Наукова бібліотека України


Loading
Братковецька трагедія
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

Початок Братковецькій трагедії поклало весілля. Починаючи з осені 1943 р. в селі майже постійно перебували озброєні молоді партизани-підпільники, які відбували військовий вишкіл. Для них збирали одяг, харчі. Про це знали староста Черніївської волості Павло Шпільчак, заступник волосного старости Іван Качур, але не інформували німецьку комендатуру.

Саме в цей час ситуацію в селах Станіславського повіту контролювали ОУН-УПА. Із спогаду Володимира Терлецького — окружного референта військової розвідки ОУН-УПА (стаття «На межі життя і смерті») — дізнаємося, що на початку 1944 року через Братківці пролягала повстанська дорога постачання сухарів із Галицького, Тлумацького і Тисменицького районів у гори. Крім того, на понеділок

20  березня 1944 року у Братківцях мав розпочатися військовий вишкіл. З цією метою у село (ввечері 19 березня) прибули Терлецький, повітовий тереновий військовик Нечоса та комендант військової боївки Стріла. Проте зранку 20 березня село було оточене німцями. Стрілі вдається вирватися з оточення, а Терлецькому і Нечосі прийшлося заховатися у стодолі між снопами. Це була стодола Петра Івасюка

—     начальника села, у хаті якого німці проводили допит приречених на розстріл хлопців.

***

1.  Десь наприкінці м’ясниць 1944 р. виходить заміж Євдокія Варишко за вдівця Дмитра Данилишина. В розпал весілля прийшли два озброєні представники УПА і почали грізно докоряти гостям, що в такий важкий для України час, коли її повстанці терплять незгоди й недоїдання, треба проводити весілля більш скромно, без музики. Однак деякі захмелілі гості вступили в суперечку з повстанцями УПА. Почалися взаємні звинувачення, образи. Тоді повстанці вирішили провчити «захмелілих» гостей. Тут же, на порозі хати, першим покарання зазнав весільний староста Микола Олексюк (Микола Королів). Удар палиці проліг по чолі, бризнула кров. Вже надворі, біля ями із закопаною картоплею, своїх 10 буків одержав Іван Юркович Мойсюк (1913 р. н.), сталінський політв'язень 1940-1941 p.p., якому чудом вдалось врятуватись. Ось як це було.

У тюрмі його замурували в стіну. Візник із Радчі, що вивозив з тюремного подвір’я сміття, визволив його із стіни і, прикривши сміттям, вивіз із тюремного подвір’я. Згодом Івану Мойсюку прийшлося випити

«гірку чашу» повстанської кари до дна. В 1950 р. його призначають першим головою заново створеного колгоспу. За намови (через жіночі інтриги) його вбив у власній хаті повстанець «Шпіон».

Найбільше буків зазнав Василь Белей («Бусцян», 1888 р.н.) — активний учасник колишніх товариств «Січ» і «Луг». Він був .чоловіком самолюбним, а тому не міг змиритися з цим побиттям. Тут же він пригрозив повстанцям, що замельдує німцям. Побиття гостей вдалось призупинити молодій, яка побачила серед І повстанців свого родича Василя з села Камінне і попросила заступитися за гостей.

За Василем Белеєм вели спостереження повстанці УПА. Бачили, що свою погрозу помститися він намагається виконати. Одного з вечорів його забирають у село Забережжя, де й слід за ним пропав. Жінка Василя, що хворіла на ноги, пішла до його брата Михайла і розповіла, що сталося з чоловіком. Михайло Белей (1893 р. н.), який щойно повернувся з лікарні, вирішив помститися за брата. Кажуть, що М. Белей мав паличку, на якій був «гакенкрейц» — гітлерівська свастика. Був у братів й середущий брат Іван (1890- 1916), лагідний чоловік, добрий бляхар. У Станіславському ґестапо розповіді Михайла про вбивство українськими націоналістами німецького офіцера не надали належної уваги, тоді він звернувся в Львівське ґестапо (по телеграфу), де в це повірили. Дійсно, його вбитий брат Василь був австрійським офіцером, добре знав німецьку мову. Німці не забарилися з покаранням.

2.  Акція помсти відбулася в понеділок 20 березня 1944 р. Відділ гестапівців разом з відділами власівської армії (калмиками) та мадярським підрозділом з танками окружили село. Мешканців села, без різниці — старих і дітей, чоловіків і жінок — нагально (навіть не давали добре одягтися) зганяли на площу біля читальні. Акцією помсти керував комендант гестапо Брандт.

Про облаву були повідомлені окружний староста доктор Альбрехт, волосний староста Павло Шпільчак. Гестапівські кати планували знищити усіх жителів села. Вже частину людей гнали в ліс на розстріл. Тут під’їхали окружний староста д-р Альбрехт, волосний староста Павло Шпільчак, інженер-господарник Іван Остап’як. Почали заступатися за селян, зокрема доктор Альбрехт говорив, що братківчани слухняні люди, добре здають контингент (сільськогосподарські поставки). Тільки один Михайло Белей проходжувався біля

Колишні каторжні робітники Німеччини у вільному світі. Сидять: (зліва направо): Федір Павлюк, Дмитро Ільків, Михайло /льків (відповідно 3, 4, 5). Стоять: Дмитро Калинчук, Михайло Римик, Василь Качур (відповідно 2, 6, 7). Решта — не братківчани.

читальні «героєм». За словами Євдокії Белей, на запитання: «Що буде з людьми, стрию?» він цинічно відповів: «Буде судний день!».

Все ж комендант ґестапо погодився «пом'якшити» присуд для жителів села. Обмежився десяткуванням молоді у віці від 17 до 20 років.

Під час німецької облави декількох братковецьких хлопців врятував Василь Іванович Василишин, який служив у дивізії СС «Галичина» і на той час знаходився в селі у відпустці.

Було холодно, падав сніжок. Пам’ятаю, жінки стояли біля читальні, притискаючись до стіни, щоб захиститися від вітру, а до матерів тулились ми — діти. Тоді мені було майже 10 років. На дорозі стояло два танки. Після того, як арештованих хлопців перевели з читальні до хати начальника управи Петра Івасюка для допиту комендантом ґестапо Брандтом у присутності волосного старости та коменданта німецької жандармерії, жінок і дітей відпустили.

Після допиту комендант визнав 27 хлопців причетними до українського підпілля, що їх дії пов’язані з протинімецьким рухом. Усіх їх вивели на площу, вишикували в один ряд, заставили роздягтися, пов’язали руки назад дротом. Чотирьох хлопців підводили до жердини, ставили на коліна. За наказом німецького офіцера мадяри стріляли з двох танків скорострілами, а німець ходив і добивав ще живих. Таким способом постріляли всіх. Приречені молилися, а деякі вигукували «Слава Україні!». Тіла вбитих завантажили на вантажну машину і вивезли у невідомому напрямі.

Екзекуція могла закінчитися ще більш трагічно для братківчан, якби німці виявили українських повстанців у стодолі самого начальника управи Петра Івасюка, у млині Івана Качура, на хуторі Дмитра Тимчука та в інших ґаздів села.

З понад 200 заарештованих чоловіків сформували колону і під конвоєм пішки погнали до Станіслава. Німого Василя Варишка, що пробував утекти з колони, мадяри застрелили з танка.

Разом з тим забрали і повезли машиною Івана Качура — заступника голови волосної ґміни, жителя Братківців. Заарештувати його німцям запропонував Михайло Белей. Присутній при їхній розмові Петро Івасюк здригнувся. Це помітив М. Белей і сказав: «Не бійтесь, пане Івасюк, вам нічого не загрожує».

Згодом ті, що їх поїздом везли до Німеччини, по дорозі повтікали. Залишилося тільки близько 15 осіб, які боялися втікати, і поїхали до Німеччини на рабську працю.

Після екзекуції односельчан Михайло Белей повернувся додому і виявив, що його будинок пограбований. В цей час якраз повз його обійстя вели односельчан у рабство, він вибіг на дорогу і почав вимагати, щоб йому повернули викрадене, говорячи: «Ось стільки я вам людей видав, а ви мене пограбували». Кажуть, що один із фольксдойчерів його застрелив.

Якщо смерть 28 молодих хлопців односельчани сприймали як велике горе, велику муку, то убивство Михайла Белея сприймалося як заслужена Божа кара. Але ні, для Михайла це скоріше була легка смерть, зважаючи на ту муку, яку він терпів від невиліковної хвороби.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: