Наукова бібліотека України


Loading
Братківці в період Відродження хроніка подій
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

Новітня історія с. Братківці почалася 12 серпня 1990 p., коли силами місцевого осередку НРУ[2] при активній підтримці виконкому сільради (голова п. Микола Олексюк), правління колгоспу «1 Травня» (голова п. Іван Дем’яник) та педагогічного колективу (директор п. Михайло Адамчук) було відкрито символічну могилу полеглим за волю України та скульптурне погруддя великого генія українського народу Тараса Шевченка.


Новітня історія с. Братківці почалася 12 серпня 1990 p., коли силами місцевого осередку НРУ[1] при активній підтримці виконкому сільради (голова п. Микола Олексюк), правління колгоспу «1 Травня» (голова п. Іван Дем’яник) та педагогічного колективу (директор п. Михайло Адамчук)—— було відкрито символічну могилу полеглим за волю України та скульптурне погруддя великого генія українського народу Тараса Шевченка.

Цьому передувала наполеглива і клопітка праця активістів Руху п.п. Михайла Ількова, Романа Тимчука, Івана Жирака, Василя Олексюка, Мирослава Ремського, Володимира Федоріва, Василя Яроша, депутатів та членів виконкому п.п. Богдана Яковишина, Ярослава Присяжнюка, Романа Ількова, Володимира Качура та багатьох інших жителів села.

У цей серпневий спекотний день в Братківці прибули сотні гостей з процесіями із навколишніх сіл: Березівки, Чернієва, Тисменичан, Фитькова, Радчі, Камінної, Липівки, Марковець, Ямниці та обласного центру.

До могили, устеленої живими квітами, підходить церковна процесія. Довкруги майорять національні синьо-жовті прапори і червоно-чорні знамена. Урочиста відправа розпочинається освячуванням могили, її хреста та великого синьо-жовтого прапора на ній.

Шість священнослужителів на чолі з протоієреєм Івано-Франківської єпархії о. Іринеєм відслужили молебень та панахиду.

Серед священиків, поруч з владикою, стояв колишній священик с. Братковець о. Михайло Матійців, який не зрікся своєї греко-като- лицької віри і переніс усі поневіряння спецпоселення у Сибіру. То не дивно, що з його очей котилися сльози радості від свята.

Після проповіді владики Іринея почесний житель села, народний депутат, письменник п. Роман Федорів і один зі старійшин місцевого осередку НРУ п. Михайло Ільків піднімають над могилою освячений національний прапор.

Святкування продовжувалось на і імпровізованій сцені поблизу сим-1 волічної могили, де голова виконкому і Братковецької сільради п. Микола Олексюк відкрив велелюдний мітинг.

З  його вуст чи не вперше лунають і слова про українську самосвідомість, славних синів України, які поклали життя за її волю, він закликав усіх скоріше відчути себе вільною людиною.

Потім виступали: відомий український письменник п. Роман Федорів, депутат обласної ради народних депутатів, редактор газети «За незалежність» п. Богдан Рокетський, народний поет, член захисту УГКЦ п. Ярослав Водницький та інші, які закликали до суспільної злагоди та єдності. Висловлювалась також ідея, що лише Українська Республіканська партія може об’єднати всі демократичні сили, які домагаються найсвятішої мети — встановлення вільної і незалежної України.

В цей день на шкільному подвір’ї було відкрито скульптурне погруддя великого генія українського народу Тараса Шевченка, ініціатором спорудження якого був місцевий житель Петро Андрусяк. Він навіть привіз сюди землю з могили Кобзаря. Тому право перерізати стрічку та відкрити скульптурне погруддя Тараса Шевченка було надано Петрові Андрусяку та Іванові Дем’янику, який разом із громадою села надав кошти на спорудження пам’ятника. Директор школи Михайло Адамчук виступив із вступним словом про видатного генія України Т. Шевченка.

Тут також було відправлено молебень. Крім того, було проведено святковий концерт, де виступали аматори: заслужена чоловіча капела с. Радча під керівництвом заслуженого працівника культури України Богдана Волосянка, вокальна жіноча група із с. Фитькова Надвірнян- ського району, а також учасники художньої самодіяльності с. Братківці.

Того ж дня в центрі села освячено відновлений знак-хрест на колишній могилі жертв сталінського терору. Відновлення хреста відбулося завдяки зусиллям місцевих активістів Михайла Ількова, Василя Олексюка, Івана Жирака, Федора Процюка, Володимира Федоріва та інших жителів села. На цьому місці була могила в честь полеглих героїв за волю України з написом «Борцям за волю і честь українського народу 1918-1924, 1939.» Але в 1950 р. «визволителі» зірвали символ віри — Кам’яний хрест і зрівняли все з землею. Тепер майже на тому місці поставили високий хрест з меморіальною стелою, на якій викарбовані прізвища наших земляків, яких

 

І пам'ятають, що вони віддали життя за соборність і волю Української держави від 1918 до 1950 p.p.

 У селі відновлено цілий ряд хрестів, які в свій час були зруйновані комуністичним режимом. Поблизу читальні, а також на роздоріжжі між вулицями Королева і Шкільна встановлено хреста, в честь скасування панщини, на початку вулиці Вуніва хреста, покладеного Іваном Дани- лишиним у знак щасливого ведення господарства, бо так було колись заведено робити. Силами місцевих активістів села, за ініціативою жителя присілка Горі Петра Андрусяка в горішньому кінці села на честь проголошення Декларації про державний суверенітет України було 18 жовтня 1990 р. посвячено пам’ятний знак у вигляді хреста. На меморіальній табличці викарбовані

 

такі слова: «Віра — це життя. В честь вільної України 16.07.1990 р.» На всенародному вічі всі виступаючі засуджували прояви тоталітаризму та закликали до єдності. Силами учасників художньої самодіяльності села та учнів школи було дано святковий концерт. Тепер кожного року церковна громада спільно з активом села, педагогічним колективом школи відзначають цю знаменну дату молебнем.

***

2. Ще одна трагедія сталася 16 лютого 1946 р. відразу після весілля старшого сина Гап’ячки, коли Дмитро (1922 р. н.), середущий син Гап’ячки, із двома повстанцями вирішили вийти з криївки і запастися харчами для своїх побратимів.

Повертаючись назад, вони натрапили на засідку енкаведистів. Відстрілюючись, їм вдалося відірватись від погоні й заховатись у криївку, яка знаходилася на відкритому полі. Падав сніг і дув сильний вітер. Вся надія була на те, що він замете сліди. Проте через годину енкаведисти з собаками оточили криївку, зняли вічко і почали кричати: «Бандьори, здавайтесь!». З криївки відповіли: «Помремо, але не здамося. Слава Україні!»

їх було семеро: «Євген» — Михайло Магаз із с. Старі Богородчани

—     референт і громадсько-політичний керівник Станіславського окружного проводу, районовий провідник «Граніт» — Василь Депутат із Вільшаниці Тисме- ницького району, керівник підрайо- ! нової сітки «Люба» — Настя [Стефінин з с. Березівка Тисме- ницького району, підрайоновий «Рись» — Василь Майжос із с. Тисменичани Надвірнянського району, «Сагайдачний» — Дмитро Гап’як, уродженець с. Братківці (помер вже в сільраді при допиті від ударів прикладом автомата). Найстрашнішими катами серед енкаведистів були Сапожніков, Груша і Зубков.

 Свідком цієї трагедії став дід Онуфрій Пленюк, житель із хутора Буквина з с. Тисменичани, який поблизу в лісі рубав дрова. Він й привіз трупи до села Братківці. Енкаведисти виставили трупи для опізнання. Ніхто нікого «не впізнавав». Тоді вони вивезли трупи за село, де були глибокі окопи, і в них зарили їх.

Ось як цю подію описує письменник Роман Федорів у романі «Єрусалим на горах»:

«— П’ять трупів виставили того самого дня для опізнання під стіною читальні; три дні навіжений Ступа зганяв людей упізнавати побитих, щоб «по-християнському» поховати — і ніхто нікого «не пізнавав».

Серед постріляних був сам «Сагайдачний» — Петро Когутяк, середущий син старої Анни. Вона, бідолашна, теж його «не пізнавала», не мала права впізнавати, бо цілій родині, яка відразу ставала «бандитською», загрожувала висилка на Сибір... А в родині «Сагайдачного» трирічна доня, для котрої він винайшов десь у своїх книжках панське ім'я Соломія, і старший на два роки Гриць, і дружина Софійка — тендітне, ніби й не хліборобське створіння. Всі вони не витримали б дороги на Сибір, окрім, мабуть, кістлявої баби Когутячки, стара про це добре знала й наказала невістці й собі: «Мовчімо, не плачмо, не видаваймо самі себе. Петрові вже нічим не допоможемо, а собі нашкодимо. Чуєш, Софіє?!»

 Двоє з семи повстанців, що знаходилися в криївці урочища Буквина, залишилися живими. Це медсестра «Венера» — Антоніна Кавка з Єзуполя, районовий провідник «Крук» — Василь Боднар, житель Павлівки Тисменицького району. їх тяжко поранених у непритомному стані було відправлено до тюремної лікарні. Вони витримали усі муки і поневіряння й дожили до дня перезахоронення останків їх побратимів по спільній криївці.

У вересні 1990 р. активісти з руху за ініціативи Михайла Ількова і Івана Жирака розпочали розкопки тлінних останків воїнів УПА. Приблизне місце захоронення показав житель села Юрій Олексюк. Десь у п’ятій чи шостій ямі було знайдено останки повстанців. Понад три дні сходились люди, дивилися на тлінні останки і по скелетах розпізнавали загиблих. Тим часом була вирита велика братська могила, зроблено спеціальне деревище, розшукано і повідомлено про перезахоронення рідних і близьких загиблих. Перезахоронення проходило 21 вересня 1990 р. Висипали високу могилу і закопали дубовий хрест із викарбуваними на спеціальній плиті прізвищами, відправили панахиду. Тепер на могилі посаджено 4 смерічки і калину, як данину пам’яті. Кожного року на це місце приходять односельчани, щоб віддати шану героям, відправляючи панахиду.

***

  1. 3. Силами місцевих активістів, членів осередку УПА, депутатів сільради, рідні розстріляних та громадськості села 20 березня

1994    р. відкрито пам’ятний знак до 50-ї річниці Братковецької трагедії, що сталася 20 березня 1944 р.

 Особливою активністю відзначались жителі села Василь Дожджанюк, Богдан Гречанюк, Іван Андрусяк, Петро Петрів, Михайло Лесів, Євген Чабан, Петро Белей, Роман Процюк, Роман Бойчук, який вилив меморіальну таблицю з написом розстріляних односельчан.

На відкриття пам’ятника було запрошено чимало гостей з навколишніх сіл, обласного центру. Два священики відправляли панахиду.

 

Виступали народний депутат України (І скликання) п. Богдан'

Ребрик, голова райради п. Микола Ілик, поет Роман Юзва та очевидці тих подій, а також самодіяльний колектив «Явір» під керівництвом Богдана Юрківа та учасники художньої самодіяльності с. Братківці.

На відзначення скорботного* ювілею прийшли батьки, брати і І сестри загиблих. Старенька бабуся, якій вже за вісімдесят, Марія Михай-1 лівна Яковишин теж прийшла сюди, і І їй згадалось, як німецькі фашисти з І танків розстріляли ні в чому не винних І 17-20-річних юнаків, бо був серед них І і її рідний син.

***

  1. 4. В 1988 р. у селі закінчено будівництво нової школи на кошти держави і колгоспу. В тому ж році

 Ще в 1994 при в'їзді у село Братківці стояла під солом’яною стріхою хата, а в ній одиноко проживала Євдокія Шумляс. Немає вже хатини, немає серед живих її господині. Але це не остання хатина, не остання згорьована жінка. Хто їм допоможе? * Вперед», Ns4-5, 1994 р.

розпочато газифікацію села, яку завершено в 1995    р. Кошти на газифікацію села виділив колгосп. У 1993 р. заасфальтовано головну дорогу села. В 1991 р. відкрито новий цвинтар, який з трьох сторін огороджений металевою сіткою, а з боку дороги встановлено чавунну огорожу. Кошти на огорожу зібрала громада, а огорожу зварив зварю- вальник Петро Семенів.

До речі, першою на новому цвинтарі спочила Волосянко Параска Юріївна (11.02.1920 — 5.05.1992).

***

В 1997 р. директором

Братковецької ЗОШ І-ІІ ступенів призначили Надію Володимирівну Качур — вольову, енергійну, вимогливу, але справедливу людину новатора педагогічної праці. Вже у 1998 р. вона домоглася визнання Братковецької школи школою І-ІІІступенів.

Під її керівництвом досить плідно працює педагогічний колектив добиваючись високих знань своїх вихованців.

Братковецька школа числиться серед п'яти кращих шкіл Тисменицького району.

В 2000 р. у школі був перший випуск учнів ill ступеня. Тоді школу закінчило 22 учні. їх класним керівником був Василь Михайлович Федорів.

Нова церква

В 1995 р. громада села розпочала будівництво нової церкви. Ініціатором будівництва церкви був житель села Петро Андрусяк. Будівництво розпочали ще при незакінченому архітектурному проекті без прив’язки його до місцевості, без інженерного нагляду. Будівництво велось мляво.

Церковний комітет встановив, що фундамент під церкву не відповідає будові. Будувати церкву на цьому фундаменті все одно, що будувати будинок на піску. За будівництво церкви береться Роман Васильович Процюк. Він запросив Володимира Семеновича Бойчука

—   інженера за фахом. І фундамент укріпили. 23.08.1997 р. завершено будівництво фундаменту під церкву (на це пішло майже два роки). Працювало 200 людей. Роман Процюк — людина ерудована в будівництві, енергійна і вольова. Його наполегливість вибивати гроші у меценатів, спонсорів дають результати. Декому Роман Васильович не до вподоби, є нарікання. Але він на це не звертає уваги. Закінчити будівництво церкви — ось його основне завдання.

10 листопада 2000 р. закінчили мурувати нову церкву, встановили, крім косиці, ще два синьо-жовті прапори. 5 липня 2001 р. відбулося посвячення основного хреста на новій церкві, а 6 липня — його підняття. Опустили хрест у гніздо для нього рівно о 8 год. 23 хв., тоді почали дзвонити, дзвонили 8 хв.

4  і 5 жовтня підняли ще чотири малих хрести. Навесні 2002 р. закінчили накриття бляхою церкви. Влітку 2002 р. розпочали електропроводку, внутрішню штукатурку церкви.

Реорганізація колгоспу у фермерські господарства

Упродовж усіх років існування колгоспу в Братківцях (з 1950 року) то до нього приєднували березівську бригаду, то його приєднували до черніївського, то роз’єднували (1962 p.), то приєднували до липівського колгоспу. Але справи мало змінювалися на краще.

Колгоспники фактично не розпоряджалися ні землею, ні виробленою продукцією. Це, безперечно, відбилося на психології селянина. Існувала приповідка: «Усе кругом наше, усе кругом моє». Цим принципом користувалися деякі селяни і намагалися нечесним шляхом якнайбільше урвати із спільного «корита» — колгоспу.

В 1993 р. братковецька бригада вийшла з об’єднаного колгоспу «Нива» сіл Липівка і Братківці. Це диктувалось виробничими потребами бригади: роками в селі Братківці нічого нового не будувалось, а діючі об’єкти поступово руйнувалися. Дійшло до того, що пустуючий телятник люди почали розтягувати, зокрема вікна, двері, шифер, навіть цеглу із стін стали вибивати. Повністю розтягли водяний млин.

Очолила правління спілки селян «Братковецька» молода енергійна людина — Василь Плазинський. Він перш за все взявся за тваринництво. На фермі замінили гноєтранспортери, водопровідні труби,

 встановили надійні жолоби для напування тварин. Механізатори переобладнали пустуючі приміщення у склади, майстерні. Запрацювала в повну силу кузня, зварювальний цех, токарні та сверд- лильні цехи. Встановили ємкості для паливно-мас- тильних матеріалів. Територію ферми відгородили від головної дороги красивою огорожею. Поліпшились умови праці, підвищилася зарплата, спілчани відчули піклування ' про кожного з них. Велику надію покладав Василь Пла- зинський на розвиток допоміжних виробничих галузей, зокрема мріяв запустити міні- пекарню (хліб таки випікали), маслобойню, ковбасний цех, цех з виготовлення меблів, шевську і швейну майстерні, тепличне господарство тощо. Але не всім до вподоби прийшовся крутий волюнтаристський характер Плазинського. Його звинувачують у розбазарюванні спілчанських земель, у невмінні вести рільництво. До його відставки спричинила економічна криза, що настала у державі.

 Подружжя Марія Данилівна і Василь Іванович Василишини. Василь Іванович — внук Івана Белея, керівника молодіжного гуртка *Хліборобський вишкіл» 1938-1939 p.p.

На посаду голови селянської спілки «Братковецька» призначають Ярослава Фесюка — спеціаліста від сільгоспхімії. Але його наїзди з Тисмениці не дали бажаного результату. Рільництво і тваринництво занепали. Борги зростали, нічим було платити спеціалістам і тваринникам. Не було кормів для худоби. В лютому 1997 р. селянська спілка «Братковецька» саморозпустилася.

Свої земельні сертифікати і майнові паї спілчани віддали фермерам: Плазинському Василеві, Качуру Василеві, Василишину Василеві, Мельниковичу Дмитру. Справи у всіх братковецьких фермерів йдуть добре. Всі фермери надають благодійну допомогу на благоустрій села та для односельчан-інвалідів, одиноких перестарілих тощо.

Список священиків, що працювали у с. Братківці

 *Примітка: Поряд з Діонізієм Герасімовичем згадується у церковних записах священик Орест Кисілевський (син чи брат

о. Івана Кисілевського).

На Братковецькому некрополі

 Ще донедавна на сільському цвинтарі поблизу поховання священика о. Теодора Грицини знахо-, дилася глибока яма, на дні якої виглядала ] оцинкована домовина з отвором у ній, з j якої й була викрадена золота чаша. Тут | похований священик, ім’я якого не j збереглося. У викраденні чаші підозрювали поважного односельчанина, j сільського умільця, який знався на ковальській справі (мав ковальські інструменти). З історії відомо, що! грабіжники, які побували у єгипетських пірамідах, скоро помирали. Не обминула Божа кара й сільського грабіжника, і Правда, не він сам загинув, а померла | через це близька йому людина.

Надгробний пам’ятник на могилі

о. Віктора Лопатинського І






Пошук по ключовим словам схожих робіт: