Наукова бібліотека України


Loading
Друга світова війна (1939-1945 p.p.)
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

1 вересня 1939 р. вибухнула Друга світова війна. 17 вересня Сталін вислав Червону армію, щоб вона «визволила» українців Галичини від польської неволі. Через кілька днів у селі вже були червоноармійці. Зустріч жителів Братківців з представниками Червоної армії відбулася на околиці села при в’їзді до нього з боку Чернієва біля святково прибраної через дорогу арки. Поряд з червоними прапорцями в арці ще майоріли синьо-жовті стрічки, але синьо- жовтого прапора вже не було. За вимогою представника комуністів з Опришівців його зняли. Тепер в центрі арки красувався портрет Сталіна. Криками «ура» присутні братківчани зустріли урочисто прибрану машину з радянськими солдатами. На кузов машини піднявся у шкіряній куртці політрук, який українською мовою почав роз’яснювати політичну обстановку в Галичині, у світі, а далі почав захвалювати щасливе колгоспне життя в Україні. Після нього виступив комуніст з Опришівців та свої комуністи, які дякували радянській владі за визволення з польського панського ярма.

Після виступів ораторів для хлопчиків села настала весела пора

—     їх «катали» на радянській машині-полуторці по вулицях. Дальші урочистості з нагоди «визволення» відбувалися у центрі села біля читальні та корчми.

А тим часом у братковецькій читальні вже «господарювали» комсомольці та їх симпатики зі своїм ватажком Миколою Яковичем Андрусяком (1912 р. н.). В першу чергу вони зняли зі стін усю символіку України (тризуб, синьо-жовтий прапор, портрет Мазепи тощо), порвали і потоптали її ногами. Микола при цьому гордо заявив: «Ми маємо своїх вождів, своїх героїв». Накінець черга дійшла до портрета Тараса Шевченка з написом внизу: «Борітеся — поборете, Вам Бог помагає...». Андрусяк зірвав портрет і теж кинув на купу, при цьому сказав: «У нас тепер нова молитва» і надривним голосом заспівав:

Весь мір насілья ми разрушим До основанья, а затем Ми наш, ми новий мір построім,

Кто бил нічєм, тот станеш всєм!

Два останні рядки «Інтернаціоналу» підхопили решта комсомольців. А тим часом комсомолка Галя, неперевершена танцюристка, стала величаво, розмахуючи руками, кружляти по залу читальні.

Потім Микола взявся наводити «порядок» у шафах. В першу чергу викинув усі газети, більшу половину книг, шапки-мазепинки, костюми- однострої Січових Стрільців, козацькі синьо-жовті жупани, навіть чогось гуцульські топірці, залишив тільки червоні шаровари та червоні стрічки. Потім все те, що зняли з стін і викинули з шафи, винесли на майдан перед читальнею і на очах людей палили. Підліткам, які крутилися біля читальні, вдалося вихопити з вогню декілька обгорілих товстих книг. Зруйнувати то встигли, от з побудовою нового нічого не вийшло.

Саме тоді був знищений стенд «Найкращі сини України», який малював художник (уродженець села Крилос), член ОУН Володимир Боцвин, із списком 19 прізвищ Січових Стрільців із с. Братківці, які добровільно вступили в УГА. Так і стали забутими імена цих лицарів. Правда, у Василя Яковича Андрусяка (1922 р. н.) дізнаємося, що у час так званої Чортківської офензиви у липні 1919 р. під Бережанами загинув його близький родич — вуйко Андрусяк Микола Андрійович (1896 р. н.). А бій під Бережанами був справді трагічним. Тоді української крові вистачило тільки на 4 години, бо на стільки часу вистачило набоїв. Ще згадує Василь Якович прізвища (без імен) Заліського, Качура. Так було знищено те, що десятиліттями, століттями плекали наші предки.

Етноцид польської окупації продовжила більшовицька влада. Москалі немилосердною «кістлявою косою» швидко викосили ще недостиглий просвітницький цвіт «Просвіти», виарештувавши найбільш активних її членів. Вони знали, що «Просвіта» — це найуспішніша зброя проти всякого ворога нації.

Після приходу радянської армії частину книг із бібліотеки при читальні «Просвіта» Роман Миколайович Федорів (майбутній письменник), уклавши у дерев'яний ящик, закопав у землю. Зверху прикрив толем. Але, коли в 1941 р. він розкопав ящик, то вода, яка підійшла знизу, із землі, зробила книги непридатними для читання.

***

1. З початку 1940 р. у селі проводиться велика пропагандистська робота з метою організації колгоспу. Майже по 2-3 рази на тиждень у селі лунав звук труби. Це був віднайдений ріг громади села, яким користувалися братківчани у роки війтування Варишка Федя. «Дмитре, що має бути?» — запитували односельчани. «Мітинг», — поважно відповідав сільський трубач. Мітинги скликалися й з приводу інших актуальних питань. Переважна більшість селян була проти колгоспу. Дехто сподівався, що землі священика і інших багачів будуть передані селянам, але скоро переконалися, що їх сподівання марні. На основі маєтку Остап’яка, Заґурського, священика Григорія Боднарука та Ковальського було заложено колгосп. За колгосп проголосувала та частина селян, яка приходила на мітинг. Головою колгоспу, який назвали іменем Сталіна, обрали Миколу Івановича Федоріва. Згодом його замінив направлений з району тов. Кудюк. Колгосп базувався у приміщеннях (стайнях і стодолах) отця Григорія Боднарука та Івана Варишка (сина колишнього війта). Для колгоспу тоді без згоди решти селян забрали найкращі землі — Шнури, Окопи, Городищі, Підлипники та інші. Заставляли сапати колгоспні поля не тільки колгоспників, але й не колгоспників, лякаючи їх «білими ведмедями».

Коли батько із сусідом були на варті у сільраді, з району сповістили, що виїхав з МТС трактор орати. їх обох терміново відправили розкидувати гній на колгоспному полі, хоч вони не були колгоспниками.

***

2. 22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз. Вже 23 червня німецькі літаки бомбили аеродром у Станіславі. І тоді повбивали багатьох людей, що працювали на будівництві аеродрому. Там загинули братківчани Данилюк Петро і Гап'як Василь Михайлович. 1 липня 1941 року населений пункт був захоплений фашистами.

Зразу по приході німців Українська Народна міліція с. Братківці виарештовує усіх «комуністів» села і відправляє до Станіслава. Там їх прослуховують. Бачать, що перед ними прості, малограмотні, а то і безграмотні селяни, і відпускають додому. Але Василь Белей («Бусцян»), який знав німецьку мову, складає новий список «комуністів». По дорозі до Станіслава Михайло Лисак і Михайло Духович втікають. Додому не повертаються, а влаштовуються на роботу у Хриплині на залізниці. Це їх врятувало від смерті. Всі решта загинули. Це Качур Марія, Федорів Параска, Бойчук Василь, Качур Василь, Кричук Іван Михайлович, Лесів Василь, Олексин Юрко, Федорів Дмитро Дмитрович та інші.

Тепер селяни розібрали свої ниви в тих межах, що були до війни. Сапали і підгортали, щоб врятувати хоч те, що там колгосп посадив. В кінці липня на початку серпня 1941 р. падали проливні дощі, води з річок Унява і Бистриці Надвірнянської вийшли з берегів і залили усі долини і низинні поля. Води стояли на полях понад два тижні. Збіжжя в полі зросло, а картопля погнила. Вдалося зібрати незначний урожай. Це породило голод 1941-1942 p.p.

Вже десь від травня їли лободу і кропиву, зварену на воді. Більшість селян були змушені йти на Поділля, за Дністер, щоб виміняти полотно, кожухи, всяке вишиття за жменю будь-якого зерна. Бувало і таке, що по дорозі фольксдойчерська поліція відбирала від них оту останню жменю зерна, а їх наганяла додому без нічого.

У другій половині липня селяни жали по кілька снопів недостиглого жита, сушили, молотили і мололи на жорнах. В той час вже можна було викопувати ранню картоплю. Так селяни рятувалися від смерті. В школі для дітей організували роздачу їжі, переважно юшку, каву і хліб, а з початком весни 1942 р. почався справжній голод. Під час німецької окупації в Чернієві знову було відкрито волосну управу, а у Братківцях тільки сільську управу. Кожному дорослому жителю видали посвідчення особи — кенкарту.

Ще в 1942 р. кілька братковецьких чоловіків виїхало до Німеччини на роботу, щоб таким способом допомогти своїм родинам. А вже від 1943 р. німці примусово забирали хлопців і дівчат до Німеччини на роботу, зокрема до бауерів.

З приходом німців та проголошенням у Львові Української держави ЗО червня 1941 р. «Просвіта» відновила свою роботу. Проте вона вже не могла зайняти гідне місце і повернути свою попередню роль.

В неділю 17 серпня 1941 р. відбулися загальні збори читальні «Просвіта» в Братківцях з участю представника філії «Просвіти» в Станіславі інженера Данила Боринця. Як писала газета «Українське слово» 28 серпня 1941року, на збори з’явилось близько 500 людей. У цій газеті подано детальний звіт про збори.

Головою президії було обрано інженера Боринця, який виголосив доповідь. В ній вказав на ціль та завдання «Просвіти».

«Просвіта» має виховувати людей як свідомих та культурних громадян, які були б здібні будувати свою державу та змогли надати обличчя новій державі, яка виринає на грані двох світів:

Європи та Азії. Опісля перейшов до історії України та в коротких словах з’ясував боротьбу українського народу за свою незалежність, починаючи від заснування Київської держави аж до

сьогоднішніх часів. Український народ героїчний та має в собі творчу ініціативу, доказом чого є творення різних культурно-освітніх інституцій, між іншим й «Просвіти», в час катастрофального положення, гніту та переслідування. В кінці доповідач закликав усіх до праці, радив займати вільні місця по містах, щоб їх зукраїнізувати, бо місто — це серце держави.

Хвилиною мовчання на зборах було вшановано пам’ять найкращих працівників читальні «Просвіта» в Братківцях та довголітніх членів ОУН*, яких енкаведисти* тортували в Станіславській тюрмі та

ЮУН — організація українських націоналістів.

*енкаведисти від абревіатури рос. НКВД — Народний Комиссариат Внутренних Дел (укр. НКВС — Народний Комісаріат Внутрішніх Справ).

засудили до 8 років тюрми: Михайла Федоріва, Дмитра Ількова, Івана Івасюка, Михайла Гап’яка та засудженого на кару смерті Михайла Івасюка.

Під час виголошення кожного прізвища присутні грімким «Живе вічно» та «Героям слава!» виявили любов до великого чину та одночасно дали обіцянку продовжувати далі діло, яке наказує здобути, або вмерти. Всіх вищезгаданих — ув’язнених і закатованого

—     прийнято в почесні члени читальні «Просвіта».

Опісля приступили до вибору відділку читальні. Одноголосно на голову читальні було вибрано Василя Белея, а головою ревізійної комісії — Дмитра Гетьмана. Багато селян на зборах сплатили членські вкладки готівкою до кінця року.

«Новий голова читальні п. Белей, — говориться далі в кореспонденції, — в своїй короткій та палкій промові з’ясував етапи розвою та занепаду «Просвіти». Ціль і завдання «Просвіти» — це виховати не лише чесних, характерних громадян, але навчити їх глибокого патріотизму та самопосвяти для добра батьківщини. «Просвіта» — фортеця націоналізму.

Цього ж дня в селі відбулися збори «Сільського Господаря». Вибрано нову Раду, головою якої обрано Івасюка Петра.

Збори закінчено відспіванням національного гімну». («Українське слово», 28.08.1941).

Під цією кореспонденцією є підпис: Жирак Василь. Зі стовідсотковою впевненістю можна стверджувати, що це Василь Юркович Жирак — багаторічний вчитель німецької мови Братковецької школи.

У 1939 році Василь Жирак мав необережність з хлопцями заспівати гімн «Ще не вмерла Україна» у людному місці. Це донеслося до постерункового, і Жирака притягли до суду, просидів у тюрмі півроку. Щоб врятувати сина від тюрми, матері прийшлось не один сувій полотна продати.

Василь Жирак, як і Лесь Сав’юк, оженився на полячці. Але, якщо Сав’юку через суд треба було узаконити перехід його жінки з римо- католицького віросповідання на греко-католицьке, то Жираку приходилося через суд відновлювати своє греко-католицьке віросповідання.

У «Протоколі дійства Уряду» (за № 40 від 18.02.1938.) записано: «Староство в Станиславові 10.02.1938 р. стверджує, що Василь Жирак, син Григорія і Марії, уродж. 1914 p., виступив з греко-католицької церкви». А вже за № 19 від 17.01.1939. Станиславівське Староство в Станиславові 11.01.1939 р. стверджує, що Василь Жирак «просить про виступлення з римо-католицької конфесії і прийняти просить до греко-католицької церкви».

В «Протоколі дійства Уряду» є повідомлення Станиславівського Ординарія про поворот Василя Жирака до греко-католицького обряду (N° 22 від 10.02. і за № 35 від 24...) і згодом видано метрику хрещення (дублікат).

В селі ширився активний рух за збирання нової читальницької бібліотеки. Збирали ті книги, які ще залишилися у селян. Такий спалах громадсько-політичного життя українців не влаштовував німецьку адміністрацію, яка 17 серпня перейняла владу в області від угорців. На початку липня у Львові було арештовано український уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Арештували також Степана Бандеру. 15 вересня в Станиславові, а незабаром і в інших містечках області було арештовано провідних діячів ОУН і рядових членів. Так був розвіяний міф про нових визволителів. Німецька окупаційна влада ліквідувала усі українські культурно-освітні установи, а замість них створила Українське Освітнє Товариство, яке працювало під наглядом німецької адміністрації в умовах жорстокої цензури. Критика існуючих порядків не допускалася, хоч не заборонялися випади проти більшовизму. Тодішні просвітянські діячі робили все можливе для духовного і національного розвитку нації.

***

3. Зразу ж після втечі більшовиків у селах Прикарпаття почали насипати високі могили на спомин полеглим борцям за волю України, на «скасування другої панщини» — звільнення від колгоспної рабської праці. Одними з перших у Станіславському повіті освятили могилу в Чернієві (27.07.1941 p.). На посвяті були представники сусідніх сіл, зокрема делегація з Братковець. Згодом відбулося посвячення могил в Опришівцях, Крихівцях та інших селах.

До освячення могили в Братківцях жителі готувались старанно і довго.

З літа 1941 р. ведуться роботи по добудові другого поверху читальні (виготовляють вікна і двері), упорядковується площа перед читальнею. Потічок, що випливає з криниці, беруть в бетонні труби, завезені з недобудованого аеродрому, у будівництві якого брали участь братковецькі ґазди. Напружено велося будівництво пам’ятної символічної могили. Майстром з виливання та художнього оздоблення орнаментами хреста був сільський умілець Яків Миколайович Андрусяк (1881-1942).

До нього підходила Параска Федорів («Брончачка»), яка дотримувалась баптистського віровчення, говорила: «Будуйте, будуйте! Ще будете її (тобто могилу) розносити, як жиди в подолках розносили Леніна в Станіславі на площі Міцкевича».

Столярку для читальні «Просвіта» в цей час роблять євреї з присілка «Полик», який знаходився за залізничним переїздом біля залізничної станції при гостинці Братківці — Черніїв. З будівництвом водокачки у Чернієві цю дорогу закрили, побудувавши нову асфальтну дорогу на Березівку. Працювали євреї доти, поки їх не забрали у Станіславське ґето. Працювали і сини тих, яких у 1920 р. петлюрівські посіпаки під нагаями заставляли пасти траву, обстригали пейси, вимагаючи від них грошей, золотих і срібних виробів, речей тощо. В перші місяці створення ґето євреї ще мали можливість викрадатись з нього. Вони йшли до своїх колишніх домівок, і сусіди давали їм харчі. Так, єврей Гершко вночі поза опришівецькі городи добирався до сусіда Якова Кричука, який йому давав молоко, хліб, картоплю тощо.

З братковецьких євреїв врятувалася тільки Ґені Квартель (1926 р. н.), якій вдалося одержати документ на прізвище Гетьман Марія. Кажуть, що в цьому їй допомогли староста села Петро Івасюк (документом) і Василь Гетьман (одягом). Правдивість цього факту могла б підтвердити або заперечити тільки Ґені Квартель-Гетьман, яка працювала лікарем у лікарнях м. Івано-Франківська.

У прискоренні будівництва могили сприяв випадок. На залізничній станції знаходився розбитий німцями товарний потяг, а в одному з вагонів був цемент.

Освята могили в Братківцях відбулася 27 жовтня 1941 р. на храмове свято преподобної Параскевії.

«На свято прибули представники з сусідніх сіл. Колони формувалися біля церкви. Зразу після відправи у церкві колони під співи маршових пісень на чолі з процесією із вінками та прапорами прямують до могили.

На хресті могили Тризуб у вінку з колючого дроту — символ страждальної української нації й віри. На майдані довкруг могили майорять синьо-жовті прапори, якими грається легкий вітерець. Біля могили стоять стійкові з сільської міліції (Української Народної міліції).

Все населення села, від малого до старого, прийшло на посвяту могили. Священики на чолі з о. Григорієм Боднаруком відправили панахиду за упокій героїв. Після панахиди почались виступи. Першим виступає священик із сусіднього села. Він говорить, що громада села відчуває великий біль за тими, кого ми сьогодні вшановуємо. Одночасно село гордиться тим, що має таких синів. Коли в наш край прийшли більшовики, то обіцяли селянам райське життя. А що маємо? Кого закатовували у тюрмах енкаведисти? Саме наших селян. За що ж вони цих бідних закатували? За те, що вони гаряче любили Україну, любили свій нарід і свою Церкву. Ці герої вказали нам ясний шлях, яким ми маємо йти до завершення розпочатого діла! Бог вислухав наші молитви. Будуймо державну хату на вірі в Бога, і Бог нам допоможе. Нам це вказали ті, за яких заносимо наші молитви. Потім слово до народу тримала Степанія Боднарук — директор Брат- ковецької школи».

Монумент присвячувався визволенню села від більшовизму. В ньому були запресовані три таблички з емблемою Тризуба та словами: «Боже, Україну храни!» та «Борцям за волю і честь українського народу. 1918-1921, 1939 p.p.». Остання табличка була обрамлена зображенням тернового вінка. Могила була обгороджена кованою залізною огорожею.

При посвяті могили не обійшлося без сУП£Єечки між прихильниками мель- никівців і бандерівців при вивішенні українського прапора. Мельниківець Василь Федорович Дерійчук (1920 р. н.) намагався встановити прапор жовтим кольором вверх, а бандерівець Михайло Іванович Бойчук— синім. Тоді на могилу піднявся Петро Івасюк, розшив полотнища, з якого було зроблено прапор, і по один бік хреста поставив синє полотно, а по другий бік — жовте. Ось так були ним примирені між собою «вороги» із ОУН. Біля хреста стояла почесна варта

—      Іван Жирак і Михайло ІІІумляс у козацькому і стрілецькому одностроях з приставленими до ніг крісами.

За спогадами Василя Петровича Варишка, із палкою промовою, спрямованою проти мельниківців, виступив Михайло Іванович Бойчук, член ОУН(б).

Михайло Іванович Бойчук (1924-1944) з 1939 по 1941 роки перебував у Німеччині, де пройшов вишкіл в організації ОУН-Бандера, став ідеологічним пропагандистом, бо до цього мав природний дар. Основою його пропаганди став бойовий катехизм українського націоналіста — «Декалог» Степана Ленкавського. У цьому маленькому документі міститься всього 10 заповідей. Вони кликали кожного свідомого українця до боротьби за вільну соборну Україну.

На зібранні М. Бойчук сказав: «Ви, мельниківці, ваш час канув, як камінь у воді, ви стали прислужниками чужих держав, а кров у ваших жилах уже застиває. Ми, бандерівці, активні, а в наших жилах пульсує гаряча кров. Ми боремось за Самостійну Україну. Або здобудемо Самостійну Україну, або згинемо. Слава Україні!».

Були на посвяті могили делегації сусідніх сіл. Досить численною була делегація із Чернієва.

Відспівом націо- ' нального гімну закінчилися святкові виступи. «Слава Провідникові Степанові Бан- дері! Слава Україні!» «Героям слава!» — пролунали святкові прощання. До речі, з приходом червоних визволителів у 1944 р. могилу-хрест висадили в повітря. Нині на її місці активісти з УРП (особлива заслуга в цьому п. Михайла Ількова) встановили хрест з нержавіючої сталі.

Суперечка між мельниківцями і бандерівцями не закінчилася під час посвяти могили. Через кілька днів Михайло Федорів (1920 р. н.)

—     фізично здоровий, але «несповна розуму парубок», намагався молотком і зубилом переробити «мельниківський» Тризуб на «бандерівський». Він першого ліпшого зустрічного на вулиці запитував: «За ти, чи за ви?», що означало: «За бандерівців, чи за мельниківців». Того, хто відповідав «за ви», він міг набити. Одного разу біля річки нас, малолітніх (7-8 річних дітей), намовили кричати: «Ми за ви». Він впіймав мене і одягнутого кинув у річку.

Батько Михайла, який поділяв погляди мельниківців, хотів налякати сина. Для цього викликає німецького поліцая. Але під час цього «налякування» вийшло непорозуміння, і хлопець трагічно загинув.

***

4.  Коли в 1941 р. священиком у селі став свідомий українець- патріот і охоронець греко-католицької віри о. Михайло Матійців, у церкві повіяло рідним вітром. При його піклуванні при церкві діяв великий церковний хор. В 1943 р. делегація братківчан брала участь у покладанні вінків на могили Січових Стрільців у м. Станіславі.

В 1943 р. відбувався набір добровольців до дивізії «Галичина», яку підтримувала частина проводу ОУН(м), в той час як провід ОУН(б) виступав проти організації дивізії, оскільки вважала себе воюючою стороною проти німців. Дивізія «Галичина» організовувалася на зразок колишніх Українських Січових Стрільців. Вояки дивізії носили відзнаку-нашивку «Галицький Лев», і воювати вони мали тільки проти радянської окупації України.

В липні 1943 р. у Станіславі відбувся набір добровольців до дивізії. Тоді кілька братковецьких хлопців було покликано до дивізії і вислано на вишкіл до Цайзав Лаґру в Німеччині. В 1944 р. дивізія під Бродами тримала бій, де була розбита радянськими військами, і тільки частину їх повернули до Німеччини, а решта розбіглися.

Фашистські окупанти, крім «контингенту» (збіжжя, молока, м’яса, яєць), вимагали давати ще рабів-невільників на важкі й небезпечні роботи до Рейху. Такі репресії почали викликати опір населення.

Молодь покидає свої домівки та йде до лісу, в підпілля. В кінці 1943 і на початку 1944 p.p. кожне село на Прикарпатті стає базою військового вишколу молодих партизан-підпільників. То тут, то там ворог відчуває відплату з боку народних месників. У 1943 році через Братківці проходили радянські партизани С. Ковпака, провідником яких був місцевий житель В.М. Ковалюк.

В читальні далі вирує аматорське життя. Особливий успіх мав драматичний гурток. 21 та 28 лютого 1943 р. в Станіславі проходив другий тур олімпіади, на якій самодіяльні артисти мали показати виставу «Невольник». До творчих змагань були допущені драмгуртки сіл Угорники, Майдану, Хом'якова (нині Березівка), Ямниці та Братківців. Та з невідомих причин братківчани на огляд не прибули, тому «хом’яківчанам довелось грати дві дії». (З огляду новин газети «Українське слово»).

Довго братківчани пам’ятали постановку вистави «Голгофа», зокрема вдало зіграні ролі Ісуса Христа Ярославом Гетьманом, Юди

—     Дмитром Белеєм, Судді Пилата — Василем Процюком, Ангела — Настею Жирак. її розпущені чорні коси в поєднанні з білим одягом та білими крилами справляли враження справжнього ангела, а її оклик «Юдо, покайся!» змусив здригнутись усіх глядачів.

12 березня 1944 р. в селі урочисто відзначили 130-річницю з дня народження Т.Г. Шевченка. «Тоді, — згадує учасник концерту Юрко Олексюк, — у залі читальні востаннє лунали слова з Шевченкової «Розритої могили», «Великий льох», «Москалева криниця» та інших геніальних творів Кобзаря. Веселились і раділи односельчани святковому концерту». В селі ще ніхто не знав, не здогадувався, що гестапо готує терор. 20 березня 1944 р. була німецька облава і розстріл 26 юних братківчан, ще понад кілька сотень чоловік було насильно вивезено на каторжні роботи в Німеччину.

Після облави «Просвіта» припинила свою діяльність.

Аналізуючи роботу товариства «Просвіта» та її філій, переконуємося, що вона найбільше сприяла піднесенню моральної і національної свідомості народу. Без «Просвіти» не було б такої масової участі українців у визвольних змаганнях, не було би проголошення в Галичині української держави (1918 р.) та її відновлення ЗО червня 1941 р. Навіть не було б тієї героїчної самопожертви ОУН-УПА проти окупації України, і не мали б ми нині незалежної держави.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: