Наукова бібліотека України


Loading
Як виникла назва річки Унява?
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

Ось як пояснюється у марковецькому переказі походження назви річки Унява (або Вуніва, як кажуть у селі).

В грудні 1676 р. до села Марківці вдерся невеликий загін турецької кінноти. Вони загнали своїх коней до церкви, а самі пішли в село грабувати та знущатися над дівчатами. Через кілька днів сильно закурило снігом. Турки спішно вирушили в дорогу до Тисмениці. Але ні в Хом’яківці, ні в Тисмениці ніхто їх не бачив. За ці дні ще більше випало снігу, який сховав сліди ворогів.

Аж весною 1677 p., коли сніги розтанули, люди занюхали, що щось «вуняє» (смердить). Пішли вздовж річки вглиб лісу і знайшли там усіх тих турків побитих.

Від того часу цю річку назвали «Вунява», і ця назва збереглася до сьогодні.

Хто побив там тих турків, у переказі не сказано виразно. Говорили тільки, що їх побили галицькі лицарі, які переховуються в Тисме- ницькому лісі й стережуть село. (За історією с. Марківці).

У панському ярмі

1.  Великим тягарем для братківчан, як і для всіх галичан, була панщина. Селяни повинні були виплачувати урядовцям та дідичам (панам) різні податки грішми і натурою. За користування земельними ділянками виплачували гроші, виконували різну роботу на панських ланах, платили податки зерном і худобою. Особливо важко жилося селянам на землях орендарів. Вони часто захоплювали селянські наділи і цим ще більше зубожували їх.

Усе це призводило до посилення боротьби селян проти панського гніту. Ця боротьба набирала різних форм, у тому числі втеча селян, їх відмова виконувати повинності, захоплення панських земель, лісу, підпалювання панських маєтків, убивства окремих гнобителів.

Серед топонімних назв урочищ села не зустрічається назва «двір». Це дає підставу вважати, що землі у селі належали пану, який проживав у іншому селі. Василь Гетьман розповідав, що кам’янецький пан програв у карти марковецькому пану урочище Грицівка, яке знаходилося поза межами сельбища Братківці, а черніївський пан купив урочище Чигори. А ще батько згадував, що пан часто наймав селян з с. Гаврилівка для виконання сільськогосподарських робіт (це вже було після скасування панщини), особливо на жнива. Можливо, у селі не вистачало робочих рук, можливо, братківчани відмовлялися батракувати. Частина цих «Гаврилів» (так їх називали у селі) женилися або виходили заміж у Братківцях.

Сумніви про те, що братківчани були власниками кам’янецьких дідичів, розвіяли сторінки історії сіл Камінне і Марківці, написаних протопросвітером Михайлом Гільтайчуком та Петром Буртиком.

2.  В історії с. Марківці П. Буртик згадує таку побутову історію. Подія відбувалася напередодні скасування панщини, коли селяни неохоче працювали на панів. Якийсь кмітливий єврей Шойла винайняв хату і кавалок поля на Вуняві (це урочище Грицівка) у пана Свєніцького і заложив там корчму. Шинкар Шойла склав з паном договір, за яким селяни, замість відробляти панщину, мали право йти до корчми пити, і один день, проведений у корчмі, зачислюватиметься їм як один день праці на панщині. А Шойла сам платитиме панові за цих селян. Селяни воліли за краще йти до корчми, ніж до тяжкої праці на панщині. У корчмі, бувало, чоловіки візьмуть собі по гальбі пива та й пересидять цілий день, який їм зачислився як день на панщині. А ввечері, співаючи, поверталися додому.

Згодом деякі селяни почали дозволяти собі келішок горілки із закускою з свіжої ковбаси чи шинки. Таким способом євреї привчили деяких селян до нової панщини — пияцтва.

3.  З історії с. Камінної довідуємося про жорстокого пана-дідича Каєтана, який міг бути дідичем й для братковецьких селян, оскільки він володів землями у навколишніх селах. Він немилосердно знущався над своїми підданими селянами. Для власної безпеки збудував добре укріплений двір з сторожовою вежею, висипавши довкола високі оборонні вали, які зовні оточив ровом з водою. Для охорони найняв гайдуків. Вийшла фортеця, в якій Каєтан почувався у безпеці. Чутка про його жорстокість дійшла до опришків (в історії Камінного сказано

—      до Довбуша). Ватага опришків, не без допомоги втікачів-кріпаків пана Каєтана, блискавично напала на панський двір, вдерлася до панських покоїв, вичищуючи з панських скринь «людську кривду». Напад був настільки раптовий, що не встигли опам’ятатись ні гайдуки, ні панська челядь. До смерті побитого пана (а били його топорцями) відвезли до шпиталю аж до Станиславова. Попри те, що було літо, його обложили перинами, везли саньми, а людей заставляли попереду саней збирати каміння, щоб не трясло пана. Не підвівся зі свого смертного ложа лукавий пан, не встав на ноги, сконав. Однак доля селян і по його смерті лишилася такою ж важкою. Народ стогнав у ярмі аж до скасування панщини.

Згодом, після смерті Каєтана, вся його власність перейшла до пана-дідича Глуховського, який (за тим же джерелом) був добрішим.

Підтвердження думки, що братківчани належали каміннецькому панові, можна робити на основі документа «Інвентар..., 1838», в якому записано, що Євстахій Потоцький (тодішній староста Камінної) приписав до церкви Братківці різні земельні ділянки (це мало місце до 5 травня 1758 p.).

  1. У 1589-1594 роках галицька земля зазнала спустошливих татарських набігів, під час яких горіли Снятин і Галич, Тисмениця, Тлумач. Набіги приводили до винищення цілих міст і сіл, тисячі селян і міщан поповнювали ряди невільників кримських ханів і турецьких пашів.

У 1618 році, наприклад, було спалено 14 міст, у тому числі й Тисменицю.

В особливо важких умовах доводилося жити мешканцям Братковець з кінця XVI століття, коли почалися часті татаро-турецькі набіги (нападники грабували і палили села, молодих забирали в ясир, а дітей і старих вбивали).

Через Тисменицю пролягав «Татарський шлях»: Снятин — Коломия

—          Галич і далі на Рогатин. Хоч Братківці знаходилися за Тисменицьким пралісом, проте їх татарське лихо майже ніколи не обминало. Якщо про напад татар селяни були попереджені завчасно, то встигали сховатися у Тисменицькому лісі, який частково зберігся ще від княжих часів до наших днів. Організовували братківчани і загони самооборони, бо шляхта ховалася у замках і фортецях, а селяни залишалися беззахисними.

З початком XVII ст. напади татар на галицьку землю стають постійними, майже щорічними. Найбільш відчутними для селян були наскоки 1615, 1618, 1620, 1623 років. Так, в липні 1618 р. татарські наїзники знищили село Хриплин, а в Чернієві з цілого села залишилось заледве 15 осіб, і то без худоби та інших засобів для існування.

Через два роки (в 1620 р.) татари ще раз раптово вдерлися в галицьку землю. Тоді, зокрема, було знищено село Марківці.

Хоч у переліку сіл не згадується село Братківці, проте, мабуть, його спіткала не краща доля. Саме десь у цей час татари спалили церкву в Братківцях.

Татарська навала 1621 p., яка прокотилася галицькою землею, лише в Галицькому старостві спалила 12 сіл: Черніїв, Хом’яківку, Угринів, Ямницю, Тязів, Вікторів, Козину, Дубівці, Хоростків, Більшівці, Королівське поле і Хриплин. В Чернієві після нападу татар залишилося тільки 15 хат і 20 господарств без родин, домів, худоби, у Хриплині залишилося 6 селянських господарств і 4 хати.

Один із сучасників писав: «Страшно було дивитись, як безкінечний натовп татар гнав великі стада худоби, а за ними підганяли ординці почорнілих переляканих полонених».

Ось як ці важкі часи описував письменник Теодор Микитин у історичній повісті «Полковник Семен Височан»:

—              А Братківці де ділись? — розсердився на розвідника Височан.

—         Не переселились же за одну ніч з-над Чорної Бистриці на привіслянські піски?

—     Немає вже Братковець, — зітхнув розвідник. — Ще вранці татари дощенту їх спалили.

Семен здригнувся.

«Зося! — майнула тривожна думка. — Що сталося з дівчиною?..»

Там, де поля сходились з лугами, чорніли, як рана на тілі, свіжі згарища Братковець. Торкнувши коня, він за хвилину в’їхав у спалене село.

Обабіч вулиці бовваніли обвуглілі рештки хат, на подвір’ях валялося череп’я, поламане господарське знаряддя, знищений одяг. Підібгавши хвости, блукали сухоребрі, голодні собаки.

Серед згарищ зрідка траплялися люди. Зморені голодом, вони, ніби чужі, снували на ру їнах рідних осель.

То тут, то там підіймалися над землею схожі на могили землянки, і тільки де-не-де видно було нашвидкуруч збиті з обвуглілих дощок халупи, що мали захищати од вітру та дощів.

На роздоріжжі, біля спаленої церкви, вершник зупинився і, мабуть, не знаючи, куди йому податися, розгублено озирався довкруг».

В Братківцях теж існує переказ про те, як братковецька жінка втопила татарина в бочці з огірковим розсолом. І у цієї легенди є продовження. Братківчани вирішили одну з найширших скалок із тієї бочки зберегти як згадку про те, що зробила безстрашна жінка, ї освятили і зберігали у переджіночнику церкви. Згодом, коли татари спалили церкву, згоріла і скалка.

  1. Із вступом повстанської армії Б. Хмельницького на західноукраїнські землі виступи селян проти соціальних і національних поневолювачів набирають особливо великого розмаху. Гінці Хмельницького підбурювали селян до збройних виступів проти панів. Таким підбурювачем був Ярема Кончевський, якого польські урядовці впіймали біля Надвірної.

Повстання проти панування шляхти на Прикарпатті очолив Семен Височан — родом з села Вікторова теперішнього Галицького району. Його військо нараховувало 15 тисяч повстанців.

Хоч у письмових джерелах немає свідчень про участь вихідців із села Братковець у повстанських загонах Височана, проте віриться, що вони там були, бо до Отинії — центру опору військ Височана — так близько від Братковець, всього якихось 15 км.

6. У другій половині XVII ст. продовжувався процес закріпачення селян. Пани далі продовжували незаконно привласнювати громадські землі селян. Широкого розмаху набули фільварково-панщинні господарства. В нашому краю вони спеціалізуються в основному на тваринництві. Про це свідчить такий факт. В оборі Черніївській, яка належала до Богородчанського фільварку, було 72 голови худоби, 40 дійних корів з телятами, 29 яловиць і 3 бугаї.

Худоба з наших сіл йшла на продаж в Ґданськ або Сілезію. Типовим способом господарювання була оренда. Вона була зручною для шляхти, яка через орендарів отримувала свої прибутки.

В XVIII ст. становище селян ще більше погіршувалося. Жадоба шляхти до збагачення вела до посилення експлуатації селян.

Але селяни не мирилися з своїм важким становищем. Вони вдавались до різних форм боротьби за свої права (до випасання панських ланів, підпалення панських маєтків, втечі від пана тощо). За розповіддю батька, двоюрідний брат батькового тата втік від пана до Сербії. Коли в 1914 р. мій дід, мобілізований на війну, їхав на італійський фронт, то проїжджав через ту місцевість, куди втік його родич.

Особливо опір панам-дідичам посилюється з появою опришків. Одним із яскравих керівників опришківського руху був легендарний Олекса Довбуш, який, розправляючись з шляхтою, урядовцями та орендарями, здобуте майно роздавав бідним.

7. У 1772 p., внаслідок поділу Польщі, на зміну польській окупації прийшла нова австрійська влада. Хоч офіційно влада в Галичині належала Австрії, проте польська шляхта зберегла панівне становище. Однак реформи, які провів цісар Йосиф II, торкнулися й Галичини. Селяни дістали право скаржитися до суду на панів, розмір панщини скорочувався до трьох днів на тиждень, у релігійних справах греко- католицьке духовенство зрівнювалось з римо-католицьким. В ті часи духовенство було єдиним представником освіченої верстви народу, і його роль у національному відродженні була надто великою, воно добре знало болі й прагнення простих людей, будило національну свідомість, утверджувало українську мову.

Громадське і родинне життя в ту пору стояло на дуже низькому і примітивному рівні. Господарський реманент майже кожного господарства був представлений дерев'яним возом, плугом і бороною.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: