Наукова бібліотека України


Loading
Братківчани у період будівництва комунізму
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

До 1950 р. в Братківцях існували приватні господарства, а після цього вже працювали селяни в колгоспі. Заробляли дуже мало. На трудодень видавали грами і копійки. За літній сезон жінка, яка працювала у ланці, заробляла стільки, що легко могла на плечах занести додому.

У колгоспі краще жили ті, які вміли красти.

Після німецької облави, 20 березня 1944 p., а потім з приходом радянських військ і активізації збройної боротьби УПА художня самодіяльність у селі завмирає. До 1950 р. Будинок культури був майже недіючим. Тут інколи читалися лекції, крутили кіно, з концер-

 

тами виступали учні школи. Активізація роботи в клубі розпочалася, коли завклубом став Василь Михайлович Ільків. Першим запрацював драматичний гурток. Ставили п’єси: «Сватання на Гончарівці» Гр. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Украдене щастя» І. Франка, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Наймичка»

І.       Карпенка-Карого, «В степах України», «Партизани в степах України»

  1. Корнійчука та інші. Активними учасниками драмгуртка були: Євдокія Ільків, Марія Процюк, Євдокія Шумляс, Марія Василишин, Євдокія Семенів, Параня Федорів, Йосип Луговий, Іван Пилипів, Василь Дожджанюк, Ярослав Процюк, Петро Олексюк. Керував драмгуртком Степан Мороз. В грудні 1951 р. сільвиконком закупив духові інструменти, і зразу в повну силу запрацював духовий оркестр. Першими його учасниками були: Данило Андрусяк, Олекса Качур, Микола Олексюк, Петро Олексюк, Василь Андрусяк, Іван Королюк, Петро Логин, Михайло Олексюк, Григорій Федорів, Василь Бабич, Йосип Данилюк, Роман Федорів.

За цими гуртками запрацювали хоровий і танцювальний. Згодом, коли художнім керівником став Микола Васильович Олексюк, хорові присвоїли звання «Самодіяльна народна хорова капела», окремо діяв жіночий вокальний ансамбль.

В кінці 70-х років XX ст. у Братківцях тричі вивішували синьо- жовтий прапор (на сільському цвинтарі на могилі загиблих воїнів УПА, на грушці в урочищі Городищі, біля залізничної станції). Хто це робив? Існує думка, що це робили колишні воїни УПА, які повернулися з таборів. Своїми вчинками вони показували, що ще живе український національний дух. Всіх їх КДБ притягувало на допити, але ніхто з них не признавався. Один з них (вважають, що це справа його рук), помер у 1981 р. Померла й родина, в якій шили прапор.

***

2.  У 70-80-х роках XX ст. радянська пропаганда практикувала тематичні вечори для жителів сіл, на яких засуджувала «прислужників» українського буржуазного націоналізму. Такі збори відбулися у травні 1978 р. у Братківцях. На них запрошували осіб, які після відбуття покарання проживали у селі. їх змушували привселюдно каятися за вчинені злочини. А ще більше перепадало мертвим. Першим називали Миколу Івановича Костишина (кличка «Шпіон»), 1922 р. н., з Березівки (загинув у 1950 p.). Згадували колишнього підрайонного провідника ОУН, уродженця села Братківці, нині жителя Калуша П.Д. Тимчука, який діяв під кличкою «Чумак». (Замість нього заставили «каятися» рідного брата Михайла). На таких зборах засуджували І.М. Тимчука, що за дорученням ОУН перевозив в село Підпечери боєприпаси, брав участь в інших операціях бандерівців, М.А. Ільківа, який вступив до сотні «Геника», де дістав зброю і кличку «Яструб». Закінчувалися такі тематичні вечори восхваленням світлого майбутнього — комунізму.

В газеті «Прикарпатська правда» за 11 січня 1985 р. появилася стаття під заголовком «Осуджую! Лист колишнього уніатського священика М.В. Матійціва». Стаття досить велика.

Вдумливе прочитання листа переконує, що він скоріше написаний власкором газети, а не священиком, і не є його сповіддю, розкаянням. Листу властиві загальнокомуністичні пропагандистські штампи, лунають прокляття на адресу вищого духовенства, західних держав, зокрема загрозі атомної війни, і зовсім мало речень, які можна приписати самому священику. Цей лист з’явився на 72 році життя священика. Невже він міг так різко змінити своє переконання, якого дотримувався усе життя?

Ще різкіше накинулася на священика Матійціва «Вперед» за 11 травня 1978 р. у статті «Прокляті народом», яка запозичена з калуської газети «Зоря Прикарпаття» — «Під личиною благочестя». В ній священик звинувачується у всіх земних гріхах: всіляко допомагав фашистам та націоналістам, організовував нелегальні сходи для богослужіння, наживався на розповсюдженні уніатських церковних календарів, мав на ощадній книжці 4000 крб., чималі суми витрачав на курорти і розважальні справи.

До освоєння космосу

12 квітня 1961 р. увесь світ облетіло сенсаційне повідомлення інформбюро ТАРС: «Людина в космосі!».

Але ніхто з братківчан не знав, що наш земляк Іван Дмитрович Качур (1935-2002) мав відношення до торування дороги у космос. Все це надовго було засекречено.

Наприкінці п’ятдесятих років XX ст. у Радянському Союзі під керівництвом академіка Сергія Корольова та видатного спеціаліста в галузі авіаційної медицини, згодом начальника Центру підготовки космонавтів Євгена Карпова йшла форсована підготовка до виходу людини в космос. До науково-дослідного інституту авіаційної та космічної підготовки по випробуванню висотного обладнання, спеціальних костюмів та спускових літальних апаратів, парашутної системи було залучено групу курсантів-добровольців.

У 1951 р. журнал «Огонек» видрукував фоторепортаж «На порозі великих висот», в якому йшла мова про випробувачів костюмів та іншого висотного обладнання для польотів. Героями цього репортажу були молоді випробувачі Олексій Грачов, Іван Качур і Олексій Бєлоконєв.

На Заході уважно стежили за розвитком космонавтики в СРСР. Будь-яке повідомлення вони брали на замітку. Не пройшла повз увагу і ця публікація. Використали її вже після польоту в космос Юрія Гагаріна. Відомий американський журналіст Уільям Херст-молодший в одному з журналів опублікував провокаційну фальшивку, в якій повідомив, що до польоту Юрія Гагаріна в космос, «після невдалих спроб» загинули п’ять'космонавтів

—      Олексій Грачов, Іван Качур, Олексій

Бєлоконєв, Геннадій Завадов- ський та Геннадій Михайлов.

Довгий час це повідомлення американського журналіста замовчувалось в радянській пресі, і тільки в квітні 1986 року відомий журналіст Ярослав Голованов опублікував серію матеріалів про перші здобутки в освоєнні космосу, дав ґрунтовну відповідь на ту дезінформацію, яку подала зарубіжна преса. Він повернув «із безвісти пропалих» всіх п’ятьох випро- бовувачів. Через двадцять три роки забуття він розповів читачам «Известий», що всі п’ять космонавтів живі і повідомив їх місце праці. Зокрема, про Івана Качура повідомлялось, що він працює вихователем дитячого будинку в Печеніжині Івано-Франківської області.

Після закінчення Станіславського технікуму фізичної культури Івана Качура призначили вчителем у Печеніжинську школу. В 1957 р. він був призваний до лав Радянської Армії.

З вісімнадцяти кандидатів, які дали згоду на навчання в інституті авіації та космонавтики, прискіплива медична комісія, а були це переважно доктори та кандидати медичних та психологічних наук, в результаті медичного огляду залишила тільки вісім.

Іван Качур потрапив у групу «висотників», які займалися випробуванням космічних і авіаційних костюмів та приладів. В групі було шість чоловік, у тому числі ще один уродженець Прикарпаття — яремчанець Михайло Залізний. В основному працювали в лабораторіях та барокамерах. Два з половиною роки Іван Качур випробовував різні прилади і костюми. Часто доводилось бувати в складних, можна сказати, смертельних ситуаціях на землі в барокамерах і літаку на великих висотах, у костюмах з кисневою камерою на животі. До них часто приходили льотчики- випробувачі Юрій Гагарін, Герман Титов, Павло Попович, Андріан Ніколаєв та інші.

Служив Іван Качур у армії в 1958-1960 p.p., не дослуживши кілька місяців до трьох років. Звільнили його згідно з домовленістю про скорочення Збройних сил СРСР і СІНА, при умові, що він повернеться до інституту авіаційної та космічної підготовки. Через деякий час звідти за підписом генерала прийшов лист з проханням прибути до Москви. Іван не погоджувався їхати. Та в 1961 р. Іван Дмитрович їде в Москву на урочисту зустріч з космонавтом Юрієм Гагаріним.

А в січні 2002 p., після важкого захворювання, скромного вчителя фізвиховання Печеніжинської допоміжної школи-інтернату не стало.

Спортивне життя у Братківцях

У міжвоєнний період (між І і II світовими війнами) у селі приділялась увага тим видам спорту, які були пов’язані із службою у війську: бігу

Вони були першою футбольною командою «Колос». 1957 р.

З м’ячем воротар Петро Івасюк, присіли: Михайло Варишко і Роман Фучко. Стоять (зліва направо): Йосип Павлюк, Василь Андрусяк, Петро Белей, Олексій Танчук, Гриць Дерійчук, Йосип Данилюк, Ярослав Процюк, Роман Микитюк, Володимир Федорів, Йосип Луговий, Петро Бойчук — начальник команди.

 Футболісти братковецького *Колоса» вирішили відпочити і скупатися в морі після зустрічі в Татарбунарах Одеської області, де вони завоювали третє місце у змаганнях на кубок Центрального відомства Укрпрофради ДСТ «Колос». На фото (стоять зліва направо): начальник команди Григорій Качур, футболісти: Василь Качур, Василь Вариш, Богдан Цвик, Василь Сем’янчук, Василь Рошко, Віктор Куркотов, Василь Олексюк, Михайло Лукашевич, Богдан Сем’янчук, Роман Кукудяк, Богдан Василюк, Ярослав Мойсюк, Василь Федорів, Василь Варишко,

на швидкість, витривалість, стрибкам у довжину, висоту, боротьбі, підняттю гир, фізичним вправам (присіданню, підтягуванню), плаванню, їзді на конях, ходьбі у колоні тощо. Усі ці види спорту культивувалися у товариствах «Січ», «Сокіл», «Луг». Тоді грою з м’ячем хлопці майже не займались, бавились хіба що діти.

Вже після Другої світової війни, десь наприкінці 40-х років XX ст., у селі почали грати в шахи та волейбол. У Братківцях було обладнано кілька волейбольних майданчиків. Починаючи з середини 50-х років XX ст., коли біля школи на стадіоні обладнали футбольне поле, почались регулярні ігри у футбол. Офіційно братковецький футбол бере свій початок від 1957 р. Саме в цьому році братковецька команда «Колос» розпочала спортивну боротьбу на першість Лисець- кого району. Біля витоків братковець- кого футболу стояли Михайло Слободян, Петро Івасюк, Роман Фучко, Ярослав Бойчук та інші. Брат- ківчанам ніколи не бракувало футболістів, бо тільки трохи підросте хлопчик, а вже ганяє м’яч і пробує забити гол. Люблять у Братківцях футбол. Ніколи футболісти не скаржилися на відсутність вболівальників та групи підтримки. На футбол приходили як на свято, серед вболівальників постійно можна побачити навіть літніх людей. Згодом «Колос» поповнила обдарована молодь, серед яких особливою активністю відзначилися Іван Краснецький, Богдан Яковишин, Ярослав Присяжнюк, Ярослав Мойсюк, Василь Кричук, Богдан Сем’янчук. Івана Краснецького помітили і запросили грати воротарем за команду «Спартак» у Івано- Франківськ, а Богдана Яковишина — до калуського «Хіміка».

 Футболісти братковецького <Колоса» — володарі кубка району. (Стоять зліва

направо): Петро Белей, Петро Гап'як,        1

Сергій Волокітін, Яків Волосінчук, Василь  ‘

Федорів, Василь Яковишин, Володимир       і

Лудчак, Володимир Костенко; (сидять):      с

Ярослав Духович, Василь Андрусяк, Йосип  >

Олексюк, Ярослав Прийматчук.   у

В 1970 р. футболістам Братковець випала велика честь захищати Прикарпаття на республіканських змаганнях серед сільських футболістів у Татарбунарах Одеської області, де вони вибороли третє місце. Чимала в цьому заслуга Петра Бойчука — першого наставника команди «Колос» та молодого поповнення — Василя Варишка, Богдана Цвика, Василя Олексюка, Михайла Лукашевича, Василя Федоріва та інших.

Для багатьох футбольних колективів області групи «Б» і «А» братковецький «Колос» був незручним і грізним суперником. Ще раз уславилися братковецькі футболісти (чи не востаннє?) в 1990 р.

у грі за почесний приз — перехідний кришталевий кубок. З рахунком 2:0 вони перемогли сильного суперника — старолисецьких футболістів.

В кінці 90-х років XX ст. місцевий стадіон стає ареною змагань футбольних команд-орендарів. У цих командах уже мало братковецьких гравців.

Люди творчої наснаги

Люди старшого покоління пам'ятають «сільського філософа» Петра Федоровича Качура (1912-1987), який складав дотепні співанки. Народився Петро у селянській сім’ї. Петро Федорович мав прізвисько «Погода», яке пішло від великого каменя на присьбі під хатою, за яким Федір (батько Петра) передбачав погоду. Камінь «запотів» — жди дощу. В 1918 р. помирає батько, мати залишається сама з малолітнім сином. Землі багато, але вона не в змозі її обробити, здає у спілку. Хлопця до школи не пускає. Пасти корови — ось його наука. Хлопець росте здоровим, кмітливим. На формування його особистості впливають сусіди, що поділяють комуністичні погляди. Він слухає, як читають «Сільроб», під її впливом складає співанки. Ось по куплету з двох співанок:

Ой піду я в монастир-гай Майину рубати, бо в нас такий звичай, що майинять хати.

***

Вставай, вставай, Теодоре, старий, бо вже розбирають твій пліт сторцовий, і збирайся Янку, бо їдемо у землянку.

На початку 1933 р. Петро оженився, і в цьому ж році померла мати. При великій кількості землі далі залишається бідняком. Після приходу більшовиків у 1939 р. його як бідняка обирають у президії різних зборів заради влучного гострого слова. Але після однієї розповіді-співанки, в якій оспівував дружбу Гітлера зі Сталіним, він стає небажаним на зборах.

В 1942 р. Петра Качура відправляють на примусові роботи до Німеччини. Після розгрому Німеччини опиняється в Англії. Працюючи в інтернаціональному колективі, маючи чудову пам’ять, вивчає кілька іноземних мов. Знання мов пригодилося йому в Англії. Працює він в українському культурному центрі, що існував при церкві. Під впливом священика стає набожною людиною. Вже тут навчився читати і писати. Продовжував складати далі співанки. Помер в Англії 1987 року.

 В Братківцях народився відомий український письменник Роман Миколайович Федорів (1.12.1929 — 14.03.2001).

Закінчив Львівський університет (1967). Працював у пресі, з 1968 року — головний редактор журналу «Жовтень» («Дзвін»). Перша збірка оповідань — «Жовтнева соната» (1959). Окремими виданнями вийшли збірки оповідань та повістей «Колумби» (1962), «Цвіт папороті» (1969), «Знак кімерійця» (1972), нариси «Колиска з яворового дерева» (1970), романи «Жбан вина» (1982), «Отчий світильник» (1968), «Кам’яне поле» (1978), «Жорна»

 Садиба письменника Романа Федоріва. У центрі, між літньою кухнею і будинком, знаходиться альтанка, в якій Роман любив обдумувати і писати свої твори.

(1982), «Ворожба людська» (1987). А за роман «Єрусалим на горах»

P.M. Федоріву присуджено державну премію України імені Т. Шевченка (1995) та премію Фундації Антоновичів (США).

В 1996 році вийшла книга його історичних повістей «Чорна свіча від ілени», «Житіє Ізографа Штефана» та роман «Чудо святого Георгія о зміє», що є самостійним продовженням роману «Отчий світильник».

 

Лауреат Шевченківської премії Роман Федорів (1996 р.) за роман <гЄрусалим на горах» у колі рідних і друзів: Микола Васильович Луцан, дружина письменника п. Лідія, письменник Роман Федорів, Василь Юркович Жирак, Павло Васильович Федорів, Володимир Васильович Федорів на фоні пам’ятного знака, присвяченого трагічним подіям 1944 р.

Письменник у 1990 році відновив відоме у 20-30-х роках видавництво «Червона калина» та популярний свого часу журнал «Літопис Червоної Калини».

Останнім прижиттєвим твором письменника Романа Федоріва був роман «Палиця для прокажених».

З великим сумом у серці братківчани сприйняли звістку про смерть Романа Федоріва.

Для нас — він найяскравіша зірка з-поміж усіх вихідців села.

Збережімо Пам’ять!

На вічний спочинок прийняла його львівська земля — Роман Федорів похований на Лича- ківському кладовищі. А на братковецькому цвинтарі, неподалік від могил Романових батьків, спочиває Лідія Михайлівна — дружина, вірна порадниця і друг письменника.

Мешканці села вважають, що в будинку-садибі письменника у Братківцях потрібно створити його музей. Тут на великому дубовому столі народжувалися з-під Романового пера його твори. Для братківчан музей став би окрасою і гордістю села. Вірю, що нащадки свято пам’ятатимуть про заслуги свого земляка.

У Братківцях народився Йосип Васильович Присяжнюк

(2.02.1936) — Заслужений вчитель України, автор поезій, чимало з яких покладено на музику («Душею разом», «Стежки», «Руки матері», «Пливуть роки» та інші). Деякі з пісень звучать у виконанні гурту

«Дзвони». У творчому доробку вчителя чимало методичних розробок і посібників з фізвиховання. Й.В. Присяжнюк мешкає в Дрогобичі.

Церква

Церква — це живчик і серце громадської спільноти. Вона не тільки очищає людські душі, але й єднає їхні серця. В ній хрестяться, вінчаються, з неї відходять у вічність.

У житті односельчан церква посідає важливе місце. Селяни прагнули жити за законами християнської моралі, божими заповідями, сумлінно дотримувались сповіді й постів, настанов церкви про те, що святий день треба святкувати, бо працювати в цей день — гріх.

Поряд з церквою будували високу дзвіницю. Вона виконувала подвійну функцію: своїми дзвонами скликає віруючих на молитви, відправляє на вічний спочинок, одночасно була сторожем села та спокою його мешканців.

Перша церква у Братківцях

1. У першій половині XVII ст. землевласником на Тисмениччині був Краківський каштелян Микола Потоцький. Він видавав дозволи на будівництво церков. Десь в 50-х роках XVII ст. була збудована у Братківцях перша церква. Вона стояла на тому місці, де тепер височить могила Полеглим борцям за волю України, біля річки Унява. Коло церкви знаходився цвинтар. Ще донедавна на ньому були кам’яні хрести (Микитюка Юрка, родини священика Кришталевича).

За легендою, в селі церква існувала й раніше. Під час набігу татарів люди повтікали із села. Коло церкви залишився тільки один старий чоловік — паламар. Його й вбили татари, а церкву спалили.

Невідомо, що сталося з першою братковецькою церквою, але наприкінці XVII ст. братківчани ходили на Богослужіння до монастирської церкви, яка знаходилась у Монастирському лісі між Ляцьким-Шляхецьким і Братківцями. В 1700 р. монастирську церкву перенесли до села Ляцьке-Шляхецьке. Тоді братківчани почали ходити до церков у сусідні села. Це не влаштовувало пана, бо йому стало важко залучати селян до роботи на панських ланах, особливо під час храмових свят (на відпусти).

У кінці XVII ст. австрійський уряд почав закликати монастирі (інколи в монастирях під виглядом монахів переховувалися втікачі від панів).

 

Згідно з реформою, проведеною Йосифом II, кошти від закриття монастирів передавалися у так званий «релігійний фонд», а звідти виділялися на добродійні цілі (будівництво церков, шкіл тощо). Напевне, цим фондом скористався дідич Глуховський і домігся виділення грошей на будівництво церкви у Братківцях. Будівництво велось під його наглядом — дідич мав інженерську освіту.

Другу церкву побудували на початку XVIII ст. в центрі села. Багато цінних старовинних культових предметів з надбанням церквою новіших викидались як непридатні до дзвіниці. Потім їх звідти розтягала молодь і палила під час так званих «великодних вогнів». Згодом єпископ Г. Хомишин такі вогні заборонив, бо були випадки, що згоряли дзвіниці, церкви або сусідні будинки.

2. Так, з книги «Інвентар, Братківці, 1912 р.», дізнаємося, що в 1815 р. згорів будинок священика (резиденція). Будинок мав розміри: 26 ліктів довжини і 12 ширини, побудований із дубового дерева, стіни з різного дерева. Вощнь почався з огорожі, а також з солом’яного даху будинку.

Недовго раділи братківчани новій церкві. Церква св. Параскеви, побудована з дерева, покрита гонтами, згоріла 3 серпня 1834 р. На її місці збудували тимчасову капличку. Церковні речі почасти вдалось врятувати, але вони 6 липня 1839 р. дотла згоріли разом з побудованою капличкою. У 1839 р. побудували нову капличку, теж з м'якого дерева, оббили дубом, з одними вхідними дверима, оббитими залізними листами, залізним замком, стеля з маленькою банею дерев'яна. На куполі виглядав маленький хрест.

Нова церква св. Параскеви, збудована на тому місці, де стояла попередня, у формі хреста, з дуба, покрита гонтами. Дубові вхідні двері оббиті залізними листами. На правій стороні церкви знаходяться другі двері, дубові, покриті бляхою з великим залізним замком. Церква за обрядом греко-католицька, складається з трьох відділів.

За іконостасом знаходиться захрестя, до якого ведуть особливі двері. Захрестя має

8 м довжини і 7 м ширини, зал для віруючих — 14 м довжини і 10 м ширини, ризниця 7x4. Церква освітлюється 12 вікнами, а ризниця з одним вікном. На церкві велика баня з залізним хрестом і дві малі бані з залізними хрестами. У всіх приміщеннях підлога вистелена з дощок.

Будову церкви зложила громада села (вартістю 950 злотих). Польською мовою написано:

«У місяці червні 1845 р. каплиця і

церква, побудовані, частково згоріли, а через три роки реставровані. Церква лишилася в доброму стані, довжина якої 12, а ширина 8 метрів. Крита гонтами, зверху залізний позолочений хрест, крім цього на даху менші 4 хрести на банях. Вартість будови 1100 кр.

Дзвіниця поставлена в 1845 р. Актом № 20245 від 1885 р. повідомляється: на дзвіниці п’ять дзвонів (вагою — 450, 250, 100,

50,   25 кілограмів, вартістю — 460, 230, 110, 56, 25 злотих)».

Як під час Першої світової війни австрійський уряд, так і в роки Другої світової війни німецькі окупанти провели примусову реквізицію церковних дзвонів на воєнні цілі. Проте селяни-сміливці вночі зняли один з великих дзвонів (найбільш дзвінкий) і закопали. Про цю таємницю знали декілька осіб старшого віку, вони повмирали, і тепер уже нема кому показати, де заховано дзвін. Решту дзвонів німці забрали, а найменший залишили (зберігся до наших днів). Побутує думка, що знятий дзвін закопали збоку подвір’я Дмитра Пилипіва. Але поверхові пошуки його не виявили.

Церква не має жодних оригінальних актів, а тільки копію з єпископських архівів від 5 травня 1758 р. На її основі дізнаємося, що Євстахій Потоцький, тодішній староста с. Камінне, приписав до церкви села Братківці деякі земельні ділянки.

Ось виписка про земельні ділянки, що належали церкві: город, Крива Розполога, Рудки, Окопи, Довгі Броди, Помірки Толока, та ще два поля, назви яких не можна прочитати.

***

3.З книги «Церковний інвентар» за 1926 р. дізнаємось, що «Церква збудована в 1845 р. коштом громади, а в 1882 р. відреставрована — з дерева на дубових підвалинах, 12 сажнів довга, а 8 сажнів широка. В 1894 р. перекрита копула, в 1902 р. перекрита ціла церква залізною поцинкованою бляхою.

Іконостас різьблений, окрашений, ліпшої роботи, царські врата різьблені з 6 образами, дияконські двері з образами ангелів. Над царськими вратами три ряди образів. 1 ряд — 12 образів (спарених по два). В середині 7-ий образ Тайна Вечеря. II ряд — великих 6

образів (по 2 апостоли), в середині 7-й образ Христа-Царя. Ill ряд — 6 образів пророків, в середині образ Бога Отця. На самій горі розп’ятіє дерев’яне і образи Пр. Діви і св. Іоана».

Окрасою кожної церкви є іконостас та престол із ківотом для найсвятіших Тайн.

Крім основного престолу, церква має два бічні. По правій стороні побічного престолу (біля вхідних дверей) знаходиться образ прп. Параскеви — покровительки братковецької церкви. І

В церкві знаходилося 16 фелонів різних кольорів, З мосяжні позолочені чаші, З ложечки мосяжні позолочені, два , фани вовняні, два образи прецесійні (один з них справила Аделя і Черевикова), 7 процесійних хрестів (4 дерев’яні, 2 металеві з дерев’яними держаками, 1 суцільнометалевий), 5 патерицій, 2 кадильниці, 5 тацок, один лодок, 8 ручних хрестів (3 оздоблені, 5 простих, грубої роботи), 3 дзвінки, один-чотири дзвінки сполучені разом, 3 скарбонки.

Церква мала своє поле (легат Яків Качур), яким користувалися члени церковного братства. В 1886 р. церква дістала з обширу двірського 5 моргів лісу як викуп сервіспутовий.

Щедрими пожертвами відзначалася сім’я Володимира Кисі- левського тричі (200, 240 корон; останні 240 внесла Євгена Кисілевська-Герасимовичева). Ці гроші опинилися на рахунку Станиславівської і Перемишлянської кас ощадності.

З фундації Якова Качура річно 1 корона йшла на прикрашення церкви і 1.20 корони за світло і прибори церковні.

За пожертви правилися в році дві Служби Божі за Якова Качура

і його родичів, дві Служби Божі з парастасом за Іоанна, Юлії і Тита Кисілевських, а потім ще за Віктора Кисілевського.

Після згорілого будинку для священика збудували новий, який двічі реставровували (в 1887 р. і в 1904-1906 p.p.)* Будинок мав 5 покоїв, 1 кухню, 1 спіжарку, 1 сінки. Інші будинки: стайня (крита дахівкою), стодола, шпихлір, шопа, карник (усі криті соломою).

Священик мав 22 морґи ораного поля, 63 морги сіножаті, в тому числі 10 моргів неужитків, 5 моргів лісу, 18 моргів пасовиська, до 10 моргів мокляків, записаних як сіножать. (Всього 118 моргів, тобто 68 гектарів). Річний дохід від поля становив 246 корон 64 гелера. Був невеликий садок (3 груші, 4 яблуні, сливи, вишні). Чималий дохід мав священик за викуп поля під залізницю. У Станиславівській касі ощадності було відкрито п’ять рахунків на загальну суму 118 корон 64 гелери.

При церкві існувала велика богословська бібліотека (близько ста книг, брошур, інструкцій тощо). Серед них були:

Літургії (4 шт. у шкіряній і полотняній палітурці)

Євангеліє (2 шт. дерево і оксамит, позолочене, окуте, по 5 образків). Почаєв.

Апостол, Псалтир, Требник, Часопис, Типікон (Москва).

Збірник акафістів.

Літургія св. Іоана Златоустого (3 шт.).

Божествена Літургія св. Василія Великого.

Служба св. Кирила і Мефодія.

Богословіє (догматичне, моральне, пасторське).

Святе Письмо з поясненням (усі 7 томів).

Послання Пастирські.

Вісник єпархіяльний (від 1881-1912 p.p.).

Шематизм та інші книжки видавництва Львова і Перемишля.

В церкві зберігалися рукописні книги метрик хрещення, вінчання, померлих (разом 12 томів), книга оповідей (2 томи), спис душ (2 томи), протоколи передбрачні й пожертвувань.

Перша книга народження розпочиналася записом від 1755 року. При церкві діяли два братства: братство звичайне і братство тверезості (останнє було канонічно запатентоване). Братство тверезості для одержання коштів користувалося доходами від церковного поля.

За Австро-Угорщини та Польщі село тішилося своєю пишною невеликою церквою. Кожної неділі й на свята в ній було тісно, віруючі ледве поміщалися. А у великі свята вона виявлялась явно затісною.

Не тільки великим гріхом вважалось без поважних причин не відвідувати церкви, а й національною ганьбою, таких людей в селі вважали за комуністів.

4.  Хоч священик дотримувався москвофільських поглядів, але громада села дотримувалася національної свідомості. Цьому, крім членів «Просвіти», сприяли дяки: Гетьман Василь Костянтинович, Федорів Федір Миколайович (брат письменника Федоріва Романа), Федорів Василь Васильович (син Федоріва Василя Федоровича, війта у 1919-1920 p.p. за уряду ЗУНР), Ільків Дмитро Миколайович, Василишин Іван Васильович.


Отець Григорій Боднарук погано відносився до своїх парафіян, за будь-що їх «послідними словами називає», а до того ж був скупим. Про ці погані риси його характеру писала газета «Воля народна» за

2   квітня 1926 р. (див. поруч).

Як згадував його слуга Логин Юрко, слуги постійно їли пісну їжу, навіть олію рідко давали. Тоді як для «паничів», що навчалися у міських школах і приїжджали на неділю додому, у піст смажили кури і гуси.

Про його скупість свідчить такий факт. Коли помер Юзик, що довго у нього служив і не мав рідних і якого люди спорядили у трупарні, за його похорон той вимагав від громади гроші. Вперто стежив, щоб чиясь корова не паслася на його полі, щоб ніхто не ходив до його лісу. Проте він добросовісно вів записи у церковних книгах, навіть записував гріхи, які виказували при сповіді (крадіжки, «любовні зальоти»). Так, про крадіжку записано: «Дмитро П... (1913 р.н.) украв у 1927 р. з хлопцями з Камінецької церкви ... Сповідався 1928   р.».

Любив о. Григорій грати у шахи. До нього пограти у шахи заходив постерунковий Пшончак, і тоді молодь у читальні мала волю, не було нагляду.

Наприкінці свого життя о. Григорій Боднарук хворів, а тому замість так званої співаної Служби Божої була «читана», або зовсім священик не приходив, тоді часткову відправу здійснювали самі дяки.

В протоколі дійства Уряду, запис якого робив священик, записано, що 12.VII.1938 р. в день св. апост. Петра і Павла зібрано в церкві 2.40 злотих, які відіслано до Єп. Ординарії 13.07.

5.10 1939 р. Місцевий комітет с. Братковець повідомляє парафіян, •ідо з 4 цього місяця ділянку лісу, 2,5 моргів, у оренду перебирає церква і забороняє рубати ліс.

Напевне, таким способом священик хотів врятувати свій ліс від рубки, що спостерігалося в останні роки.

Тим часом у селі вже два тижні «урядувала» сільська біднота, бо прийшла їх влада — комуністична. Розділяли майно панів поміж собою. Розказували про такий випадок. Одному бідному привезли психу[1]. Аж тут нагодилася його коза, побачила своє зображення у дзеркалі, розігналася і рогами трісь! Залишилась тільки рама від психи.

***

  1. В 1942 р. на парафію прийшов молодий священик о. Михайло Матійців (3.11.1913- 9.09.1995 p.p.). Духовне життя завирувало із новою силою. Так тривало до 1944 року — до приходу знову радянських окупантів.

Ще під час Першої світової війни москалі і православні русофіли усіма силами намагалися зліквідували УГКЦ в Галичині. Але тільки в 1946 р. радянським атеїстам вдалося зліквідувати УГКЦ в Галичині і долучити її до російської православної церкви під московський патріархат.

Деякі священики погодилися перейти на російське православ’я московського патріархату, який співпрацював з НКВС. Більшість з тих, що не хотіли перейти на російське православ’я, НКВС виа- рештувало і вивезло до Сибіру, між ними був братковецький священик

о. Михайло Матійців, а якась частина греко-католицького духовенства тоді перейшла в підпілля і таємно відправляли Службу Божу в приватних хатах. Після повернення із заслання о. Михайло теж проводив таємні відправи, здійснював християнські обряди (хрещення, вінчання, сповіді) у селах Калущини, Надвірнянщини, Тлумаччини, Долинщини. Братковецька церква перейшла на православ’я. Ось що писалося у «Новій Зорі» (№20, 1995 р.) з приводу смерті о. Михайла Матійціва.

До неба по заслужену нагороду

9 вересня 1995 року сумом і невимовним болем сповнились серця жителів міста Калуша: помер ревний священик Української Греко-Католицької Церкви, мученик та ісповідник о. Михайло Матійців.

Тяжке життя випало на долю о. Матійціва. Ліквідація святої Церкви, переслідування, арешт, ув’язнення. Після амністії 1956 року та звільнення о. Михаїл замешкав у Калуші. У нашому місті він відразу ж розгорнув свою душпастирську працю. У ті страшні часи гоніння святої Церкви для о. Михаїла звичними стали нічні відправи. У своїй душпастирській праці він, наче ясне полум’я, палав серед виру темряви атеїзму і безбожництва, невгамовних переслідувань. Ночами хрестив дітей, вінчав, сповідав, відправляв Святі Літургії, підтримував у вірі християн, святу Церкву.

Хоч це були роки підпілля, але завдяки о. Матійціву вірні мали змогу практикувати різні набожності. Кожного першого четверга, п’ятниці, суботи та неділі хата, відведена під відправу, переповнювалася вірними християнами. Отець відправляв у ці дні спеціальні намірення-молитви і цього навчав нас, своїх духовних дітей. Був дуже вимогливим і точним у відправах.

Найбільше о. Михаїл любив молодь, уділявся їй, мав до неї батьківську прихильність. Всі, хто знав його, відчували його щирість і любов.

У проповідях о. Михаїл постійно повторював: «Любіться, діти, прощайте взаїмно і любіться. Терпеливо зносіть найтяжчі зневаги з любови до Бога, бо Бог є любов». Як добрий пастир відвідував хворих, самотніх, опущених. Він був священиком для убогих і бідних, бо ніколи нічого не вимагав для себе. Він не жадав плати за сакраментальні послуги, ані автомобіля для проїзду в назначене місце. Його завжди усміхнене лагідне обличчя світилося добротою, співчуттям та розумінням людських слабостей. Отець Матійців постійно йшов туди, де був найбільше потрібний, де було найтяжче, де було зайти небезпечно, керуючись словами Ісуса Христа, що добрий пастир залишить дев’яносто дев’ять овець ради одної загубленої овечки, піде віднайде і приведе до стада на велику свою радість. Його життя було сповнене посвяти і самозречення.

Господь покликав до себе свого вірного слугу — жертвенну, надзвичайно покірну, повну любові людину, великого патріота. Ми зубожіли, місто в скорботі по такій великій втраті.

Отець Матійців помер, але ми віримо, що його цілковита самопожертва, його відданість, полум’яна любов до всіх наповнить ревністю тих душпастирів, які залишилися після нього, і прогалину, що утворилася, буде заповнено.

Вічна пам’ять отцю Михаїлу Матійціву!

Василія Боднарук, м. Калуш

Храмове свято

Преподобна Параскева (пам’ять 27 жовтня)

Життя преп. Параскеви описав єпископ Євфимій бл. 1384 р. Св. Параскева і брат її Євфимій були дітьми слов'янської землі. Родичі їх жили в м. Епиватос біля Царгорода. Брат і сестра з дитячих літ проявляли духа побожности. Євфимій вступив до монастиря, а за деякий час був висвячений на єпископа. Помер у великій святості. Св. Параскева вела життя уєдиненне в домі своїх родичів, віддавалась повністю молитві й постам. Коли родичі померли, вона майно своє роздала бідним, а сама пішла до Царгорода, де поклонялася мощам святих і мучеників.

Потім залишилась при церкві Покрови Пречистої Богородиці недалеко Ізраїля, і тут прожила як затворниця 5 років. Пізніше пішла до Єрусалиму, поклонилася святим мощам і удалилася в Йорданську пустелю, де у боротьбі зі злим духом, у молитві і посту, дожила до глибокої старості.

Але не тут, не в пустелі мала вона закінчити своє святе земне життя. Вона повернулась до свого краю, до свого міста і тут, нікому не знана невіста Христова, прожила при церкві св. Апостолів 2 роки, померла. Ніхто не знав, що та странниця, то є жителька того міста.

Умершу похоронили як бідну жінку і про могилу її забули.

Жила Параскева в XI столітті.

Пройшли роки. Сталося так, що море викинуло труп якогось утопленого, а тіло його ніхто не спішив хоронити. Тіла того було страшно чути.

Жив там один стовпник-монах і попросив він людей, щоби похоронили утопленого. Коли копали могилу, то натрапили на тіло якоїсь жінки, цілком свіже, але, не звертаючи на нього уваги, положили у тім самім гробі й тіло утопленика. Але тієї самої ночі кілька осіб бачили у сні чудесне явлення. Бачили невісту оточену небесними Воїнами, сіяючу незвичайним блиском. І з тих Воїнів один сказав: «Чому злегковажили ви тіло св. Параскеви, уроженки міста? Поспішіть вийняти його з вонючої могили і вшануйте, бо Господь хоче возвеличити її на землі».

Видіння те мав і один з мужів, котрий копав яму. Тепер увесь народ з духовенством добули з землі тіло св. Параскеви і торжест- венно поклали в церкві св. Апостолів, а Господь прославив св. мощі багатьма чудами.

Потім мощі Параскеви були перенесені до Болгарії у м. Терново і зложені до престольної церкви, спеціально для цього побудованої (1238 p.).

Через 158 років, в 1396 році, коли Терново заняв султан турецький Баязел і пограбував усі церкви, то мощі св. Параскеви перенесені були в м. Белград.

Через 125 років (у 1521 р.) викуплено їх і перенесено в Царгород. А ще через 120 років (у 1641 р.) почивають в Румунії, куди переніс їх тодішній князь молдавський Василь Лупул і зложив в соборнім храмі Трьох Святителів.

Православний храм Трьох Святителів був багато разів уславлений різними чудами біля мощей преподобної Параскеви. Мощі і до сьогоднішнього дня почивають у цьому храмі.

Прогноз погоди:

Якщо на Параскевії на дорогах болото, то до зими ще чотири тижні.

Пастирський лист Митрополита Андрея Шептицького, писаний у с. Братківцях 1900 р.

Протягом майже трьох років (1899-1901 p.p.) Митрополит Андрей Шептицький, коли він ще був Станиславівським владикою, написав 13 послань.

П’яте послання «До моїх улюблених Гуцулів» (Пастирський лист до Косівського деканату, писаний у Братківцях під Станиславовом, даний у дні св. Архистратига Михаїла. Р.Б. 1900) написано 21.11.1900 р. у с. Братківцях гуцульським діалектом.

Чому лист писаний саме у Братківцях, а не в Марківцях, де в лісі у владики була дача? На мою думку, причиною цього могло бути те, що братковецький парох о. Михайло Вальницький мав бути гуцулом за походженням. Владиці потрібен був знавець гуцульського діалекту.

О. Михайло був включений у склад делегації священиків та священнослужителів, які супроводжували владику по Косівському деканату. 6.06.1901 р. о. Михайло Вальницький відійшов на парохію с. Кобаки на Гуцул ьщи ну.

Лист-послання написаний після візиту владики до Косівського деканату. Мені здається, що група священиків, які переробляли послання владики на гуцульський діалект, перебували у селі Братківці в

о. Михайла Вальницького, а владика Андрей Шептицький перебував у Марківцях на дачі і навідувався до Братковець тільки для узгодження листа.

У посланні 19 пунктів (29 сторінок), п’ять із них (з 4 по 8) відведено такому питанню, як блудство, що губило релігійні громади Косівського деканату.

Пастирський лист Митрополита Андрея Шептицького не втратив своєї актуальності у наш час, коли телебачення транслює різного виду еротичні сцени.

Все життя з вірою в Бога

Братківчани і липівчани старшого і середнього віку добре пам’ятають віруючого бороданя, який систематично і регулярно відвідував церкви у селі Братківці та у селі Липівці (коли Братківці не мали свого священика, а обходилися послугами липівського) в часи розгулу атеїзму. Це був Михайло Качур (1902-1979) на прізвисько Матайко

—    син Якова Качура (1872-1937) на прізвисько Яків Купчин, досить релігійної людини. Він у 1903 році на церкву пожертвував два морги землі. За це молодий священик Григорій Боднарук (прийшов на парафію в 1902 р.) зобов’язувався двічі у рік (13 травня і 24 листопада) правити Службу Божу за Якова і його родину. Такими релігійними Яків виховав своїх дітей, особливо Михайла.

І Трагічною була доля Михайла. В 1942 році німці його забирають І на примусові роботи до Німеччини, мав змогу залишитися після розгрому фашистів на заході, бо опинився у французькій зоні окупації. Але Михайло Качур рвався додому, у лоно рідної церкви, до сім’ї. Проте сім’ї йому побачити не судилось. В 1943 році його жінку вбили бандити- рабівники, хату спалили (а жив він поза селом, приблизно на тому [ місці, де тепер нове кладовище), і Діти Михайла розбіглися: старша І донечка пішла на службу в сусіднє

; село, ДВОХ МОЛОДШИХ ДІТЄЙ, ВЖЄ у радянський час, відправили до інтернату.

Залишився Михайло жити при молодшій сестрі Олені. Жив убого. Проте пожертвування у церкві робив систематично, суворо дотримувався постів, регулярно сповідався і причащався.

У Липівці Михайло Якович здружився з такими ж набожними жінками — Михайлиною Мицик та її сестрою Мариною (Марисею), які жили самотньо при дорозі, що вела з Липівки до Братковець. Він допомагав їм по господарстві: рубав дрова, косив трави, лагодив огорожу, ремонтував житлові приміщення, копав город. Допомагали цим жінкам й сестри Михайла. Часто в їх хаті бувала моя бабуся Ганна Белей, теж глибоко віруюча жінка, яка здружилася з ними.

В 80-х роках XX ст. у республіканському атеїстичному журналі «Людина і світ» була поміщена фотографія, на якій на фоні церковних дверей на сходах прикляк зарослий бородатий чоловік, що молиться (фото без підпису). Поряд сумка, вузлик, капелюх. У цьому старці господньому братківчани легко впізнали Михайла Качура.

Часто Михайло Якович молився на сходах братковецької церкви, інколи молитва була настільки емоційна, що чулися слова: «Сатано, відступи від мене!». Ці слова лякали деяких перехожих.

Трагедія жінки, матері

Ганнуся, дочка Івана Жирака, у свої 19 літ вийшла заміж за вдівця

І.С. Івасюка (вона була служницею в нього), який був старший від неї на 24 роки і мав десятирічного сина Петра. У подружжя в 1908 році народився хлопчик. Назвали його теж Іванком, але прожив він тільки 2 дні і помер. Потім було ще троє дітей: дочка Марія (1909- 1954 p.p.) — моя матір; дочка Парасковія (1911-1921) та син Михайло (1912-1941 p.p.).

25 червня 1913 року додому прибігли коні з передньою тічкою від воза без господаря. Іван Івасюк перевозив з Чорного лісу в Станиславів на шкіряну фабрику кору дерев. Поїздка нерідко тривала по два й більше днів. Повертався додому завжди стомлений, часто засинав прямо на возі. Коні знали дорогу додому. Родичі й сусіди пішли по сліду. Задню тічку воза і мертвого Івасюка знайшли в Чернієві на березі, поблизу броду через річку Млинівку. В’їзд у річку був вузький і крутий, розкопаний. Мабуть, саме тому й сталася трагедія. Хоча була й інша версія смерті.

Син Івасюка Михайло був активним членом ОУН, станичним провідником. З групою однодумців у 1938 році намагався нелегально перейти польський кордон, вступити в Карпатську Січ — військову організацію Карпатської України, щоб захищати її від Угорщини, котра вже встигла зайняти південну частину краю. Та перебратися

Михайлові не вдалося. Перехоплений поляками, був повернутий додому. Не вдалася спроба переходу кордону на Захід і в 1939 році. В лютому 1941 року радянські прикордонники впіймали диверсанта з інструкціями і документами, де вказувалися явочні квартири, в тому числі й адреса Михайла Івасюка. Останнього арештовують, допитують і засуджують до розстрілу.


А тут — червень 1941 р. — початок війни. Зразу ж після втечі тюремної адміністрації ходила Ганна Іванівна до Станіславської тюрми для опізнання свого сина серед трупів. Не опізнала. Видно, його тіло загребли або у

Дем’яновому Лазі, або десь в іншому

Белей Іван Васильович.

в 1921 році за І.В. Белея (1897 р. н.). З чоловіком у єврея, крамаря Шимана, купують клаптик землі й будують свою хату. У них народилося шестеро синів і дочок, з яких троє дожили до наших днів

—    син Іван (помер у 2002 p.),  доньки Ганна і Євдокія.

Сумнозвісне 20 березня 1944 року запам’яталося багатьом односельчанам старшого покоління.

Німецька облава. Полювання на жертв. Ними стали безвинні юнаки, їх розстрілювали в центрі села на очах рідних і близьких. Ганна Іванівна через вікно своєї хати бачила (її хата знаходилася за ЗО м від місця розстрілу), як вивели І чотирьох роздягнутих хлопців.

Підвели до поперечно встановленої жердини, повернули обличчям до дороги. Застрочив кулемет, встановлений на фашистському танку. Вигуки. Стогін... Німці з пістолетів добивають ще живих. Мертві тіла виносять до автомашини.

Це повторюється, повторюється...

В одній із груп Ганна Іванівна помічає і свого сина Василя, якому чотири дні тому сповнилося 20 літ.

Постріли... Падає з іншими її кровинка. Падає непритомною матір.

Та на цьому важкі випробування, горе жінки не закінчується.

Цього дня її чоловіка насильно погнали на каторжні роботи в Німеччину. Декотрі молоді чоловіки згодом повернулися до села. Як потім розповідали, вони зуміли на ходу вистрибнути через вікно вагона поїзда. Іван Белей із старшими невільниками опинився на примусових роботах. Після війни він потрапив до Шотландії, де у 1964 році на чужині й помер.

 Облава 7 квітня 1945 року, на

Благовіщення. Тепер вже радянська. Бійці УПА втікають з її подвір'я, залишаючи коней з возом. Син Ганни Іван заганяє їх до стодоли. Однак оперуповноважений швидко виявив партизанських коней. Ганну Іванівну, її старших дочку та сина як «бандпосібників» арештовують. Двоє інших молодших дітей втекли, заховалися. Після допитів, не без побоїв, донька потрапляє в лікарню. Мати із сином розміщені на пересильному пункті.

Під час однієї з поїздок на хлібопекарню хлопцеві вдалося втекти від конвоїра. Тим часом матір повезли в Сибір. Згодом, через 1,5 роки вона втікає із одного з радгоспів Новосибірської області. І повертається додому. А повернутися їй справді було дуже нелегко, бо була зовсім неписьменною. Пошуками жінки особливо мало хто цікавився, бо була вже похилого віку.

А ще слід підкреслити, що Ганна Іванівна була дуже набожною жінкою, суворо дотримувалася усіх постів, кожної неділі і у свята йшла натщесерце до церкви, намагалася милостинею наділити бідних сестер і братів по христовій вірі. Ще до сьогоднішнього дня пам’ятають про Ганну Іванівну парафіяни церкви с. Липівки, куди вона ходила молитися, бо в Братківцях у цей час церква була недіючою. Тут вона здружилася з посестрами Михайлиною Мицик та її сестрою Мариною. А тому часто й далі ходила молитися до Липівської церкви, хоч у Братковецькій вже проводили богослужіння.

В травні, яка б не була пильна робота, залишала її і йшла до церкви на маївку.

Ганна Іванівна часто робила пожертви на церкву. З дорогоцінних тканин, які одержувала вона з посилок від чоловіка з Англії, її син Іван (кравець за професією) зшив фелон, обрус на пристіл, дві хустки для патериць. Саме глибока віра у Бога допомогла їй мужньо переносити усі життєві негаразди, злигодні, труднощі, страждання, випробування долі.

Спочила Ганна Іванівна в Бозі у 1973 році, проживши на білому світі 85 років.

Ось такою трагічною виявилась доля цієї сільської жінки, моєї бабусі Ганни. Схожі долі були в багатьох її співвітчизниць.

Кредо його — Бог і Україна

1.Добродій П.Ю. Андрусяк

Добродій П.Ю. Андрусяк — людина вже пенсійного віку. Проте його енергійності, працьовитості, завзятості можуть позаздрити й значно молодші за віком. З дружиною Ганною вивів у люди п’ятьох дочок.

Петро Юркович не тільки збирач матеріалу з історії села, але й активний її творець. Він постійно у творчому пошуку, вміє запалити на добру справу навіть найбільш збайдужілі і зчерствілі душі. Пробуд- і жує їх почуття, навертає на християнський шлях. І хоч цей чоловік' не навчався у вищих навчальних закладах, але його природна обдарованість, допитливість допомогли йому пізнати навколишній світ як єдине ціле з його творцем, милосердним і терпеливим Богом.

Йому властива громадська відповідальність. Певний час у Братковецькій церкві він обіймав посаду голови ревізійної комісії. Доводилось йому не раз зазнавати неприємностей, а то й погроз з боку партійних та радянських органів, кадебістів. Пригадує такий випадок. На Йорданське свято біля церкви встановив хрест, витесаний з льоду. Співробітники КДБ вимагали розбити хрест, але він категорично відмовився. Проте кадебістам вдалося підшукати двох літніх людей, які виконали їх наказ.

На початку 70-х років XX ст., коли священиком у сільській церкві служив о. Могила, виникла небезпека закриття церкви через несплату податку. До цієї несплати спричинився своїми діями сам отець. Про священика Могилу ходила недобра слава. Ті церкви, в яких він служив, згодом закривалися. Частенько отець ображав віруючих, а тому кількість відвідувачів церкви різко зменшувалась. Своїми діями він доводив віруючих до зневіри, до сумнівів у чесності священика, у його прагненні служити Богу. Та завдяки рішучому і своєчасному втручанню Петра Андрусяка вдалося врятувати становище й уникнути закриття церкви. Він підібрав принципових, небайдужих жінок, які вилучили у священика ключі і не допустили його до храму. При цьому горе- пастирю не забули пригадати випадок з викраденням з Братковецької церкви фелону і продажем його церковній громаді с. Чорнолізці.

Навесні 1990 року П. Андрусяк з внуком Тарасом побував у Каневі на могилі Т.Г. Шевченка.

Звідти, з Тарасової гори, привіз грудочку землі, зрошеної кров'ю краянина Олекси Гірника. Тут, біля могили Кобзаря, у нього зародилася думка про спорудження в рідному селі погруддя Тараса Григоровича. Зробити це в той час було нелегко. Крім відповідних дозволів, проекту ще потрібні були чималі кошти. Матеріальну підтримку одержав від голови колгоспу «Перше Травня» І.П. Дем’яника і голови сільвиконкому М.В. Олексюка. Свої пожертвування зробили й жителі села.

Порівняно за короткий термін, вже 12 липня того ж року здійснилася його мрія, відбулося єднання канівської землі з братко- вецькою, розсипаної руками його онука Тараса. Під звуки Гімну «Ще не вмерла Україна» Петро Андрусяк розрізує стрічку і відкривається знайомий кожному з дитинства задумливий погляд Т.Г. Шевченка. Стояти йому тут, на шкільному подвір’ї, віки.

Не обійшлося й без «ложки дьогтю». Заздрісники звинуватили Петра Юрковича у приховуванні частини грошей. Бо декому не подобалося, що він вніс деякі зміни стосовно облицювання п’єдесталу пам’ятника.

А 8 жовтня того ж року у Горішньому кінці села було посвячено пам’ятний знак у вигляді хреста на честь проголошення Декларації про державний суверенітет України. Ініціатором знову став Петро Юркович. Він вклав найбільше зусиль і коштів у його спорудження. Пам’ятник знаходиться навпроти його подвір’я, на тому місці, де, за переказами, колись знаходилась Козацька каплиця.

—   Довго я думав, — згадує П. Андрусяк, — які слова тут викарбувати на меморіальній табличці. Однієї ночі мені приснилися такі біблійні слова: «Віра — це життя». Текст напису було визначено.

На всенародному віче виступали запрошені колишні підпільники ОУН-УПА. У своїх виступах вони засуджували прояви як німецького, так і більшовицького тоталітаризму, закликали братківчан до єднання.

П.Ю. Андрусяк виступав ініціатором будівництва у Братківцях нової церкви, допоміг частково виготовити її проект, завезти каміння для фундаменту. Та між членами церковного комітету, вже не вперше, виникли суперечки. Від допомоги Петра Юрковича відмовилися.

Проте наш добродій енергійно розпочав втілювати свою нову мрію

—   побудувати капличку біля пам'ятного знака, спорудженого з нагоди проголошення незалежної України. Для цього пожертвував своєю земельною ділянкою. Виготовив проект каплиці, домігся від консисторії дозволу на збір пожертвувань. Доклали зусиль і мешканці його вулиці Незалежності. Та місцевий церковний комітет його знову звинувачує у нечесності, у привласненні зібраних грошей. Та наперекір заздрісникам будівництво каплички завершенно.

У 80-х роках П.Ю. Андрусяк під впливом членів Гельсінської групи поринає у підпільну роботу. Про це засвідчує автограф Василя Маланюка в його книжечці «Дівоча любов», де читаємо:

«Шановному другови як свому виховникови ОУН з пошаною даю книжечку на спомин нашої підпільної праці. Петрові Андрусяку — Маланюк. 15.12.1996 р.»

Іноді і самого Петра Юрковича тягне на лірику, складає вірші поки що для себе. Можливо, вони недосконалі, але у щирості слів, змісту сумніватись не доводиться. Кредом свого життя він вибрав служіння Богові та Україні, прагне залишити по собі в ріднім селі добрий слід і пам’ять.

2.  Служіння Богу й Україні

Для жителів вулиці Незалежності, що в Братківцях, настав довгожданий день — день освячення каплиці.

23 серпня 1998 p., о 13.00 годині святковою відправою, яку здійснили отці Братковецької і Липівської греко-католицьких церков, розпочалися урочистості з нагоди Дня незалежності України та освячення культової споруди.

Після освячення в приміщенні каплиці відбулася перша урочиста Літургія.

Шкода, що каплиця не могла вмістити всіх віруючих, а їх тут зібралося дуже багато. Були присутні й гості з навколишніх сіл. На урочистостях з нагоди освячення каплички виступив Братковецький парох о. Володимир та 85-річний житель Цуцилова, колишній член проводу ОУН, довголітній в’язень таборів п. В. Маланюк. Його промова була натхненною, палкою і повчальною для усіх присутніх. Зі словом щирої вдяки до присутніх звернувся п. Петро Андрусяк — ініціатор і організатор побудови каплички.

До цього радісного дня жителі вулиці Незалежності йшли довгих три роки. Ой як нелегко в наш час було знайти кошти для її будівництва! Та, як зазначив добродій П.Ю. Андрусяк, він сенсом свого життя обрав служіння Богу, Україні, своїм односельчанам. Саме йому вдалося зорганізувати сусідів-односельчан на будівництво каплички, знайти благодійників.

А першим таким благодійником став добродій Гап’як Михайло Васильович, житель м. Івано-Франківська, виходець з села з вулиці Незалежності.

На завершальному етапі будівництва, коли було дуже скрутно з коштами, необхідними на оздоблення, художнє оформлення, на допомогу прийшли сільвиконком, церковний комітет села.

Так з Божою поміччю спільними зусиллями односельчан було зведено красиву споруду. Ця каплиця стоїть поряд із пам’ятним знаком, встановленим на честь Дня проголошення незалежності України, де щорічно 24 серпня проходять святкові урочистості. І на цей раз тут відбулося громадське віче, яке відкрив сільський голова Павло Федорів. З палкою промовою виступила Наталія Факадей-Тимчук. Присутні були в захопленні від концерту сільських аматорів. Навіть дощова, прохолодна погода не затьмарила святкового настрою людей.

Відроджуються святині

Поминальній панахиді у Зелену неділю (1998 р.) на старому кладовищі в с. Братківці передувала освята каплиці. Раніше на кладовищі була капличка, але ще в 1948 р. хтось з так званих атеїстів її спалив. Новозбудована капличка знаходиться на новому місці, бо те місце, де стояла стара капличка, вже захоронено могилами.

Пожертвування на будівництво нової каплички зробили уродженка с. Братковець Олена Заліська, нині громадянка Австралії. Зла доля у роки лихоліття Другої світової війни закинула її спочатку до Німеччини, а потім у групі переміщених осіб вона опинилася аж в Австралії.

А збудувати капличку взялися зяті дочок її рідної сестри. Найбільший вклад у будівництво зробила велика й дружня сім’я Фучків.

З невеличким концертом, де звучали вірші, присвячені пані Олені, виступили дівчата.

Освятив капличку отець Володимир, він же першим виступив зі зверненням до парафіян села, до молоді.

Від родини Заліських і односельчан з подякою Олені Заліській виступила Наталія Факадей-Тимчук, яка свій виступ закінчила запалюванням двох свічок: однієї — за всіх померлих, чий прах покоїться на сільському кладовищі, а другу — за всіх інших, чий прах покоїться на чужині.

Побажаємо новій капличці стояти у віках!

Пані Олені від односельчан щира вдяка і велика шана.

Тут же перед капличкою отець Володимир відправив колективну панахиду за всіх померлих односельчан.

Свята Місія

З 2 по 5 липня 1998 р. в с. Братківцях проходила Свята Місія. Свята Місія проводилася під гаслом: «Наше єднання — це вірність Христові!» Мета Святої Місії — набуття ласки і надії в Господа Бога, поглиблення християнської віри.

Непривітною була погода в четвер о 19 годині, коли братківчанська релігійна громада на чолі з отцем Володимиром вийшла зустрічати делегатів Святої Місії, а тому віруючих було мало.

Насиченими для віруючих виявилися усі наступні дні Місії.

Якщо отець-місіонер Дмитрій свою увагу зосереджував на роботі з віруючими в церкві через відправи і проповіді, то сестри-монахині працювали з дітьми, з шкільною молоддю в школі, на шкільному подвір’ї. Вони готували їх до Святої Сповіді, релігійного концерту.

В суботу ввечері, напередодні закриття Місії, на шкільному стадіоні отець-місіонер Дмитрій вів довготривалу місіонерську проповідь, яку час від часу своїми релігійними наспівами переривали сестри-монахині. Сестри заохочували присутніх підтримати їх спів і тоді луною озивався стадіон.

Старшокласники під керівництвом сестри-монахині розіграли пантоміму з життя молодих, що знаходяться під спокусою наркотиків. Закінчилася пантоміма словесним закликом до молоді. «Поєднаймо наші серця з Христовою вірою! Бо тільки віра в Бога врятує Світ».

На закінчення вечора запалили вогнища. Довго цього літнього вечора біля вогнища над стадіоном лунали духовні пісні. 5 липня, у неділю, останній день Святої Місії був багатолюдним. Після відправи у церкві Божественної Святої Літургії односельчани і гості з навколишніх сіл здійснили хресний хід до каплички на старому кладовищі та до каплички Матері Божої, що на вулиці Петриковій.

Відзначення Святої Місії закінчували закопуванням і посвяченням біля церкви великого дерев’яного місіонерського Хреста.

На згадку про те, що в с. Братківцях проходила Свята Місія, отець- місіонер Дмитрій посвятив місійні хрестики з написом «Свята Місія», молитовники, образки.

Хочу відзначити ту велику паломницьку місію, яку проявила березівська молодь. Наші сусіди у синіх накидках-фелонах протягом усіх днів Місії організовано приходили і брали участь у Святій Місії.

Свята Місія проходить в кожній церкві один раз в п’ятдесят років, тобто один раз в житті людини.

Тепер кожного, хто вступить на церковне подвір'я, зустрічатиме Хрест Святої обнови з написом «Смерть-суд-небо-пекло». І кожний задумається над цими словами. Істинно сказано у Святому Письмі, що Хрест є правдивою дорогою до нашого Господа Бога, до нашого спасіння.

Школа

1. За панщини мешканці нашого села були всуціль неписьменними. Освіту мали тільки священик, дяк, інколи сільські урядовці (писар, війт). В установах використовувалася німецька і польська мови, в церкві — старослов’янська, а руська (українська) вживалася тільки на побутовому рівні. Поляки її вважали наріччям польської мови.

В 1776 р. австрійським урядом була створена перша шкільна комісія для Галичини, яка цісарським указом вводила три типи шкіл: однокласні, тривіальні, або парафіяльні з місцевою говіркою, де вчили

тільки читати, писати і рахувати: трикласні в містечках з німецькою і польською мовами викладання і чотирикласні у містах з цими ж мовами викладання, що готували учнів для продовження освіти у гімназіях та університетах. Але заснування шкіл, особливо парафіяльних, по селах йшло надто повільно. Місцева влада, майже всюди польська, чинила всілякі перешкоди українським школам.

Вперше про школу в нашому селі згадується в 1858 р.

Обов’язком громади села було покриття всіх видатків на утримання шкільного будинку, житла для вчителя, утримання шкільної обслуги, опалення і освітлення. Школі надавалися ґрунти для дослідницької роботи, а також площадка для гімнастичних вправ.

Згідно з постановою Шкільної Крайової Ради від 1894 р. 20% податку від ґміни (сільради) і 6% коштів від громади направлялися на школу. Коли виникав недобір у грошах, то Шкільна Крайова Рада із свого фонду доплачувала по 10 злотих. В основному ці гроші йшли на придбання шкільного інвентаря і навчальних посібників.

Папір і олівці були дуже дорогі, тому писали на табличках спеціальною паличкою — рісиком.

Навчання в той час проводилося зимою, вечорами, по 2-3 години кожного дня. Крім письма, читання, рахунків, були уроки з сільського господарства, бджільництва, природознавства, історії, географії і співів. Уроки релігії проводив священик. Зрозуміло, що об’єм навчального матеріалу був пізнавальний. Спершу для навчання винаймали у селян кімнати (у Василя Миколайовича Ільківа). Однокласна народна школа в селі Братківці була організована тільки в 1884 р. В 1910 р. її реорганізували у двокласну (рішення Крайової Ради від 12 вересня 1910 p.).

Двокласна народна школа — це школа, в якій були класи з першого по четвертий. До цього часу в селі існувала парафіяльна школа, де вчителями були або священик, або дяк.

***

  1. Десь в 1894 р. за ініціативою високоосвіченого священика

о. Теодора Грицини розпочалось будівництво типової на той час школи, яке було завершено вже після смерті о. Теодора (23 березня 2002 р. остаточно її розвалено). Із книги Konskrypcy («Книги душ») дізнаємось, що вчителями у Братківцях працювали подружжя Ян (1821-1882) і Юліана (1830 р. н.) Зубжицкі (Zubrzycki), потім подружжя Едвар Лопатинський (1870 р. н.) і Ганна Луцька (4675 р. н.) та Володимир Жолиньський (1868 р. н.) і Олександра Тарновська (1866 р. н.). Останні дві родини вінчалися і хрестили дітей у Братківцях. Едвар Лопатинський, напевне, був сином священика Віктора Лопа- тинського, що працював парохом в с. Братківці. Чи були ще які вчителі до подружжя Сав’юків?

З історії с. Липівки (автор Ігор Любчик «Через роки і долі»), дізнаємося, що Йосип Нарольський (1859-1931) учителював у філіальній школі с. Братківці і підтримував дружбу з родиною Гладишевських. Гладишевський Іван Гнатович, що належав до цієї родини, за Польщі працював у с. Ляцьке-Шляхецьке вчителем. Похований Йосип Нарольський у с. Ляцьке-Шляхецьке. На могилі є напис: «Тут спочиває Йосип Нарольський ЕМ УНР 8.III.1859 — 10.11.1931 В.Й.П.». Йосип — активний діяч читальні «Просвіта», був її головою, очолював кооператив «Відродження», вів активну громадську роботу в селі, вів гурток садоводів. Працював Йосип у селі Братківці з перервою: почав 1890 року, з 1895 по 1900 вчителює в с. Іваниківка Богородчанського повіту, з 1901 року — знову в селі Братківці, а з 1902 року знову вже в с. Іваниківка.

***

  1. Як вже повідомлялось, 1 серпня 1900 р. управителем (директором) Братковецької школи було призначено молодого вчителя, українця з Снятинщини Леся Сав’юка.

У «Списку навчальних публічних шкіл...» за 1924 р. читаємо: «Братківці, 2-класна школа з укр. мовою викладання, шкільний будинок дерев’яний, власний, 2 шк. кімнати. Шкільний город і ґрунт 834 сажні квадратні. Учителеві належало 4 1/4 морга. Є три додаткові приміщення.

Сав’юк Олександр 1879, віросп. гр-кат. 1 серпня 1900, кер. школи, екзамен, кваліфік., укр., женатий.

Сав’юк Гелена, 1884 р.н., полька, заміжня. 1 серпня, екз. кваліфік».

Лесь Сав'юк енергійно взявся за навчання дітей. Він зумів переконати ґазд про доцільність навчання дітей. Усіх дітей, як хлопців, так і дівчат, вчив щепити дерева, займатися городництвом.

У роки радянської влади, щоб принизити свідомість тогочасних братковецьких ґазд, у пресі розповсюджувалося брехливе повідомлення про те, що, не будучи зацікавленими у навчанні дітей, вони нібито змовились утопити вчителя Леся Сав’юка у річці Унява. Це повідомлення глибоко обурило мого батька Гетьмана Василя Ілько- вича. За його словами, про це ніхто не міг би подумати. Бо Гетьман Ілько Якович (мій дід), який був членом («предсідателем») опікунської Ради при школі, мав би знати про це. Пана директора у селі всі дуже любили і поважали. Він був зразковим сім'янином і господарем. На господарстві тримав пару коней, корови, викохав прекрасний сад. Сав'юк був великим ентузіастом, увесь час у пошуках.

На Городенківщині орендував землю для вирощування цукрових буряків. Але справи йому чомусь не ладились. Потім купує 9 морґів землі в Ляцько-Шляхецькому. І тут не ладиться справа. Продає її двом братам Савчукам. Докладає ще гроші і купує 6 морґів землі у Станиславові на Гірці. Земля та мало надавалася для ведення городництва. Тільки активна забудова Станиславова врятувала Сав'юка від повного банкрутства. Земля пішла під забудову.

Лесь Сав’юк був учасником Першої світової війни, знаходився у російському полоні.

У Федя Федоріва проживав батько жінки Леся Сав’юка Іван Гавзер, на якого казали «Дзядзьо». Він був пенсіонером, пенсію мав велику

—   120 злотих. Раніше працював радником у суді. На старості літ був несповна розуму. Над ним робили різні витівки. Одного разу, коли він проходжувався вздовж річки, щоб подихати свіжим повітрям, сільський комедіант Петро Дожджанюк, переодягнувшись у білу сорочку та взявши косу, пішов налякати Дзядзя. Той з переляку почав кричати, а перебігаючи через кладку, упав у воду. Ще інші витівки робили над ним. Дзядзьо був постійним клієнтом у мого батька. Кожної суботи батько голив йому бороду і голову. Інколи батько, зайнятий важливою роботою, змушений був її залишити і йти голити, бо Дзядзьо добре платив.

Старожили казали, що Леся Сав’юка із села хотів випровадити війт Федір Варишко за те, що він не зумів навчити його онука Федора, хоча сина Івана вивчив. Війт не хотів розуміти, що не всякий камінь надається для обробки. В 1934 р. місце Сав’юка зайняв поляк Чехович. Достеменно відомо, що сам війт не вмів ні читати, ні писати. Проте в нього за довгі роки війтування виробилося уміння за зовнішніми ознаками розпізнавати, з якої установи приходив документ. Пізніше усю документацію вів син Іван, який успішно навчався у школі, а на додаткових заняттях, які проводив Сав’юк, вивчив ще німецьку мову. На початку 30-х років XX ст. братківчани придбали ще одне приміщення під школу. Воно знаходилось на вулиці Петрикова. Було викуплено у родини Якова Федоріва. Ще в будинку знаходилася кімната під канцелярію війта (потім солтиса).

Під час самостійної України в 1918-1920 p.p. навчання в школі велося виключно українською мовою.

В 1921 р. навчання в школі перебрали поляки. Так тривало до 1924 р. В цьому році введено у життя школи закон, за яким школа змушена була провести плебісцит за руську (українську) школу. Внести декларації щонайменше за 40 дітей.

Десь від 1924 р. ситуація дещо покращилася. Директором школи знову було затверджено Леся Сав’юка. Два рази на тиждень до школи заходив священик.

Всі вчителі, за винятком Сав’юка, були польської національності. Пані вчителька Хмура була запеклою полькою. Проживала у Хриплині. Кожного разу до школи привозив і відвозив її Яків Микитюк. Вона дуже суворо ставилася до дітей української національності. Викладала польську мову, історію, географію. Вона заставляла дітей обов'язково співати польський гімн «Єще Польська не зґінела», який учні старших класів перекручували і співали «Єще польська не згіневла, але зґінець мусі, єще поляк русінові чисціть бути мусі».

З нагоди роковин Т. Шевченка, згадує житель села Андрусяк І.Я., він одягнув вишиту сорочку із вишитим на пазусі тризубом. Вчителька- полька Хмурова помітила тризуб і сказала, щоб мати випутила тризуб із сорочки. Наступного дня Іван знов прийшов до школи у тій сорочці з тризубом, то пані Хмурова накинулась на світле ім'я українського поета Т. Шевченка, обзивала всіх дітей, а Івасеві ще й вуха накрутила.

В тому класі був другорічник Дмитро Ковалюк, який виколов очі в портреті Пілсудського. Пані Хмурова помітила це. Покликала управителя школи, теж поляка, п. Чеховича. Учні довго не зізнавалися, хто це зробив. Все ж управителю вдалося встановити винуватця. Хлопця жорстоко побили.

З 1924 до 1934 р. управителя школи Леся Сав’юка постійно обирають головою читальні «Просвіта». Крім того, він часто очолював товариство «Сільський Господар», кооперацію «Господар», «Відродження». Коли він очолював «Сільський Господар», то входив у конфлікт з господарями села. Його звинувачували у недобросовісній роботі (називали ледачим, бо був низький обіг коштів у кооперації), а він у свою чергу Івана Качура називав своїм ворогом.

Сав’юк Олександр проробив у Братковецькій школі 35 років (1900- 1934). В 1934 р. Сав’юк виходить на пенсію (пенсія 400 злотих у Леся і 280 злотих у жінки Ольги).

Помер Лесь Сав’юк 27 серпня 1967 p., Сав’юк Ольга (Єлена) 27 січня 1953 р.

Сав’юк знав кілька іноземних мов: польську, німецьку, російську, татарську, киргизьку. У Австро-Угорській армії служив у чині капітана.

На зміну Леся Сав’юка управителем Братковецької школи призначають поляка п. Чеховича. Тоді усі чотири вчителі були польської національності: п. Чехович, п.п. Хмурова, Єжанська, П’єнюш- кова.

Корчма

Важливою інституцією панщини була корчма із заїзним двором. Будувалася вона на найвигіднішому місці. У Братківцях вона була збудована в самому центрі села, приблизно за 200 м від церкви. В «Книзі душ. 1900» вона записана під №1. Раніше вона була панською власністю, яку пани орендували євреям-корчмарям. Пізніше вона перейшла у вічну власність корчмарів. По скасуванню панщини корчманська земля простягалася від єврея Жельмана (після Першої світової війни євреї розпродували ці землі селянам, а самі виїжджали у Палестину чи інші держави) до вулиці Петрикової. Ще одна корчма під № 157 (в кінці XIX ст.) знаходилась у присілку Горі біля млина. Корчми особливо процвітали під час будівництва шосейних доріг, так званих цісарок і залізниць. (За книгою Konskrypca Gminy Bratkowec).

Корчма була тим багном, що нищила родинне життя селян і їхні надбання. Із цим лихом після скасування панщини свідомі особистості вступили до боротьби.

Вони своєю чесною копіткою працею вибилися на провідні місця в громадському житті. Вони господарювали і рівночасно наполегливо вчилися «грамоти», бо бачили, що неграмотному не можна далеко просуватись. Закладали у селі маленькі крамнички з товарами щоденного вжитку. Це була дивина, що свої люди взялися до такого діла, на яке, як здавалося, мали хист й право тільки євреї. В тих, що спроваджували товари не тільки з Станиславова, але й заграничні, справи йшли добре. Односельчани купували у них товари.

Такою конкуренцією намагались українці повалити єврейську корчму та інших єврейських гендлярів.

***

Розповідають, що за Австро-Угорщини один із заможних сільських господарів, засіявши останній лан озимим житом, відправив свого слугу з кіньми та реманентом додому, а сам тим часом подався до корчми.

І був він у корчмі немало й небагато... Бо коли вже вийшов звідти, то вирішив знову завернути на лан із житом. На його радість, жито вже зійшло густою щіткою. Задоволений цим, подався додому, до жінки і дітей.

Ось так «причащалися» деякі наші односельчани на початку XX століття. Не будемо прискіпливо і упереджено ставитися до них. Тоді корчма заміняла людям місце спілкування, обмінювалися новинами. Тоді група з 7-10 чоловік випивала за ніч 25 дек (250 грамів). Рідко хто тоді напивався до безтями. Та й пили тільки старші за віком люди. А в кінці XX і початку XXI ст. випивання стало масовим, з будь-якого дріб’язкового приводу. Особливо небезпечно, що до цього прилучилася молодь, жінки.

Млин

У селі діяли два турбоводяні млини на річці Унява. Один знаходився у присілку Горі, власником якого був німець Ґлязор, побудував у кінці XIX ст., мельниками працювали Василь Лгінович, Йосиф Лукасевич. В 1939 р. Ґлязор із сім'єю виїжджає до Німеччини.

Другий млин знаходився у селі, власником були Іван Качур у спілці з німцем Генріхом. Млин славився на всю округу, бо в ньому було новітнє устаткування. Після приєднання братковецького колгоспу до села Липівки млин виходить з дії, а згодом завалився, його розтягли сусіди.

Олійня

У селі Братківцях дуже поважали жителя Процюка Василя Федоровича (1889 р.н.), на прізвисько «Штудер», що означало умілець, майстер на всі руки. Він придбав установку для виготовлення олії. А ще Василь Федорович умів надавати медичну допомогу як людям, так і тваринам. Він виривав зуби, складав кості при переломах, витягував із ніг колючки, умів загоювати різні рани тощо. На худобі і конях знався не гірше ветлікаря. Мав прекрасний сад. Щепив саджанці для людей. Олію били з насіння льону, конопель, ріпаку, гарбузів, маку. Процес цей клопіткий і трудомісткий. Спершу на млинку мололи (дерли) насіння, а потім його ледь підсмажували на жаровні. Ще теплу масу безперестанно м'яли в дерев'яних коритах, аж поки не появлялася олія. В останні роки за приготовленням олійної м’якоті стежив хтось із синів Василя Процюка, щоб вона не підгоріла, бо тоді олія втратить свій колір, і смак (згіркне). Якщо мололи, піджарювали і м’яли підсмажене насіння дівчата і молоді жінки, то видавлення олії за допомогою преса здійснювали сильні парубки. За те їх дівчата пригощали хлібом, який вони вмокали у ще теплу олію, до якої інколи додавали цибулю.

Макуху використовували для відгодівлі молодняка рогатої худоби. А макуху з гарбузів і маку майже усю з’їдали ще в олійні.

Олію приготовляли з наближенням Пилипівки або Великоднього посту. В цей час для дівчат і хлопців, молодих ґаздинь і ґаздів олійня ставала своєрідними вечорницями.

Після виселення Василя Процюка як куркуля з родиною в Сибір олійня опинилася в колгоспі, де, попрацювавши ще кілька років, вийшла з дії, поламалась. Скоро знищили сад, бо нікому було його доглядати.


[1]шафа з векликим дзеркалом




Пошук по ключовим словам схожих робіт: