Наукова бібліотека України


Loading
Перша світова війна
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

Трагедія, що сталася у червні 1914 р. у м. Сараєво, коли членом сербської національної організації було вбито австрійського престолонаслідника Франца-Фердінанда, болем відгукнулась у сотнях сердець братківчан.

1 серпня Росія оголошує війну Австро-Угорщині. Імперія Габсбурґів проводить загальну мобілізацію. Повсюдно, майже в кожній хаті плач. Плачуть братківчани, але як вірнопіддані монарха слухняно йдуть боронити «цісаря-тата».

Цього ж дня Головна Українська Рада, яка повстала у Львові, розпочала вербування хлопців-добровольців до вступу в лави Легіону Січових Стрільців. Але не судилось братковецьким хлопцям потрапити до легіону, бо поляки вже загородили їм шлях до Львова. Через кілька днів вони повернулися назад. Згодом цих самих хлопців- добровольців уже силою забирають до австрійської армії.

Тим часом австрійські війська швидко відступають, а ще швидше ширяться всякі чутки-вісті, одна страшніша за іншу: їдуть з Росії якісь дуже страшні люди, з одним оком на чолі, таким, як тарілка. Вони страшно мучать жінок, вирізують груди, виколюють очі, вбивають.

Першими почали втікати євреї й поляки, а потім деякі наші. З групою втікачів-біженців подалась двадцятисемирічна молодиця Параска, жінка Івана Яковишина.

А тим часом гроза зі сходу насувалася все ближче і ближче. Вже добре чувся гуркіт канонад. На дорозі, що веде до села Тисменичани, гамірно. Це селяни, що мають коні, групуються у валки, а піші — в гурти. Радяться, куди це їм податися.

Коли вже поминали урочище Шнури, їх наздогнали посланці від священика Григорія Боднарука і передали його заклик, щоб не покидали села, рідних насиджених місць, а всім селом з хоругвами та портретом російського царя вийшли назустріч російському війську. Більшість односельчан послухались поради священика і повернулись додому.

Від 27 серпня 1914 р. по 4 жовтня 1917 р. о. Григорія Боднарука у селі заміняв священик з села Хом’яків о. Дмитро Лисий.

Днів через п’ять на урочищі Лази, що від Ляцького-Шляхетського, нарешті появляються оті «страшні люди». Це розвідка з кількох кубанських козаків. Заїжджають до села, говорять майже по-нашому, але люди не вірять, у страху чекають тих, що із «одним оком». Ховають по лісах худобу і ті рештки коней, що їх не забрали австріяки на «форшман». Але селом не проходить ніяке військо. Люди заспокоюються, приганяють худобу з лісу.

Військо пішло на Карпати, обминувши село. Стало ніби «по війні».

1. Минають тижні, місяці. Багато наших втікачів уже повернулось додому. Змучився з своїми малолітніми дітьми (Михасю — 4 роки, Ганні — 1 рік) Іван Яковишин. Від тих, що повернулися до села, чув, що бачили його жінку біля Делятина. Залишивши малолітніх дітей на старших, народжених від першого шлюбу, Марію, Параску, Катерину, Настю (найстаршого сина австріяки вже забрали на війну), Яковишин подався на пошук жінки Параски.

Ходив по селах, випитував, чи немає де жінки з Братковець. Під Делятином чи у самому Делятині його упіймали угорські солдати, прийнявши за російського шпигуна. Допитували цілу днину. На другий день рано вирішили його стратити. Затрубіла сурма. Вийшли офіцери і жовніри австрійської армії. Вийшов з ними на площу Лесь Сав’юк

—         колишній управитель Братковецької школи, а тепер офіцер австрійської армії. Дивиться, а то ведуть Івана Яковишина — його сусіда. Про це він доповів генералу. Просив, щоб йому дозволили з ним поговорити, з’ясувати, чого він опинився тут.

—    Як ви тут опинилися? Що шукаєте, Іване? — спитав Лесь.

—     Та, пане Лесю, шукаю жінку. Вона ще до приходу москалів втекла з села, бо говорили, що москалі мучать жінок, вбивають... Казали, що вона десь тут.

Насилу вдалося Сав’юку виправдати Яковишина, відмінити страту. А треба сказати, що Іван Яковишин був селянином міцної тілобудови і в свої 48 років справляв враження богатиря.

Повернулася молодиця додому з Чехії згодом, але не сама, а з дитиною — синочком Юрчиком. В «Книзі душ. 1900» записано: «Юрій 21.04.1916 р.».

У Яковишина всього було 18 дітей: дев’ять дітей від першої жінки і дев’ять дітей від другої жінки.

2. Усі чекали повернення «наших» — австріяків. В селі ширяться чутки: «Гонять австріяки москалів». Між людьми радість, кожна родина чекає і думає: може, мій прибуде або хоч якусь вісточку пришле.

Але австріяки знову відступають. Першого тижня Великого посту 1915 р. лінія фронту встановляється поза селами Угринів, Загвіздя, Стебник, Лисець, Забережжя, Виноград, Ворона. По той бік лінії австріяки, по цей бік — москалі. В селі появились біженці, евакуйовані з прифронтових сіл. Деякі з них потім тут осіли. Так появились люди на прізвиська «угринівські», «лисецькі» і т.п. Люди вже відчули і бачать наслідки війни. В селі росіяни повідкривали шпиталі для поранених. Московські війська копають окопи поза селом, укріплюють позиції. Так перебував фронт аж до Вознесення.

Прийшли знову австріяки. Забирають решту чоловіків до армії, тягнуть до криміналів «москвофілів». В селі відчувається нестача продуктів харчування. Нічим і нікому веснувати, немає й насіння для посадки.

Згодом знову повертаються росіяни, які вже перебували в селі аж до 1917 р.

 

Кінця війни не видно. У селі залишилися тільки старші віком чоловіки, діти і жінки. Москалі молодих жінок заставляли до тяжкої праці на ремонті доріг, залізниці, а також копання окопів (шанців). Гонили їх як літом, так і зимою під конвоєм. Багато жінок тоді втратили своє здоров’я.

В селі настав голод. Люди збирали лободу і кропиву. Варили й їли, бо більше не було нічого.

Кинувся тифус. Багато людей тоді померло. Ліків не було. Лікарні переповнені. А сільська медицина

—      часник, полин і центорія — не всім і не завжди помагали. В цьому 1916 р. від чуми померла моя бабуся Марія Гетьман, яку як забрали в Отинію до лікарні, так вже й не повернули навіть тіла. Дід Ілько на війні. Залишилось вдома п’ятеро дітей (найстаршому Дмитру

—       17 років, найменшій Марійці — 3 роки).

Проте росіяни особливих нестатків у харчуванні не відчували. В селі діяло кілька кухонь. В урочищі Меживуніви вони кожного дня забивали по кілька корів, забирали тільки гарне м’ясо, а тельбухи згодом стали підбирати селяни. Деякі селяни, які мешкали поблизу кухонь, розказували, що їм за москалів жилося добре. Москалі віддавали їм все те, що залишалось на кухні, а також черствий хліб. Біля кухонь крутилися діти, їм москалі часто давали чай з цукром, хліб. Господині, де були кухні, ще годували свиней.

Восени у більшості родин відчувалася нужда. їсти не було що, їли лише кормові буряки, брукву, ріпу. Та й цього було мало, про хліб тільки мріяли.

Нужда, а кінця війні не видно.

3. Як згадував батько, мій дід Ілько Гетьман на фронті був разом із Гаврилом Логиним («Качанчуком», прізвисько йому дісталось від жінки, яку звали «Качанчиха»). їх з фронту відправили на відпочинок у мадярське село, де погано годували, переважно гарбузовою кашею. У господині, де вони мали постій, на стіні висів годинник, який не йшов. Гаврило запропонував господині його полагодити. Продув, збільшив важки і годинник пішов. За це мадярка почала Гаврилові давати молоко, картоплю. Але годинник через кілька годин ставав. Він сказав, що годинник треба промити у нафті. Розібрав годинник, поклав у нафту і чекає, коли їх заберуть знову на фронт. Мадярка далі його підгодовує і нагадує, що пора збирати годинника. Логин покрутить коліщата і говорить, що ще нафта не роз’їла іржу. Жде, коли їх заберуть із села — і дочекався. Так і залишилися коліщата в нафті лежати.

4. В лютому 1917 р. в Росії вибухнула революція. Російські війська поспішно у хаосі відходять у напрямку Коломиї, а за ними з села потяглися декілька замотеличених «Катерин» із дитятком у подолку або під сердечком.

Прийшли австріяки. Знову забирають з села майже усіх сімнадцятирічних. А на їх місці почали появлятися інваліди, які вже віддали свою «данину» цісарю. Деякі з них привезли «ішпанку» — грип, який вже вдома забрав у них життя. Інші розповідали про ті страхіття і злидні, які пережили на італійському фронті.

В селі продовжує господарювати голод.

5. Настав час розпаду Австро-Угорської монархії — отієї «мозаїки багатьох народів».

Одного гарного осіннього дня прилітає до села радісна звістка: у Львові повстав Український уряд. Маємо свою власну державу — Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Формується своя армія. Знову треба брати до рук кріса. Але вже є багато таких, яким не хочеться воювати, вони бачили тих нещасних, покалічених людей, які повернулися з війни. Знали, що війна — не розвага, а смерть, каліцтво. Покликали до перегляду всіх чоловіків від 17 аж до 55 років.

Перегляд призовників відбувався у війтовій стодолі. Казали, що до двох десятків костурів тоді залишилося у стодолі, бо комісія їхніх власників визнала придатними до війська.

Не обійшлося без дезертирів. Ілько Федорів і Дмитро Павлюк переховувались у лісі, щоб не йти до війська.

—      Ільку, цурік! — командує Дмитро. До лісу наближається невідомий чоловік.

У 1918-1920 pp. у селах розгулювали різні банди грабіжників. Найбільше боялися банди Кирила з Камінної. Якщо Екля Шиманова зачула, що в село прийшов Кирило, то вона починала бідкатися: «Ай вай, вай! Що то буде?» Закривала корчму і ховалася. Два братківчани, Михайло і Юрко Варишки, були у банді Кирила.

Ще одна банда з братківчан: Михайло Белей («Бусцян»), Василь Шумляс («Князь»), Василь Ковалюк («Калабанець») та Федір Ільків («Гучишин») ходили і грабували односельчан. Останнього спіймали, коли він виходив з конопель. Його сильно побили, він скоро помер (1919 p.). Обікрали вони тоді Василюка Василя.

6.  На той час у Львові і в його околицях йшли запеклі бої. УСС найбільше потребували амуніції, харчів, зимового обмундирування. Українське військо знемагало, але віри у перемогу не втрачало.

В грудні 1918 р. уряд ЗУНР під натиском поляків переїжджає до Станиславова. Станиславів стає столицею ЗУНР.

22 січня 1919 р. здійснилася віковічна мрія українського народу. Дві держави — УНР і ЗУНР — об'єдналися в одну державу. Проте ЗУНР й далі веде запеклі бої з поляками.

Настала весна 1919 p., з нею поляки дістали підкріплення з Франції. В Галичину була перекинута армія Галлера. Вже не було сили встояти перед поляками.

Навесні 1919 р. у Братківцях, як і в інших селах, відбувся схід селян, на якому було охарактеризовано ситуацію в Соборній Україні, наголошувалось на конечній потребі добровольців до Української Галицької Армії (УГА), щоб обороняти самостійність України. Того ж дня до УГА добровільно зголосилося кілька тих, що недавно повернулися з австрійської армії, з російського полону та ще кілька молодих хлопців (це перший набір молоді).

В наступну неділю у церкві всі добровольці прийняли святе Причастя, священик поблагословив їх і кожному подарував натільний хрестик. Всіх їх зачислили до 2-го полку УСС, штаб якого стояв у Станиславові.

Тоді на війта обрали Федоріва Василя Яковича (1876 р.н.). З апровізаційного уряду він одержав сіль і нафту, яку продавав по рознарядці селянам. 24 травня 1919 р. союзні з поляками румуни почали займати Покуття і підійшли за кілька днів до Хриплина під Станіславом. Уряд втікає, Західно-Українська Народна Республіка впала.

Уряд ЗУНР і УГА роблять останні спроби у боротьбі за волю — Чортківська офензива, а там Збруч, Велика Україна. УГА не втрачає віри у незалежність Західно-Української держави, висуває новий клич: «Через Київ на Львів». А тим часом Галичину повністю окупувала Польща.

7. В історії села Камінне описано такий випадок. У о. Олександра Левицького (каміннецького священика) перебував один український старшина, бо після розгрому одного з загонів УГА не знав куди йому податись, щоб не втрапити до рук поляків.

Про старшину довідався Кирило — відомий бандит у Камінному. Він разом з своїм спільником, якимось Мадярчуком вирішили того старшину пограбувати, а може, й вбити. Кирило став у дверях, що вели до кухні, в якій за столом сидів старшина, і крикнув: «Руки вгору!». Несподівано пролунав постріл, і Кирило впав мертвим. Побачивши, що Кирило вбитий, його спільник щодуху біжить до мазурської колонії, щоб ті йшли ловити старшину.

Однак старшина за той час зайшов до хати Івана Бойчука, переодягнувся в селянську одежу і зник.

В книзі «Метрика усопших» с. Братківці є такий запис:

«Ч. 4. 10-12 вересня 1920 р. Владислав (Володимир) Винницький, підхорунжий полевой жандармерії 1 сотні, 1 куреня УНР, родом з Камінець-Подільська в Росії.

Перед смертю сповідався, визнання віри кат. (римо-католик, 25 літ). Застрілений. О. Григорій Боднарук. Парох. Посвідчення упроваджено слідством при І курені з 12. 9. 1920, Ч. 14.»

За спогадами Василя Юрковича Жирака, у священика Боднарука в 1920 р. через вікно було вбито якогось офіцера. Аналізуючи ці два факти, приходимо до висновку, що «камінецький» старшина — це підхорунжий Винницький, який вбив Кирила і втік з Камінної до Братковець. Відомо, що у банді Кирила служили братківчани, вони могли довідатись про перебування офіцера у священика і помститися за вбивство Кирила.

Наприкінці 1920 р. з УГА повернулися кілька хлопців. Більшість загинула в боях за волю України, а деякі, наприклад, Семань (Семен) Сеник, залишилися на Великій Україні.

8. Хоч Рада послів (амбасадорів Італії, Франції, Англії) тільки 15 жовтня 1923 р. прийняла рішення про передачу Східної Галичини Польщі, проте поляки вже тут господарювали від 1921 р. (після Ризького договору між Польщею і радянською Росією). По селах «гарцювали» польські каральні загони. Утворювалися «постерунки поліції паньствовей».

Братківці належали до постерунку, що знаходився у с. Черніїв. Звідти час від часу навідувалися постерункові.

Того ж таки року поляки зліквідували назву ЗУНР і перейменували її територію на «Малопольска Всходня». Українців називали «русінами», українську мову «рускі єнзик».

У селі далі продовжував війтувати Федір Варишко, хоч він був неграмотний.

 До «відповідальності» були притягнуті всі братківчани, які брали участь в УСС-УГА або були активними під час Самостійної України. В цьому прислужився житель села, польський осадчий Теодор Ковальський, колишній польський офіцер. їх забрали у концтабори, де над ними страшно знущалися. Січовик Іван Федорович Качур (1897 р.н.), в’язень концтаборів, пізніше згадував: «Спочатку били в с...аку, то півбіди, а як стали бити по грудях, голові, то вже була біда, а як стали дерти шкіряні паси, то вже не було рятунку».

Теодор Ковальський після чергової випивки у «ресторації» Петра Івасюка в товаристві постерункового Пшончака, яничара Михайла Белея та інших із зухвальством згадував, як він штиком колов українців: «Я їх колов, як ? кабанів».

В 1921 р. додому повернулися ті, що були в російському полоні аж у Сибіру.

***

  1. Завдяки пошукам вдалося з'ясувати * імена деяких учасників УСС-УГА, а саме:

1. Андрусяк Микола Андрійович (1896- 1919) — загинув.

  1. Івасюк Петро Іванович (1897-1975) — помер у селі.
  2. Качур Іван Федорович (1897-1960) — помер у селі.
  3. Качур Михайло Федорович (1899-1942) — помер у селі.
  4. Королюк Петро — загинув.

6. Логин Іван Михайлович (1898-1952) (як дезертир) — помер у селі.

  1. Олексюк Дмитро Михайлович (1899-1953) — помер у селі.
  2. Сенів Семен — жив у містечку Хабаровка.
  3. Чорний Пилип — загинув.

Відомо, що мертві не говорять, а сплять вічним сном. Вічна їм слава від неньки України!

А ось що згадували живі учасники бойових дій (за спогадами другої жінки Івана Качура). В районі села Синява стався такий випадок. З необережності їздового чи якогось вояка від цигарки загорівся віз із військовим «пров’янтом». Було прийнято рішення за всяку ціну зберегти коней і віз. Влетіли з кіньми і возом у глибоку річку. Вогонь вдалося погасити, але багато провіанту поплило за водою. Сам Іван Качур ледве не втопився, рятуючи військове майно.

Після поразки УГА тих, що повернулися додому і були активними вояками УГА, поляки інтерновували в і тюрми. Списки складали польські поселенці і у Братківцях, зокрема уже згадуваний [Теодор Ковальський. До списку попав і Качур Іван, а його рідного брата Михайла Качура та Дмитра Олексина Ковальський пожалів, не вніс у список, бо вони були і близькими його сусідами і часто наймалися до нього на роботу. Івана Качура заарештували і відправили в кайданах у Березу Картузьку.

За спогадами його жінки (вона в нього друга, 1917 р.н.) поляки над Іваном дуже знущалися, хоч він не займав офіцерських посад в УГА, бо походив з бідної соляній ської багатодітної сім’ї, яка жила у присілку « Горі. Однак, як видно, був добрим вояком. За словами жінки, у в’язня на обох ногах від п’ят до пояса тюремщики здерли шкіряні паси, імітуючи «генеральські лямпаси».

Багато було славних синів у Галичині, багато з них полягло через зрадницьку позицію країн Антанти. Галичина опинилася у Польщі на становищі колонії, хоч Польща мала зобов’язання надати Галичині автономію. Смерть заглядала у вічі Івана Качура ще і у 1944-1945 p.p. Сільські повстанці запропонували йому здійснювати військовий вишкіл, але він відмовився, мотивуючи тим, що в нього діти і йому треба якось забезпечити їх їжею та одягом. Тоді вони зобов’язали його вести спостереження за дорогою, що вела з села до присілка і доповідати, хто їде чи йде. Його хата стояла другою при в’їзді у присілок. Але й дозорцем він відмовився бути. Одного разу на хутір швидко в’їхав віз, Іван Качур не повідомив про це повстанців. Його вже хотіли вбити. Але жінка сказала, що вона чула і бачила, як їхав віз. Вона пізнала, що то їхали хутірські, і не повідомила про це чоловіка.

 

 Однак не обминула Івана Качура доля бути дозорцем. В 50-х роках призначили колгоспним сторожем у городничій бригаді. В цей час мій батько Василь Гетьман теж був сторожем колгоспної пасіки.

Обидва сторожували у Ксьонзовому лузі.

В негоду вони ховалися у церковній резиденції. Не знаю, чи Іван Качур розповідав батькові про свою службу й поневіряння в польських тюрмах, проте батько часто казав, що богацькі синки викрутилися, а бідняцькі пішли на фронт.

З     розповіді Івана Яковича Андрусяка дізнаємося, що Іван Качур у своїх спогадах про перебування у війську УГА розповідав, що курінь, в якому він служив, найбільше уславився при обороні залізничного мосту. Тоді багато поляків полягло. За цей бій Іван Качур одержав першу подяку від вищого командування.

Семен Сенів після відходу УГА за Збруч та кількох років поневірянь залишається на Наддніпрянській Україні. Жив у містечку Хабаровка. У 1966 році він приїжджав до рідного села, аби залишитися тут жити. Але, побачивши, в яких важких умовах живуть колгоспники, повернувся назад.

Стрілець УГА Петро Івасюк не брав участі в боях. Застудившись, він попадає в шпиталь, а згодом повертається додому.

Стрілець УГА Дмитро Олексюк з війни повернувся із кощуженою рукою, але пенсії не одержав. Виплачували пенсії тільки тим, хто воював у австрійській армії.

Декілька братківчан стали «дезертирами», одним із них був Іван Логин.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: