Я бачив у Луїзіані крислатий дуб;

Він стояв одиноко, і мох виснув з галуззя;

Без жодного друга тут він ріс у веселому шурхоті

темно-зеленого листя;

І вигляд його, суворість, пожадливість до життя та невміння

згинатись мені нагадали мене;

Та я здивувався, як міг він листям весело шелестіти, стоячи

тут одиноко, без люблячої душі поруч — знаю, що я не зміг би;

Я зломив тремтячу листям галузку і намотав трохи моху на неї,

Та забрав із собою, щоб повісити на помітному місці в своїй кімнаті;

Не маю потреби в нагадуванні щоденнім про милих моїх друзів

(Бо я вірю у них, згадую їх постійно).

Гілка та для мене лишається дивним знаком — примушує думати

про мужню любов;

А тому — нехай-но виблискує дуб у Луїзіані,

що стоїть в безкрайому полі задумано й одиноко, завжди без кохання й друзів;

хай шурхотить листям веселим, дуже добре знаю, що я б не зміг.