Наукова бібліотека України


Loading
Братківці в легендах, переказах і документах
Краєзнавство - Братківці - Івано-Франківська область

Коли, ким і як було засновано село? На це питання зараз відповісти однозначно важко, бо годі знайти первинні джерела інформації. Хіба що лише «німі свідки» — могили в урочищах Могилки, Окопи, Острівець, Рудки, Сіножатки, Круги та інші могли б дещо прояснити. Але й вони в час колективізації знищені.

1.  Про давнину і походження деяких могил села дещо з’ясовував археолог професор Ярослав Пастернак, котрий в 1935 р. під час археологічних розкопок знайшов деякі предмети, по яких можна було встановити приблизно їхній вік та походження. Казали, що було знайдено урну з прахом і якусь зброю.

В книжці «Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині доби бронзи і раннього заліза» знаходимо таке: «На території села виявлено курганний могильник доби пізньої бронзи (XV-XII ст. до н.е.) з трупоспаленням. Поряд знайдено крем’яний відщеп і кераміку». Ця знахідка дозволяє стверджувати, що ця місцевість була заселена ще в сиву давнину.

Топонім урочищ Городищі, Окопи, Могилки, Рудки тощо заставляють робити припущення, що десь тут мусило бути первісне поселення предків братківчан. Переповідають, що в урочищі Острівець був монастир, який згодом «провалився під землю». Навіть стверджували, що кілями (жердинами) намацували монастирські стіни. Імовірніше, Острівець міг бути укріпленою фортецею. Він займав площу десь до 10 га, був оточений з усіх боків болотистою трясо- вицею, якою неможливо було перейти. До нього вела тільки одна дорога з боку урочища Окопи.

Поряд з урочищем Острівець знаходяться урочища Окопи, Городищі, Могилки, Рудки. Окопи могли бути оборонним валом з частоколом і ровами з водою, а Городиці — місто або просто городи при монастирі чи фортеці. Рудки — це місце, де добували залізну руду. У примітивних печах руду розплавляли, а потім з неї молотами вибивали шлак і одержували залізо. Через урочище Рудки протікав невеликий потічок з такою ж назвою. Вода в ньому була червоного кольору. Письменник Роман Федорів у своїх творах згадував, що в цій місцевості мешканці села знаходили старовинні вироби із заліза.

На Прокоповому Куті, що навпроти Рудок через річку Унява, був невеликий клаптик землі. Цей клаптик господар Федорів Василь Прокопович не міг розорати кіньми, бо коні ставали «дибки». Казали, що на тому місці раніше стояла церква. А той клаптик землі — це місце престолу. Його розорали вже за колгоспу. Ця розповідь видається правдоподібною, якщо врахувати, що в часи набігів татар на галицькі землі, зокрема на Покуття, церкви будували на узліссі, щоб не було видно з села.

Могилки — місцевість, на якій виднілися до сотні малих могил. Серед них виділялись три великі, які зберігалися до колективізації. Ще за Австрії на цій місцевості знаходили гірські тесані камені.

В 1953 р. бригадир тракторної бригади розорав ці останні могили. За розповіддю П.Ю. Андрусяка, який на той час був помічником тракториста, бригадир виорав з могил велику кількість людських кісток і дві шаблі. При спробі витягти шаблі з піхов останні розсипалися, а оголені леза блищали, що свідчило про добре їх збереження. Шаблі були настільки великі, що бригадир, людина міцної тілобудови, ледве ними розмахував. Ці шаблі забрали два уповноважені від МТС, за чиєю вказівкою могили розорювалися.

Ще дві чи три могили були під лісом на Кругах. На сіножатях був ще один курган. На нього говорили «Николи Королевого горб». Серед старожилів панувала думка, що колись тут, ще за татаро- монгольської навали чи татаро-турецьких набігів, відбувся великий бій.

2. За народним переказом, який записав краєзнавець Йосип Карпів, село виникло в XIII ст., а назва Братківці походить від слова «брат»

—       двох братів — Якова і Хоми, які нібито, втікаючи від чужоземних орд, першими поселилися на цій території і заснували село. За переказами односельчан-старожилів, ці брати мали прізвище Варишко. Цією думкою поділилася жителька села Олена Іванівна Василишин (1919 р.н.) — теж з родини Варишко. Дехто вважає, що вона говорила про родину Варишків на призвісько «Фраси», яка була досить великою в селі. Але Олена, мабуть, мала на увазі родину своїх прапрадідів, які з незапам’ятних часів живуть на вулиці Горбатькова, а це є вуличне прізвисько її родини. В реєстраційній книжці (Книга душ. — 1900 р.) під номером 2 записано дві родини Варишко: Іван Миколайович і Петро Миколайович. До речі, під номером 1 записано прізвище єврея Урмана — корчмаря).

На думку краєзнавця Романа Процака, назва «Братківці» у посесійній формі множини вказує, що заселяли його вихідці із с. Братковичі, що на Львівщині. Але ця версія видається малоймовірною.

***

3.  Чим могла привабити перших поселенців територія сучасного села? Перших поселенців привабили сюди багнисті, заболочені, важкодоступні його околиці, а також довколишні мішані й хвойні ліси. Вони створювали природний захист від татаро-монгольських, а згодом від татаро-турецьких нападників.

Мабуть, жителі села знали якісь потаємні безпечні стежки, які вели до криївок, сховищ, до лісу.

Жили перші поселенці в основному за рахунок рибальства, ловлі болотяної птиці та полювання на звірів, збирання плодів диких рослин і грибів, бортництва. Згодом вони стали займатися тваринництвом і землеробством. Розводили жителі велику рогату худобу, овець, кіз, птицю, а висівали просо, овес, ячмінь, жито, льон. При обробці землі використовували дерев’яне рало, а як тяглову силу робочу худобу

—       волів.

А ще старожили розказували про те, що братковецька громада у Карпатських горах (біля Рафаліва, нині Бистриця) мала свою полонину, на якій випасалися вівці і воли. Ця полонина рятувала братківчан від голоду в часи татаро-турецьких нападів. Чи правдива ця розповідь, важко сказати, бо немає ніяких документів. Не знаємо, як братковецька громада втратила цю полонину. Чи нею заволодів пан, чи громада продала на деякі громадські потреби, наприклад, на кошти для будівництва церкви, школи тощо. Про те, що така полонина під назвою «Братківська» існує, братковецькі ґазди мали можливість переконатися в 1946-1947 pp., коли їх радянська влада «командирувала» на вивезення лісу з цього лісництва для Всесоюзної кочегарки — Донбасу. З історії с. Липівки (Ігор Любчик. «Через роки і долі») дізнаємось, що власником панського двору у с. Ляцьке кінця XIX — початку XX ст. був Юстин Малецький — син священика із с. Рафайлів (нині с. Бистриця Надвірнянського району). Це мене спонукало задуматися: чи не могла родина Малецьких викупити у братковецької громади полонину в с. Рафайлів? (якщо братківчани її мали). Бо чого б тоді Юстин Малецький дарував золоту чашу для братковецької церкви? (за розповіддю Андрусяка П.Ю.).




Пошук по ключовим словам схожих робіт: