Наукова бібліотека України


Loading
Весна надій
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

Революційні бурі, що хвилями прокотилися по Європі в 1848 році, сколихнули народні маси «мозаїчної» Габсбурзької імперії, підняли їх проти панщизняних повинностей, національного гніту і безправ’я.

13 березня революційне повстання охопило Відень — столицю Австрії. Абсолютизм в Австрійській монархії захитався. Наляканий цісар Фердінанд І пішов на уступки. 15 березня 1848 р. цісарським патентом була проголошена Конституція. За нею в Австрії дозволялися свобода слова, друку, зборів, створення загонів національної гвардії.

На селі почалися заворушення проти дідичів. Побоючись нового повстання селян, уряд 22 квітня оголосив циркуляр (письмове розпорядження) про те, що з 15 травня 1848 р. всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються. Скасування панщини в Галичині відбулося на п'ять місяців швидше, ніж в усіх інших провінціях імперії.

«Цісарський дарунок» сприяв поширенню серед селян образу цісаря-батька як доброго захисника народних мас. Селяни клялися у вірності Габсбурґам і цю клятву дотримали до розпаду імперії (до 1918 p.).

 

Звістку про скасування панщини селяни сприйняли з великою радістю. Нарешті настала довгождана воля, вже ніхто не примушував їх відробляти ненависної панщини. (Зате тепер кожного чоловіка у віці 24 роки зобов’язували відбувати військову повинність терміном 2-3 роки).

Настала довгождана весна. З цієї нагоди в селах встановлювали пам’ятні хрести, висаджували липи. Того пам’ятного 1848 р. в с. Братківцях на байдаку при шкільній вулиці, що навпроти початку вулиці Королева, встановили високий дубовий хрест з вижолобленим написом: «На пам’ятку знесення панщини. 1848 р.». Так братківчани хоронили багатовікове безправ’я й злидні.

Чимало селян на радощах, що вони звільнилися від багатовікового кріпосницького гніту, стали заглядати в чарку. Цим скористалися ласі до наживи лихварі і корчмарі. Вони почали відпускати ґаздам алкоголь в кредит, під заставу майна.

Через пияцтво і почало занепадати село економічно, духовно й морально.

10 липня 1848 р.братківчани вперше брали участь у виборі послів до парламенту Австрії. Для Галичини відводилося 96 послів. Було обрано 39 послів-українців (27 селян, 9 священиків, 3 світських людей). Немає сумніву в тому, що всі селяни Братковець віддали свої голоси за Гриця Петришина, селянина із Хриплина, якого було обрано послом по округу Тисмениця.

Земельна реформа, за якою пани віддали частину найбільш непридатної землі селянам, а для себе залишили найурожайніші лани, не розв’язала для селян основне питання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною власністю. Згодом ці громадські землі перейшли у володіння панів, а селяни | стали залежними від них у таких важливих і справах, як заготівля дров і випас худоби.

 

За дідичами залишалися деякі феодальні привілеї, наприклад, виключне право на викурювання й продаж горілки, варіння пива і виготовлення солодощів.

Через ліси і пасовища між селянами та панами виникали часті конфлікти. Так, двічі, у 1851 та в 1852 роках, громада села Братківці, захищаючи відібраний у неї ліс від винищення дідичем, прогнала з нього панських слуг та супроводжуючу їх лісову сторожу, що прибули рубати дерева. У відповідь на це в селі були проведені арешти.

 

Селяни скаржилися на своїх панів, зверталися до адміністрації, до суду, до цісарської канцелярії, відправляли ходаків (послів) до самого Відня. З історії с. Ямниця відомо, що в 1843 р. (ще до скасування панщини) трагічно загинув від рук панських посіпак захисник прав ямницьких селян Іван Смицнюк, який кілька разів ходив до Відня зі скаргами. Значно пізніше ходаком до Відня від селян чи від себе особисто був житель с. Братківці Іван Якович Факадей (1874 — близько 1934). Йому пощастило потрапити на прийом до цісарської канцелярії, бо там він зустрів однофамільця. Цей однофамілець подарував йому новий одяг, а потім ще дав гроші на зворотну дорогу (зі слів Наталії Фака- дей-Тимчук — його онуки). До речі, десь у цей час Факадей змінив національність з українця на поляка. Напевне, й той однофамілець мав бути поляком. В 1926 р. ця велика родина виїжджає на білоруське Полісся. І тут Іван Якович також очолює боротьбу селян з паном. Через деякий час його старший син Іван Іванович Факадей (1899 — 1972) повертається у Братківці до жінки, на зароблені гроші прикуповує ще землі.

Цій родині «не щастило» на національність: в радянські часи деяких з них записали білорусами, а інших росіянами.

Ще правдоподібно, що в родині Івана Факадея переховувались євреї під час Першої світової війни. У 1914 р. москалі в селі у першу чергу спалювали єврейські корчми.

В цей час, зокрема у родині Івана Факадея, переховувалася Екля Урман (Uhrman), згодом жінка Піймана Квартеля, бо один братко- вецький хлопець, що жив поблизу Івана Факадея (тоді родина Факадеїв жила на Андрусівці), хотів оженитися з Еклею, вимагаючи переходу її у християнську віру (за розповіддю Івана Варишка — «Рари»),

Вже у наш час, у роки незалежності України, у село приїжджали євреї, розшукуючи жителя села Івана Факадея. У селі їм сказали, що він помер, і ті поїхали. Жаль, що їм не запропонували зустрітись із родиною Факадея.

  1. Хоч скасування панщини сприяло розвитку капіталістичних відносин, але Прикарпаття й надалі залишилося відсталим аграрним краєм і сировинним придатком більш розвинутих районів Австрії і відзначалося найнижчим життєвим рівнем населення. В XIX ст. великих збитків зазнали братківчани від стихійних лих. У краю часто лютували епідемії (холера, дифтерія, чума, тиф тощо). Так, 1887 р. в с. Братківці лютувала дифтерія, яка забрала 146 жителів (див. таб. 1 і 2).

 


Не знаємо, чи Станіславське староство надавало допомогу населенню села у лікуванні від дифтерії, але своїм циркуляром зобов’язувало священиків похорони робити не раніше, як через 24 години після смерті. «Соизволенієм ц. к. Староства с дня 12 вересня

1886     Ч. 8055 можна тілеса усопших на сію епідемію по 24 годинах похоронити». Ось такий зміст циркуляру центральної канцелярії Староства. (Із церковної книги «Похорони»). В цьому році народилося 50 дітей, відбулось 11 весіль.

Багато лиха терпіли селяни від стихії: градобою, саранчі, частих морів, неврожаїв, повеней, пожеж. В цьому році помер мій прадід Івасюк Степан (мав 41 рік) і двоє його дітей (8 років і 1,5 року). Епідемія продовжувала збирати свій страшний урожай до настання морозів.

У червні 1894 р. селяни постраждали внаслідок великої повені, яка тривала тиждень.

Скасування панщини істотно не поліпшило життя сільських мешканців, які надалі залишались малоземельними, злиденними господарями. Розміри селянських наділів були жалюгідними: як правило, менше 2 га, що в кращому випадку ледве дозволяло прогодувати середню сім’ю. Ті селяни, що мали тяглову силу, давали собі раду з землею, а ті, що її не мали, землю віддавали в спілку або продавали за півціни. Свої біди, нестатки вони намагалися втопити в горілці. Саме в корчмах концентрувалося усе громадське життя села. В корчмі наказний війт залагоджував усі свої сільські справи. В корчмі часто укладалися угоди про продаж землі, волів, корів, овець, зерна, сувоїв полотна тощо. Посередником таких угод, як правило, виступав єврей-корчмар. Він умів підійти до селянина, як то казали, «вхопити чоловіка за душу». На селі вкоренилася звичка, що найкраще товар продати або купити можна у єврея (той робив це з великою лихвою для себе). Пияцтво багатьох односельчан приводило до того, що заставлені у корчмі земельні наділи згодом переходили до рук єврея. Так євреї набували маєтків, багатіли, а біднота ще більш біднішала. Масове пияцтво спричинилось до упадку моралі й родинного життя.

Склалося на селі дуже важке, безвихідне становище. В той час не було ще належно свідомих особистостей, які б заходилися «орати запущений твердий параліч людських душ».

2. У другій половині XIX ст., одразу після скасування кріпосного права, з розширенням торгівлі й внутрішнього ринку, а також з воєнно- стратегічних інтересів австрійський уряд почав у Галичині розбудовувати шосейні (звані у народі «цісарські гостинці», «цісарки») і залізничні шляхи. Будівництво доріг у Тисменицькому повіті здійснювалося під наглядом «повітового маршалика доріг» пана Глуховського, який був дідичем у с. Камінне.

Братківчани, зокрема, працювали на будівництві дороги з Марковець через урочище Грицівка на Хриплин і далі на Станиславів. Тоді ще мостів на Бистриці Надвірнянській не було. Переправлялись вбрід.

Першою воєнно-стратегічною залізницею, що пролягла через Галичину, стала залізниця Львів — Чернівці. Спочатку уряд хотів провести залізничний шлях через Тисменицю, де мала бути вузлова станція, одначе тисменицькі міщани не погодились на це. Тоді проведено залізницю через Станиславів, а збудована в 1868 р. залізнична станція Станиславів стає вузловою станцією п’яти залізничних ліній. Згодом побудовано залізницю через Стрий до Хирова, до Бучача та Надвірної — Делятина — Ворохти.

Будівництво залізниці Львів — Чернівці велось досить інтенсивно. Весною 1865 р. розпочались будівельні роботи, які були завершені вже літом 1866 р. на лінії довжиною 267 км. А в суботу 1 вересня 1866 р. поїзд, що о 9 годині ранку відправився зі Львова, о 10 годині вечора прибув до Чернівців. Всього затратив 13 годин часу! Йому назустріч виходили сотні людей і з подивом оглядали це «чудо», бо бачили поїзд вперше. До будівництва залізниць залучали селян з їхніми тягловими силами — кіньми та волами. Хоч умови праці були важкі, проте для селян це був надійний і добрий заробіток. На будівництві дільниці залізниці Хриплин — Отинія працювали братко- вецькі ґазди.

Розказували, що того року через стихійне лихо був голод, але ті братківчани, які працювали на будівництві залізниці, не відчували цього, бо добре заробляли, а за гроші доставляли їм харчових продуктів у достатку. Правда, багато грошей осідало в корчмі Шойли, який від будівництва залізниці мав великий «ґешефт». Його заїжджий двір завжди був переповнений гостями.

Після закінчення будівництва залізниці Львів — Чернівці розпочалося будівництво залізниці Станиславів — Рахів у 1894 р. Воно велося досить повільно.

При будівництві залізниці пощастило тим селянам, через поля яких вона прокладалася. За гроші, виплачені їм за цю землю, вони могли викупити удвічі більше землі. Найбільше повезло панові, бо в основному через його пасовища та ліси прокладалася залізниця. Тоді в панському лісі робилася велика рубка, бо дерево йшло на будівництво залізниці. А землю пан продавав селянам. Десь тоді мій прадід Яків Гетьман купив у пана землю в урочищі Гаї. На будівництві дільниці Хриплин — Надвірна теж працювали братківчани, але кількість їх тепер була значно більшою.

Ще деякий час дехто з братківчан працював на будівництві залізничної станції та будок на переїздах.

Від будівництва залізниці збагатилися не тільки євреї-шинкарі, але й деякі свідомі українські господарі.

У будівництві залізниці брали участь італійці як висококваліфіковані робітники. В Братківцях вони проживали і харчувалися у Івана Краснецького, який на той час тримав крамницю змішаних товарів. Італійці йому добре платили. Тому згодом він збудував собі добротний будинок, крамницю, дві стодоли під бляхою, тільки одна стайня залишилася під черепицею. В час колективізації стодоли розібрали на будівництво колгоспної комори, а після виселення його дочки з чоловіком і дітьми у Сибір (Томську область) як куркулів хата опинилася в районному центрі Лисці, її за безцінь закупило районне начальство.

Від італійців «доробок» мали й братковецькі молодиці, до яких ті залицялися. В одній вульгарній тогочасній пісні-коломийці співалося:

Тальяне мій солодкий,

Прийди ввечір,

Дам ти ... .

(Тальян — так у селі називали італійців).

Від залізниці селяни зазнавали й лиха. У 1900 р. під час сильного вітру від іскор паровоза загорілися будинки на вулиці Копані. Тоді згоріла більша частина Братківців.

Наприкінці XIX ст. державні роботи скінчилися, скінчилися й заробітки. Але корчми і надалі були переповнені пияками і картограями. Скоро настало так, що деякі селяни пропили все те, що заробили. А коли й того не стало, то продавали останній шматок землі, залишаючи жінку і дітей у крайній нужді, часто без кусня хліба. В таких родинах виникали сварки, ворожнеча, а то й бійки. Навіть між селянами поставала ворожнеча і ненависть, за панщини такого не було, бо тоді ненавиділи панів, а тепер ненавиділи одні одних.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: