Наукова бібліотека України


Loading
Життя під променями «Просвіти», але в неволі (1887-1913) Товариство «Просвіта»
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

Через 40 років після знесення панщини особливих змін у селі, за винятком військової повинності та будівництва доріг і залізниці, не відбулося. Далі всесильною залишалася корчма. Поляки і австрійці називали українських селян русинами, однак у цей час уже розгортається свідомий український національний рух. Виникла потреба не тільки направляти пияків на добру дорогу, а й виховувати населення в національному дусі.

8 грудня 1868 р. у Львові створюється громадське товариство «Просвіта», якому судилося відіграти дуже важливу роль у житті та свідомості галичан. Ситуація в Братківцях змінюється на краще з приходом на парафію високоосвіченого священика о. Теодора Грицини (працював у селі з 1883 по 1895 pp.). Для отця Грицини духовність і мораль були на першому місці. Своє душпастирське покликання священик вбачав у вихованні серед братківчан рис християнської моралі, збуджуючи тим самим і їх національну свідомість. Він організовує групу свідомих селян і засновує «Братство тверезості». Завданням братства були антиалкогольна пропаганда, ведення здорового способу життя.

За активної підтримки парафіян о. Теодор збирає на Богослужіння до церкви всіх, хто зловживав алкоголем та схильних до пиятик, і змушує їх скласти на Євангелії спеціально написану присягу. Кожен, хто її складав, відмовлявся до кінця свого життя вживати алкоголь, зобов'язувався боротися з алкоголізмом серед своєї родини і близьких. Це дійство так вплинуло на тих, хто присягався, на багатьох присутніх, що вони знайшли в собі силу й за підтримки домашніх кинули пити. Село поступово почало підніматися з моральної та економічної руїни. Тим, хто склав присягу, вручали пам’ятні «грамоти братства воздержности». їх імена вписували в книгу тверезості.

З ініціативи о. Теодора братківчани взялися до будівництва школи. Церква патронувала як саме будівництво, так і навчальний процес. На присадибній ділянці діти вчились вирощувати городні та інші культури.

Активними членами товариства тверезості були Іван Краснецький, Дмитро Федорів, Яків Качур (він відписав поле на церкву), Михайло Варишко та інші. їм видали нагрудні знаки членів товариства. Краснецький Іван Миколайович (1865-1927) був сільським дяком, ярим противником не тільки алкоголю, але й музики. Не щастило йому на жінок. Тричі женився і тричі хоронив жінок. Коли оженився втретє і забрав жінку до свого будинку, то її хату біля криниці з байдаком відпустив під хату-читальню. Не щастило дяку Краснецькому не тільки на жінок, а й на дітей. З шести дітей тільки одна дочка від першої жінки дожила до глибокої старості, а решта повмирали рано, останній син Іван (1911-1927) від третьої жінки помер того ж року, що й батько.

Пізніше «Братство тверезості» реформувалося у товариство «Відродження».

В Братківцях дуже поважали священика о. Теодора. Ще донедавна у Великодні свята і на Трійцю на його могилі щорічно відправляли колективні панахиди за померлих. Тепер панахиди служать біля новозбудованої каплиці.

  1. У лютому 1897 р. відбувалися вибори до сейму. Вибори проходили в напруженій обстановці, викликаній жахливими подіями, які сталися 15 лютого у селі Черніїв, коли від рук австрійського жандарма (поляка) загинув селянин Петро Стасюк, а 11 чоловік було заарештовано і відправлено до тюрми у Станиславів.

У Братківцях тоді переважали проавстрійські погляди (їх представників у селі називали «хрунями», групувались вони довкола війта). Вони диктували і контролювали життя в селі.

У «Шематизмі Станіславської єпархії» за 1898 р. згадується

о. Михайло Вальницький, який одночасно займав посаду віце-декана Тисменицького деканату, служив священиком у Братковецькій парафії.

За пароха о. Михайла Вальницького в селі розпочинає свою діяльність «Просвіта». Це сталося в 1897 p., коли відзначали 20-ту річницю філії «Просвіти» у Станиславові. Шостого червня 1901 р.

о. Михайло Вальницький перейшов на парафію в Кобаки.

Невелику партію книг передали з Станиславівської філії «Просвіта» для створення бібліотеки, а частину закупили за членські внески. Настав той час, коли чимраз ясніше почали пробиватися світлі проблиски національної свідомості у селян. Люди почали сходитися вечорами по хатах і читати часописи, в яких давалися корисні поради для господарювання, радилися, як будувати нове життя, як долати ті злидні, що їх кожен ніс на своїх плечах. Але грамотних людей у селі було мало. Тому громада села винаймала для читання окремі хати. У 1908 p., як вже писалось, на вулиці Королевій під читальню відпустив хату Іван Краснецький.

У 1912 р. громада села викуповує в Івана Краснецького байдак (земельну ділянку) з хатою, яку винаймала під читальню, для будівництва читальні за 130 корон. В 1914 р. будівництво читальні було майже на завершенні, але через війну її будівництво завершилося тільки в 1924 р.

Щонеділі та на свята пополудню до читальні сходилися молодь і люди старшого покоління, тоді хтось один читав уголос, а всі слухали з великим захопленням. У ті часи читання книжок і часописів було єдиною розвагою для селян. Придбані дещо пізніше читальнею книжки «Кобзар» і «Історія України» викликали у слухачів найбільше зацікавлення. Для селян ці книжки були другим Євангелієм.

Отак «Просвіта» стала тим дороговказом, який вів селян до національного пробудження. Навіть деякі пияки тепер схаменулися і тільки проклинали корчми.

Читали книжки на історичні, загальноосвітні теми та про справи господарські. Після прочитання проводилися дискусії, що впливало на піднесення свідомості слухачів, сприяло формуванню поглядів на події в суспільстві. Поступово до праці в читальні залучається молодь. Вона декламувала вірші Т. Шевченка та інших поетів.

Біля витоків сільської «Просвіти» стояли Іван Миколайович Краснецький, Дмитро Іванович Федорів, Яків Михайлович Качур, Михайло Дмитрович Варишко, Кость Якович Гетьман, Іван Степанович Івасюк, Іван Михайлович Олексюк, дещо пізніше Микола Дмитрович Олексюк, Лесь Іванович Сав’юк, Василь Федорович Федорів, Дмитро Іванович Тимчук, Іван Семенович Качур, Дмитро Дмитрович Бойчук, Дмитро Іванович Королюк, Іван Семенович Бойчук, Яків Миколайович Андрусяк та інші. Вони своїм основним завданням вважали виховувати молодь у національному дусі.

На духовне і національне життя в селі Братківці великий вплив мали села Камінне і Черніїв. В цей час дорога до Станиславова проходила через Черніїв, а до Камінного через ліс урочища «Діброва». У квітні 1900 р. в Чернієві члени «Просвіти» провели багатолюдне друге селянське віче, на якому виступав Михайло Павлик. Серед делегатів і гостей були члени братковецької «Просвіти».

У своєму виступі М. Павлик різко засуджував москвофілів як зрадників свого народу.

2.  Згодом священиком у селі став о. Григорій Боднарук (1866- 1942), який пропрацював тут найдовше (1900-1942). Священик, а також війт Федір Варишко та Іван Данилишин, котрі мали найбільший наділ землі, були найзаможнішими ґаздами, стали членами «Общества имени Михаила Качковского», з банку якого одержували постійні фінансові дотації. А тому, зрозуміло, вони поділяли москвофільські (як в селі говорили, «кацапські») погляди. Слід зазначити, що за москвофілами стояли майже усі ґазди вулиці Копані, Петрикової та родичі війта, а за українців — мешканці Андрусівки, Королевої, Уняви, де ще жевріли паростки «Просвіти».

З «Шематизму» за 1910 р. дізнаємося, що в с. Братківці діяли дві читальні різного спрямування: читальня «Просвіти» і читальня ім. Качковського, крім того, в селі діяло товариство «Січ» і «Братство тверезости».

В «Шематизмі» за 1906 р. повідомляється, що головою читальні був Іван Краснецький. Можливо, це була читальня ім. Качковського, оскільки о. Боднарук був членом ощадного банку ім. Качковського і поділяв проросійські ідеї. А читальню «Просвіти» радикального спрямування могли очолювати або управитель школи Лесь Сав’юк або, скоріш за все, Дмитро Федорів — керівник товариства «Січ».

  1. Великий вплив на піднесення національної свідомості селян мало товариство «Січ», початок якому дали радикали на чолі з Кирилом Трильовським. За короткий час у кожному селі виникають «Січі».

Товариство «Січ» прагнуло розбудити серед селян приспану національну свідомість і зневажену польськими шовіністичними урядовцями національну гідність. Січовики виступали проти тієї частини духовенства, яка, збаламучена слов'янофільством, орієнтувалась на Росію та творила табір т. зв. «твердих русинів», прозваних також «кацапами», що гуртувалися при читальнях ім. Качковського.

Січові товариства здобували популярність своїми походами з національними прапорами, музикою, з малиновими стрічками через плече, синьо-жовтою — у кошового та червоно-жовтою — у писаря. Лунали маршові пісні, такі, як популярні «Гей, там на горі Січ іде...», «Гей, Січ іде, красен мак цвіте».

У 1905 p., в 125-у річницю зруйнування Запорізької Січі, в селі Братківці зорганізовується руханкове (гімнастичне) і протипожежне товариство «Січ». Сама назва «Січ» підбадьорувала кожного січовика до козацьких подвигів, до боротьби за самостійну Україну.

Першим організатором і незмінним кошовим «Січі» в Братківцях був Дмитро Іванович Федорів (1877-1918), за що йому в селі дали прізвисько «Козак». На нього ще казали Дмитр Козаків. Уже на той час Д. Федорів мав власну бібліотеку, яку згодом поповнював син Федір. В 1945 р. всі книги енкаведисти спалили.

Батько Дмитра Федоріва був ремісником, займався боднарством, землі майже не мав. Виготовляв переважно бочки, попит на які тоді був великий. А тому мав добрий заробіток. Свого сина Дмитра він віддає до міста в науку до школи дерев’яного промислу, а потім приставив до крамаря, щоб там ще набув хисту до торгівлі. Згодом Дмитро відкриває свою трафіку (крамницю змішаних товарів), чим викликав невдоволення місцевих євреїв, які часто йому шкодили, навіть намагалися його отруїти.

Знався Дмитро на медицині. Він міг загоювати різні рани, «витягувати» (вправляти) переломи, тягнути зуби, лікувати інші хвороби. Займався лікуванням корів і коней, зокрема допомагав при отеленні. Вдома тримав чималу аптеку. Вже за Австро-Угорщини мав ровер, яким їздив до міста, зокрема на збори товариства «Січ» та «Просвіти». (За розповіддю Романа Федоровича Федоріва — онука Дмитра Федоріва, доцента Львівської політехніки).

Крім кошового, до керівництва товариства «Січ» входили писар, скарбник і щонайменше два четари.

Незважаючи на те, що всі січовики важко працювали фізично, бо того вимагало життя, у вільний час на голос січової труби з’являлися всі, щоб виконувати свій січовий обов’язок. Зранку вся молодь мусила обов'язково бути в церкві на Богослужінні. Після обіду січовики проходили вишкіл: хлопці вправлялися у вправах з топірцями, а дівчата — з хустками або вінками. Хлопці ще вправлялися з пожежною машиною. Спільно всі марширували вулицями села, співаючи патріотичні або соціально-побутові пісні.

Кожний січовик і січовичка мусили обов’язково носити повішену через плече стрічку малинового кольору, а старшини (кошовий, писар, четарі) — синьо-жовті.

Такі вправи тривали до вечірні, а опісля вже була музика і забава.

Про те, що в селі плідно працювало пожежне товариство під керівництвом «Січі», свідчить оцінка, яку їй дано в історії с. Камінна. В ній говориться, що у гасінні вогню «велику допомогу принесла нова пожежна машина з села Братковець, яка найшвидше прибула і то з сильними хлопцями».

Вже на кінець 1908 р. січове товариство в селі було досить впливовим і сильним. Про це часто згадували старші люди.

На весіллі Петра Івановича Федоріва (1884 р.н.) 24 листопада

1905    р. між членами товариства «Січ» і «хрунями» відбулася бійка.

Напередодні весілля виникла суперечка між січовиком Миколою Яковичем Варишком (1887 р.н.) та Олексою Миколайовичем Василюком (1884 р.н.). Обидва на той час були жонаті. На слова

Олекси: «На весілля здалося би ще м’яса» Микола відповів: «Заріжемо «хруня», і м'ясо буде». «Кого, кого?» — перепитав Олекса. «Вас, хрунів!» — відповів Микола. Олекса — фізично сильний чоловік — не стерпів образи, обурився і побив Миколу. Січовики вирішили провчити «твердих русинів». Другого дня (у саме весілля) вони влаштували «хруням» справжнє побоїще. Так їх били, що аж кров бризкала по стінах. «Хруні» ховалися під піч, під ліжко, а їх звідти через вікна гаками витягували посеред хати. Навіть жінки підношували каміння для чоловіків, які кидали через вікна у «хрунів». У бійці відзначилися брати Іван і Микита Ільків («Галасюки»).

На вулиці були встановлені дозорці, які стежили, щоб не підійшла підмога з боку «хрунів». Так, біля фігури, що була на роздоріжжі Андрусівка-Петрикова, стояв Яковишин Іван Федорович, людина богатирської тілобудови. Тільки прихід війта та вистріл з рушниці припинив бійку. Організатором бійки, звичайно, був Дмитро Федорів, хоч він сам не брав у ній участі, бо не був на весіллі. Того вечора він був у Юрка Мойсюка, біля корови, що мала отелитися. До корови було привезено лікаря єврея з Винограда. Дмитро кілька разів біг додому по ліки, при цьому зустрічався з січовиками і давав їм настанови.

На весіллі тяжко побили Олексу Василюка, який після цього довго хворів і в 1913 р. помер.

Проти січовиків було порушено судову справу. А до другого дня стіни і стеля у хаті, де проводилося весілля, були побілені, помазана долівка, очищені лавиці і піч. Багато січовиків постало перед судом. Притягали до суду і Дмитра Федоріва як керівника «Січі». Усі свідки доводили, що його на весіллі не було, проте судді до уваги ці свідчення не брали. Тільки свідчення у суді єврея про те, що Дмитро того вечора був у Юрка Мойсюка, врятувало його від тюрми. Бо судді свідченням українців не вірили. Сам суддя був переконаний у вині Дмитра Федоріва, але словам єврея нічого не міг протиставити.

19 червня 1915 р. (в суботу) Дмитро Федорів був мобілізований в австрійську армію. На фронті був важко поранений, лікувався у Перемишлі, де 14 січня 1918 р. помер. Там і поховали.

До речі, майже всі члени «Просвіти» брали участь у національно- визвольній боротьбі українського народу на теренах Східної Галичини.

  1. В 1900 р. на посаду управителя Братковецької школи було призначено Сав’юка Леся (Олександра) Івановича (1879 р.н., родом з Снятинщини).

З приходом у село молодого! вчителя Леся Сав’юка значно покращується просвітницьке та громадсько-політичне життя мешканців села. З новою силою запрацювало товариство «Просвіта».

 

Головою «Просвіти» стає Сав’юк. У селі піднімається національна свідомість. Починається протидія москвофільським впливам «Общества им. М. Качковского», ідейним провідником якого був священик о. Григорій Боднарук.

Час піднесення національної свідомості у селі тривав до приходу в 1914 р. військ царської Росії.

  1. В кінці XIX ст. починається еміграційний рух незаможного селянства до чужих заокеанських країн: в Америку, Канаду, Аргентину, Бразилію.

Серед перших заробітчан до Америки поїхав мій близький родич, дід письменника Романа Федоріва Михайло Логин. Видно, заробив мало, бо не мав грошей на зворотний шлях. Тому був змушений в Америці продати марковецькому заробітчанину поле в урочищі Чигори, що між Чернієвом і Марківцями. Повернувся додому в 1906, а помер у

1907     р.

До Америки їхали братківчани й в 1908 р. А в 1913 р. з Братковець виїхало 10 селян: Штефан Залізький, Федір Процюк, Іван Олексин, Яків Королюк, Михайло Белей, Йосиф Пилипів, Микола Варишко, Іван Микитюк, Михайло Ільків, Василь Василюк. До Америки їхали у одній групі з марковецькими і хом’яківськими чоловіками. В 1922 р. додому повернулось тільки чотири братківчани. їхав п’ятий, але не доїхав — братківчани викинули з вагона поїзда Йосифа Пилипіва. Про це розказав його синові, Дмитрові Пилипіву, один марковецький чоловік, що повертався разом з Йосифом додому з Америки. Цю розповідь чули й братковецькі аматори, що приїхали давати концерт у Марківцях.

Одні привезли з Америки долари, а інші тільки «душу за пазухою».

Казали, що Яків Королюк своїми доларами устелив лавицю від покуті до мисника. Але через розпусне життя (коханки, пиятика в ресторанах), він скоро потратив свої долари.

6. Десь в 1912-1913 p.p. у селі проходив великий вічовий здвиг січовиків. Уже з самого ранку народ почав сходитися на вічевий майдан. Маршовими колонами прибули «Січі» з навколишніх сіл. З молодих дужих грудей лунали пісні. Одні співають: «Гей, там на горі Січ іде», інші «Не тішся, враже, сотня поляже», треті «Який то шумно вітер грає від Сяну, Прута до Карпат», («Гімн галицьких радикалів» на слова І. Франка).

Високо лопотять на вітрі січові прапори. В центрі майдану підвищення. На підвищенні сільська еліта в гуцульських сіряках та козацьких жупанах. Виступають промовці, запрошені з повіту. Вони палко говорять про визиск селян, про шляхи покращення селянської долі тощо. Промови закінчені. З сотень грудей лунає «Ще не вмерла Україна». Починаються декламування, хорові співи, спортивні вправи, ігри та забави. Свято тривало до ночі.

Знову дзвенять пісні. Повертаються присутні додому, несучи з собою надію на краще майбутнє, підкріплені вірою, «що ще не вмерла козацька мати». Тільки жандарми патрулюють осторонь, стискаючи зуби і «шабельку при боці».

Так з року в рік зростала національна свідомість братківчан.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: