Наукова бібліотека України


Loading
Братківці у міжвоєнний період (1921-1939 p.p.)
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

За роки війни село дуже занепало. Ніхто нічого не будував, сяк-так ремонтували старі будівлі. Ще більше приупало сільське господарство. Великі площі земель облогували. Не вистачало хліба та інших продуктів харчування. Щоб полегшити становище односельчан, Лесь Сав’юк спроваджує до села з Снятинщини кукурудзу, муку. Вчить і показує, як вирощувати кукурудзу. Закликає селян обзаводитися садами. Незважаючи на селянське перенаселення Галичини, суцільне спустошення краю війною, польські урядові кола проводили інтенсивну колонізацію, кращі землі віддавали польським осадчим.

Появилися в селі ті, які побували у російському полоні, або ті, хто втік від австріяків. Вони вже встигли привезти з собою нові ідеї — комунізм. Носієм цього комуністичного «чаду» був у Братківцях Михайло Федорів («Брончак»).

 В 1924 р. починає відновлюватися робота в читальні «Просвіта», головою знову затверджують Леся Сав’юка. В «Просвіту» вступають Дмитро Іванович Тимчук, Федір Якович Хічий, Яків Миколайович Андрусяк, Іван Семенович Качур, Дмитро Дмитрович Бойчук, Юрко Семенович Жирак, Іван Семенович Бойчук, Петро Іванович Івасюк,

Федь Дмитрович Федорів, Федь Миколайович Федорів, Дмитро Ількович Гетьман, Василь Костянтинович Гетьман, Семен Дмитрович Бойчук, Іван Васильович Белей, Василь Васильович Федорів та ще декілька чоловіків, жінок та молоді.

Відновлюють роботу аматорські гуртки — драматичний і хоровий.

У звіті про роботу осередку «Просвіти» за 1927 р. зазначено: «Крім читальні «Просвіта», в селі діяла споживча кооператива, працювала громадсько-позичкова каса. Школа 4-класова, утраквістична. Учитель п. Лесь Сав’юк — українець, довгий час був головою читальні. Парох о. Григорій Боднарук справами читальні не цікавився.

Населення 1377 душ, з них 23 поляки, 4 єврейські родини. В бібліотеці було 65 книг, присвячених театру. Читальня передплачувала

4    часописи, серед них — «Український часопис», «Новий час». Організовано театральний гурток, який дав чотири вистави. В селі відсвятковано роковини Т. Шевченка, І. Франка, 19 грудня 1927 року — свято «Просвіти». Впродовж року було прочитано чотири лекції із сільськогосподарських питань. Читальня мала власний будинок, розвивалась слабо».

В 1925-1927 p.p. для відновлення нафтових свердловин польський уряд широко залучав селян з довколишніх сіл. З братковецьких хлопців там працювали Михайло Лисак, Петро Заліський, Михайло Римик, брати Іван і Дмитро Павлюки, Дмитро Кричук та інші. Хоч працювали вони тяжко, зате добре заробляли. Серед односельчан вони виділялися своїм міським одягом, у неділю вони дозволяли собі відвідувати сільську ресторацію. А Іван Павлюк на зароблені гроші зумів збудувати для себе добротний будинок під оцинкованою бляхою, а вже потім, у старшому віці, оженився. Дмитро Кричук купив у єврея Марґулеса будинок. Після відбудови свердловин, коли вже не потрібна була така кількість робітників, як напочатку, поляки почали пропонувати українським хлопцям переписуватися на поляків. Тих, хто не хотів переписуватися, почали звільняти з роботи. Братковецькі хлопці не виявили бажання переписуватися на поляків, тому були звільнені з роботи.

Згадують про такі витівки Петра Заліського (Петра Янківа). Хлопці, що працювали у Биткові, користувалися поїздом, але не було де сісти, усі місця позасідали пани, що їхали на курорт. Тоді Петро каже: «Хлопці, зараз сядете». Він став біля лавки, на якій сиділи пани, і почав енергійно чухатися, справляючи враження, що в нього воші. Пани не витримували, вставали і йшли вглиб вагона. Хлопці, сміючись, сідали на вільні місця. Своїми витівками Петро звеселяв людей на фестинах, перевдягнувшись на старого ворожбита або на молоденьку циганку.

3.  Приватні крамниці змішаних товарів у Братківцях були вже за Австро-Угорщини в Івана Краснецького і Дмитра Федоріва. Ще в 1912-1913 p.p. свідомі селяни за допомогою громадської ради заснували кооператив, який не встиг достатньо розвинутися.

За час війни більшість євреїв покинуло село і виїхало до Палестини або до інших держав світу. У селі залишилось всього чотири родини. На зміну їм прийшла кооператива «Зоря». В кооперативу селяни продавали різне збіжжя (жито, пшеницю, овес, ячмінь, кукурудзу), худобу, птицю і тваринницьку продукцію. А купували потрібні господарські товари: сірники, нафту (гас), шмір, пасту, свічки, посуд, цвяхи, голки, цигарки, тютюн, папірки, а також харчові продукти: муку, сіль, цукор, рис, інколи хліб і ковбасу, напої (від горілки до лимонаду). Євреї повели шалену агітацію проти кооперативи, залучивши до цього деяких селян, звичайно за келішок горілки. Говорили, що засновники кооперативи зібрані гроші або проп’ють, або використають у своїх інтересах. Де селянам за торгівлю, за таку важку справу братись! Цією справою можуть займатися тільки мудрі євреї.

Дійсно, згодом через невміння сільських кооператорів працювати з односельчанами «Зоря» прийшла до занепаду. В 1924 р. все майно кооперативи, що вмістилося у кошику, було передано в руки Івасюка Петра Івановича (1897 р.н.). Він почав активно розвивати кооперативну справу. На розвиток кооперації частину грошей виділила гміна, а решту внесли пайовики. Завдяки дешевій доставці товарів кооперація почала успішно розвиватися. Незважаючи на дальшу агітацію з боку євреїв і зниження цін у їх склепах, свідомі селяни далі йдуть до кооперативної крамниці. Але згодом кооперація почала занепадати, її почали витісняти приватні крамниці. Та й євреї активізувалися, бо всі хотіли продавати, а не було кому в селян купувати їх товар: худобу, особливо телята, кози, гуси, кури, яйця, сир, масло, квасолю, горох тощо. Це був товар, який традиційно купували євреї.

На початку 30-х років Петро Івасюк збудував гарний будинок, в якому крім крамниці заклав ресторацію, що склала серйозну конкуренцію єврейській корчмі.

 

  1. У 1932 р. поляки реорганізували адміністративну структуру краю, і Тоді в Чернієві зорганізували волость, тобто збірну ґміну, до якої належало шість довколишніх сіл, зокрема Братківці. Тепер голову сільської управи (його вже називали солтисом) мала право обирати громада села сама. В 1932 р. на виборах солтиса переможцем вийшов Качур Іван Семенович (1890 р.н.). Його поважали як чесну, побожну та національно свідому людину. При його допомозі успішно йшло будівництво читальні.

Федір Варишко вибори програв. Він дуже важко переживав це. Казали, що того року з нудьги він сам перелущив усю кукурудзу. Помер він раптово. Ще зранку 9 січня 1933 р. був у церкві на Богослужінні, а після обіду вже помер. Похоронили його в родинному склепі. У склепі на всяк випадок поклали біґу-кирку, бо думали, що він глибоко заснув. Наступного дня одному з пияків, що йшов попри цвинтар, почувся стукіт. Про стук він розказав іншим пиякам, що були у ресторації, і ті всією «компанією» пішли відкопувати війта. Що п’яним не спливе на «розум»?!

Починаючи з 1931 p., поляки запровадили цензуру на українські часописи, журнали, навіть на дитячі книги. А ще поляки зобов’язали українські організації (в тому числі «Просвіту») вносити заявки до повітового старости і місцевої поліції на дозвіл проведення вистави, концерту, фестивалю чи навіть забави. Вони цензурували не тільки програму, але й зміст концерту, вистави, фестивалю тощо. Проте майже кожного року відбувалися фестивалі.

  1. Ще з часів російської окупації (1914-1917 pp.) деяка частина села знаходилася під впливом проросійських настроїв. А починаючи з 1930 р. у селі з’являються комуністичні емісари з сіл Опришівці (Григорій Когутяк, Павло Сем’янчук, брати Петро, Василь і Дмитро Майданські, Чернієва (Дмитро Штундер, Федір Шемрай), Марковець (брати Йосип, Олекса і Михайло Дмитрівн). П. Майданський організував у Братківцях комуністичний і комсомольський осередки. А Ф. Шемрай зорганізував у 1933 році напередодні 1 травня комуністичну конференцію в урочищі Чигори.

Маючи певні організаторські здібності, вони намагались проникнути в товариство «Просвіта», і їм частково це вдавалось.

Вони говорили, що на Східній Україні не було ніякого голоду, що це все тільки польська пропаганда. Деякі братковецькі ґазди почали вірити, що комуністи говорять правду. Скоро польська поліція викрила цю комуністичну пропаганду, їх почали арештовувати. Проте комуністи стали збиратися таємно по хатах, у лісі.

19 березня 1931 р. Андрусяк Дмитро Михайлович вивісив транспарант: «Хай живе Радянський Союз! Геть з польською окупацією!».

З нагоди 1 травня 1934 р. комсомольці вивісили вночі в урочищі Заруб червоний прапор, розклеїли листівки. Прапор було добре видно з центру села. Ранком у село прибула поліція. Але на дерево ніхто не міг вилізти, бо всі гілки аж до верхівки були зрізані. Бажаючих вилізти й зняти прапор у селі не знайшлося, а тому вільху зрізали.

Найбільш прокомуністичними поглядами виділялися жителі вулиці Новий Світ. В архіві зберігся такий документ: «З денного рапорту слідчого управління Станіславської воєводської команди державної поліції про розповсюдження комуністичних листівок з нагоди свята 1 травня 1933 р.

«...В ніч з 29 на ЗО квітня цього року в ґміні Братківці Станіславського повіту розповсюджено 2 комуністичні відозви, написані від руки українською мовою з закликами: «Геть з війною! Геть з пролиттям крові за буржуазію! Геть з диктатурою фашизму! Хай живе диктатура пролетаріату! Хай живе комунізм! КПЗУ».

Начальник слідчого управління Сухеник-Сукецький».

До речі, і осередок КПЗУ та організація «Сельроб-Єдність» в 1932 році об’єднувала 70 чоловік.

В листопаді 1938 р. в Братківцях розповсюджено 38 комуністичних відозв. Навіть на невеликій вуличці Горбатюка з 11 родин три були під впливом комуністів. Сільські музиканти були тісно зв’язані з комуністами. Тому поліція закрила на деякий час хату-читальню (танцювали на подвір'ї перед читальнею поки й звідти їх шандер не проганяв).

6.  За комуністами села постерунковий Пшончак організовує нагляд.

Одного вечора мешканець села Іван Варишко (Іван «Горбутюк», 1881- 1953), вивернувши кожуха, підійшов до вікна хати Якова Андрусяка. Постерунковий залишився на дорозі біля воріт.

На запитання постерункового:

—   Цо там відзіш?

Іван відповідає:

—    На коцьолку сєджі Матка Бозка і на колянах тшима Єзуса Крістуса. На п’єцу лежи решта дзєці. В халупє Якова нема. І нема венцей нікого.

Яків був у стайні і чув цю розмову, пізнав по голосу Івана Варишка, хоч той говорив по-польськи. Він подав на Івана у суд за образу честі і порушення спокою. Проти Івана Варишка свідчили сліди від його чобіт під вікном, які Яків передбачливо прикрив мішком. Суд визнав Івана Варишка винним, і той мусив заладнати справу.

Доречно згадати, що Іван Варишко був у російському полоні, знаходився біля м. Саратова і на власні очі бачив революцію в Росії. В 1941 р. на початку вулиці Горбатькової встановив дерев’яний хрест, багато років у церкві був старшим братом.

  1. Десь в 1937 р. Дмитро Якович Андрусяк (1910 р.н.) — прекрасний муляр і музикант (грав на кларнеті), разом з марковецьким товаришем, заохочені розповідями про райське життя селян у радянській Україні, вирішили пробратися до Радянського Союзу. Крізь кордон проникли щасливо. Думали, що тепер заживуть щасливо і радісно. Проте працівники НКВС вирішили, що в Союзі вони не потрібні і їх як добровольців відправляють воювати в Іспанію у лавах ополченців «Інтербатальйону». В Іспанії Дмитро Андрусяк потрапляє до німецького полону. Під час німецької окупації до Братковець з Німеччини приходить лист, в якому Дмитро просить, щоб священик видав метрику про те, що він є уродженцем села Братковець. Лист попадає до рук старшого церковного брата. І він вирішує, що Андрусяку Д.Я. — колишньому комуністу — не слід давати метрику. Так і пропав Дмитро в концтаборі.

***

8.  У 1928 р. асекураційний уряд постановив вимогу, щоб у кожному селі була організована Протипожежна Сторожа. За Австро-Угорщини таку функцію виконувало товариство «Січ», але польські окупаційні власті заборонили його. Робота протипожежного товариства була відновлена, але під новою назвою «Луг». В центрі села було збудовано приміщення для машини і сторожі. Закуплена ручна помпа встановлена була на чотириколісній платформі, в яку впрягали пару коней. Тепер луговики мали на чому вправлятися. Крім протипожежних вправ, луговики кожного року, як при «Січі», виступали на фестивалях.

Починаючи з 1933 p., фестини в селі стали майже щорічними. їх приурочували до якоїсь історичної чи національної дати. На фестинах влаштовувалися змагання з різних видів спорту: стрибків у висоту й довжину, бігу на сто метрів, ходьби по шнурах, вправи на шаблях, стрільбі з лука, верхової їзди. Після закінчення змагань ставилися концерти, виставки. Майдан огороджували шнурами, на яких висіли паперові синьо-жовті прапорці.

На фестивалях хлопці і дівчата виступали у народних одностроях. Хлопці у вишиваних сорочках, чорних блюзах, темно-бронзових штанах (райтках), чорних боксованих чоботах, на головах — сиві капелюхи або шапки з овечої шкури. Для параду зимою одягали бронзові петеки. Дівчата у вишитих сорочках, чорних довгих спідницях, шалінових запасках і червоних боксованих чоботах. Для параду вдягали пацьорками вишиті корсетки, червоні коралі, а на голови віночки з барвінку, прикрашені квітами і кольоровими стрічками. Зимою одягали червоні кожушки.

На фестивалях хлопці виконували фізкультурні, акробатичні, протипожежні і мистецькі вправи — із палицями (топірцями), а дівчата- січовички робили тільки фізкультурні і мистецькі вправи з хустками і вінками. Спільно виступали на сцені під час концерту і маршових походів, користувалися надзвичайною популярністю. Вже тоді розігрувалася лотерея. Фестивалі розпочиналися з якоїсь короткої інсценізації, після якої були декламації, співи, музика та різні акробатичні штуки. Фестивалі відбувалися майже кожного року в травні-червні. Перший фестиваль відбувся у Мойсюковому гайку. Більшість фестивалів відбувалися на Меживуніві. Один з них був З червня 1934 р. в урочищі Меживуніви.

Члени товариства «Січ» (згодом «Сокіл») поділялись на окремі загони (коші), які мали свій стрій (форму), дерев’яну зброю (топірці або палиці, шаблі) тощо. При змаганнях між загонами (кошами) розігрувалися театральні сцени з виборами кошового отамана. Великою честю кожного учасника була перемога у змаганнях саме його загону. Найчастіше у лідери виходили коші Михайла Федоріва («Кошелика») і Дмитра Ількова («Соколайка»). Інколи виступали підлітки (їх називали «доріст»). Завжди таке свято розпочиналося заспівом «Гей, там на горі Січ іде», а закінчувалося співом гімну «Соколів» — «Соколи, соколи, вставайте в ряди...».

Серед козаків «Січі» завжди виділявся Дмитро Іванович Тимчук (1883 р. н.). Про нього говорили, що він «справжній, дуже завзятий українець» (вислів Марії Миколаївни Олексюк). До речі, з ініціативи Дмитра Тимчука в 1937 чи 1938 роках проходив фестиваль у присілку Горі. У змаганнях окремими загонами виступали дівчата. Серед них майже завжди першість утримувала Параска Василівна Федорів (1918 р. н.), сестра Михайла Федоріва.

Тим часом жінки села об’єднувалися в товариство «Союз українок», головою якого були Віра Григорівна Боднарук (1906 р. н. ), потім Марія Василівна Сисак-Ільків («Олюсиха», (1904-1985). Крім суто політичних питань, «Союз українок» займався жіночими справами. Союзянки навчали молодь вишиванню, в’язанню, пошиттю та крою одягу, приготуванню національних страв, організовували цікаві вечорниці. Практичні заняття переважно проводилися у хаті Дмитра Івановича Качура під керівництвом дочки священика Віри Боднарук та пані Грудницької зі Станиславова. Під опікою «Союзу українок» працював дитячий садок. Бібліотечні книги в цей час зберігалися у хаті Семена Дмитровича Бойчука (1901 р. н.), який був одночасно бібліотекарем та відав справами «Просвіти». Найбільше читали книги на історичні теми, зокрема А. Чайковського «Лови», «За сестрою», «Сагайдачний» і Андріана Кащенка «З Дніпра на Дунай», «На руїнах Січі», «У запалі боротьби» тощо. Періодика і карта світу знаходилися в'хаті Миколи Белея. Тут збиралися люди, газети читали вголос.

***

  1. В 30-х роках польська поліція зобов’язала селян самим нести варту у селі. Варту несли два чоловіки щоночі біля церкви. На подвір’ї біля церкви спеціально для цього побудували невелику будку, де вартові могли заховатися від дощу чи снігової завірюхи. У випадку вогню у селі вартовий мав дзвонити в одну крису великого дзвона на сполох, щоб пожежна сторожа і селяни збіглися гасити вогонь. На другий день рано треба було передати призначеному сусідові спеціальну паличку (жезл) і тим дати знати, що його черга йти на варту. А якщо хтось не прийшов на варту, того карали грошовим штрафом. Недбалих вартових постерунковий ще карав побиттям, супроводжуючи словами: «пся крев, русінє».
  2. Не дивлячись на польські утиски, національна свідомість братківчан поступово зростала. На початку 30-х років на допомогу старшому поколінню прийшла молодь — парубки і дівчата. При «Просвіті» виникає молодіжна організація «Сокіл». Членами його стали Михайло Федорів («Кошелик»), Дмитро Олексин («Соколайко»), Іван Івасюк, Михайло Івасюк, Дмитро Ільків, Михайло Гап’як, Іван Мойсюк, Василь Белей. Навставником у «Соколів» був Гетьман Дмитро Ількович. Вони вкладали у розбудову культурного життя села усю душу і силу.

В 1931 р. відбувся великий концерт, присвячений 70-й річниці смерті великого сина українського народу Тараса Шевченка. Концерт мав великий успіх в односельчан, і це заохотило молодь до дальшої праці на культурному полі. Після цього концерту організовується аматорський гурток при товаристві «Сокіл», який спочатку очолив Лесь Сав’юк, а згодом керівництво перебрав Михайло Федорів. У гуртку панувала взірцева дисципліна.

В 1932 р. душею братковецького аматорського хору стала чотирнадцятирічна Параска Федорів, яка мала чудовий голос (сопрано) і музичний слух. Часто художній керівник аматорського хору управитель школи Лесь Сав'юк говорив: «Репетиція хору не піде, бо немає Парасі. Вона тягне увесь хор». Іноді репетиція хору зривалася, бо батьки не завжди хотіли відпускати свою малолітню дочку. Становище рятував старший брат Михайло, що теж брав участь у хорі. Він навіть був старостою хору, керівником аматорського гуртка. Репетиції проходили у старому приміщенні читальні (по вул. Королевій). Сам Сав’юк чудово грав на скрипці. Часто на репетиціях співали гімн «Ще не вмерла Україна». Тоді дозволяли співати гімн України. (З розповіді Параски Федорів-Белей).

Аматорський гурток перший поставив п’єсу «Сватання на Гончарівці». Далі були постановки «Назар Стодоля», «Ой не ходи, Грицю», «Безталанна». Всі постановки мали успіх. Аматорів гуртка запрошували до інших сіл.

***

  1. У зв’язку з тим, що приміщення хати-читальні було тісне і не могло вмістити всіх бажаючих глядачів, а користуватися якоюсь стодолою не завжди можна було, постало питання будівництва нового будинку «Просвіти». Для будівництва читальні організували комітет, який займався збиранням коштів, а до його складу увійшли: Бойчук

Дмитро Дмитрович, Івасюк Петро Іванович, Качур Іван Семенович, Тимчук Дмитро Михайлович, Жирак Юрко Семенович, Тимчук Дмитро Іванович.

Головою комітету обрали Івасюка Петра Івановича, а скарбником призначили Гетьмана Дмитра Ільковича.

Будівництво велося громадським способом, силами громади села.

Комітету вдалося придбати трохи лісоматеріалу за сприянням митрополита Андрія Шептицького, бо Станіславський єпископ Григорій Хомишин спочатку не хотів відпустити ліс на це будівництво. Частину лісу (в основному дуба) виділили багатші сільські ґазди. Було вирішено, що кожна сім’я повинна внести на будову посильне пожертвування, відробити встановлену кількість днів. Значні кошти громада одержала від продажу сільських вигонів-байдаків (толічок). До байдаку з криницею і пралом, що знаходився у центрі села, де планувалося побудувати Народний дім, ще треба було прикупити землі у місцевого єврея. При цьому криницю прийшлося змістити на декілька метрів. Певну суму коштів одержували з концертів, фестин, від продажу товарів через кооперацію при читальні «Власна поміч». Тут продавалися образки, рамки для образків, значки «Тризуб», хрестики, молитовники, календарики-записники, книжки з колядками і вертепами, свічки, зошити, олівці, ножики, нитки, гребінці, сірники, мило, одеколон, пудра, сигарети, голки, стрічки («китайки»), чай, кава та інші дріб’язкові господарські товари.

Будівництво читальні розпочали в 1932 р. Воно здійснювалось за проектом будівельної фірми «КІР», яка наглядала за будівництвом Народних домів. Час від часу з Станиславова навідувався архітектор- інженер, але на будові довго не затримувався, більше часу сидів у ресторації Івасюка. Будівельні роботи робили місцеві братковецькі майстри: Іван Костянтинович Луговий з синами Дмитром і Петром, Юрко Семенович Жирак, Іван Ільків, Степан Іванович Олексин, Василь Дмитрович Мохнач, Михайло Дмитрович Царинний. Народний дім, або як у селі говорили читальня, згодом стає гордістю села. Він, крім великої театральної зали з відповідною сценою та балконом, мав свої окремі приміщення під читальню «Просвіта», гардероб, касу Стефчика (колишня Райфайзена).

Вся діяльність «Просвіти» в цей час спрямовувалася на збирання коштів для будівництва. Замість вибулого Леся Сав’юка на художнього керівника аматорського гуртка «Сокола» запросили здібного диригента-хормейстра Євгена Шипаровича — учасника визвольних змагань 1918-1920 p.p., офіцера УНР, вихідця з Великої України. Проживав із жінкою у Братківцях, ходив з паличкою, бо був контужений у ногу, пенсії не одержував, жив з того, що громада йому збирала.

В репертуарі хорового гуртка братківчан були шевченківські пісні:

«Думи мої, думи», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт», козацькі та стрілецькі «Гей, там на горі Січ іде», «Ой на горі та й женці жнуть», «Розпрягайте, хлопці, коні», «їхав стрілець на війноньку», «Ой у лузі червона калина», «За Україну», «Боже великий, єдиний, нам Україну хра- ни», жартівливі народні «Загадала стара баба та й розбагатіти», «Ой кум до куми залицявся», «Ой ходила дівчинонька бережком», «Над річкою бережком», «Там під вишнею, під черешною» та інші. Завершували концерти своєю улюбленою програмною піснею «Соколи, соколи».

 

Ознайомлюючи мене з піснею «Соколи, соколи», Юрко Миколайович Олексюк (1921 р.) під власний наспів намагався відтворити всі ті рухи (вправи), які вони в групі «Доріст» виконували в ті далекі 30-ті роки при співі цієї пісні. Розширивши репертуар в 1936 p., хористи брали участь в огляді аматорських колективів у Станиславові, в будинку «Сокіл».

Виступ був надзвичайно вдалим, братківчанам дісталося призове місце.

Широкою була програма драматичного гуртка. Постановки «Назар Стодоля», «Наймичка»

Т. Шевченка, «Наталка Полтавка»

І. Котляревського, «Ой не ходи,

Грицю, та й на вечорниці»,


«Сватання на Гончарівці» Гр. Квітки-Основ’яненка, «Ой три шляхи широкії» Я. Косовського користувалися успіхом не тільки у рідному селі, але й у довколишніх селах (Марківцях, Камінному, Тисменичанах, Чернієві).

З метою нагромадження коштів голова гуртка «Рідна школа» Дмитро Бойчук організовував святкові імпрези з нагоди релігійних та національних свят і тим самим плекав національну свідомість братківчан. Кожної неділі орендували кімнати в когось у хаті під «ресторацію». У святково прибраних кімнатах накривали столи, проводили різноманітні заходи з народознавства, які супроводжувалися іграми та забавами, грала музика. А виручені гроші віддавали на будівництво Народного дому.

На різдвяні свята хористи ходили з колядками і щедрівками від хати до хати. Виручені кошти, звичайно, віддавали на будівництво читальні. Доречно буде назвати активних учасників просвітянських аматорських гуртків, серед яких особливо відзначалися родини Федорівих (Василь, Михайло, Іван, Параска), Олексюків (Михайло і Марія), Жираків (Василь і Ганна), Хічих (Стах і Ярослав), Мартинець (Стефа і Розалія), Жираків (Євдокія, Петро і Параска).

Крім них, велику активність проявляли Дмитро Ільків, Іван Івасюк, Михайло Івасюк, Іван Яковишин, Михайло Гап’як, Марія Качур, Ганна Федорів, Євдокія Гап’як та інші. В аматорських гуртках числилося близько 70 учасників.

Відроджена «Просвіта» в 30-х роках XX ст. мала дуже великий вплив на освітньо-культурне життя села і особливо на молодь. З будівництвом Народного дому ще більше зростає роль «Просвіти».

Після звільнення Леся Сав’юка від обов’язків управителя школи


Голова Братковецького гуртка <гРідна школа» Дмитро Бойчук (третій зліва у ряді, що стоять) серед делегатів <гРідної школи» Черніївської ґміни. Село Черніїв. 1937 р.

(його замінив поляк Чехович) роботу читальні декілька років очолював національно свідомий Олекса Васильович Белей, гурток «Рідна школа» в селі очолив Дмитро Бойчук, якому активно допомагав солтис села Іван Качур. Дмитро Дмитрович Бойчук (1885 р.н.) ставив собі за мету відновлення духовності народу, донесення в маси правдивого слова відомих діячів української нації і вимагав поширення української мови. Дмитро підтримував тісний зв'язок із черніївським гуртком «Рідна школа», особливо з його головою Йосифом Жолинським, який збирав пожертви на «Рідну школу» і дитячі садки. Жолинський на возі встановив будку, в якій за допомогою апарату демонстрував кінофільми. З розповіді батька можна було здогадатися, що це були фільми за участю Чарлі Чапліна.

У 1936 р. в селах шириться рух за становлення і утвердження української мови. Ось що з цього приводу писала газета: «В грудні

1936    року в ряді сіл Станіславського повіту відбувся плебісцит за українську мову. За провіркою підписів на шкільних деклараціях було арештовано у Братківцях солтиса Івана Качура і голову гуртка «Рідна школа» Дмитра Бойчука... Провірку проводила тайна мундрова поліція». («Станіславські вісті», 18 липня 1937 p.). В «протоколі дійства Уряду» за 17.02.1938 році записано, що суд окружний просить документи про народження Івана Качура та Дмитра Бойчука.

Часто Дмитро Бойчук в читальні, біля церкви розповідав, зачитував матеріали про голодомор 1933 р. на більшовицькій Україні. На початку 1940 р. був арештований, й тоді і слід за ним пропав. Дружину з дочками і зятем вивезли у заслання. В той час із села вивезли ще три родини, і було це по суті перше виселення людей із Братковець.

***

Звичай вшанування (поминання) померлих, тих, що пропали безвісти, а особливо оборонців рідного краю, у Зелену неділю існує в українців здавна. З 1935 р. на Зелені свята жителі села організованою групою відправлялися до Станиславова, щоб вшанувати пам’ять, покласти вінки та живі квіти на могили Січових Стрільців, вислухати панахиду. Прийнято було нести до могил тернові вінки, вінки несли у парах — дві дівчини і два хлопці в національному одязі. Але з часом польська поліція заборонила приносити тернові вінки, а тому їх стали приносити таємно, (по частинах), а на могилах вже складали у вінки.

Зусиллями односельчан вже наприкінці 1936 р. в основному було побудовано читальню.

Пр о ентузіазм, активність громади свідчить той факт, що бували дні, коли на будові дружньо трудилось до 145 чоловік. А з якою радістю почали займатися гуртки «Просвіти» у новому приміщенні!

Фестиваль «Козацькі забави» відбувся десь у 1937 р. в Ксьон- зовому лузі. Вся територія лугу була огороджена, вхід був платний, через подвір'я Івана Мойсюка. Спочатку розігрували сцени з вибором січового і кошових отаманів, написанням листа турецькому султан


Козацькі забави (ігри). Ксьонзів луг. 1937 р.

В другому ряді сидять у вишитій сорочці (без жупана) Іван Процюк і з булавою у лівій руці щойно обраний січовий отаман Семен Бойчук. Зліва з хрестом стоїть Федір Слободян.

за картиною Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», а потім йшли хорові і спортивні змагання, закінчувалися змагання їздою на конях і вправами із шаблею (рубанням і проколюванням чучела-«татарина»).

На початку 1938 р. на солтиса села обирають Семена Дмитровича Бойчука (1901-1964) — активного учасника козацьких ігор, неодноразово обраного на січового отамана села Братковець. Окрім політичних і культурних напрямів, «Просвіта» займалася і економічними питаннями.

Господарство є однією з найважливіших основ існування народу, нації. Де воно добре налагоджене, там люди живуть у достатку, там розвивається культура, наука, мистецтво. А тому всяку господарську діяльність треба починати з навчання, освіти господаря, особливо молодого.

Цікавим для братковецької молоді до 18 років став гурток «Хліборобський Вишкіл Молоді» (при часопису «Сільський Господар»). Вишкіл проводив Белей Іван Васильович (1897 р. н.). Гурток отримував газети «Батьківщина», «Сільський Господар», журнал «Життя і знання». Гурток підтримував тісний зв'язок з господарською садівничою школою «Просвіти» села Милування. На допомогу керівникам гуртків «Просвіта» направляла своїх агрономів. У своїх розмовах вони підкреслювали, що галицькі ґрунти бідні на


Хліборобський вишкіл. 1939 р.

Перший ряд (сидять на траві): Дмитро Ковалюк, Юрко Олексюк, Іван Качур; сидять на лавці: Василь Іванович Процюк, Іван Васильович Белей (голова кружка), Іван Олексійович Івасюк; стоять дівчата: Ганна Качур, Євдокія Волосянко, Параскева Белей, Євдокія Варишко, Анастасія Качур, Євдокія Ковалюк, Євдокія Мойсюк, Параска Федорів; хлопці: Антон Гаврилко, Михайло Олексюк, Василь Дерійчук, Михайло Бойчук,

Ярослав Гетьман, Василь Семенів

перегній, а тому, щоб збирати великий врожай, необхідно старанно обробляти ґрунт, вносити багато добрив, дотримуватися сівозмін («що по чім сіяти і садити»), бо ґрунти виснажуються, якщо на тому самому місці вирощувати одну і ту ж культурну рослину. Час від часу треба оновлювати сорти, щоб одержувати вищий урожай.

В той час у Братківцях пшеницю сіяли мало, перевагу віддавали житу. Пояснюється це тим, що житна солома краще надавалася для пошиття господарських будівель (стріхи).

Члени гуртка набували практичного досвіду у вирощуванні огірків, помідорів, буряків (особливо кормових), закладки парників, щепленні дерев, догляду за виноградом, пасікою тощо. З цією метою гуртківці одержували насіння під досліди.

Так «Просвіта» вчила нашу молодь господарювати, щоб мати кращі врожаї, щоб мати кращий дохід від сільського господарства.

Торговому кооперативу «Власна поміч», який очолював Гетьман Дмитро Ількович (1899 р. н.), важко було конкурувати з єврейськими склепами.

Часто євреї давали свій товар односельчанам у борг або на відробіток, а тому ті йшли купувати до них. Проте заклики українських патріотів до бойкоту єврейських крамниць («Не купуй у жида») та заохочення до купівлі в українських крамницях («Свій до свого по своє!») давали результат: кооперація успішно розвивалася.

Виникає місцева філія «Молокосоюз».

У селі діють прийомні пункти по збору молока у Петра Івасюка, Василя Присяжнюка, Михайла Гап’яка, які центрифугою відділяли сметану і відвозили до молочарні в село Камінне, де з неї виготовляли


, масло. Звідти масло поставлялося до Союзу Українських кооператив у Станиславові. ***

  1. Створюються каса взаємодопомоги,

І позичкові каси (типу «Райфайзена»), каса І для хворих («каса хворих»).

Дбала «Просвіта» про здоров’я людей.

І На сторінках своїх часописів вона давала найпростіші лікарські поради, засуджувала знахарство, вела боротьбу проти алкоголю, вбачаючи в ньому нещастя й погибель І народу. Знову відновлює роботу товариство тверезості, цим опікується товариство «Відродження».

Крім того, «Просвіта» рекомендувала дотримуватися зразкового вигляду села. Всі хати в селі повинні бути чисті і вибілені, обійстя огороджені. Перед хатами повинні бути квітники. Дороги мають бути рівні, гладкі, шутровані, а мости і містки міцні, не діряві. Великі млаки серед села висушені. Неужитки, пустирі при річках, потоках і дорогах не повинні бути місцем звалища сміття та нечистот. їх рекомендувалося засадити малинами, топінамбуром, кошикарською лозою. Громадські будинки обсадити медоносними деревами (такими, як липа, акація).

«Просвіта» вимагала стежити за власним виглядом громадян села. Не рекомендувалося навіть при праці у полі чи на обійсті прилюдно ходити в лахміттях, неголеним, у ненамащених чоботах. Треба стежити, щоб діти були чисті. У село пускати дітей тільки в чистих сорочках.

В селі ніхто не повинен бачити на вулиці п’яного, й корчми не повинно бути, ніколи не повинно бути ні сварки, ні бійки, ні злодійства чи злочину, ні некультурних забав. Серед гарного оточення людина стає погідною і шляхетною, праця йде легше, а її серце є відкритим для високих ідей і добрих вчинків.

***

  1. В 1938 р. «Просвіта» з нагоди відзначення свого 70-річного ювілею у заклику: «Ювілей «Просвіти» — торжество усього українського народу!» наголошувала: «Вона й далі всім нам освічує шлях і веде нас у нове велике майбуття...».

Того року з ініціативи «Просвіти» рекомендувалось провести такі заходи:

«950 років від хрещення України».

«290 років від Великих перемог Богдана Хмельницького».

«135 років від смерті Петра Кальнишевського».

«100 років від викуплення Тараса Шевченка з кріпацтва».

«100 років від дня смерті Івана Котляревського».

«90 років від скасування панщини».

«70 років від заснування товариства «Просвіта».

«50 років від смерті Юрія Федьковича».

«50 років від смерті Михайла Коцюбинського».

«25 років від смерті Лесі Українки».

«20років від пам’ятних подій українського народу (1918року)».

Нині приємно відзначити, що всі ці заходи братковецька «Просвіта» виконала на належному рівні. В селі до цих знаменних дат проходили літературні вечори, концерти, ставилися вистави тощо.

Не менш цікаві заходи мала «Просвіта» і на наступні роки. Але цим задумам не судилося здійснитися. «Червоний вітер» зі Сходу своїм подихом «спалив» її паростки. В 1939 р. «Просвіта» була заборонена. Москалі зробили це вже вдруге. Вперше у 1914-1915 p.p. на вимогу москвофілів окупаційна влада розгромила структурні органи «Просвіти» у Львові як «джерело політичного сепаратизму і мазепинства».

За Польщі, десь в 1938 p., у селі були два радіоприймачі (один у читальні, а другий, більш потужний, у Петра Івасюка), на яких можна було слухати як місцеві польські передачі, так і передачі з цілого світу. Деякі селяни розуміли німецьку мову (навіть були такі, що знали англійську), тому слухали пропагандистські промови самого Гітлера. В той час, коли поляки забороняли вивчення української мови, через радіостанцію з Києва братківчани мали можливість рідною мовою слухати чудові українські пісні. Слухали передачі й з Москви.

***

  1. Михайло Дмитрович Федорів (1884 р.н.) був на Першій світовій війні, попав у російський полон, перебував у Бессарабії. Звідти приїжджає додому в село, забирає жінку Параску (1892 р. н.) і синочка Івана і їде назад у Бессарабію. Там у подружжя ще народжується двоє дітей — Маня і Коля, потім вони на парі великих червоних коней повертаються у село додому. Тут народжується ще синочок Василько. Коли синочку було тільки сім місяців, мати Параска залишає свого чоловіка, своїх рідних дітей. Батько Михайло, щоб дати собі та дітям раду, сходиться з другою жінкою. З нею народжується ще один синочок Петро.

Років через чотири повертається перша жінка Параска. Вони сходяться знову. Як виявилося, цих чотири роки вона жила в Чехії, не марнувала час, навчалася справи повитухи, набиралася нового розуму — стала баптисткою. Привезла з собою багато книжок. Вже в Братківцях на її адресу надходило багато кореспонденції. З Чехії вона привезла «Пророцтво Михальди» і стала вести пропагандистські проповоді серед односельчан. З того пророцтва виходило, що зближається велика світова війна, що будуть літати залізні птахи, що будуть знищені на порох великі міста, що мало хто залишиться живим. А ті, що залишаться, будуть шукати одні одних на великих спустошених просторах. А потім запанує царство зі Сходу і люди будуть щасливо жити, і не буде більше ні панів, ні бідних, а всі будуть рівні. Це пророцтво додавало прокомуністично настроєним селянам віру в те, що війна недалека. Чекали, коли вона почнеться. А під царством зі Сходу вони розуміли СРСР. У 1939 р. Михайло Федорів став першим головою Братковецької сільради.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: