Федір Іванович Тютчев народився 23 листопада 1803 року у сім´ї дворянина у маєтку Овстуг Орловської губернії. Батьки майбутнього поета, люди освічені й заможні, дали синові ґрунтовну й різнобічну освіту. Гувернером до нього був запрошений відомий свого часу поет і перекладач С.Е.Раїч, знавець класичної давнини та італійської літератури. На його уроках Тютчев черпав глибокі знання з історії давньої та нової літератури. Ще підлітком Федір починає писати й сам. Його ранні вірші дещо застарілі й «важкі», однак свідчать про талант юнака. У 14 років Тютчев стає членом Спілки любителів російської словесності. У 1819-му вперше з´являється друком його вільний переклад «Послання Горація до Мецената». Протягом 1819-1821 рр. Тютчев навчався на словесному відділенні Московського університету. Листи, щоденники цього періоду засвідчують його літературні уподобання. Він захоплювався Пушкіним, Жуковським, німецькими романтиками, читав твори французьких просвітителів, поетів і´філософів Давньої Греції та Риму. Коло його інтелектуальних інтересів було досить широким і охоплювало не лише літературу, а й історію, філософію, математику, природничі науки.

І хоча Тютчев не цікавився політикою, мати, боячись шкідливого впливу на нього революційних ідей, наполягла на достроковому завершенні навчання та вступові сина на дипломатичну службу.

Тютчев був зарахований до Колегії закордонних справ. Незабаром він виїздить до Європи, де прожив майже 22 роки, представляючи російську дипломатичну місію у Мюнхені, потім у Турині та при дворі сардинського короля.

Він зближується із визначним філософом-ідеалістом Ф. Шеллінгом, товаришує з Г. Гейне, першим починає перекладати його твори російською мовою, перекладає також Ф. Шіллера, Й.-В. Гете та інших європейських поетів. Це допомогло Тютчеву відшліфовувати та вдосконалювати свою поетичну майстерність. У велику поезію його ім´я ввійшло у 20-ті рр. Вірші Тютчева періодично з´являлися в різних московських журналах та альманахах, і найчастіше підписані були лише ініціалами поета.

Кожного року майстерність поета вдосконалювалась. До середини 30-х років він видрукував такі перлини, як «Весняна гроза», «Весняні води», «Літній вечір», проте ім´я поета залишалося невідомим пересічному читачеві, оскільки окремі вірші Тютчева (й частина без авторського підпису) з´являлись у різних журналах і альманахах розрізнено і «губились» у морі віршів низького ґатунку.

Лише 1836 р. за ініціативою свого приятеля І. Гагаріна Тютчев зібрав свої поезії в окремий рукопис з метою опублікування. Доробок було передано П. В´яземському, той показав його В.Жуковському й О.Пушкіну. Три корифеї російської поезії були в захваті, і в «Сучасникові» (а часопис у цю пору належав його засновнику О. Пушкіну) були опубліковані 24 вірші під заголовком «Вірші, надіслані з Німеччини» з підписом Ф.Т.Тютчев був гордий увагою до нього першого поета Росії й мріяв про особисту зустріч. Проте зустрітися їм не судилося. На смерть О. Пушкіна Тютчев відгукнувся віршем «29 січня 1837 року».

Як і М. Лєрмонтов, Тютчев звинувачував у смерті Пушкіна світську верхівку, але вважав, що поет глибоко помилявся, відволікаючись від чистої поезії. Наприкінці вірша він стверджує безсмертя поета: «Тебе ж, як і перше кохання, серце Росії не забуде».

З роками посилюється відчуття соціальних зрушень, які відбуваються у світі, розуміння того, що Європа стоїть на порозі епохи революцій. Тютчев переконаний: Росія піде іншим шляхом. Відірваний від батьківщини, він створює своєю поетичною уявою ідеалізований образ Миколаївської Русі. У 40-і рр. Тютчев майже не займається поезією, його більше цікавить політика. Свої політичні переконання він тлумачить у ряді статей, у котрих пропагує ідею панславізму, відстоює православ´я, вважаючи релігійність специфічною рисою російського характеру. У віршах «Російська географія», «Пророкування» звучать заклики до об´єднання всіх слов´ян під короною російського самодержавства, засудження революційних рухів, які поширилися в Європі і загрожували Російській імперії. Тютчев вважає, що слов´яни повинні об´єднатися навколо Росії, а революціям протиставити просвіту. Однак, ідеалістичні настрої щодо російського самодержавства були зруйновані ганебною поразкою Росії в Кримській війні.

Тютчев пише гострі, дошкульні епіграми на Миколу І, міністра Шувалова, цензурний апарат.

Інтерес до політики постійно спадав. Поет приходить до розуміння невідворотності змін в основі суспільно-політичного ладу Росії, і це тривожить і водночас хвилює його.

Традиції пейзажної лірики Тютчева мають витоки з поезій Жуковського і Батюшкова. Для стилю цих поетів характерним є, так би мовити, перетворення якісних характеристик об´єктивного світу в емоційні. Проте Тютчева вирізняє філософська спрямованість думки і яскрава, мальовнича мова, яка надає віршам милозвучності. Він використовує особливо ніжні епітети: «блаженний», «світлий», «чарівний», «солодкий», «блакитний» тощо. У пейзажній ліриці Тютчев постає як поет-романтик, а в окремих його віршах відчутними є тенденції до символізму («Дні і ночі», «Тіні сизі»).

Високої майстерності досягає Тютчев і в інтимній ліриці. Він підносить її до висоти такого ж узагальнення, як це спостерігаємо і в пейзажній ліриці. Проте, коли пейзажна — пройнята філософськими думками, то інтимна — психологізмом у розкритті внутрішнього світу закоханої людини. Уперше в російській ліриці увага автора змістилася від ліричних страждань чоловіка до жінки. Образ коханої вже не є абстрактним, він набуває живих, конкретно-психологічних форм.

У 1850-му, коли поету виповнилося 47 років, він бере цивільний шлюб з Оленою Денисьєвою, 24-літньою небогою і вихованкою інспектриси Смольного інституту шляхетних дівчат, у якому вчилися і доньки поета, їхній зв´язок тривав 14 років (за цей час народилося троє дітей). Вище товариство не визнавало і засуджувало Денисьєву. Делікатна ситуація пригнічувала молоду жінку, що і спричинило її хворобу на сухоти і ранню смерть.

Тютчев за своїм світоглядом був ліберал. І його життєва доля схожа на долю героїв тургенєвських романів. Тургенєв-реаліст убачає причину неспроможності героїв кохати у їхній соціальній суті, соціальному безсиллі. Тютчев-романтик намагається знайти причину у неможливості зрозуміти до кінця людську природу, в обмеженості людського «я». Кохання набуває руйнівної сили, воно порушує відокремленість і цілісність внутрішнього світу людини.

Однак визнали поета лише на схилі його життя. 1850 року в часописі «Сучасник» була опублікована стаття М. Некрасова «Російські другорядні поети», котра, в основному, була присвячена Ф. Тютчеву. Критик підносить його до рівня О. Пушкіна та М. Лєрмонтова: бачить у ньому поета «першої величини», позаяк головна цінність його поезій — у «живому, граціозному, пластично-точному зображенні природи». Пізніше у вигляді додатку до одного з наступних номерів часопису було опубліковано 92 вірші Тютчева.

1854 року за редакцією І. Тургенева побачив світ перший збірник віршів Тютчева. У статті «Декілька слів про вірші Ф.І. Тютчева» Тургенев ставить його вище від усіх сучасних російських поетів.

Творчість Тютчева мала неабиякий вплив на російську літературу II пол. XIX ст. — поч. XX ст. Російський романтизм у його творчості досягнув вершини свого розвитку у XIX ст., проте не втратив своєї життєдайної сили, оскільки традиції тютчевської поетики ми простежуємо у творчості JI. Толстого, Ф. Достоєвського, О. Блока, М. Пришвіна, М. Цве- таєвої, М. Гумільова та багатьох інших.

Українською мовою перекладено лише кілька віршів Тютчева (перекладачі: М. Рильський, П. Вороний).