ґрунту (плуги, борони) транспортували на спеціальних волокушах.

Важливу роль відігравали сани у весільному і поховальному обрядах. Побутував звичай, за яким покійника відвозили на кладовище на санях — незалежно від пори року.

Для перевезення дрібних й сипких матеріалів на санях встановлювали виплетені з лози «коші». Серед заможної частини населення побутували виїзні сани («залубиці»). Для перевезення лісу користувалися додатковими полусанами («корчугами»).

Серед колісних засобів пересування був чотириколісний двоосьовий віз. В нього осі були дерев'яні, колеса суцільні. У конструкції цих возів дишель був основною тягловою частиною.

В другій половині XIX ст. набув поширення віз із ходовою частиною центральноєвропейського типу. Зумовили його розповсюдження заміна волів як тяглової сили кіньми, будівництво шляхів сполучення, використання селянами металу. Тепер транспортні засоби пересувалися за допомогою шлеї, посторонків і барків, а дишель виконував тільки гальмівну і скеровуючу функції.

За Австро-Угорщини і Польщі братківчани залізничним транспортом користувалися рідко через високу вартість проїзду.

Автомобільним транспортом односельчани почали користуватися з початком 50-х років XX ст.

Сільські поселення та селянський двір

Село — давній і найпоширеніший тип поселення в Україні. Кілька дворів (приблизно 5-10 господарств), розростаючись, поступово утворювали село. Село об’єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія. Традиційним типом житла селян була хата під соломою, білена ззовні і всередині. Для селянина хата має свій духовний образ, для нього вона була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір’ю. Тому кожна господиня свою хату дбайливо доглядала. Тодішнє селянське житло було двокамерне: одне житлове приміщення та сіни. Наприкінці XIX — на початку XX ст. житлові будинки, крім власне хати і сіней, мали ще комору. Іноді до хати добудовували ще хлівець для зберігання сільськогосподарського реманенту. Згодом стали будувати будинки з двома житловими приміщеннями («дві хати через сіни»).

Будували будинки двох типів: зрубні й каркасні. До початку XX ст. в селі переважали хати, в яких стіни викладались з півкруглих брусів, встановлених горизонтально і з’єднаних на кутах врубками. Це були хати-зруби. Стіни каркасних будівель складались з стовпів («слупів»), які вкладали в нижній зрубний вінець підвалини. Стовпи розміщували на віддалі, яку заповнювали півкругляками («плениця- ми»).

Пізніше стали будувати будинки з цегли-саману.

Житель села Михайло Федорів («Кошелик») намагався налагодити виробництво цегли у селі. В урочищі Ясинівки він обладнав піч. Але цегла виходила низької якості при значних затратах на її виготовлення. Тому виробництво цегли припинив.

Дахи були чотирьохсхилі, на кроквах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх брусах («платвах»), покладених на стіни. Ще побутував двосхильний дах з пристосуванням у формі стільця, що підтримував дах. Дахи покривали переважно соломою, зв’язаною у сніпки.

Внутрішнє планування житла

Вариста піч завжди займала внутрішній кут з боку вхідних дверей. По діагоналі від печі розташований «покуть» (покуття), в якому висіли ікони, прикрашені цілющим зіллям та квітами. Біля столу попід стінами ставили лави, а із зовнішнього боку — переносний ослін. Зліва від столу знаходилася скриня.

Уздовж тильної стіни, між піччю і причілковою стіною, влаштовували «постіль» — дощаний поміст на чотирьох вбитих у глиняну долівку кілках, на дно якого настеляли солому. У заможних селян були пересувні ліжка на чотирьох гранчастих ніжках. Над стелею встановлювали жердки. У кутку біля дверей робили полички, або мисник для хатнього начиння та хліба.

До важливих споруд у садибі належали хлів і клуня. Худобу утримували в хлівах («стайнях»). Будували хліви з тих же матеріалів, що й хати, інколи плели з лози і обмазували глиною. У клуні («стодолі») знаходився тік, де обмолочували збіжжя, а також засторонки, в яких тримали привезені сніпки жита, пшениці, ячменю, обмолочену солому. Тік робили з «битої» глини. Клуні мали високі дахи. Сіно зберігали в засторонках клуні або оборозі.

Комора — теж важлива споруда в господарстві. Вона призначалась для зберігання запасів зерна, господарського інвентаря та речей домашнього вжитку.

Усі будівлі двору об’єднувались в один ансамбль за допомогою огорож. Водночас вони були перешкодою для худоби і лісових звірів. Прохід до садиб забезпечувався через ворота.

Громадські будівлі

Найважливішою спорудою в селі була церква. Творцями храмів були не тільки майстри, а й громада, яка виявляла в цій справі велику активність. Вона замовляла роботу і визначала тип, розміри й навіть форму будови храму, художнє оздоблення інтер’єра.

Біля церкви ставили дзвіниці — квадратні у плані, з наметовим дахом.

Каплиці споруджували на роздоріжжях та узбіччях шляхів. У них обладнували невеликі іконостаси, перед яким тут ставили свічки.

Будинок, в якому жив священик, називали плебанією, або резиденцією. Від селянських хат вона відрізнялася більшими розмірами. В ній, крім кухні, спальні, комори, спіжарки, розміщувалися вітальня, канцелярія з бібліотекою і приймальнею для відвідувачів.

Школи у давні часи не мали власних приміщень, навчання проводилось у найманій хаті.

У другій половині XIX ст. школи будувались уже за стандартним планом: з одного боку — два класи, а з другого боку — житло для учителя з ґанком, у шпилі якого встановлювався дзвінок. Цей дзвінок скликав дітей до школи, сповіщав про перерви. У класному приміщенні було підвищення — «градус», на якому з одного боку стояв стіл для вчителя, а з іншого — таблиця (дошка). На столі — каламар, ручка з пером, широка дерев’яна лінійка і журнал успішності. Навпроти градуса стояли шкільні лави, на них — грифельні дошки, каламарі, ручки, зошити. На стінах над столом висіли хрест з розп’яттям або ікона, на інших — портрети цісаря, королів, географічні карти, азбучні таблиці, картини на біблейські та історичні сюжети.

Хати-читальні, народні доми почали виникати наприкінці XIX ст. При них були бібліотеки, читальні, зали для виступів народних театрів і хорів, приміщення для роботи різних гуртків (хліборобства, пасічництва, садівництва). Спочатку в Братківцях з’явилася хата- читальня, яка розташовувалася у звичайній хаті. Згодом стали будувати толокою за кошти громади окремий будинок — Народний дім. Ці заклади символізували культурно-освітнє пробудження нашого народу. Провідна роль у цьому належала громадській організації «Просвіта».

Корчма виконувала функції сучасних готелів. Сюди заходили випити і потанцювати, селяни обговорювали тут приватні й господарські справи, укладали різні угоди. З поняттям «корчма» асоціюються і негативні явища. Траплялися корчмарі, які споювали селян, і за борги до їх рук потрапляли не лише гроші, а й майно невдах. Тому, незважаючи на те, що корчма була потрібна (тільки тут людина могла купити певні товари домашнього вжитку, розважитися, забути щоденні клопоти), більшість селян ставилися до неї як до ворожої сили, яка руйнувала сім’ї, ставала місцем не одного злочину.

В нашій місцевості млини були водяні. За панщини селяни змушені були молоти зерно тільки на панських млинах. Існував звичай, за яким за помол збіжжя платили не грішми, а зерном.

Одяг селян

Одяг народу тісно пов’язаний з його історією, місцем проживання. Слово «костюм» французького походження. В українській мові існують відповідники «стрій», «убрання».

З давніх-давен люди вміли виробляти тканини з дикоростучої кропиви, льону, конопель. Крім конопляних і лляних, виготовляли вовняні тканини, а також користувалися хутром. В одязі селян переважали матеріали домашнього виробу — природного кольору полотно, вовна, шкіра. За Австрії братківчани майже не користувалися фабричною тканиною, а тому у селі не було кравців. За Польщі вже використовували, а тому були кравчині й кравці: полячка пані Абраганючка, сестри Рузька і Стефа та брати Тонько (Антон) і Юзик Мартинець, Дмитро Ільків, Іван Федорів, Параска Царинна, Ганна Логин, Штефан Гаврилко.

Чоловіче вбрання. З полотна шили тунікоподібну сорочку з широкими рукавами, коміром-стійкою, з вишивками на комірі, пазусі, рукавах. Найчастіше комір сорочки з’єднували червоною стрічкою або червоним шнурком, який закінчувався китичками («кутасами»). Довгу сорочку носили поверх штанів, підперізували дуже високим поясом. Пояс був своєрідним сховком, кишенею, де зберігалися гроші. До нього підвішували «капшук» — кисет з тютюном та люлькою, складений ножик тощо. Іноді такі пояси були оздоблені, застібалися на чотири-п’ять пряжок і мали висоту 25-30 см. У талії штани стягувалися мотузком («очкурем»).

Влітку одягали штани з доморобного полотна, а взимку і на свята

—     з англійського сукна. Нагрудний одяг — безрукавки, оздоблені скромною аплікацією зі шкіри вздовж піл. Верхнім одягом служили червоні й чорні сердаки, прикрашені вовняними шнурами, китицями.

Зимою носили кожухи, кожушки, петеки. Кожухи і кожушки декорували хутром, вишивкою, аплікацією зі шкіри, оздоблювали капселями, ґудзиками, шнурами. Костюм завершував повстяний капелюх. В будні деякі селяни носили солом'яні капелюхи. Взимку носили шапку з лисячого хутра («клепаню») або смушеву кучму.

На ноги взували чоботи або постоли. Влітку дехто носив личаки.

Дітей підстригали під «кружок»

(братківчани говорили: під «миску»).

Дорослі підстригали волосся над

чолом, а ззаду воно спадало на плечі й спину.

Жіночий стрій мав два типи сорочок: тунікоподібну і установкову. Сорочки шили довгі, багаті на оздобу. Прикрашали комір, пазуху, рукави (на уставці й манжетах). Низ рукавів збирали у зморшки. У вишивці сорочок переважала червоно-чорна гама, інколи ще вкраплювали сині або зелені кольори.

Поясне вбрання — спідниці й запаски (опинка, обгортка) — шили з привізних тканин. Спідниці рісовані в дрібні поздовжні складки- збиранки шили у чотири пілки. Запаски внизу оздоблювалися кількома рядами кольорових стрічок («корунок»). Опинку пов’язували широким тканим поясом. Поверх широкого пояса пов’язували вузьку крайку.

Верхній жіночий одяг складався з сердака, безрукавки, светра, камезельки, кабата (з оксамиту). Жіночий зимовий одяг — кожушки («капсилівки») і кожухи були білого і коричного кольору, проте більш оздоблені, ніж чоловічі.

 Нашийні прикраси і святковий одяг Марії Факадей (справа), майбутньої дружини воїна УГА Михайла Качура

Найбільш поширені головні убори

—      намітка, хустка. На ноги взували чорні або червоні чоботи, які прикрашали складками («рісуванням»).

Вражало носіння жінками великої кількості шийних прикрас.

Звичайно дівчата готували собі вбрання заздалегідь, перед весіллям. Кожна молода дівчина мусила придбати для свого посагу певну кількість одягу. Число сорочок, крайок, намиста було виміром достатку і працьовитості. Звичайно дівчата мали в посагу десяток сорочок.

Волосся дівчата заплітали в одну косу. Носили їх опущеними на спину. Над чолом підрізали волосся, крутили смужки.

Коси

Коси, коси, чом вас зараз Ніхто не носить?

Чи дівчатам немає часу,

А чи вже заплітати ліньки?

Ви ж одвіку були окрасою Гордовитої українки.

Скільки суму в житті розважили,

Скільки болю вам завдавали!

Вас на золото щедро важили,

Як невільними продавали.

Шанували вас чорними, сивими,

Розпинали вас на охресті,

Недарма ж ви служили символом


/ незайманості, і честі.

Коси, коси, чом вас зараз Ніхто не носить?

Щоб там з косами не зробили,

Але давня луна доносить:

Тільки тим, що себе ганьбили,

Відтинали безжально коси.

Я не знаю, є, може, й правильні Наші люди, що звичай стерли.

Та якби піднялися предки,

Чи від сорому б не померли?

Як я скучив за вами, коси,

Чом вас, коси, ніхто не носить?

М. Юхименка

Влітку дівчата не покривали голови. Голову дівчата пов’язували квітчастими хустками у підборіддя, а жінки пов’язували різним способом: кінцями під підборіддям, кінцями назад.

Весільні вінки плели з барвінку, прикрашали не тільки квітами, а й пір’ям, блискучим папером («позліткою»), бляшками, стрічками («китайками»).

Найпоширенішою жіночою прикрасою було коралове намисто із дутого скла. В будні дні вбирали один рядок коралового намиста, а у свята — хто скільки мав (до 20 шнурів-рядів). За народними віруваннями, коралове намисто лікувало зір, болі голови, бурштинове

—     зоб, також оберігало дівчину і жінку від «нечистої сили».

Заможні дівчата прикрашали себе дукатами (золоті або срібні монети), сережками («кульчиками»), перстенями, силянками кольорових намистинок («пацьорками»), кольоровими стрічками («китайками»).

  1. З народних джерел: пісні, латканки, приповідки

Пісня — душа народу. Для братківчан пісня ще недавно була чи не єдиною розвагою у нелегкому житті. Часом у хаті хліба не вистачало, але пісня — весела чи сумна — звучала, бо пісня — пожива для душі. Часто пісня сумного розвеселяла, байдужого підбадьорювала, а сплячого будила. Вона усіх їх кликала до боротьби за краще майбутнє.

Ми — гайдамаки

Слова Осипа Маковея

Ми — гайдамаки, ми всі однакі,

Ми ненавидим вороже ярмо.

Йшли діди на муки, підуть і правнуки,

Ми за народ життя своє дамо.

Не тішся, враже! Сотня поляже,

Тисяч натомість стане до борби.

За чорну зневагу складали ми присягу Вести борбу поневолені* раби.

Наша присяга: Бог, честь, відвага,

Воля Вкраїни, скривджених добро.

Ними ся клянемо, поки живі будемо,

Ломить, палить кайдани і ярмо!

Пірвем кайдани, які тирани Кріпше і кріпше сковують щодня,

Бо ми — гайдамаки, як один — однакі:

Не боїмось куль, ножів ні огня.

Різдвяне віншування

Віншую вас з цими святами,

Щоби-сте ці свята пересвяткували,

Нового року дочекали.

Від Нового року до Богоявлення, від Богоявлення до Воскресіння,

Від Воскресіння до Вознесення,

А від Вознесення на многа літ.

Христос рождається!

Новорічне віншування

Сійся, родися, жито й пшениця і всяка пашниця,

На щастя, на здоров’я, на Новий рік,

Щоб краще вродилось, як торік.

Коноплі під стелю, а лен по коліна,

Щоб вас, хрещених, голова не боліла.

Христос рождається!

Великодні гаївки

їде, їде Зельман

Ця гаївка народилася на Дрогобиччині.

Яскравим сяйвом зійшло сонце, християнський народ у святковій одежі оточив свою церковцю щільним кільцем. У центрі гурту — священик. Довкола горять свічки, на землі лежать паски і крашені яйця. Великдень. Але церква закрита, бо ключі від неї мали тоді Зельмани та їм подібні. Нараз роздається крик: їде, їде! їде, 'іде Зельман, їде, їде його брат, їде, їде Зельманова і братова, і вся його родина.

Іде єврей Зельман, який відкриє церковцю, за це забере мішки збіжжя і багато іншого добра. Чим ближче віз, тим радісніша пісня: А що вони нам привезуть, привезуть?

Привезуть нам чоботи, чоботи, німецької роботи. Приспів: Грай жуче, грай,

Тут добрий край.

Вони будуть скрипіти, скрипіти,

А підківки дзвеніти, дзвеніти,

Приспів:

Однак Зельманові того мало:

він вибирає собі найкращу дівчину — «гречну панну». І народний гнів доходить до крайної межі, з натовпу чується крик розпуки:

—   Геть Зельмана, геть його брата і всю родину!

А ми панну маємо, маємо,

На такий хліб не дамо, не дамо!

Приспів:

їдь геть, Зельман,

їдь геть, його брат, їдь геть, Зельманова / вся родина!

Згідно з «Шематизмом» за 1912 рік, описана в гаївці подія могла мати місце й у селі Братківці, оскільки власником церкви був якийсь єврей Ізраїліт.

***

Вербовая дощечка, дощечка,

Ішла нею Настечка, Настечка.

Приспів: Грай, жуче, грай, тут добрий край.

На всі боки леліє, леліє,

Звідки милий над'їде, над’їде.

Приспів.

Принесе ми чобітки, чобітки та й з позлітки підківки, підківки.

Приспів.

***

Ой зелені огірочки, а жовтенькі пупіночки, Розвивайтеся, розвивайтеся.

Ви, молоді дівчаточка, віддавайтеся, віддавайтеся. Приспів: Грай, жуче, грай,

Тут добрий край.

Ой ви, хлопці, не сидіть, не сидіть,

Але плоти городіт, городіт.

Приспів: Грай, жуче, грай,

Тут добрий край.

Щоби зозуленька не перелітала на дівочу красу.

Приспів:

Бо дівоча краса в кірници мочена, на сонци сушена.

Приспів:

На столику маґльована,

А в скрині схована.

Приспів:

Гаївки наспівувала Ганна Белей (Гані Фрасьинчина, 1928 р. н.)

Журливі пісні

Чи ходила, Наталочко,

Ти в гай по зілля?

Чи давала-с мамі знати,

Що в тебе весілля?

Прийшла я на ту могилку Та й стала просити:

«Підніміте праву руку Мене поблагословити».

—                  Рада би я, доню, встати,

Та глибока яма.

Нехай тебе благословить молодого мама.

Рада би я, доню, встати,

Та не мож підвестись.

Нехай тебе благословлять Твої рідні сестри.

***

Ой шуміла дібровонька, як ся розвивала,

Ой плакала дівчинонька, як ся віддавала.

Ой не шуми, дібровонько, та й не розвивайся,

Не плач, не плач, дівчинонько, та й не віддавайся. Та як мені, зелененькій, та й не розвиватись,

Та як мені, молоденькій, та й не віддаватись.

***

Ой як була я маленька,

То пасла я вівці.

Ой, Боже мій милосердний,

Як то добре дівці.

Ой як я була маленька,

То пасла барани.

Ой, Боже мій милосердний,

Як то добре в мами!

Ой де ж тая щіточка-гребінець Розчекати косу русу під вінець.


***

Ой якби я була знала,

Що не буду в мами,

Була би я не садила Рожу під вікнами.

А я рожу посадила,

Рожа ся розцвіла,

А я своїй матіноньці Жалю наробила.

Ой, жалю, мій жалю,

Від кого тя маю:

Чи від людей, чи від Бога, — Я сама не знаю.

Якби-м знала, що від Бога, Бога би-м просила,

Якби-м знала, що від людей, То би-м залишила.

***

Ти думала, моя мамко, що мене ся збудеш.

Прийде така годиночка, що плакати будеш.

Прийде така годинонька, прийде така днина, що згадаєш і заплачеш:

«Де моя дитина?»

Ой заплачеш, моя мамко, заплачеш, заплачеш, як ти мене на чужому подвір’ю побачиш.

Ой заплачеш, моя мамко, вперше в понеділок, як не буде кому нести зелений барвінок.

Ой заплачеш, моя мамко, удруге в вівторок, як не буде кому гнати та й овечок сорок.


Ой заплачеш, моя мамко, утретє в середу, як не буде кому гнати у поле череду.

Ой заплачеш, моя мамко, у четвер вчетверте, що не прийду я до тебе та й двері одперти.

Ой заплачеш, моя мамко, уп’яте в п’ятницю, як не буде кому дати святкову спідницю.

Ой заплачеш, моя мамко, ушосте в суботу, як не буде кому піти з тобов на роботу.

Ой заплачеш, моя мамко, усьоме в неділю, що не буде кому дати сорочечку білу.

Жартівливі пісні

Ой кивала молодичка

Пальчиком на мене, пальчиком на мене.

—     Прийди, прийди, гарний хлопче,

—     І вечірком до мене!

—     Ой не прийду я до тебе —

Маєш чоловіка, маєш чоловіка.

Як побачить мене з тобов,

Збавить мені віка.

—     Прийди, прийди, гарний хлопче, на час, на годину, на час, на годину.

А я свого старенького

Пішлю по калину. * Р‘ Пішов старий, бородатий калину ламати, калину ламати.

А я хлопця за рученьку

Привела до хати.

Подивилась у віконце: старого не видко, старого не видко.

Увихайся, гарний хлопче,

Глянув хлопець у віконце:

старий на подвір’ю, старий на подвір'ю.

Відня моя головонька,

Де ж я тя подію?

Лягай, лягай, гарний хлопче,

Під білу перину, під білу перину.

А я зверха на перину

Та й скажу, що гину.

Прийшов старий, бородатий

з калинов до хати, з калинов до хати.

А я собі молоденька

на перині спати.

Іди, старий, бородатий,

Та й меду купи ми, та меду купи ми.

Така-м слаба, така-м хора

Голови не схилю.

Пішов старий, бородатий Меду купувати, меду купувати.

А я хлопця за рученьку

Та й вивела з хати.

Подивився я в віконце,

взявся за підбоки, взявся за підбоки:

—      Подивися, старий дурню,

Який я високий, який я високий.

Виспав-єм ся з твойов жінков

на всі штири боки.

Прийшов старий із ліками До своєї хати, до своєї хати.

А я йому відказала

—     Не буду вмирати!

***

Ой, невістко, невісточко, ти вже обсуджена:


У тебе вже добрий тиждень хата не метена.

Я хотіла, свекрушино, хаточку замести,

А ти мені і сказала в поле їсти нести.

А я вас сі запитала:

«А де ваше поле?»

А ти мені відповіла:

«Най ті колька вколе!»

А я була молоденька, знала відповісти:

« Та най того колька вколе, що ’му несу їсти.

Та най того колька вколе, що за плугом ходить,

Та най того та не вколе, що волики гонить».

Ой невісточко, невісточко, не отворяй губи,

Бо як візьму я кочергу,

Віб’ю тобі зуби.

Та й не треба мені, мамо, зуби вібивати,

Та й не треба мене було за невістку брати.

***

Ой нікому так не добре,

Як мені самому:

Чужі жінки їдьит сіно, а моя — солому.

Чужі жінки їдьит сіно,

Не годни ходити, а я свою від соломи не можу згонити.

Зажуривсі чоловік,

Що має робити,

Запрьиг жінку до борін,

Гайда волочити.

Над’їхали козаки, зачали свистати.

Моя жінка як почула, почала брикати.

Газда з борін випрьигає, запрягає в рало:

—      Гайда, гайда, моя жінко,

Бо то вже не рано.

***

Прийшов кум до куми, кума мачок терла,

—      Добре, куме, що-с прийшов, мало я не вмерла.

Прийшов кум до куми,

Кума місить тісто.

—      Добре, куме, що-с прийшов, Бо мій пішов в місто.

Прийшов кум до куми,

Кума лежит на печи.

—      Чи позволиш, кумцьо-любцьо, Коло себе лічи?!

—      Чи ти, куме, здурів,

Чи з розуму зійшов?

Та я ж твоя кума люба,

Ти до мене прийшов!

—      Кумо-душко, чого сердишся, Чом до мене животиком

не обернешся?

***

Ой ішов я дорогою Та й здибав кухарку,

Що шкварила солонину При однім огарку.

Ой шкварила солонину, шкварила, шкварила.


Як їй булька з носа впала, то вогонь згасила.

***

Ой летіла зозуленька понад Отинію, дякую вам, дівчаточка, та й за компанію.

Не за тую компанію, що-м їла та пила, а за тую компанію, що-м з вами ходила!

Коломийки пастуші

Ой пожену корівоньки, поженю, поженю,

А хто ж то вас буде пасти, як я сі оженю. Оженюся, оженюся на третєє село.

Комусь буде жаль великий, а мені весело.

Ой пожену товар, товар, за товаром вівці. Нащо мені віддаватись, як ми добре дівці.

***

Ой сусіде, сусідонько, добрий чоловіче,

Заріж того когутика, най не кукуріче.

Заріж того когутика та й чубату курку.

Та най не йде, най не гребе мою мандибурку. Ой курочко-чубатушко, не греби петрушку,

Бо я тебе зарубаю дідови на юшку.

Коломийки

Як заграю, заспіваю, туга іщезає,

Бо то наша коломийка таку силу має.

Як зачую коломийкуу зачую, зачую,

Чи під плотом, чи в болоті — зараз затанцюю. Коломийки заспівати, коломийки грати,

Але ж бо то коломийки добре танцювати. Нема танцю на всім світі, як коломийочка, Кости би ся розсипали, якби не сорочка.

Того-м собі полюбила, що файно танцює,

Що ручками обіймає і в ротик цілує.

А я брови не купила, мені мамка дала,

Аби ними, молоденька, на хлопців моргала.

***

Чому хлопці не співають, яку журу мають?

Чи їх в грудях задушило, чи пісень не знають?

Треба мені, молодому, чоботи купити, бо я уже починаю до дівок ходити.

Ой ішов би-м на вечірки — не смію, не смію, цілував би-м дівчиноньку — не вмію, не вмію. Як виростуть в мене вуса, то я їх підкручу, як не вмію ще любити, то я ся научу.

А я тую коломийку ніде не забуду, і як буду умирати — все співати буду!

***

Полюбив я дівчиночку, а дівчина мене.

Не хотіли старі дати

дівчину за мене.

старий хотів, старий хотів,

Стара не хотіла.

Сиділа си у запічку і все воркотіла.

Прийди, прийди, мій миленький, принеси ті, Боже.

Моє серце без твойого дихати не може.

Я би тебе, мій миленький, та й забула швидко, якби з мого подвір’ячка на твоє не видко.

***

Через греблю стежечка.

Нема мого сердечка.

Кличу, кличу — не чує,

Нехай же він прожиє.

А у тих богачок та по сім сорочок,

А у мене одна,

Та й то прана щодня.

До схід сонця намочу,

До полудня полочу,

А до заходу вбираю,

Ще й на хлопців моргаю.

Весільні пісні

Печіт мені, мої мамко, калачі, Бо вже за мнов приїхали богачі, Гсідай, гадай, моя мамко,

Щоб не прогадала,

Щоби-с мене та з гаразду На біду не дала.

Не плач, не плач, Марусенько,

Та й не віддавайся.

Приїхали два бояри —

До шлюбу збирайся.

Не плач, не плач, Гіннусенько, Чо’ будеш плакати?

/ванина, як дитина, —

Буде шанувати.

Заплети мя, моя мамко,

Ще раз у дрібниці,

Вже не будеш заплітати,

Лише до п’ятниці.

Ой червоний бурячок,

А зелена гичка,

Вчора була дівчинонька,

Нині молодичка.

іе&іе

Нащо мене віддаєте,

Мої рідні тату?

Хто вам буде миски мити

й замітати хату?

Нащо мене віддаєте, мої рідні брати?

Ой чи я вам надоїла, молоденька, в хаті?

***

Ой кувала зозуленька на хаті на латі.

Я там буду за невістку, де три братьи в хаті.

Один піде по водицю, а другий по дрова.

Третій візьме за рученьку — «Братовонько моя!»

Сватання

Добрий вечір, люди добрі, ми до вас.

Залетіло наше гусі межи вас,

Наше гусі білокриле ще й з значком.

Не само вно залетіло, з гусачком, гусачком. Залетіло межи ваші, хотьит собі жити,

Хотьит собі обідвоє малих віводити.

Та впізнавай, Ганнусечко, котрий твій, котрий твій.

Тото в синім, то в зеленім — то не мій,

А в червонім поясочку — тото мій.

Jeieic

Та залетів голубець,

Та й залетів в стріху. Принесли вам коровай На велику втіху.

Зайшло сонце за віконце та за синю хмару. Принесли-смо вам коровай на велику славу.

Наш коровай та й печений із білої муки.

Беріть собі наш коровай, бо нас болять руки.

А у нашім короваї та набиті яйці.

Беріть собі в нас коровай, бо нас болять пальці.

А ми би вас, старостоньку, просили, просили,

Щоби ми свій та коровай На стіл положили.

Ми не прийшли, старостоньку, ні їсти, ні пити,

Лише прийшли, старостоньку, ваш дім звеселити.

—     Як-єсте нас запросили, пускайте до хати,

Бо ми ваші не підлеглі під хатов стояти.

А ми прийшли по молоду та й мусимо взяти.

Ой старости-голубоньки, пускайте до хати.

Ой вилетів горобець з нового острішка,

—     Ой дайте нам горівочки Хоть зо півкелішка.

Ой вилетів горобець, сів си на солому.

Як не дасте горівочки, то ми йдем додому.

—      Ой як сі так просите, то ходіт до хати.

У нас столи вже накриті, будем частувати.

Та за сесі співаночки не треба гніватись,

Бо на тото весільичко, аби жартувати.

***

Через сватову стодолу горобці летіли.

Так нам свахи заспівали, бо краще не вміли.

Ходи, свахо, до комори, дамо тобі пива.

Так співати не пасує, як голова сива.

***

(Молода або замість неї співають)

—     Журилися сусідоньки, журилися люди,

що на моїй голівоньці віночка не буде.

Не журіться, сусідоньки, не журіться, люди,

Ще на моїй голівоньці злотий вінок буде.

Ой чи злотий, чи не злотий, а з барвінку буде.

Ще про мене, молоденьку,

Господь не забуде.

Ой чи тут, чи не тут мальована брама.

Ой чи тут, чи не тут молодої мама.

Помало кіньми грайте, подвірі не лупайте, калину не рвіте, нашу Голю не беріте.

Помале ми кіньми граємо, Подвір’ї ми не лупаємо, Калину ми не рвемо,

А вашу Галину беремо.

***

Не плач, не плач, Гіннусечко, добре тобі буде:

Умиєшся сльозеньками, як води не буде.

Умиєшся сльозеньками, втрешся рукавами.

Ніде тобі так не буде, як в рідної мами.

***

А я люблю свого свата та й сватові діти.

А я люблю в свого свата за столом сидіти.

***

Ой чого ти, Марусенько, у чорній сорочці,

Чого тебе не сватали з твого села хлопці?

Ой я прала сороченьку, а вона не біла.

А я таки з свого села хлопців не хотіла.

З свого села не сватали, а з вашого взьили.


Ваші хлопці нашим хлопцям жалю наробили.

к-кіе

Ти думаєш, Ганнусечко, що Іван медочок.

Він для тебе вже зготовив рем’яний пасочок.

Ой не вір ти, Ганнусечко, то таке не буде,

То лише так на весіллі приспівують люди.

***

Гірко, гірко, гіркая вода,

Най ся поцілує пара молода.

Не будемо пити тую гірку юшку,

Нехай поцілує Перший дружба дружку.

Гірко, гірко!

Не будемо пити тую гірку юшку,

Нехай поцілує Другий дружба дружку.

Гірко, гірко!

Летіла ворона та й сіла на хату, Нехай поцілує староста кухарку. Гірко, гірко!

Не будемо їсти тую соломаху, Нехай поцілує сват свою сваху. Гірко, гірко!

Застільні

Чому свахи не співають?

Бо старі старими.

Вони своє відспівали, як були малими.

***

Ой дайте нам горівочки губки промочити.

То сі будут співаночки самі торочити.

Горівочко оковита, солодкий напою,

Не раз я сі через тебе чоловіка бою.

***

Ой плакала, голосила, як ішла до шлюбу,

Що я свого миленького любити не буду.

А як прийшла зі шлюбоньку, щось си розгадала.

Ліпше в мене мій миленький, як рідная мама.

Дарування молодих

Ой за гори доріжечка, за гори, за гори.

Приступай же, рідна мати, получай подари!

А як будеш получати, будеш ся дивити, будеш свою невісточку, всім людям хвалити.

***

(Молодий співає, або замість нього)

—     Мамко ж моя рідненькая, Мамко ж моя мила,

Казала-с ми тоту брати, що мені не мила.

А я собі таку взьив,


що вна мені мила,

Що вна мені щосуботи голівоньку мила.

Головочку змила, змила, сорочечку дала, кучерики розчесала ще й поцілувала.

Весільні побажання

Скільки б не співали, а кінчати час,

Кращі побажання ви прийміть від нас.

Приспів:

/ в вас, і в нас хай буде гаразд,

Щоб ви і ми щасливі були.

Хай у вас буде — в місті і в селі —

Радісно на серці, повно на столі.

Приспів.

Хай біда і горе обмина ваш дім.

Доброго здоров’я зичим вам усім!

Приспів.

Хай про вас почуєм ми хороші вісті,

Що у вас аж троє діточок у колисці.

Приспів.

Прощавайте, друзі, вам низький поклін,

Щастя вам бажаєм всі ми як один.

Приспів.

Наспівували Кричук Марія, 1917 р.н., Варишко Ганна («Циганка»), 1922 р.н.

Прислів’я[1]

Ані в кут, ані в двері.

Баба з воза — кобилі легше.

Бачить око далеко, а розум ще дальше.

Бачить чуже під лісом, свого не бачить під носом.

Без Бога ані до порога.

Бійся того, хто тебе боїться.

Боби не гриби: не посієш — не зійдуть.

Бога взивай, але рук прикладай.

Була б охота, знайдеться робота.

В біді пізнаєш друга.

Від нужди умніють, від багатства дуріють.

Віри різні, а Бог один.

Виділи, як гуляють, не виділи, як роботають.

Гарне село, а слава погана.

Голодній кумі все хліб на умі.

Грім не гряне, мужик не перехреститься.

Громада по нитці, бідному сорочка.

Дай, Боже, жартувати, а не хорувати.

Де два б'ються, третій користає.

Де два б’ються, третій не мішайся.

Де господар не ходить, там нивка не родить.

Діда нагодуєш, а торби його ні.

Для них море по коліна.

Для охочого робітника і діло знайдеться.

Добра слава дорожча багатства.

Дране не дране, аби було пране.

Думка за горами, а смерть за плечима.

Є пиріжки, є й дружок.

Жий всякий своїм умом і своїм горбом.

Жити надійся, умирати готуйся.

Замкнули стайню, як вже коні закрали.

За ним золоті верби ростуть.

З доброго коня не шкода і впасти.

Звідки вийшли, туди й підемо.

З великого грому малий дощ.

Згода будує, незгода руйнує.

Здоров’я і слабому не зашкодить.

З молитвою на устах, з роботою в руках ніде не загинеш. З-під ринви та й на дощ.

Із хати вийдеш, більше увидиш.

І в поле його не беріть, і вдома не лишайте, їж — не об’їдайся, п’єш — не упивайся.

Його тягне до біса, як вовка до ліса.

Кінець діло хвалить.

Коваль коня кує, а жаба ногу наставляє.

Кого не б’є слово, і палиця не допоможе.

Кожний циган свої діти хвалить.

Колись, може, і наша доля проснеться.

Краще з мудрим загубити, ніж з дурним знайти.

Краще дурний з покорою, як умний з погордою.

Крути-верти, а все голим на п’яту.

Лінь добра не робить.

Лучче хліб з водою, як пиріг з бідою.

Люби, як душу, а тряси, як грушу.

Мечем воюєш, від меча і загинеш.

Мило тому давати, хто не хоче брати.

Молитва місця не шукає.

Мудра кума, як є міх пшона.

Мудри не мудри, а совісти не перемудриш.

Мудрого видно, дурного чути.

Над дурним посмієшся, над собою поплачеш.

Нам Бога не вчити, як треба хліб родити.

Наша Парася на все здалася.

На те два вуха, щоб більше слухать.

Не буде скуки, якщо зайняті руки.

Не доглянеш оком, вилізе боком.

Не знавши горя, не знаєш і радості.

Не дай, Боже, з хлопа пана.

Не бійся смерті, бійся гріхів.

Не бійся багацьких погроз, а бійся сирітських сльоз.

Не кажи гоп, поки не перескочиш.

Не любить п’яний тверезого, безумний розумного, а злий доброго. Не рівні пальці на руці, а живуть у згоді.

Не стільки світа, що у вікні.

Не чини другому, небоже, що тобі не гоже.

Ні пришити, ні прилатати.

Ні сіло, ні впало, давай, бабо, сало.

Нужда приводить до Бога.

Одінься, жінко, в кожух, бо я бити буду.

Один гріх всю душу оскверняє.

Один рот, а й той багато бреше, а якби було два?!

Пізнати пана по халявах.

Попікся на гарячім, тепер на холодне дує.

Правда часом в очі коле.

Приший кобилі хвоста.

Про вовка помовка, а вовк в хату суне.

Просили сердечно не прийти конечно.

Пустий млин меле, а пожитку нема.

Риба глядить, де глибше, а чоловік — де ліпше.

Робота мучить, кормить і учить.

Роби добро і жди добра.

Розумом доробишся багатства, багатством же розуму не купиш. Руки роблять, голова кормить.

Свій над своїм як не заплаче, то хоч скривиться.

Свій до свого по своє.

Ситий голодного не знає.

Скупий два рази тратить.

Слово не горобець, вилетить — не зловиш.

Слухай кожного, але не з кожним говори.

Совість — око Боже.

Старий скаже на глум, а ти бери на ум.

Стільки вже наговорили, щоби сі й пироги зварили.

Таке наговорили, що би і пси з маслом не з’їли.

Тиха вода береги мулить.

Треба наробити цілу купу дурниць, щоб стати розумною людиною. У Бога всі рівні.

У кожній брехні є трошки правди.

Умів грішити, умій же і каятися.

Умій сказати, умій змовчати.

У скупого чим більше грошей, тим більше горя.

Хоч не красне, зате власне.

Хто горя не видав, той і щастя не знає.

Хто мовчить, той двох навчить.

Хто мастить, той і їде.

Хто не молиться, той не живе.

Хто питає, той не блудить.

Хто потопає, той ся бритви хапає.

Хто рано встав, той ся в штани вбрав.

Хто рано встає, тому Бог дає.

Чого бідний? Бо дурний. А чого дурний? Бо бідний!

Чого Бог не дав, того в аптеці не купиш.

Чуже взяти — своє потеряти.

Чужий гріш кишеню дере.

Чужими руками добре грань брати.

Щасливий скаче, нещасний плаче.

Що в тверезого на умі, те у п’яного на язиці.

Що кому, а сліпій курці просо.

Що не родиться, те не умирає.

Яблуко недалеко від яблуні падає.

Язик мій — ворог мій.

Якби знав, де впаду, то там би сів.

Якби знаття, що в кумів життя, то і дітей привів би.

Якби на ковбасі виросли крила, то кращої птиці на світі не було б. Яке їхало, таке й здибало.

Який дуб, такий клин, який тато, такий син.

Якою міркою міряєш, такою і тобі відміряють.

Як собі постелиш, так і виспишся.

Малий Братковецький словник

Брус — мантачка, брусок; вузище, вуривок — шнур, мотузка; вуняти — смердіти; вурів — окіп, рів; груба — кухня, грубка;

даваньи — торба для годування коней, опалка; димка — спідниця; димки — насіння цибулі; звіцарло, звіцарльи — дзеркало, дзеркальце; ожіг — букова, грабова, дубова сира палиця, яку використовують поряд з кочергою для пересування жарин у печі;

сальнка — торбина, в якій димили сало, а згодом й зберігали його в ній;

сапкувати — ґрасувати;

синьитко — бляшане горнятко (назва походить від синього кольору, який мали ці горнятка). Іноді так прозивали братківчан; смук — густий куліш з кукурудзяної муки для людей; туйка — тут; через це слово братківчан часто називали туйками; фасоля — квасоля;

фустка — хустина;

чир — рідкий куліш з ґрісу, чорної муки для свиней, худоби, птиці;

шалина, шалі — тепла хустка; цьипати — доїти.

В селі народилися свої приповідки.

«Сидиш, як Гук у Раді».

Це означало бути безініціативним, інертним, пасивним, байдужим. Поговірка пов'язана з тим, що сільський радник Ільків (на прізвисько Гук) на Раді ніколи не виступав, усе дрімав. Проте війт завжди його посилав туди, де треба було помирити сусідів, родичів за межу, потрави тощо. А був він здоровим чоловіком, і в селі його боялися. Як він сказав — так мало бути!

«Заплатив, як Шнипчиха за пси».

Це означало зробити щось без розуму, без голови. Поговірка пов’язана з тим, що жінці прийшло повідомлення про те, що вона повинна заплатити штраф за пси (були не прив’язані). Тоді урядники працювали у Станиславівській ратуші. Вона не знала, в які двері зайти. Тут нагодився батяр, який сказав жінці, що він саме той, хто бере штрафи за псів. Вона заплатила йому і спокійно пішла додому.

Прокляття (прокльони):

Шляґ би 'го трафив (шляґ по-німецьки — грім, удар) а Бог би 'го скарав; а бодай би він здох; в чорт би 'го взяв; кольки би 'го скололи.

Побожні

—   А Бігме, правду кажу.

Бігме, що бачила на свої очі.

—   Ей, кумо, та не божіться, бо то гріх.

—   Направду гріх?

—   А Бігме, що гріх.

Література

1. Орест Субтельний. Україна. Історія. — К.: «Либідь», 1991.

2.  Соціально-економічна географія України (За ред. проф. Шаблія О.І.) — Львів: «Світ», 1994.

3.  Українське народознавство. — Львів: «Фенікс», 1997.

  1. Пастирські листи Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. — Торонто, 1965.

5. Протопресвітер Михайло Гільтайчук. Загублені перла. — Новий Ульм, 1978.

6.  Книга Марківців. Петро В. Буртик. — Вінніпег, 1993.

  1. В. Харитон. На Чорній Бистриці село (нариси з історії с. Черніїв).

—     Івано-Франківськ, 1993.

8.  Василь Харитон. Хриплин. — Тисмениця, 1995.

9.  Konskrypcy Gminy Bratkowec.

10. Ігор Любчик. Через роки і долі (Нарис історії села Липівка) — Івано-Франківськ: ТІПОВІТ, 2002.

  1. Книга душ. 1900. Inventurium Der in olem Jute Bratkowce Stanislauer... 19.IV. 1912....

12.  Книги церковні: народження, вінчання, померлих. (Церковний інвентар в парохії Братківці декан. Тисменицький Еп. Станиславівська 1 грудня 1926).

  1. Климишин І.А. Наука і релігія: протистояння чи взаємодоповнення? — Івано-Франківськ, 1991.
  2. Краєзнавчий альманах № 1. З поглядом у тисячоліття. Братківцям —570.

15.  Братківцям — 570. Спеціальний випуск газети «Вперед», 14 червня 1997 р.

  1. «Українське слово», ч.16, 28 серпня 1941. Загальні збори читальні «Просвіта» в Братківцях.
  2. Я. Тимінський. «Один із безвісти пропавших» // «Прикарпатська правда», 13 травня 1995 р.
  3. Благослови, мати. Уроки народознавства / Упоряд. Л. Іваникова. — К.: Освіта, 1995. — С. 155-156.

19.  Газета «Вперед». Матеріали періодики.

Розгадайте на дозвіллі

Кросворд

 

По горизонталі:

  1. Назва журналу Спілки журналістів України, редактором якого був відомий письменник, уродженець с. Братківці Роман Миколайович Федорів. 5.

Назва села у Тисме- ницькому районі. 9.

Один із методів перевірки знань учнів і студентів. 10.

Український народний танець, який виконують у швидкому темпі. 11.

Колишня грошова одиниця Франції. 12.

Листяне дерево із родини вербових. 13. Яскраве світло, що спостерігається у верхніх шарах атмосфери. 14. Наука про мораль.

17.  Лікарський препарат, який пригнічує ріст того виду мікроорганізмів культури, з якої добутий. 19. Казка І.Я. Франка для дітей.

По вертикалі: 1. Прізвище вчителя, який довгий час працював у Братківцях за Австрії та Польщі. 2. Найвища мета досконалості.

  1. Річка, що протікає через село Братківці. 5. Явище природи.

6.  Перегородка в храмі, яка відділяє центральну частину від вівтаря.

7.  Прізвище фермера у с. Братківці (до 1939 p.). 8. Прізвище наказного війта у с. Братківці в часи Австро-Угорщини і Польщі. 15. Сильна буря на морі. 16. Довга мотузка із зашморгом на кінці, яким татари колись ловили невільників. 18. Основа, з якої випалюють вапняк, крейду.

«Тризуб»

 

По горизонталі: 2.

Абревіатура однієї з партій у сучасній Україні. 3.

Заміський будинок для відпочинку. 5. Повідомлення, доповідна про свою діяльність. 8.

Жіноче ім’я. 9. Слід від рани на тілі. 10. Природне явище. 12. Печатка (знак) із зображенням чийого- небудь підпису. 15.

Військова і адміністративно-територіальна одиниця на Україні в XVI- XVIII ст. 16. Географічно- територіальна чи адміністративна одиниця,яка має певні типові ознаки (історію, культуру, побут тощо). 17. Хімічний елемент. 19. Легендарний засновник Києва. 20. Гаряче вугілля без полум'я. 22. Спосіб передпосівної обробки насіння з метою прискорення появи сходів рослин.

По вертикалі: 1. Основний елемент герба України. 3. Збіг обставин, хід подій, що ніби не залежать від волі людини. 4. Автор слів гімну «Ще не вмерла Україна». 6. Автор музики на слова «Ще не вмерла Україна». 7. Ступінь швидкості, з якою щось виконується або щось відбувається. 11. Знак держави, міста чи роду, зображений на прапорах, монетах, печатках і т. д. 12. Урочиста пісня, прийнята як символи держави. 13. Головне місто держави, місце перебування уряду і урядових установ. 14. Полотнище одного або кількох кольорів, часто з якимось зображенням, що символізує суверенітет держави.

18.  Легковий автомобіль підвищеної прохідності з відкритим кузовом.

  1. Все те, що є предметом купівлі-продажу, торгівлі промисловими товарами. 21. Назва першої кириличної літери старослов'янської азбуки (алфавіту).



[1] Приповідки (прислів'я) — це народна мудрість, народна філософія.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: