Наукова бібліотека України


Loading
Знову під радянською окупацією
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

17-18 квітня 1944 року в районі села батарея 1642-го винищувально-протитанкового артилерійського полку вела важкий бій проти танків, бронемашин і німецької піхоти. А 26 липня того ж року 161-а стрілецька дивізія радянської армії заволоділа Братківцями, очистивши їх від фашистів.

З відновленням у 1944 р. радянської влади в селі усіх молодих чоловіків, що не переховувалися в лісі або криївках, мобілізували до Червоної армії і без ніякого вишколу вислали на фронт. Там багато з них загинуло. На фронтах Другої світової війни загинуло 12 братківчан.

ОУН-УПА своїми бойовими діями намагається паралізувати роботу радянської адміністрації на селі. Повстанці закликали населення не посилати своїх людей до радянської армії, на роботу в шахти Донбасу, рубати ліс у Карпатах.

Наприкінці 1944 p., мабуть, під впливом прочитаних книг на історичну тематику, Роман Федорів створює підліткову підпільну групу «Сурмачі України», яка займалася написанням та розповсюдженням націоналістичних листівок і відозв. Група складалася з трьох осіб: Романа Федоріва, Данила Бойчука, Петра Белея. Діяла вона недовго, десь 4-5 місяців. Після того, як Роман Федорів пішов працювати в бібколектор до міста Станіслава, організація саморозпустилась.

З 1945 р. почастішали більшовицькі облави і засідки на повстанців та бойові загони УПА, а весною каральні відділи НКВС — «Чорна рубаха» і «Червона мітла» контролювали майже всі села Прикарпаття.

Після закінчення Другої світової війни Сталін проголосив амністію для тих, хто ще переховувався в лісі.

Для амністії, оголошувалося, треба було зголоситися у НКВС чи міліцію — і кара буде прощена. Кілька братківчан зголосилося до НКВС. Зокрема, зголосився Семенів Василь Іванович, який служив у службі безпеки (не одного засуджував до смерті), касир зібраних грошей для повстанців.

Спочатку він з сумкою грошей переховувався у Марківцях, уникаючи зустрічі з вояками УПА та облавниками, але, віднайшовши свій комсомольський квиток за 1940 p., здався НКВС.

Слово «прощення» у радянській термінології має зовсім інше значення.

Воно служило приманкою до пастки, з якої важко вирватися. А якщо вирвешся, то залишишся непрощеним злочинцем. З тих, що зголосилися, емгебісти створили спеціальний відділ, який був зобов’язаний ходити з облавниками по лісі і викривати тих, що ще переховувалися. Так, один із них навів на криївку в урочищі Окопи, в якій переховувались повстанці. Ярославу Васильовичу Гетьману під прикриттям кинутих повстанцями гранат (однієї димової) вдалося втекти (згодом він теж загинув), а Василеві Федоровичу Дерійчуку вдалось відбігти лише три десятки кроків — і був убитий. Загинуло тоді чотири повстанці, два з яких братківчани — Петро Васильович Гетьман (рідний брат Ярослава) та згаданий Василь Федорович Дерійчук. Після приходу німців у село Ярослав очолював місцеву Українську національну міліцію.

***

  1. Іван Миколайович Варишко (1821 р.н.), внук Івана Красницького (того, що не любив музики), в 1941-1942 p.p. навчався у музичній школі на диригента і одночасно у селі керував церковним хором та хором при читальні «Просвіта». Після закінчення школи вступив у вершути (місцеву поліцію), але, не бажаючи брати участь у каральних акціях проти селян, що їх проводили німці, залишив службу. А щоб уникнути покарання за таке дезертирство, зголосився добровольцем у дивізію «Галичина». Пройшовши вишкіл санітара, був направлений на фронт. Після розгрому дивізії під Бродами її рештки опинилися у Раві Руській. З групою однодумців, не бажаючи їхати до Німеччини, І. Варишко втікає. В лісі закопують зброю, а самі як вільнонаймані робітники працюють у тамтешніх господарів. За записами на фотографії дізнаємось про його місце перебування: Роман Юзко, с. Дзвиняч Долішній, почта Устрикі Долішні, район Ліско, повіт Сянок. З наближенням фронту тут створюється повстанський загін ім. Коно- вальця. В грудні 1945 p., на Миколая, сотня, в якій служив Іван під псевдом «Розбитий», була притиснута до річки і розбита, зазнала великих втрат. Врятувалися тільки ті, кому вдалось переплисти ріку (напевне, це була ріка Санок). В цьому бою Івана поранило в ногу. Рана погано заживала, а тому він одержав місячну відпустку додому.

Спочатку переховувався вдома, а потім став членом місцевої боївки. Одного разу в селі Липівка боївка, що перебувала в господаря Якова Пасяки, була обстріляна облавниками, що рухались від млина. Відстрілюючись, члени боївки розбіглися хто куди. Розстрілявши усі набої з «Дехтяря», Іван щасливо добіг до лісу. Тільки один Михайло Олексюк не добіг до лісу, загинув.

Після цієї сутички з облавниками Іван уже не переховувався. Казав, що тільки що прийшов з Німеччини. Його рятувало те, що на ньому не було татуювання дивізії «Галичина». Згодом його направляють на примусову роботу в Лисець. Але за доносом, що він був у німецькій поліції, його судять і відправляють у концтабір. Працював на заготівлі лісу. В 1947 р. при штабуванні дерева одне дерево скотилося близько до огорожі лагерної зони. Коли він попрямував до нього, щоб закинути, охоронець на вишці сприйняв це як спробу втечі і застрелив Івана без попередження.

Спільники Івана по боївці зголосилися у КДБ і були завербовані в «стребки» (вьід росийського «истребители»). Братковецькі «стребки» діяли на дві сторони: допомагали облавникам в операціях проти «бандерівців» і допомагали повстанцям, особливо в заготівлі продуктів харчування. Не забували вони про свій достаток, бо відбирали борошно в довколишніх селян, коли вони привозили зерно на помол до братковецького млина. Один селянин з Камінної упізнав «стребка» і заявив у міліцію. Тоді вони розказали все, що знали про Івана Варишка. їх судили і вислали у концтабір.

***

2. Часдізбирання продуктів для повстанців, особливо м’яса, викликали незадоволення у братківчан, бо люди бачили, що ті продукти часто використовувалися не за призначенням. Про це знали і провідники повстанців. Василь Петрович Варишко (1924 р.н.), який навесні 1945 р. був у Чорному лісі як повстанець, слухав виступ сотника Різуна, той говорив: «Заготовляють продукти для сотні Чорного лісу і роблять ковбасу, поки вона дійде в ліс, то або свої з'їдять, або москалі перехоплять». Далі Василь Петрович переказував, як Різун характеризував обстановку: «Ми повинні мати незалежну державу, до цього ми прагнемо, за це боремося. Може, доти ні однієї голови нашої не останеться, але пам’ять про нас збережеться. Незалежна Україна буде. Ми повинні так жити, як живуть інші народи. Ми не хочемо, щоб нам закони диктували чужинці. Як тільки Америка поб’є Гітлера, то після цього буде воювати проти червоних. І тоді ми здобудем незалежну державу». Більшість повстанців відправили додому з вірою, що скоро настане час, і їх знову покличуть до сотні.

Василь Варишко був худорлявим, невисокого росту чоловіком. Рано залишився він, а з ним ще троє малолітних дітей, без батьків. Був національно свідомим. Скоро оженився, щоб якось дати раду собі і дітям. Під час радянської облави він брав на голову мішок і гнав корову пасти. Його не спиняли. Вдома Василь тримав зброю — пістолет. Одного разу, коли облавник приставав до його жінки, Василь вже хотів взяти зі схованки пістолет. Погрожував він і своєму сусідові, симпатику комуністів Михайлові Лисаку, прибивши на дверях записку «Балалайка і куфайка — то і вся культура!». Ось так влучно і в’їдливо характеризував Василь інтелект росіян.

А ще Василь Петрович згадував, як за Польщі в селі обирали отамана товариства «Січ».

«От як скидали попереднього. Один каже: «Кидай булаву, вражий сину, не потрібен ти нам більше, не будеш сі більше надувати, як та жаба». Далі пропонували. «Нехай буде отаманом козак Щербина», а у відповідь: «Не потрібно нам щербатих, борше головатих, щоб порядок завів». «Нехай буде отаманом козак Шкура!» — «Не потрібно і нам Шкури, щоб такий був, щоб з нас шкури познімав». «Нехай буде отаманом козак Шило!» — «Шило тобі в потилицю, шило тобі на язик...». Коли вже вибрали отамана, то він казав, щоб до тижня усі були готові у похід, щоб наші шаблі не поржавіли, щоб їх сором не поїв, підемо до самого хана татарського, в саме орлине гніздо».

І, як не парадоксально, тоді на отамана було обрано амбіційного Василя Белея, через якого в 1944 р. сталася Братковецька трагедія.

***

  1. У післявоєнний час, аж до колективізації, в період хлібоздачі з району в село направляли уповноважених, щоб стежили за хлібоздачею. Брутально, по-хамськи вони ставилися до селян. Незважаючи на те, що у селі їх безплатно харчували, вони ще вимагали випивки. Вдень люди жали, а вночі їх заставляли молотити ще не вистояне зерно, бо уповноважені хотіли бути у передовиках. Пригадується такий випадок. Десь в 1947 чи 1948 році уповноважений Вербовий прийшов до нас і став присікатися до батька, бо хотів випити:

Він: Поставку зерна здав?

Батько: Здав, крім вівса.

Він: М’ясо, яйця здав?

Батько: Здав.

Він: Молоко здав?

Батько: Доздаю.

Він: А шкіру з кози?

Батько: Ні.

Тоді у розмову втрутився сусід Михайло Лисак: «Василю, — це він до батька, — приведи йому козу, хай здере шкуру і йде собі». На нього накинувся уповноважений: «А ти хто такий? Як фамілія?» Сусід назвав своє прізвище. Нагадаємо, що Михайло Лисак — бідний селянин, що поділяв комуністичні погляди, але після «профілактики», яку над ним провела українська міліція в 1941 p., коли його жінка за допомогою мого батька ледве живого завели додому, він уже не носився з комуністичними ідеями. Уповноважений, змірявши його злим поглядом, повернувся і пішов, як кажуть,

«без будьте здорові».

Він у нас не один раз їв. Часто з сільської ради приходив до нас посильний і усно повідомляв: «Казав голова сільської ради, щоб ви приготували обід на 3-4 особи».

Протягом 1947-1950 p.p. із села виселили у Казахстан, Сибір понад 50 родин, яких звинувачували у зв’язках з ОУН-УПА. В 1950 р. серед виселених переважали так звані куркулі.

А на основі їх господарств заклали колгосп. З їх будинків побудували добротні колгоспні стайні, майстерні, комори тощо, а домашня худоба стала основою колгоспної ферми.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: