Електронна бібліотека підручників та Українських Рефератів

Интернет реклама УБС






Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)

БАТЬКО ГОРІО


Великому і славному Жофруа де Сент- Ілеру´ на знак захоплення його працями і його генієм.

де Бальзак

Пані Воке, уроджена де Конфлан, стара жінка, вже сорок років тримає в Парижі пансіон на вулиці Нев-Сент-Женев´єв, між Латинським2 кварталом і передмістям Сен-Марсо. Хоч цей пансіон, відомий під назвою «Дім Воке», відкритий для чоловіків і жінок, молодих і старих, неслава ніколи не торкалася цього поважного закладу. А втім, ось уже тридцять років, як тут не видно було молодих осіб; надто вже мізерне утримання мав одержувати від своєї сім´ї юнак, щоб тут оселитися. Проте в 1819 році, коли почалася ця драма, тут жила одна бідна молоденька дівчина. Хоч як дискредитовано слово «драма» через надмірне й недоладне вживання його в сучасній скорботній літературі,— тут його треба вжити не тому, що ця історія драматична в справжньому розумінні слова, а тому, що, закінчивши читати цю книжку, дехто, мабуть, проллє сльозу intra і extra muros*. Чи буде ця повість зрозумілою і поза Парижем? В цьому можна сумніватись. Особливості цих сцен, сповнених суто місцевих спостережень і колориту, можуть оцінити тільки ті, хто живе між пагорбами Монмартра3 і висотами Монруж, в отій знаменитій долині, де з поганих будівель завжди обвалюється штукатурка, а в водостічних ринвах повно чорного багна, в долині, де справжні тільки стр´аждання, а веселощі часто фальшиві, і життя таке бурхливе, що тільки якась незвичайна подія може викликати тут більш-менш тривале враженн<- Проте й тут часом трапляються страждання, яким нагромадження пороків та чеснот надає величі й урочистості. Перед ними спиняються й розчулюються навіть егоїсти-практики, хоч це почуття минає так же швидко, як враження від смачного, миттю з´їденого овоча. Колісниця цивілізації, як колісниця з ідолом Джагернаутом4, тільки на мить загальмує, наїхавши на людське серце,— його не так легко розчавити, як щось інше — і, розбивши його, переможно рушає далі. Так зробите й ви,— ви, що тримаєте цю книжку білими руками і, відкинувшись у м´якому кріслі, думаєте: «Може, це мене розважить?» А потім, прочитавши про приховані страждання батька Горіо, ви з апетитом пообідаєте, відносячи свою нечутливість на рахунок автора, закидаючи йому перебільшення, звинувачуючи його в надмірних поетичних вигадках. Так знайте ж: ця драма — не вигадка, не роман. А11 is true",— все в ній таке правдиве, що кожен може впізнати її елементи і в своєму житті, а може і у своєму власному серці.

Будинок, де міститься пансіон, належить вдові Воке. Він стоїть у нижній частині вулиці Нев-Сент-Женев´єв, там, де місцевість спускається до вулиці де л´Арбалет так круто, що тут рідко їздять кіньми. Це сприяє тиші, яка панує на цих вулицях, затиснутих між собором Валь-де-Грас5 і Пантеоном6 — двома спорудами, які ніби забарвлюють повітря жовтими тонами своїх стін і затьмарюють усе навколо похмурими тінями куполів. Тут на бруку сухо, в ринвах нема ні води, ні багна, а понад стінами росте трава. Найбезжурнішій людині, як і всім прохожим, стає тут сумно, стук карети становить подію, будинки тут похмурі, від стін тхне тюрмою. Заблукалий парижанин побачить тут тільки пансіони або учбові заклади, притулки злиднів або нудьги, конаючої старості або життєрадісної, але приневоленої до праці молодості. Це найжахливіший і, треба сказати, найменш відомий квартал у Парижі.

Вулиця Нев-Сент-Женев´єв, неначе бронзова рама для картини, найкраще пасує до цієї оповіді, для якої потрібні темні кольори і тяжкі думи, щоб читач заздалегідь перейнявся належним настроєм, як мандрівник, що спускається в катакомби, де з кожним щаблем меркне світло й глухне голос провідника. Влучне порівняння! І хто скаже, яке видовище жахливіше: висохлі серця чи спорожнілі черепи?

Пансіон виходить фасадом у садок так, що будинок стоїть під прямим кутом до вулиці Нев-Сент-Женев´єв, звідки видно його бічну стіну. Вздовж фасаду, між домом і садком, прокладено неглибоку бруковану ринву завширшки з туаз*, перед нею — посипана піском алея з геранями, олеандрами та гранатовими деревцями у великих білих із синім фаянсових вазонах. Вхід до цієї алеї через хвіртку; над нею —вивіска з написом «ДІМ ВОКЕ», а під ним — «Пансіон для осіб обох статей та інших». Удень крізь ґратчасту хвіртку з пронизливим дзвіночком можна бачити в кінці ринви проти вулиці стіну, де місцевий маляр намалював арку під зелений мармур, а в ніші зобразив статую Амура. Дивлячись тёпер на Амура, вкритого лаком, що вже почав облуплюватися, прихильники символів, мабуть, вбачатимуть образ того паризького кохання, наслідки якого лікують за кілька кроків звідси. Напівстертий напис під цоколем Амура свідчить про ті часи, до яких належить цей мистецький витвір, бо тут висловлено захоплення, з яким зустріли Вольтера, що повернувся 1778 року в Париж:

Хто б ти не був — оце твій вчитель, Сьогодні, й завтра, і завжди.

На ніч вхід зачиняють не ґратчастою хвірткою, а суцільною, глухою.

Садок завширшки на усю довжину фасаду міститься між вуличною стіною і глухим муром сусіднього дому; він зовсім ховається за завісою плюща, яка привертає увагу прохожих своєю незвичною для Парижа мальовничістю. Стіни вкриті шпалерами фруктових дерев та виноградом; мізерні запорошені плоди їх щороку бувають об´єктом клопоту пані Воке та´її розмов з пожильцями. Вздовж стін тягнуться вузенькі доріжки, що ведуть до липової альтанки — слово, яке пані Воке, хоч вона уроджена де Конфлан, вимовляє «олтанка», всупереч усім граматичним зауваженням своїх пансіонерів. Між двома боковими доріжками міститься прямокутна грядка артишоків, обсаджена підстриженими фруктовими деревами; по краю посіяно щавель, салат і петрушку. В липовій альтанці вкопано круглий стіл, пофарбований зеленою фарбою, круг нього поставлено ослони. Влітку, коли буває така спека, що можна виводити курчат без квочки, пансіонери, яким дозволяє статок, п´ють тут у холодку каву.

Чотириповерховий будинок з мансардою збудовано з вапняку і пофарбовано тією жовтою фарбою, що надав якогось вульгарного вигляду майже всім будинкам Парижа. На кожному поверсі п´ятеро вікон з маленькими шибками; жалюзі на них піднімаються де більше, де менше і висять

* Туаз — міра довжини, приблизно два метри.

як попало. В бічній стіні цей дім має на поверсі двоє вікон; на першому поверсі вони оздоблені залізними ґратами. За домом є двір футів двадцять завширшки, де в добрій згоді живуть свині, кролі та кури. В глибині двору — сарай на дрова. Між цим сараєм і кухонним вікном висить ящик для продуктів, під ним — жолоб, яким стікають помиї з кухні. З цього двору на вулицю Нев-Сент-Женев´єв виходить вузенька хвіртка, через яку кухарка викидає з дому всі покидьки, змиваючи потім їх водою, щоб уникнути штрафу за поширення зарази.

Нижній поверх, звичайно, відведено під пансіон. Перша кімната двома своїми вікнами і скляними дверима виходить на вулицю. Це вітальня; вона з´єднується з їдальнею, яку відокремлюють од кухні дерев´яні сходи з пофарбованими й натертими східцями. Нема нічого сумнішого, ніж отака вітальня з стільцями й кріслами, оббитими волосяною матерією у тьмяні й блискучі смужки. Цосередині — круглий стіл з чорно- крапчастою мармуровою дошкою, а на ньому, як прикраса, білий фарфоровий сервіз з напівстертим золотим узором; такий посуд тепер можна побачити скрізь. Підлога в кімнаті поганенька, стіни обшито деревом на висоту плеча. Вище стіни обклеєно лакованими шпалерами, на них зображено головні сцени з * Телемака»7, де класичних персонажів намальовано фарбами. Між ґратчастими вікнами висить панно, що являє очам пансіонерів картину бенкету, влаштованого німфою Каліпсо синові Уліс- са. Вже сорок років ця картина викликає жарти молодих пансіонерів, яким здається, що, глузуючи з обіду, на який прирікають їх злидні, вони стають вище від свого становища. Камін, який своєю чистотою свідчить про те, що вогонь запалюють у ньому тільки у виключних випадках, прикрашено годинником напрочуд поганого смаку, з синюватого мармуру, і двома вазами з паперовими квітами, старенькими і вицвілими.

Ця кімната сповнена особливого запаху, якому не добереш назви і який, мабуть, слід було б назвати запахом пансіону. Він складається з пахощів непровітрюваної кімнати, цвілі, згірклості; він пронизує холодом і вогкістю, просякає одяг; так смердять їдальня після обіду, челядні, комори, притулки для бідних. Певно, можна було б описати цей запах, якби винайшли спосіб визначати окремі елементи огидного смороду видихів кожного пансіонера, старого чи молодого. А проте ця вітальня, хоч вона до гидоти вульгарна, може видатись запашним і елегантним будуаром порівняно з суміжною їдальнею.

Стіни їдальні, до стелі оббиті деревом, колись були пофарбовані, але тепер уже не можна визначити, якою саме фарбою — такий химерний візерунок утворили на ній брудні плями. Йа липких буфетах стоять щербаті й мутні графини, металеві лискучі підставки з муаровим рисунком, купки товстих фарфорових тарілок з синіми обідками, виготовлених у Турне8. В кутку — ящик з пронумерованими шухлядами, де зберігаються позаливані вином чи просто брудні серветки кожного столовника окремо. Тут можна бачити вигнані звідусюди, але вічні, невикорінні, хоч і нікому не потрібні меблі; вони зберігаються тут, як уламки цивілізації в госпіталі для невиліковних хворих. Ви побачите тут барометр з капуцином, що виходить у дощову погоду; огидні гравюри, які псують апетит,— усі в дерев´яних лакованих рамах з золотим кантом; черепаховий стінний годинник з мідними інкрустаціями, зелену кахельну грубку; Арганівські кінкети9, на яких перемішалася олія з грязюкою; довгий стіл, засланий зеленою клейонкою,— такою брудною, що який-небудь жартун-пансіонер міг би пальцем розписатися на ній; покалічені стільці; малесенькі жалюгідні циновки, зношені, але вічні; нарешті — злиденні жаровеньки з побитими конфорками, з поламаними дверцятами і обгорілими дерев´яними ручками. Щоб дати уявлення про ці старі, зношені, гнилі, розхитані, поржавілі, криві, покалічені, немічні речі — довелося б їх докладно описувати, а це надто затримало б виклад, чого ніколи не простили б авторові поквапливі читачі.

Підлога зовсім потерта, плямиста від багаторазових фарбувань. Одно слово — тут панують злидні, позбавлені всякої поезії,— злидні ощадливі, скнарі, зношені. Якщо вони не потопають у бруді, то вже вкрилися плямами, якщо вони не в дранті, то вже приречені на тління.

Цю кімнату можна бачити, в усьому блиску її о сьомій годині ранку, коли сюди входить кіт пані Воке, передуючи своїй хазяйці; він плигає на буфет, муркоче й нюхає молоко в кухликах, понакриваних тарілками. Незабаром з´являється, човгаючи розтоптаними черевиками, сама господиня, вбрана у тюлевий чепець, з-під якого звисає пасмо недбало причепленого накладного волосся, її пристаркувате, жирне обличчя з носом, схожим на дзьоб папуги, пухкенькі ручки, надто великий бюст, все її гладке, мов у церковного пацюка, тіло цілком гармонує з цією вбогою кімнатою, де звідусіль визирає лихо, де причаїлась жадібність і де пані Воке без огиди вдихає душне, смердюче повітря, її холодне, як перші осінні заморозки, обличчя, оточені зморшками оченята, які виражають усі переходи від робленої усмішки танцівниці до лиховісної похмурості лихваря, зрештою — вся її особа визначає характер пансіону, так само як пансіон визначає її особу. Адже немає каторги без наглядача: одне без одного їх не можна собі уявити. Бліда пухлість цієї жінки є таким же наслідком її життя, як тиф,— наслідок шкідливого впливу повітря госпіталю, її шерстяна плетена спідниця, яку видно з-під перешитого з старого капота плаття, з якого крізь подерту матерію виглядає вата, відтворює дух вітальні, їдальні й садка, дає змогу уявити кухню і пансіонерів. Поява хазяйки завершує загальну картину. Пані Воке, якій уже років п´ятдесят, схожа на всіх «жінок, що бували в бувальцях». Очі в неї прозорі і вираз невинний, як у звідниці, що ось-ось розпалиться, набиваючи ціну, а зрештою готова на все, аби власкавити долю. [...]

На той час, коли починається ця оповідь, пансіонерів-пожильців було сім. Два найкращі приміщення в пансіоні містилися на другому поверсі; пані Воке жила в меншому, а друге займала пані Кутюр, вдова інтендантського комісара часів Республіки. З нею жила молоденька дівчина, Вікторина Тайфер, якій вона була за матір. Ці дві дами платили за пансіон тисячу вісімсот франків на рік. У двох кімнатах на третьому поверсі жили: в першій — старик, якого звали Пуаре, в другій — чоловік років під сорок, що носив чорний парик, фарбував баки, називав себе колишнім купцем — на ім´я Вотрен. На четвертому поверсі було чотири кімнати, одну наймала стара діва — мадемуазель Мішоно, другу — колишній власник фабрики вермішелі, макаронів і пшеничного крохмалю, що дозволяв називати себе просто батьком Горіо. Ще дві кімнати призначалися для перелітних пташок, для отих бідолашних студентів, які, нарівні з старим Горіо і мадемуазель Мішоно, не могли асигнувати більше сорока п´яти франків у місяць на харчі та квартиру. Пані Воке не дуже дорожила такими пожильцями і брала їх тільки тому, що не було кращих; надто багато вони їли хліба. t

В той час одну з цих двох кімнат наймав юнак, що приїхав у Париж з Ангулема вивчати право; його численна родина терпіла великі нестат- ки, посилаючи йому тисячу двісті франків на рік. Ежен де Растіньяк — так звали цього пожильця — був із тих юнаків, яких лихо навчило працювати і які з молодих років розуміють, що батьки покладають на них великі надії; ці молодики готують собі щасливе майбутнє, наперед враховуючи вагу науки і завчасно пристосовуючи її до майбутніх умов суспільного ладу, щоб першими їх використати. Коли б у нього не було такої спостережливості й спритності, з якою він пробирався в паризькі салони, це оповідання не набрало б тих життєвих барв, що ними воно завдячує саме гострому розумові цього юнака і його прагненню проникнути в таємницю жахливого становища, яку старанно оберігали і винуватці, і жертви цього становища.

Над четвертим поверхом було горище, де сушили білизну, і дві мансарди — там спали робітник Крістоф і товста кухарка Сільвія. [...]

Ежен де Растіньяк був справжній південець: біла шкіра, чорне волосся, блакитні очі. Його поводження, манери, звички, поза свідчили про походження з благородної родини, де виховання дітей´змалечку йшло за старовинними традиціями гарного смаку. Хоч він і був ощадливий у вбранні, доношуючи по буднях торішню одежу, але при нагоді міг вийти, причепурившись, як годиться молодому франтові. Звичайно ж він носив старий сюртук, поганенький жилет, злиденний чорний галстук, пом´ятий і погано зав´язаний,— справжній галстук студента,— такі самі штани і чоботи, в яких уже доводилося підбивати підметки. [...]

Вотрен, сорокалітній мужчина з пофарбованими баками. Це був один з тих людей, про кого в народі кажуть: «Оце молодецьі» Широкоплечий, з добре розвинутими грудьми, опуклими м´язами; його товсті квадратні руки були виразно затінені на пальцях густими жмутками яскраво-рудо- го волосся. Обличчя, порите передчасними зморшками, було суворе, на протилежність м´яким і вкрадливим манерам. Мав басовитий, не позбавлений приємності голос, що відповідав його грубуватій веселості. Вотрен був послужливий і любив посміятись. Коли псувався який-небудь замок, він негайно розбирав його, підпилював, лагодив, змазував, вставляв на місце, кажучи: «На цьому я знаюсь». А втім, він знав усе — кораблі, моря, Францію, інші країни, афери, людей, події, закони, готелі і тюрми. Коли хтось починав надто ремствувати, він негайно пропонував йому свої послуги. Не раз він позичав гроші пані Воке і кільком пансіонерам, але його кредитори скоріше б умерли, ніж привласнили ці гроші — при всій своїй добродушності він наганяв страх якимсь особливим поглядом, глибоким і сповненим рішучості. [...]

Батько Горіо, старик років шістдесяти дев´яти, оселився у пані Воке ще 1813 року, покинувши свої справи. Спочатку він наймав приміщення, в якому тепер живе пані Кутюр, і платив тисячу двісті франків за повний пансіон, як людина, котрій неважко заплатити на сто франків більше. Пані Воке опорядила три кімнати цієї квартири на одержану від Горіо наперед суму, яка нібито покривала витрати на поганенькі меблі, жовті перкалеві завіси, дерев´яні лаковані крісла, оббиті плисом, кілька картин і шпалери, від яких одмовилися навіть місцеві шинкарі. Мабуть, безтурботна щедрість, з якою батько Горіо — його тоді ще поважно звали паном Горіо — дозволив себе обдурити, дала привід вважати його за йолопа, що нічогісінько не тямить у справах. Горіо привіз чималий запас одягу, розкішні речі, як купець, що, кинувши комерцію, ні в чому собі не відмовляє. Пані Воке захоплено дивилася на півтори дюжини сорочок з напівголландського полотна; добротність їх була ще показніша через те, що вермішельник носив на своєму закритому жабо дві з´єднані ланцюжком шпильки з великим брильянтом на кожній. Звичайно Горіо надівав блакитний фрак і щодня міняв білі пікейні жилети, під якими коливався його грушовидний опуклий живіт, погойдуючи важкий золотий ланцюжок з брелоками. У табакерку, теж золоту, було вправлено медальйон з чиїмись кучерями, що, певно, свідчили про якісь любовні пригоди. Коли хазяйка назвала його з цього приводу серцеїдом, Горіо весело всміхнувся, як буржуа, що почув приємні для свого самолюбства лестощі. У його шахвах» — він вимовляв це слово, як проста людина,— було повно срібного посуду, що лишився´ від колишнього господарства. В хазяйки горіли очі, коли вона ласкаво допомагала йому розпаковувати і розкладати різні ополоники, ложки, тарілки, поставці, соусники, численні блюда, кофейні сервізи,— одне слово, більш-менш гарні речі, які важили чимало унцій і з якими він не хотів розлучатися. Ці подарунки нагадували йому урочисті хвилини його сімейного життя.

— Оце,— сказав він пані Воке, стискаючи в руках блюдо і чашку з кришкою, на якій цілувалися двоє голубків,— оце перший подарунок моєї дружини в річницю нашого шлюбу. Сердешна! Вона витратила на нього всі свої дівочі заощадження. Знаєте, пані, я краще копатиму землю нігтями, ніж розлучуся з ним. Дякувати Богові, я до кінця життя зможу щоранку пити з цієї чашки каву. Нема чого нарікати, шматком хліба я забезпечений надовго.

На довершення всього пані Воке вгледіла своїм сорочачим оком кілька облігацій державного казначейства, які щороку давали йому приблизно вісім-десять тисяч франків прибутку. Відтоді пані Воке, уроджена де Конфлан, якій на той час було сорок вісім років, хоч вона визнавала з них тільки тридцять дев´ять, склала свій план. Хоч слізники в Горіо були вивернуті, набряклі та обвислі, і тому він частенько витирав очі, проте, на її думку, він був дуже приємний і пристойний. Крім того, його м´ясисті, опуклі литки, так само як і довгий товстий ніс, свідчили про такі достоїнства, якими вдова, очевидно, дорожила; про це ж свідчило міся- цеподібне, наївно-простувате обличчя батька Горіо. Вона уявляла його здорованем, який здатний принести себе в жертву почуттю. [...]

Щодо всього іншого, то я варта цього молодця»,— запевняла себе, повертаючись з боку на бік у ліжку, немов для того, щоб пересвідчитись у своїх принадах, відбиток яких товста Сільвія бачила щодня на перині.

Починаючи з того дня, удова Воке місяців три вдавалася до послуг перукаря пана Горіо і витратила дещо на туалет, виправдуючи це тим, що треба надати певної пристойності дому, в якому оселилися такі поважні особи. Вона намагалася змінити склад своїх пансіонерів, заявляючи, що тепер прийматиме тільки людей, з усіх поглядів благородних. [...]

Пан Горіо був людиною скромною; ощадливість, властива людям, які самі досягли достатку, стала в нього звичкою. Суп, варене м´ясо й овочі — такі були і завжди лишилися його улюблені страви. Отже, пані Воке було дуже важко мучити свого пансіонера і йти всупереч його уподобанням. Втративши надію чим-небудь уразити цього старого, вона почала його принижувати; пансіонери, зрештою, теж пройнялись її неприязню до Горіо і заради втіхи помагали їй мститися на ньому.

Через рік вдова пройнялася вже такою підозріливістю, що запитувала себе, чому цей купець, маючи сім чи вісім тисяч ренти, розкішний срібний посуд та коштовні речі, такі гарні, як у полюбовниці,— жив у її пансіоні і платив таку скромну, порівняно з його статками, суму? [...]

В кінці другого року пан Горіо попросив пані Воке перевести його на третій поверх і зменшити плату за пансіон до дев´ятисот франків. Горіо змушений був так суворо економити, що взимку не опалював своєї кімнати. Вдова Воке зажадала, щоб він сплатив наперед; пан Горіо, якого відтоді вона почала звати «батьком Горіо», згодився на це.

Всі намагалися вгадати причину такого занепаду. [...]

Найімовірнішою була думка пані Воке, і на цю думку всі пристали. Вдова казала, що цей здоровий, як дуб, чолов´яга, здатний ще потішити жінку, був розпусником з протиприродними схильностями. Ось на яких фактах ґрунтувала пані Воке ці наклепи.

[...] Якось уранці, ще лежачи в ліжку, пані Воке почула на сходах шелестіння шовкового плаття і легку ходу молодої жінки, що прямувала до дверей Горіо, і ті відчинилися перед нею так, наче її ждали. Товстуна Сільвія негайно розповіла хазяйці, що якась дівчина, занадто красива, щоб бути чесною, «вдягнена, як богиня», у прюнелевих чистеньких черевичках, прослизнула, як в´юн, з вулиці в кухню і попросила провести її в кімнату пана Горіо. Пані Воке і кухарка почали підслухувати і почули під час візиту, що тривав досить довго, кілька ніжних слів. Коли пан Горіо вийшов провести «свою даму», товстуха Сільвія негайно взяла кошик, ніби йдучи на базар, щоб простежити за коханцями.

— Пані,— сказала вона хазяйці, повернувшись,— пан Горіо все-таки, мабуть, страшенно багатий, коли нічого не шкодує для своїх красунь. Уявіть собі — на розі вулиці Естрапад стояв розкішний екіпаж, у який вона сіла.

За обідом пані Воке спустила завісу, щоб старого Горіо не турбувало сонячне проміння, яке падало йому в очі.

— Вас люблять красуні, пане Горіо, подивіться, до вас заграє навіть сонечко,— сказала вона, натякаючи на сьогоднішній візит.— Хай йому чорт! У вас добрий смак, вона красуня.

— Це моя дочка,— відповів Горіо з відтінком гордості, в якій пансіонери побачили пиху старого, що хоче додержати пристойності.

Минув місяць після цього візиту, і дочка знову завітала до пана Горіо. Першого разу вона була в ранковому вбранні, тепер приїхала після обіду у виїзному туалеті. Пансіонери, які на той час розмовляли у вітальні, помітили, що це гарненька струнка блондинка, граціозна й занадто елегантна для дочки якогось Горіо.

— Ось і друга! — сказала товста Сільвія, не впізнаючи її.

А ще за кілька днів інша дівчина, висока й ставна, з чорним волоссям і жвавими очима, спитала пана Горіо.

— А ось і третя! — мовила Сільвія.

Друга дочка теж уперше відвідала батька вранці, а через кілька днів приїхала ввечері в кареті, в бальному вбранні.

— Це вже четверта, — вигукнули пані Воке і товстуха Сільвія, зовсім не впізнавши у цій знатній дамі просто вдягненої дівчини, що першого разу приїздила вранці.

Горіо тоді ще платив тисячу двісті франків за пансіон. Пані Воке вважала природним, що така багата людина має чотирьох або п´ятьох коханок; на її думку, це було навіть дотепно з його боку — видавати їх за дочок, її зовсім не бентежило, що вони ходять до нього в «Дім Воке». Проте, зрозумівши після цих візитів причину його байдужості до її особи, вона дозволила собі на початку другого року називати його «старим котом». А коли її пожилець дійшов до дев´ятисот франків, вона, побачивши, як виходить одна з тих дам, досить зухвало спитала, на що він хоче перетворити її дім. Старий Горіо відповів, що ця дама — старша його дочка.

— То їх у вас, мабуть, десятків три, таких дочок! — уїдливо зауважила пані Воке.

— Тільки дві,— відповів пансіонер з лагідністю зубожілої людини, яку злидні навчили коритись.

На кінець третього року старий Горіо ще зменшив свої витрати, перебрався на четвертий поверх і перейшов на пансіон за сорок п´ять франків на місяць. Він не нюхав тютюну, обходився без перукаря і перестав пудрити волосся. Коли старий Горіо вперше з´явився без пудри, хазяйка скрикнула від подиву, побачивши колір його волосся; воно було брудно- сіре з зеленуватим відтінком. Його обличчя, що день у день сумнішало від таємної журби, тепер здавалося найнещаснішим з усіх, що їх можна було добачити за обіднім столом. Отже, не було вже ніякого сумніву, що старий Горіо — розпусник, і тільки завдяки старанням лікаря він зберіг зір, не зазнавши шкідливого впливу ліків, потрібних при його хворобах; а огидний колір його волосся був наслідком надмірних утіх і тих ліків, які він уживав, щоб їх продовжити. Моральний і фізичний стан старого давав поживу всім цим побрехенькам. [...]

На четвертий рік перебування в пансіоні на вулиці Нев-Сент-Женев´єв його не можна було впізнати. Добрий шістдесятидвохлітній вермішель- ник, якому можна було дати не більше сорока років, високий, повний, веселий буржуа, життєрадісна постать якого радувала прохожих,— перетворився на сімдесятилітнього дідугана, тупого, тремтячого, блідого. Його колись жваві сині очі набули тьмяного сірого відтінку, вицвіли і вже не сльозилися; здавалося, що з червоної крайки їх сочиться кров. Він викликав огиду в одних і жаль у других. [...]

Молоді студенти-медики, помітивши обвислу нижню губу, заходилися виміряти йому лицевий кут, довго шарпали його і згодом оголосили кретином.

Якось увечері, після обіду, пані Воке, глузуючи з його батьківства, сказала:

— Що ж це ваші дочки вас не провідують? Старий Горіо здригнувся так, немов хазяйка штрикнула його розпеченим залізом.

— Вони іноді приходять,— хвилюючись відповів він.

— Ха-ха! Ви ще з ними зустрічаєтесь іноді? — скрикнули студенти.— Браво, батьку Горіо!

Але старий уже не чув глузувань, викликаних його відповіддю; він знову поринув у задумливість, ту, яку поверхові спостерігачі вважали за старечу отупілість. Якби вони добре знали Горіо, їх, мабуть, дуже зацікавила б загадка його фізичного й морального стану. Було б зовсім не важко дізнатися, чи справді у Горіо була колись фабрика вермішелі і, який він мав капітал, але всі ці старі люди, що могли цікавитись ним, ніколи не виходили за межі кварталу й жили в пансіоні, мов устриці на скелі. Що ж до інших, то вони, тільки-но вийшовши з вулиці Нев-Сент-Жене-в´єв, У метушні паризького життя забували бідолашного старого, з якого глузували. В уяві цих обмежених людей, так само як і в уяві безтурбот- них юнаків, похмурі злидні батька Горіо та його приголомшений вигляд були несполучні з будь-якими статками і забезпеченим становищем у світі. Щодо дівчат, яких він називав дочками, то всі приставали на думку пані Воке; вона казала з суворою логікою старих жінок, які точать плітки цілими вечорами:

— Коли б у батька Горіо були такі багаті дочки, як ці дами, що його відвідують, то він не жив би в моєму домі на четвертому поверсі за сорок п´ять франків на місяць і не вдягався б, як жебрак.

Ніщо не могло спростувати цих висновків. Отож наприкінці листопада 1819 року, коли вибухнула ця драма, в пансіоні склалася цілком певна думка про бідолашного старого: ніколи в нього не було ні дочок, ні дружини; через надуживання втіхами він зробився слимаком, людиноподібним молюском з класу «кашкетоносів», як казав один службовець Природничого музею, що приходив сюди обідати. [...]

Ежен де Растіньяк повернувся з дому до Парижа в настрої, який, мабуть, знають обдаровані юнаки або ті, що в скрутному становищі на деякий час набувають рис видатної людини. В перший рік перебування в Парижі, коли ще можна було навчатися, не дуже переобтяжуючи себе роботою, Ежен втішався показними принадами столиці. Студентові завжди не вистачає часу, щоб ознайомитися з репертуаром усіх театрів, вивчити ходи й виходи паризького лабіринту, освоїтись із звичаями і мовою, звикнути до своєрідних розваг столиці, оббігати пристойні та злачні місця, послухати цікаві лекції, оглянути скарби музеїв. Студент спочатку захоплюється дурницями, які здаються йому чимось грандіозним. У нього є «велика людина» — професор з Колеж де Франс10, який одержує відповідну платню саме за те, щоб бути на рівні своєї аудиторії. Студент затягує галстук і хизується перед жінками, що сидять в перших рядах галереї в Комічній опері. Поступово він освоюється, пізнає життя, мужніє, його кругозір ширшає, і зрештою молодик починає розбиратися в нашаруваннях людських верств, з яких складається суспільство. Спочатку він тільки милується з карет, що сонячного дня їдуть валкою по Єлісейських полях, а згодом починає заздрити їхнім власникам.

Ежен, сам того не усвідомлюючи, вже пройшов курс цього навчання, коли поїхав додому на канікули з дипломом бакалавра літератури та права. Всі його дитячі ілюзії, всі провінційні погляди зникли. Його уявлення стали інші, а честолюбство безмежно більше, і, перебуваючи в рідному домі, в своїй сім´ї, він уже на все дивився іншими очима. Його батько й мати, два брати, дві сестри й тітка, що жила на пенсію, мешкали в невеличкому родовому маєтку Растіньяків. Маєток давав близько трьох тисяч франків на рік. Але прибуток цей був непевний, як буває взагалі у виноградарських господарствах. І все ж треба було якось добувати з нього щороку тисячу двісті франків для Ежена. Він бачив злидні, що їх великодушно ховали від нього; юнак мимоволі порівнював своїх сестер, які в дитинстві здавалися йому такими гарними, з парижанками, що тепер втілювали його мрію про красу; він усвідомлював незабезпечене майбутнє численної сім´ї, що покладала на нього всі надії; помічав дріб´язкову ощадливість, з якою тут зберігали під замком кожну крихту; пив вино, виготовлене для вжитку родини з виноградних жмихів; словом, безліч усяких дрібниць, про які тут не варто й згадувати, подесятерили його бажання висунутися в житті, збудили в ньому жадобу успіху. Як це властиво великодушним людям, йому хотілося досягнути всього самому. Але в нього була натура справжнього південця; здійснюючи свої наміри, він завжди вагався, як вагаються юнаки, опинившись у чистому морі, не знаючи, куди спрямувати свої зусилля, під яким кутом тримати вітрила. Якщо спочатку Ежен хотів безоглядно поринути в працю, то потім вирішив здобути потрібні зв´язки; він помітив, який великий вплив на громадське життя мають жінки, і надумав податись у вищий світ, щоб там завоювати собі покровительок: хіба їх бракуватиме палкому й дотепному юнакові, обдарованому ще й елегантністю та тією своєрідною нервовою вродою, яка завжди приваблює жінок? У такі думки поринав він, блукаючи в полі, де колись весело гуляв із своїми сестрами, які тепер помітили в ньому велику зміну. Його тітка, пані де Марсільяк, яка бувала колись при дворі, мала в Парижі знайомства серед вищої аристократії. Честолюбному юнакові раптом спало на думку, що в тих спогадах, якими так часто тішила його тітка, є запорука багатьох перемог у світі і що вони важать не менше ніж його заняття в Юридичній школі; він почав розпитувати тітку про родинні зв´язки, які ще можна поновити. Потрусивши віти генеалогічного дерева, стара дама дійшла висновку, що з усіх осіб, які могли стати в пригоді її племінникові і які належать до егоїстичної породи багатих родичів, найменш неприступною буде віконтеса де Босеан. Вона написала цій молодій жінці листа в старовинному стилі і сказала, передаючи його Еженові, що, коли він матиме в неї успіх, то віконтеса допоможе йому знайти інших родичів. Повернувшись у Париж, Растіньяк через кілька днів послав тітчиного листа пані де Босеан. У відповідь віконтеса запросила його на бал, що мав відбутися на другий день.

Таке було загальне становище в пансіоні на кінець листопада 1819 року. Ежен повернувся з балу в пані де Босеан о другій годині ночі. Щоб надолужити прогаяний час, він, ще танцюючи, мужньо пообіцяв сам собі працювати до ранку. Чари і розкіш світу сповнювали його оманливою енергією, і Ежен збирався уперше провести безсонну ніч серед тиші цього кварталу. Того дня він не обідав у пані Воке. Отже, пансіонери могли думати, що він повернеться з балу тільки на світанку, як уже кілька разів повертався після свят уПрадо чи після балів в Одеоні11, забруднивши шовкові панчохи і покрививши бальні черевики. Перше ніж замикати ворота, Крістоф одчинив їх і визирнув на вулицю. Якраз у цю мить підійшов Растіньяк; в супроводі Крістофа, який дуже грюкав, він непомітно піднявся сходами в свою кімнату; потім роздягся, взув капці, надів старенький редингот, розпалив торф у грубці і хутенько приготувався працювати; тупаючи своїми грубими черевиками, Крістоф заглушив усі ці дії юнака.

Перше ніж поринути у свої юридичні книги, Ежен на кілька хвилин замислився. Він щойно познайомився з віконтесою де Босеан — одною з королев паризького вищого світу, чий дім уславився, як найприємніший у Сен-Жерменському передмісті12. Та й через своє ім´я і багатство віконтеса належала до верхівки аристократії. Бідного студента, дякуючи тітці де Марсільяк, добре прийняли в цьому домі; він і сам ще не оцінив усієї ваги тієї ласки. Бути прийнятим у цих сяючих золотом салонах — це однаково, що одержати грамоту на вище дворянство. З´являючись у цьому найдобірнішому товаристві, він діставав право бувати скрізь. Засліплений блискучими зборами, ледь обмінявшись кількома словами з віконтесою, Ежен серед паризьких богинь, що товпились на рауті, спинив свою увагу на одній з тих жінок, у яких з першого погляду закохуються юнаки. Графиня Анастазі де Ресто, висока і ставна, уславилася в Парижі своєю прекрасною фігурою. Уявіть собі великі чорні очі, чарівні руки, ніжки гарної форми, рухи, сповнені вогню,— жінку, яку маркіз де Рон- кероль порівнював з чистокровною лошицею. Нервовість їй не шкодила; її форми були повні й округлі, але не надмірно; «чистокровна лошиця», «породиста жінка» — такі вислови вже замінили собою «небесних ангелів», «оссіанівські обличчя»13 — всю стародавню любовну міфологію, відкинуту дендізмом. Але для Растіньяка пані Анастазі де Ресто була просто жаданою жінкою. Він добився того, що серед кавалерів, записаних на її віялі, забезпечив собі два танці і під час першої кадрилі умудрився сказати їй кілька слів.

— Де я зможу вас бачити? — спитав він раптом з тією палкістю, що так подобається жінкам.

— Де? В Булонському лісі, в Італійській опері, у мене дома — скрізь,— відповіла вона.

І сміливий південець поспішив зблизитися з чарівною графинею так, як може зблизитися юнак з жінкою під час кадрилі й вальса. Він назвався кузеном пані де Босеан, і ця жінка, що здавалася йому вельможною дамою, запросила його до себе і назвала свої дні прийому. На прощання вона так усміхнулась до нього, що Ежен вирішив неодмінно відвідати її. [...]

На другий день Растіньяк одягся дуже елегантно і годині о третій пішов до графині де Ресто; по дорозі він поринув у ті безрозсудно-легко- важні сподівання, які так прикрашають і хвилюють життя юнаків: вони тоді не зважають ні на перешкоди, ні на небезпеки, їм скрізь ввижається успіх; вони поетизують своє існування лише грою власної уяви, а коли їхні плани, побудовані тільки на нестримних бажаннях, зазнають краху, вони страждають і почувають себе нещасними. Якби вони не були такі наївні й боязкі, суспільне життя було б неможливе. Ежен ішов дуже обережно, щоб не забруднитися і, йдучи, думав про те, що саме скаже графині де Ресто, добирав слова, вигадував репліки уявлюваної розмови, готував дотепні вислови, фрази в дусі Талейрана, уявляв собі обставини, що сприятимуть його освідченню, на якому він ґрунтував своє майбутнє. Тим часом бідолашний студент ступив у калюжу і був змушений зайти в «Пале-Рояль» почистити чоботи й штани.

«Коли б я був багатий,— думав він, розмінюючи тридцять су, які взяв «на крайній випадок»,— я б їхав у кареті і міг би вільно віддатися думкам».

Нарешті він прийшов на вулицю Ельдер і спитав графиню де Ресто. З холодною люттю людини, певної майбутніх перемог, він зустрів зневажливі погляди челяді, яка бачила, що він пішки йшов двором, і не чула торохтіння карети біля воріт. Ці погляди були для нього тим болючіші, що він відчув свою мізерність ще в дворі, де бив копитами гарний кінь у розкішній збруї, запряжений в один з тих кокетливих кабріолетів, які свідчать про пишне й марнотратне життя, про звичку користатися всіма паризькими втіхами. Він сам собі зіпсував настрій. Відчинені в його мозку шухляди, де він гадав знайти стільки дотепів, позасувались, і він подурнішав. Чекаючи відповіді графині, коли лакей пішов оповістити про його прихід, Ежен став перед вікном передпокою, сперся ліктем на засувку і машинально дивився на подвір´я. Час, здавалося, тягнувся занадто повільно, і Ежен уже пішов би, якби не ота південна впертість, що, прямуючи навпростець, творить чудеса.

— Добродію,— звернувся до нього камердинер,— пані в своєму будуарі і дуже зайнята. Вона мені не відповіла, проте, якщо бажаєте, можете пройти до вітальні, там уже є гість.

Дивуючись страшній могутності челяді, яка може одним словом обвинуватити і засудити своїх панів, Растіньяк сміливо відчинив двері, якими вийшов камердинер, очевидно намагаючись довести нахабним слугам, що він обізнаний з домом, і влетів у кімнату, де зберігалися лампи, стояли буфети, прилад для нагрівання купальних простинь; двері з цієї кімнати вели в темний коридор і на потайні сходи. Почувши заглушений сміх з передпокою, Ежен остаточно розгубився.

— Пане, до вітальні сюди,— сказав лакей з підкресленню повагою, яка здається гіршою за глум.

Ежен так поквапливо повернувся, що спіткнувся об ванну, але, на щастя, встиг притримати капелюх, який мало не впав у воду. В цю хвилину в глибині довгого коридора, освітленого маленькою лампою, відчинилися двері, і Растіньяк раптом почув голоси графині де Ресто й старого Горіо, а потім звук поцілунку. Ежен вернувся до їдальні, пройшов через неї слідом за лакеєм і, опинившись у першій залі, став біля вікна — звідси було видно двір. Він хотів упевнитися, що це справді був старий Горіо. Серце в нього калаталося, він пригадував жахливі підозріння, які висловлював Вотрен. Лакей ждав його біля дверей вітальні, коли раптом звідти вийшов елегантний юнак і нетерпляче сказав:

— Я йду, Морісе. Скажіть графині, що я чекав на неї більше ніж півгодини.

Цей нахаба, що, мабуть, мав тут особливі привілеї, заспівав якусь італійську арію, підійшов до вікна, біля якого стояв Ежен, певно, щоб подивитись на студента, а заразом і глянути на вулицю.

— Може, граф буде ласкавий зачекати ще хвилинку? Пані скінчила свої справи,— сказав Моріс, повертаючись у передпокій.

В цю хвилину старий Горіо, вийшовши з чорного ходу, з´явився на подвір´ї біля воріт. Старий витяг зонтик і хотів його розкрити, не помітивши, що ворота відчинилися, пропускаючи тильбюрі, яким правив молодий чоловік з орденом на грудях. Горіо ледве встиг одскочити, щоб його не задавили. Кінь злякався зонтика, звернув і кинувся до ґанку. Молодий чоловік розгнівано повернув голову, глянув на старого Горіо і, перш ніж той вийшов, вклонився йому; цей поклін виражав вимушену повагу, з якою люди ставляться до лихваря, що буває потрібен, або вимушену пошану до людини з заплямованою репутацією, якої потім соромляться. Старий Горіо відповів легким дружнім поклоном, сповненим добродушності. Все це відбулося з блискавичною швидкістю. Захопившись спостереженням, Ежен не помітив, що він у вітальні не сам, і раптом почув голос графині.

— Ах, Максиме, ви вже йдете? — сказала вона тоном докору й легкої образи.

Графиня не звернула уваги на тильбюрі. Растіньяк круто обернувся і побачив графиню: вона була в кокетливому білому кашеміровому пеньюарі з рожевими бантами, недбало зачесана, як усі паризькі дами вранці од неї пахло парфумами — мабуть, графиня щойно прийняла ванну. В її красі відчувалася солодка знемога; очі її були вогкі. Погляд юнака бачить усе: його душа вбирає в себе сяйво жінки, як рослина вдихає з повітря потрібні для життя речовини. Тому Ежен відчув ніжну свіжість рук цієї жінки, не торкаючись їх. Він бачив крізь кашемір рожевий відтінок грудей, прикритих пеньюаром, що часом трошки розкривався. Графині не потрібен був корсет, її гнучку талію охоплював тільки поясок; шия її манила до кохання, а ніжки, взуті в туфельки, чарували. Тільки тоді, коли Максим взяв її за руку, щоб поцілувати, Ежен помітив його, а графиня побачила Ежена.

— А, це ви, пане де Растіньяк? Дуже рада вас бачити,— сказала вона таким тоном, який легко зрозуміє дотепна людина.

Максим дивився то на Ежена, то на графиню досить виразно, щоб змусити непроханого гостя відкланятися. «Сподіваюсь, люба моя, що ти виставиш цього нахабу за двері!» — саме таку фразу можна було прочитати в поглядах зухвалого й пихатого юнака, якого графиня Анастазі назвала Максимом і в обличчя якого вдивлялася з тією покорою, що без відома жінки зраджує всі її таємниці.

Растіньяк відчув палку зненависть до цього юнака. Дивлячись на біляве, гарне, красиво завите волосся Максима, він зрозумів, яка жахлива була його власна зачіска. Чоботи Максима були тонкі й чисті, а його взуття, хоч він і ступав обережно, вкрилося легким нальотом бруду. Нарешті, на Максимі був редингот, що граціозно облягав його стан, надаючи йому схожості з красивою жінкою, а Ежен о пів на третю дня був у чорному фраці. Розумний провінціал з Шаранти14 відчув, якої переваги костюм надає цьому денді, стрункому й високому, з ясними очима й блідим обличчям, одному з тих мужчин, що здатні обібрати й сироту.

Не чекаючи відповіді Ежена, графиня де Ресто пурхнула в другу вітальню так, що поли її пеньюара розвівались і згорталися, наче крила метелика. Максим пішов за нею. Ежен, пойнятий люттю, теж подався за Максимом і графинею... Отже, всі троє опинилися біля каміна серед великої вітальні. Студент чудово розумів, що він заважає цьому ненависному Максимові, проте навіть рискуючи не сподобатися графині де Ресто, він вирішив досадити денді. Раптом, пригадавши, що бачив цього юнака на балу в пані де Босеан, він зрозумів, ким був Максим для пані де Ресто, і сказав собі з тією юнацькою відважністю, яка призводить або до великих дурниць, або до великого успіху: «Це мій суперник, і я повинен перемогти його». Необачний юнак! Він не знав, що граф Максим де Трай, давши себе навмисно образити, звичайно стріляв перший і вбивав противника. Ежен був вправний стрілець, але ще не збивав у тирі двадцяти ляльок з двадцяти двох.

Молодий граф сів у крісло біля каміна, взяв щипці й почав з такою люттю й досадою ворушити вугілля, що гарне обличчя Анастазі одразу засмутилось. Молода жінка обернулася до Ежена і кинула на нього холодний запитливий погляд, немов питала: «Чому ж ви не йдете?» На це всяка вихована людина зуміла б сказати одну з тих фраз, які слід було б назвати прощальними.

Ежен сказав з приємним виразом:

— Пані, я поспішив до вас, щоб...-— Він запнувся. Відчинилися двері, і раптом з´явився той самий пан, що приїхав у тильбюрі; він був без капелюха. Не вклонився графині, заклопотано глянув на Ежена, подав руку Максимові, сказавши «добридень» приятельським тоном, що особливо вразило Ежена. Провінційні юнаки не знають усіх чарів життя трикутником.

— Граф де Ресто,— сказала Анастазі студентові, вказуючи на свого чоловіка. Ежен низько вклонився.

— Пан де Растіньяк,— вела вона далі, рекомендуючи Ежена графові,— родич віконтеси де Босеан через Марсільяків; я мала приємність зустрітися з ним на останньому балу в неї.

«Родич віконтеси де Босеан через Марсільяків!» — ці слова графиня вимовила дещо піднесено, з тими гордощами, які відчуває хазяйка дому, бажаючи довести, що в неї буває тільки обране товариство, і вони справили магічне враження; обличчя графа втратило церемонно-байдужий вираз, і він уклонився студентові.

— Дуже радий з вами познайомитися,— сказав він. Навіть граф Максим де Трай подивився на Ежена стурбовано і враз втратив свій бундючний вигляд. Цей помах чарівної палички, викликаний могутньою силою гучного імені, знов розкрив усі шухлядки в мізку південця, і дотепність повернулась до нього. Наче яскравий промінь раптом освітив йому атмосферу вищого паризького товариства, ще окутаного для нього туманом. «Дім Воке», старий Горіо,— як далеко від них були його думки!

— Я гадав, що рід Марсільяків згас,— мовив граф де Ресто Еженові.

— Так, пане,— відповів Ежен,— брат мого діда, шевальє де Растіньяк, одружився з останньою спадкоємицею сім´ї де Марсільяк. У нього була тільки одна дочка, що вийшла заміж за маршала де Кларембо, діда пані де Босеан по матері. Ми утворюємо молодшу лінію, біднішу; тим більш знедолену, що брат мого діда, віце-адмірал, втратив увесь свій статок на королівській службі. Революційний уряд не визнав наших претензій при ліквідації Індійської компанії15.

— Чи не командував брат вашого діда «Месником» до 1789 року?

— Саме так.

— Тоді він, мабуть, знав мого діда, що командував «Варвіком».

Максим легенько знизав плечима, дивлячись на графиню де Ресто, наче кажучи* «Якщо вони почнуть розмовляти про флот — усе пропало». Анастазі зрозуміла погляд графа де Трай. З дивною винахідливістю, властивою жінкам, вона мовила, усміхнувшись:

— Ходімо, Максиме, у мене є до вас одне прохання. Панове, ми лишаємо вас плавати разом на «Варвіку» і на «Меснику».

Вона підвелась, зробила Максимові жартівливо-змовницький знак, і вони вийшли в будуар. Тільки-но морганатична пара16 (вдалий німецький вислів, що не має еквівалентного у французькій мові) дійшла до дверей, граф перервав свою розмову з Еженом.

— Анастазі! Не йдіть, люба! — гукнув він невдоволено,— Ви ж знаєте, що...

— Зараз! зараз! — відповіла вона, перериваючи його. — Мені треба дати Максимові одне доручення.

Графиня швидко повернулась. Як і всі жінки, змушені вивчати вдачу своїх чоловіків, щоб поводитися по-своєму, і які чудово знають, до якої межі можна йти, не втрачаючи дорогоцінного довір´я, й тому ніколи не перечать чоловікам у дрібницях життя. Графиня зрозуміла з інтонації голосу графа, що лишатись у будуарі не зовсім безпечно. Причиною всіх цих перешкод був Ежен. Тому графиня, і обличчям своїм, і жестом виражаючи досаду, вказала Максимові на студента. Граф де Трай досить уїдливо звернувся до графа де Ресто, його дружини і Ежена:

— Я бачу, у вас справи,— не хочу вам заважати. До побачення.— І він поквапливо пішов.

— Та лишайтесь, Максиме! — гукнув граф.

— Приходьте обідати,— сказала графиня і, лишивши ще раз графа з Еженом, пішла за Максимом у першу вітальню, де вони були досить довго, сподіваючись, що пан де Ресто за цей час випровадить Ежена.

Растіньяк чув, як вони то сміялися, то говорили, то змовкали, але хитрий студент продовжував розмову з графом, лестив йому і втягав його в суперечку, щоб дочекатися графині й дізнатись про її стосунки з старим Горіо. Ця жінка, безумовно, закохана в Максима, жінка, що верховодила над своїм чоловіком і була якось зв´язана з старим вермішельним фабрикантом,— видавалася йому втіленням таємниці. Він хотів розгадати цю таємницю, щоб тримати в руках блискучу парижанку.

— Анастазі! — граф знову гукнув дружину.

— Ну, мій бідний Максиме,— сказала вона юнакові,— треба скоритися! До вечора...

— Сподіваюся, Назі,— шепнув він їй на вухо,— що ви накажете більше не приймати цього молодика, в якого очі загорялися, наче жарини, коли ваш пеньюар розкривався. Він освідчиться вам у коханні, скомпрометує вас, і мені доведеться його вбити.

— Ви збожеволіли, Максиме,— сказала вона.— Ці студентики, навпаки,— чудові громовідводи! Я, звісно, постараюся, щоб граф запідозрив його.

Максим зареготав і пішов; графиня провела його, потім підступила до вікна, стежачи, як він сідає в екіпаж, пускає коня і змахує батогом. Вона вернулася тільки після того, як за ним зачинилися ворота.

— Уяви собі, люба! — скрикнув граф, коли вона ввійшла,— маєток, де живе сім´я пана де Растіньяка, лежить недалеко від Вертейя, на Ша- ранте. Брат його діда і мій дід були знайомі.

— Дуже рада, що у нас є спільні знайомі,— неуважно відповіла графиня.

— І більше, ніж ви думаєте,— тихо мовив Ежен.

— Тобто? — жваво поцікавилась графиня.

— Я тільки-но бачив,— вів далі студент,— як з вашого дому вийшов чоловік, з яким ми сусіди по пансіону,— старий Горіо.

При цьому імені та ще й з приставкою «старий», граф, що перевертав у каміні вугілля, кинув щипці в огонь, наче обпік собі руки, і підвівся.

— Добродію, ви могли б сказати: пан Горіо! — скрикнув він.

Графиня спочатку зблідла, побачивши обурення чоловіка, потім почервоніла і була збентежена. Вона відповіла удавано невимушено, силкуючись надати словам природності:

— Важко назвати людину, яку б ми так любили... [...]

Ежен низько вклонився подружжю і вийшов у супроводі графа де Ресто, який провів його, незважаючи на протести, аж до передпокою.

— Коли б не з´явився цей пан,— сказав граф Морісові,— ні пані, ні мене нема дома.

Вийшовши на ґанок, Ежен помітив, що йде дощ.

«Ну,— подумав він,— я щойно вчинив якусь дурницю, хоч і не знаю ні причин її, ні наслідків, а до всього цього я ще зіпсую фрак і капелюх.

Сидів би краще в куточку і зубрив свою юриспруденцію, думаючи тільки про те, щоб дістати посаду старанного судді. Чи можу я бувати в світі, коли для того, щоб пристойно там маневрувати, потрібні кабріолети, блискучі чоботи, всякі дрібнички, золоті ланцюжки, вранці — білі замшеві рукавички по шість франків пара, а ввечері неодмінно жовті. Ех ти, старий хитрюга, батьку Горіо!»

Коли Ежен вийшов на вулицю, кучер якоїсь карети, що, мабуть, одвіз молодих і хотів тільки підробити потай од свого хазяїна, кивнув йому, побачивши, що той у фраку, в білому жилеті, жовтих рукавичках і блискучих чоботях, але без зонтика. [...]

— До віконта де Босеан, на вулиці...

— Гренель,— перервав його візник, кивнувши головою.— Бачите, є ще палац графа й маркіза де Босеан на вулиці Сен-Домінік,— додав він, піднімаючи підніжку.

— Знаю,— сухо відповів Ежен.

«Сьогодні з мене, здається, всі глузують»,— подумав він, кидаючи капелюх на переднє сидіння.— Ця прогулянка дорого мені коштуватиме. Та принаймні я зроблю візит своїй так званій кузині справді по-аристо- кратичному. Старий негідник Горіо коштує мені вже щонайменше десять франків. Слово честі — розкажу пані де Босеан про свою пригоду, може, вона посміється. Вона, певно, знає таємницю злочинного зв´язку цього старого безхвостого щура з красунею де Ресто. [...] На Шосе д´Антен, у дворі пані де Ресто стояв елегантний кабріолет молодика двадцяти шести років; тут у Сен-Жерменському передмісті біля ґанку чекав розкішний екіпаж вельможі, екіпаж ціною щонайменше тридцять тисяч франків.

«Хто ж це? — подумав Ежен, трохи пізно зрозумівши, що в Парижі, мабуть, дуже мало ніким не зайнятих жінок, і що завоювання серця одної з цих королев мало коштувати не тільки крові.— Хай йому чорт! Мабуть, і в моєї кузини є свій Максим!»

Серце йому завмирало, коли він зійшов на £анок. Перед ним відчинилися скляні двері, і Ежен побачив лакеїв, серйозних мов осли, яких чистять скребницею. Бал, на якому він був, відбувався у великих приймальних покоях на першому поверсі палацу Босеан. Не мавши часу перед балом відвідати кузину, Ежен ще не бачив власних покоїв віконтеси де Босеан; отже, він мав уперше побачити чудеса її особистого смаку, в якому виявляється душа і вдача знатної дами. Ці спостереження були тим цікавіші, що салон пані де Ресто давав Еженові матеріал для порівняння. Віконтеса приймала о пів на п´яту. На п´ять хвилин раніше вона не прийняла б свого кузена. Ежена, який нічого не тямив в етикеті паризького світу, широкими білими сходами з золотими поруччями, з червоним килимом і з безліччю квітів провели до покоїв пані де Босеан, чиєї усної біографії,— одної з тих мінливих історій, про які розповідають щовечора на вухо в усіх салонах Парижа,— він зовсім не знав.

Віконтеса вже четвертий рік мала зв´язок з одним з найзнатніших і най- багатших португальських вельмож, маркізом д´Ахуда-Пінто. Це було справжнє кохання, таке принадне для обох закоханих, що вони не могли терпіти когось третього. До того ж віконт де Босеан сам подав приклад публіці, шануючи волею чи неволею цей морганатичний зв´язок. Усі, хто в перший час цього кохання приїздив до віконтеси о другій годині, зустрічали там маркіза д´Ахуда-Пінто. Пані де Босеан, не маючи змоги замкнути перед ними двері, бо це було б непристойно, приймала гостей і так байдуже і так уважно розглядала стелю, що всі відчували, як вони їй заважають. Коли в Парижі стало відомо, що приходити до пані де Босеан між другою і четвертою не варто, вона опинилась у цілковитій самотності. В оперу віконтеса виїздила в супроводі пана де Босеана і маркіза д´Ахуда-Пінто, але, бувши світською людиною, пан де Босеан, провівши їх у ложу, лишав свою жінку з португальцем. Тепер пан д´Ахуда хотів одружитися з мадемуазель де Рошфід. З усього світського товариства тільки пані де Босеан нічого не знала про це одруження. Деякі її подруги натякали їй на це, але вона сміялася, вбачаючи в цьому заздрісне бажання потьмарити її щастя. Тим часом про заручини незабаром мали оповістити. Красень португалець приїхав у цей день, щоб повідомити віконтесу про свій шлюб; але він не наважувався ні словом натякнути на свою зраду. [...]

— До побачення! — сказав португалець, поспішаючи до дверей, коли Ежен увійшов до маленької, в сірих і рожевих тонах вітальні, де розкоші здавалися тільки витонченістю.

— Але тільки до вечора? — спитала пані де Босеан, повернувши голову і не відриваючи очей від маркіза.— Хіба ви не поїдете з нами до Буфонів?

— Сьогодні не можу! — відповів він, беручись за ручку дверей.

Пані де Босеан підвелась і окликнула його, не звертаючи аніякісінької уваги на Ежена, що стояв, засліплений блиском дивовижних розкошів і готовий був повірити в реальність арабських казок, не знаючи, куди і подітись у присутності цієї жінки, що не помічала його.

Віконтеса підняла вказівний палець правої руки і граціозним жестом показала маркізові на місце коло себе. В цьому жесті було стільки деспотизму, палкої пристрасті, що маркіз опустив руку і повернувся. Ежен глянув на нього не без заздрощів.

«Ось,— подумав він,— власник карети. Виходить, треба мати баских коней, лівреї і золоті ріки, щоб заслужити увагу парижанки».

Демон розкошів стиснув йому серце, гарячка наживи охопила його, від жадоби золота пересохло в горлі. Він мав сто тридцять франків на три місяці. Його батько, мати, брати, сестри і тітка всі разом не витрачали і двохсот франків на місяць. Швидко порівнявши теперішнє становище з тією метою, якої хотів досягти, він остаточно розгубився.

— Чому ж це,— сказала графиня, всміхаючись,— ви не можете їхати до театру?

— Справи! Я обідаю в англійського посла.

— Приїдете після обіду.

Коли людина обманює, вона неминуче змушена брехати далі й далі. Маркіз д´Ахуда відповів, усміхаючись :

— Ви цього вимагаєте?

— Так!

— Оце я й хотів почути,— відповів він, кинувши на неї такий зворушливий погляд, що заспокоїв би всяку іншу жінку. Він поцілував віконтесу в руку і вийшов.

Ежен пригладив рукою волосся і вже зігнувся, ладен вклонитися, бо думав, що пані де Босеан звернеться тепер до нього; але вона раптом скочила, кинулась на галерею, підбігла до вікна і почала стежити за паном д´Ахуда, поки він сідав у карету. Настороживши слух, вона почула, як гайдук переказав кучерові:

— До пана де Рошфіда.

Ці слова і поспішність, з якою д´Ахуда сідав у карету наче громом вразили жінку, що знову пройнялася страшними підозрами. Вищий світ не знає жахливіших катастроф. Віконтеса пішла в спальню, сіла за стіл, узяла гарненький аркушик паперу і написала:

«Коли ви обідаєте в Рошфідів, а не в англійському посольстві, то повинні зі мною порозумітися. Чекаю».

Поправивши кілька літер, викривлених її тремтячою рукою, вона поставила в кінці записки «К», що означало «Клара Бургундська», і подзвонила.

— Жак,— сказала камердинерові, що негайноз´явився,— о пів на восьму підіть до пана де Рошфіда і спитайте маркіза д´Ахуда. Якщо маркіз там, передайте йому цю записку; відповіді не треба. Коли ж його там не буде, ви повернетесь і віддасте лист мені.

— Ваша вельможність, на вас чекають у вітальні.

— Ах, правда! — сказала жінка, відчиняючи двері. Ежен уже почував себе дуже прикро, коли, нарешті, почув слова віконтеси, сказані так схвильовано, що в нього стиснулося серце:

— Пробачте, мені треба було написати кілька слів, але тепер я до ваших послуг.

Вона не знала, що каже, бо думала про інше:

«Він хоче одружитися з мадемуазель де Рошфід. Але хіба він вільний? Сьогодні ж увечері шлюб буде розірвано, або я... Так! Завтра вже про це не може бути й мови».

— Кузино...— почав було Ежен.

— Що?! — спитала віконтеса, так гордовито глянувши на студента, що той похолов.

Ежен зрозумів це «що». За останні три години він багато чого навчився і став обережний.

— Пані,— знову почав Ежен, почервонівши. Він завагався, але вів далі: — Даруйте, прошу вас; мені так бракує протекції, що краплинка вашого родичівства, далебі, не зашкодила б.

Пані де Босеан усміхнулась, але сумно, вона вже відчувала загрозу нещастя, що насувалося на неї.

— Коли б ви знали, в якому становищі моя сім´я,— говорив Ежен,— то охоче зіграли б роль одної з тих казкових фей, яким подобається усувати перешкоди на шляху своїх хрещеників.

— Ну, гаразд, кузене,— сказала вона, сміючись,— чим же я можу вам допомогти?

— Я й сам не знаю. Мати вас хоч дуже далеким родичем — це вже щастя. Ви збентежили мене, я вже забув, що хотів сказати. Ви єдина людина, яку я знаю в Парижі. Ах, я хотів просити вашої поради, просити прийняти мене, як бідолашного хлопчака, що прагне схопитися за вашу спідницю і готовий умерти заради вас.

— А ви могли б убити кого-небудь заради мене?

— Навіть двох.

— Дитина! Так, ви дитина,— сказала вона, стримуючи сльози.— Ви, певно, могли б щиро кохати!

— О так! — вигукнув Ежен, кивнувши головою. Студент дуже зацікавив віконтесу своєю гордовитою відповіддю. Південцеві вперше всміхнувся успіх. Між блакитним будуаром пані де Ресто і рожевою вітальнею пані де Босеан він пройшов повний курс того «паризького права», про яке не кажуть, хоч воно й становить собою вищу громадську юриспруденцію і, добре вивчене й застосоване, відкриває шлях до всього.

— Ах, пригадав! — сказав Ежен.— Я познайомився у вас на балу з пані де Ресто. І сьогодні вранці був у неї.

— Ви, певно, дуже їй заважали,— всміхаючись, мовила пані де Босеан.

— Так, я настільки недосвідчений, що озброю проти себе весь світ, якщо ви відмовитесь мені допомогти. В Парижі, мабуть, дуже важко зустріти гарну, молоду, багату, елегантну жінку, яка була б не зайнята, а мені потрібна така, в якої я міг би навчитись того, чого ви, жінки, так чудово вмієте навчати: життя. Я, здається, скрізь попадатиму на якого- небудь пана де Трай. Отож я й прийшов до вас просити, аби ви дали мені ключ до одної загадки і сказали, в чому саме полягала дурниця, яку я щойно вчинив. Я заговорив про одного старого...

— Герцогиня де Ланже,— доповів Жак, перериваючи студента, що не стримав жесту досади.

— Якщо ви хочете мати успіх,— тихенько сказала йому віконтеса,— не будьте насамперед таким нестриманим.— А! Добрий день, люба,— голосно привіталася вона, підводячись і йдучи назустріч герцогині; віконтеса потиснула їй руки так щиро і ласкаво, наче то була її сестра; герцогиня відповіла їй з найсердечнішою ніжністю.

«Ось дві щирі подруги,— подумав Растіньяк,— тепер у мене будуть дві покровительки; у цих дам, очевидно, однакові смаки, і ця друга, напевне, теж допоможе мені».

— Якому щасливому випадкові я повинна дякувати, що бачу тебе, люба Антуанетто? — спитала пані де Босеан.

— Я побачила, що пан д´Ахуда-Пінто входить до Рошфідів, і подумала, що ви, певно, самі.

Пані де Босеан не закусила губу, не почервоніла, погляд її не змінився; її лоб немов прояснився в той час, коли герцогиня промовляла ці фатальні слова.

— Якби я знала, що ви зайняті...— додала герцогиня, повертаючись до Ежена.

— Це мій кузен, пан Ежен де Растіньяк,— сказала віконтеса. [...]

Герцогиня глянула на Ежена тим зневажливим поглядом, що проймає людину з голови до ніг, розчавлює і обертає на ніщо.

— Пані, я несвідомо пронизав кинджалом серце пані де Ресто. Несвідомо — ось у чому моя помилка,— сказав студент, котрого осяяв добрий геній, показавши йому, які дошкульні шпильки криються під приязними фразами обох дам.— Ми приймаємо і, мабуть, боїмося тих людей, які свідомо нам завдають болю, а того, хто заподіє рану, не усвідомлюючи її глибини, вважаємо за дурня, незграбу, що не вміє користатися з обставин, і кожен зневажає його.

Пані де Босеан кинула на студента один з тих палких поглядів, що в них високі душі вміють вкласти разом і вдячність, і гідність. Цей погляд був бальзамом, який заспокоїв студентові серце, вражене герцогинею, що подивилася на юнака оком оцінювача.

— Уявіть собі,— розповідав Ежен,— що я майже завоював приязнь графа де Ресто, бо, треба сказати вам, пані,— із смиренним лукавством звернувся він до герцогині,— що я тільки бідний студент; дуже самотній, дуже нещасний...

— Не кажіть цього, пане де Растіньяк. Ми, жінки, ніколи не хочемо того, чим нехтують усі.

— Що вдієш! — зітхнув Ежен.— Мені тільки двадцять два роки! Тре- ба миритися з прикрощами від свого віку. Крім того, я зараз на сповіді, і не можна уявити собі прекраснішої сповідальні: тут можна зробити гріх, у якому доведеться каятися десь в іншому місці.

Герцогиня прибрала неприступного вигляду, почувши ці блюзнірські висловлювання поганого смаку, і сказала віконтесі:

— Ваш кузен ще новачок...

Пані де Босеан щиро засміялася і з кузена, і з герцогині.

— Мій кузен, люба, шукає вчительки, що навчила б його гарного тону.

— Герцогине,— мовив Ежен,— хіба це неприродно — прагнути узнати таємницю того, хто нас чарує?

— Але пані де Ресто сама, здається, є ученицею пана де Трай, — заперечила герцогиня.

— Я про це зовсім не знав,— відповів студент.— Ось чому я так легковажно став між ними. Зрештою, я прекрасно порозумівся з її чоловіком, і графиня почала ставитися до мене прихильніше; але мені спало на думку сказати їм, що я знаю одного добродія, який перед тим поцілував графиню в коридорі і вийшов потайними сходами.

— Хто ж це? — спитали обидві жінки.

— Старик, що живе на два луїдори в місяць у передмісті Сен-Марсо, як і я. Це дуже нещасний чоловік, з якого всі глузують і якого ми звемо «батьком Горіо».

— Ви таки справді дитина! — скрикнула віконтеса.— Адже пані де Ресто з роду Горіо.

— Дочка вермішельника,— докинула герцогиня,— міщанка, яку представляли королю в той же день, коли і дочку кондитера. Пригадуєте, Кларо? Король розсміявся і сказав щось дотепне про борошно.

— Люди — як це? Люди...

— Ejusdem, farinae*,— підказав Ежен.

— Саме так, — підтвердила герцогиня.

— То це її батько! — з жахом скрикнув студент.

— Авжеж. У цього старигана дві дочки; він їх обожнює, хоч обидві майже відмовились од нього.

— Здається,— сказала віконтеса, дивлячись на пані де Ланже,— друга вийшла за банкіра з німецьким прізвищем, за барона де Нусінгена. Її звуть Дельфіна, правда ж? Це та блондинка, в якої бокова ложа в опері; вона буває і в Італійській опері і дуже голосно сміється, щоб звернути на себе увагу.

Герцогиня всміхнулася:

— Люба, я дивуюся вам. Чому ви так багато уваги приділяєте цим людям? Треба було до нестями закохатись, як цей Ресто, щоб замазатись у борошно мадемуазель Анастазі. О, та це не дуже великий зиск. Вона тепер у руках пана де Трай, і він її згубить.

— Вони зреклися свого батька? — повторив Ежен.

— Так, зреклися свого батька,— потвердила герцогиня,— доброго батька, що дав їм, кажуть, по п´ятсот чи шістсот тисяч франків, щоб їх щасливо одружити, а собі зоставив вісім чи десять тисяч ліврів ренти, сподіваючись, що дочки лишаться його дочками, що він створить собі двоє вогнищ, два доми, де матиме любов і ніжність. Проте через два роки зяті вигнали його з дому, як останнього негідника. [...]

Він бачив, що дочки соромляться його, що вони люблять своїх чоловіків, а він заважає зятям. Отже, треба було пожертвувати собою. Так він і зробив, бо він був батьком; він сам себе вигнав. Побачивши, як задоволені його дочки, старий зрозумів, що вчинив правильно. [...]

Те, що сталося з ним, може трапитися з найвродливішою жінкою, яка покохала всією душею: коли вона набридла чоловікові своїм коханням, він кидає її і поводиться, як боягуз, ховаючись од неї. Така доля всіх почуттів. Наше серце — скарбниця: вичерпайте її відразу — і ви жебрак. Ми суворо ставимося до почуття, що витрачається до кінця, так само як і до людини, у якої нема жодного су. Цей батько віддав усе. Він оддавав протягом двадцяти років свою душу, свою любов, а все своє майно оддав за один день. Вичавивши лимон, дочки кинули на вулицю шкуринку.

— Світ підлий,— сказала віконтеса, перебираючи пальцями свою шаль і не підводячи очей. Її зачепили слова, які герцогиня де Ланже у цій розповіді явно адресувала їй.

— Підлий?.. Ні,— заперечила герцогиня,— все йде своїм звичаєм. А втім, я кажу це тільки для того, аби ви бачили, що мене світ не обдурить. Взагалі я такої ж думки, як і ви,— сказала вона, стискаючи віконтесі руку.— Світ — це багно; постараємось лишатись на височині.

Вона підвелася, поцілувала пані де Босеан у чоло і мовила: — Ви зараз дуже гарні, люба. Такого прекрасного кольору обличчя я ще ніколи не бачила.

З цими словами герцогиня пішла, легенько кивнувши головою студентові.

— Батько Горіо — прекрасний! — сказав Ежен, пригадуючи, як старий уночі скручував свій золочений посуд.

Пані де Босеан, замислившись, не чула його слів. Минуло кілька хвилин у мовчанні, і бідолашний студент у якомусь соромливому остовпінні не наважувався ні йти, ні лишатися, ні заговорити.

— Світ жорстокий і підлий! — сказала нарешті віконтеса.— Тільки- но з нами трапляється лихо, завжди знайдеться друг, готовий прийти, розповісти про нього і копирсатись у нашому серці кинджалом, змушуючи нас милуватися його чудовою рукояткою. Сарказм! Глум! О, я не дозволю, щоб мене кривдили! — Вона підвела голову,— то був рух вельможної дами,— в її гордих очах спалахнули блискавки.— Ах,— сказала, побачивши Ежена, — ви ще тут?

— Ще тут,— жалісно відповів студент.

— Так слухайте ж, пане де Растіньяк: ставтеся до світу так, як він того вартий. Ви хочете добитись успіху, я допоможу вам. Ви побачите, яка глибока жіноча зіпсованість, виміряєте жалюгідну суєтність чоловіків. Я добре вивчала книгу світського життя, проте в ній досі лишалися деякі невідомі мені сторінки. Тепер я знаю її всю. Чим холодніший буде ваш розрахунок, тим далі ви підете. Вражайте безжально, і вас боятимуться. Дивіться на людей,— на мужчин і на жінок,— тільки як на поштових коней, що їх лишають здихати на кожному перегоні,— ви досягнете вершин своїх бажань. Запам´ятайте, ви нічого не доб´єтеся тут, поки вами не зацікавиться жінка. Треба, щоб вона була молода, багата, елегантна. Та коли у вас буде справжнє почуття — ховайте його, як скарб, щоб ніхто навіть і не догадувався про нього, інакше ви загинете. Якщо ви не будете катом, то станете жертвою. Якщо ви покохаєте, зберігайте цю таємницю! Не признавайтеся нікому, поки добре не знатимете, кому саме ви розкриваєте серце. Такого кохання у вас поки що нема, але треба заздалегідь оберігати його, тому навчайтеся не довіряти людям. [...] Ре- сто належить до знаті, його жінку приймають у світі й при дворі, але її сестра, багата сестра, красуня Дельфіна де Нусінген, дружина фінансиста, вмирає з досади, її мучать заздрощі. Графиня де Ресто піднялася вище за неї на сто голів. І сестер уже немає. Ці дві жінки зрікаються одна одної, як зреклися свого батька. І пані де Нусінген готова вилизати весь брук між вулицями Сен-Лазар і Гренель, аби її прийняли в моєму салоні. Вона гадала, що де Марсе поможе їй досягти цієї мети, і стала рабою де Марсе. Вона набридла йому. Де Марсе про неї й не думає. Якщо ви введете Дельфіну до мене, ви будете її улюбленцем, вона кохатиме вас палко. Якщо зможете — любіть її після цього, а якщо ні — використовуйте для своєї мети. Я прийму її один чи два рази увечері, коли буде багато гостей, але ніколи не прийматиму вдень. Я буду з нею вітатись, і цього досить. Перед вами зачинилися двері графині через те, що ви згадали ім´я батька Горіо. Так, любий мій, тепер ви двадцять разів підете до пані де Ресто, і двадцять разів її не буде дома. Наказано вас не приймати. Ну, то хай батько Горіо познайомить вас з Дельфіною де Нусінген. Красуня де Нусінген буде для вас вивіскою. Станьте її обранцем, і жінки захоплюватимуться вами. Її суперниці, приятельки, найкращі подруги схочуть відібрати вас у неї. Є жінки, що кохають чоловіка тоді, коли він належить іншій, так само як деякі жалюгідні міщанки, надіваючи такі, як у нас, капелюшки, сподіваються перейняти й наші манери. Ви матимете успіх. В Парижі успіх — це все, це ключ до влади. Якщо жінки скажуть, що ви дотепні й талановиті, чоловіки повірять цьому,— аби тільки ви їх не розчарували. Тоді ви можете всього бажати, всього добитись. Ви взнаєте, що таке світ, яке це збіговище дурнів і негідників. Не будьте ні з тими, ні з другими. А щоб ви не заблукали в цьому лабіринті, я даю вам замість нитки Аріадни17 своє ім´я. Не скомпрометуйте його,— сказала вона, гордо підводячи голову і кидаючи на студента погляд королеви,— збережіть його чистим. Тепер ідіть, облиште мене на самоті. Нам, жінкам, теж доводиться битись.

— Якби вам була потрібна віддана людина, щоб піднести запалений гніт до порохового погреба...— перебив її Ежен.

— Що ж тоді? ->- спитала вона.

Він ударив себе в груди, всміхнувся у відповідь на усмішку кузини і вийшов. [...]

Приїхавши на вулицю Нев-Сент-Женев´єв, він швиденько сходив у свою кімнату, виніс візникові десять франків і ввійшов у мерзотну їдальню, де вісімнадцять столовників зібрались їсти, немов тварини біля кормушки. Видовище цієї злиденної кімнати справило на нього жахливе враження. Занадто різкий був перехід, занадто разючий контраст, щоб не збудити в ньому пориву надмірного честолюбства.

— Ви щось дуже похмурі, пане маркіз,— сказав Вотрен, кинувши на нього погляд, яким ця людина, здавалося, проникала в найпотаємніші схованки серця.

— Я не маю бажання слухати жарти тих, хто називає мене маркізом,— відповів Ежен.— Щоб бути справді маркізом, у Парижі треба мати сто

тисяч ліврів ренти, а той, хто живе в «Домі Воке», звичайно, не є улюбленцем фортуни.

Вотрен глйнув на Растіньяка з батьківським і водночас зневажливим виразом, наче кажучи: «Хлопчисько, я тебе враз проковтнув». Потім відповів:

— Ви, мабуть, через те в поганому настрої, що не мали успіху в прекрасної графині де Ресто?

— Її двері замкнено для мене, бо я сказав їй, що батько її обідає за нашим столом,— вигукнув Растіньяк.

Усі столики перезирнулися. Старий Горіо опустив очі і одвернувся, щоб їх витерти.

— Ви запорошили мені око тютюном,— сказав він сусідові.

— Хто ображатиме батька Горіо, той відтепер матиме справу зі мною,— відповів Ежен, дивлячись на сусіда колишнього вермішельника.—• Він вартий більше, ніж ми всі разом. Про дам я не кажу,— мовив він, обернувшись до мадемуазель Тайфер.

Це поклало край розмовам: Ежен говорив з таким виразом, що всі замовкли. Тільки Вотрен зухвало зауважив:

— Перше ніж брати батька Горіо під свою оборону і ставати його відповідальним видавцем, треба навчитись тримати в руці шпагу і добре стріляти з пістолета.

— Так я й зроблю,— сказав Ежен.

— То ви сьогодні починаєте війну?

— Можливо,— відповів Растіньяк.— Але я не зобов´язаний звітувати в своїх справах ні перед ким, бо й сам не намагаюся дізнатись, що інші роблять уночі.

Вотрен глянув на Растіньяка спідлоба.

— Любий хлопче, коли хочеш, щоб тебе не дурили маріонетки, треба ввійти в балаган, а не підглядати у щілини. Годі,— додав він, побачивши, що Ежен от-от скипить.— Ми з вами ще побалакаємо, коли завгодно.

Настрій у всіх став похмурий і холодний. Старий Горіо, охоплений глибоким смутком од фрази, яку кинув студент, навіть не зрозумів, що ставлення до нього всіх присутніх змінилося на його користь, і що юнак, який міг покласти край знущанням, узяв його під свою оборону.

— Виходить,— мовила пані Воке тихенько,— пан Горіо — батько графині.

— І баронеси,— відповів Растіньяк.

— Тільки це йому й лишається,— сказав Б´яншон Еженові,— я помацав йому голову; там тільки одна єдина ґуля — ґуля батьківська. Це — Вічний Батько.

Ежен був такий серйозний, що жарт Б´яншона не розсмішив його. Він хотів скористатися з поради пані де Босеан і запитував себе, де і як роздобути грошей. Турботи опанували його, перед очима розгорталися пишні і разом з тим пустинні рівнини світського життя. Закінчивши обід, усі вийшли, а Ежен лишився в їдальні.

— Значить, ви бачили мою дочку! — сказав йому Горіо схвильовано.

Пробудившись од своїх мрій, Ежен узяв старого за руку і, дивлячись на нього розчулено, сказав:

— Ви — чесна і достойна людина, ми потім поговоримо про ваших дочок.

Він устав і, не бажаючи слухати старого Горіо, пішов у свою кімнату, сів і написав матері листа:

«Люба мамо, я хочу просити тебе про новий подвиг любові. У мене є можливість швидко досягти успіху. Але мені за всяку ціну потрібні тисяча двісті франків. Не кажи батькові про мою просьбу, він, мабуть, заперечуватиме. Проте, коли я не дістану цих грошей, то впаду в такий розпач, що заподію собі смерть. Я розповім тобі, в чім справа, коли ми побачимось, бо треба було б списати цілі томи, щоб пояснити моє становище. Я, мамуню, не програв і нікому не заборгував, але якщо ти хочеш зберегти мені життя, тобою дане, то знайди мені цю суму. Коротко кажучи, я буваю у віконтеси де Босеан, і вона взяла мене під свою опіку. Мені треба виїздити в світ, а в мене нема жодного су навіть на свіжі рукавички. Я ладен їсти тільки хліб і пити саму воду, ладен голодувати, якщо треба, але не можу^ обійтися без знарядь, якими обробляють виноградники у цьому краю. Йдеться про те, чи вийду я на дорогу, чи лишуся в болоті. Я знаю, які надії ви покладаєте на мене, і хочу якнайшвидше їх здійснити. Добра моя мамуню, продай що-небудь із твоїх спадкових дорогоцінностей, я скоро віддам тобі цей борг. Я добре знаю становище нашої сім´ї і зумію оцінити цю жертву; повір мені, що я не марно прошу тебе принести її,— інакше я був би нелюдом. Вбачай у моїй просьбі крик пекучої потреби. Все наше майбутнє залежить од цієї підтримки, з цими грішми я маю розпочати кампанію, адже паризьке життя — це невпинна війна. Якщо треба буде для доповнення суми продати й тітчині мережива, скажи їй, що я пришлю замість них значно кращі» і т. ін.

Ежен написав і своїм сестрам, прохаючи, щоб вони вислали йому свої заощадження, не розголошуючи в сім´ї про цю жертву, яку вони, звичайно, будуть щасливі для нього принести. Він звертався до їхньої делікатності, зачіпав струни честі, що так добре натягнуті й так голосно лунають у юних серцях. І все-таки написавши ці листи, він був збентежений — вагався, тремтів. Честолюбний юнак добре знав незаплямоване благородство цих душ, похованих у глушині, знав, скільки горя завдасть своїм сестрам, уявляв також і їхні радощі; з якою насолодою вони, замкнувшись, розмовлятимуть про свото улюбленого брата! В його уяві майнуло блискавичне видіння: сестри потай рахують свої маленькі капітали; він уявив собі, як вони вдаватимуться до дівочих хитрощів, щоб таємно надіслати йому ці гроші, вперше зважуючись на обман заради благородної мети. «Серце сестри — брильянт чистоти, безодня ніжності»,— подумав він. Йому стало соромно того, що він написав. А які палкі будуть їхні побажання, який чистий буде порив їхніх душ до небес! З якою насолодою підуть вони на самопожертву! А як сумуватиме мати, коли не зможе надіслати всієї суми! І всі ці прекрасні почуття, всі жахливі жертви будуть тільки щаблем на його шляху до Дельфіни де Нусінген. Кілька сльозинок, немов останні зернини фіміаму, кинуті на священний вівтар сім´ї, зросили йому очі. Він ходив туди й сюди по кімнаті, хвилюючись, сповнений одчаю. Старий Горіо, побачивши його в такому стані у непри- чинені двері, увійшов і спитав:

— Що з вами?

— Ах, добрий мій сусіде! І в мене є почуття сина й брата, так само, як у вас почуття батька. Ви маєте підстави турбуватися про графиню Анастазі, вона в руках пана Максима де Трай, і він її погубить.

Старий Горіо вийшов, пробурмотівши кілька слів, яких Ежен не розібрав.

На другий день Растіньяк поніс листи на пошту. Він вагався до останньої хвилини, але зрештою вкинув їх у скриньку, подумавши: «Мені пощастить». Це слова картяра або великого полководця, фатальні слова, що частіше гублять людей, ніж рятують.

Через кілька днів після цього Ежен пішов до графині де Ресто, але його не прийняли. Він ходив тричі, і тричі торкнувся зачинених дверей, хоч приходив у такі години, коли графа Максима де Трай там не було. Віконтеса не помилилася. Студент покинув навчання, ходив тільки на перекличку і, заявившись, одразу ж зникав. Він міркував так, як і більшість студентів, відкладаючи заняття до того часу, коли настануть іспити. Вирішив другого і третього курсу тільки записуватися на лекції, а потім одразу, за одним присідом, серйозно простудіювати право. Отже, він мав п´ятнадцять місяців дозвілля, щоб плавати по океану Парижа, шукати прихильниць або ловити щастя. [...]

Бажаючи досконало вивчити поле бою, перше ніж почати наступ на дім де Нусінгенів, Растіньяк вирішив довідатися про все життя старого Горіо і зібрав точні відомості; ось що він узнав.

Жан-Жоашен Горіо був до революції простий робітник-вермішельник, спритний, ощадливий і такий заповзятливий, що купив підприємство свого хазяїна, який випадково став жертвою першого ж повстання 1789 року. Він оселився на вулиці Жусьєн біля Хлібного ринку і мав досить здорового глузду, щоб узяти на себе головування в секції, сподіваючись вести торгівлю під охороною найвпливовіших людей тієї небезпечної епохи. Цей розумний вчинок поклав початок його багатству, нажитому під час голоду — справжнього чи штучно створеного,— коли ціни на хліб у Парижі неймовірно зросли. Люди билися біля дверей пекарень, а дехто тим часом тихенько скуповував у бакалійників макарони. За цей рік громадянин Горіо нажив собі капітал, за допомогою якого пізніше розгорнув торгівлю так широко, як це можливо тільки при великих грошах. З ним сталося те, що трапляється з усіма посередніми людьми. Його сірість урятувала йому життя. До того ж про його багатство дізналися тільки тоді, коли багатство вже не становило ніякої небезпеки, йому ніхто не заздрив. Хлібна торгівля, здавалося, поглинула весь його розум. Горіо не мав собі рівного, коли йшлося про хліб, про борошно, про висівки, про те, щоб визначити якості їх, походження, доглянути їх, передбачити ціни, дешево купити зерно, запастись ним у Сицилії чи в Україні. Судячи з того, як він вів свої справи, тлумачив закони експорту та імпорту зерна, зважував їх зміст, помічав хиби,— можна було б уважати його гідним посади міністра. Терплячий, діяльний, енергійний, наполегливий, швидкий у ділі, він орлиним зором усе схоплював, усьому запобігав, усе передбачав, усе знав і все приховував: дипломат — у задумах, солдат — у поході. Але поза своєю сферою, вийшовши з простої і темної своєї крамнички, на порозі якої він у вільні години стояв, спершись на одвірок, Горіо ставав тупим і грубим ремісником, людиною, не здатною зрозуміти ніякого логічного доказу, нечутливою до всіх духовних утіх, людиною, що засинає в театрі. Це був один з паризьких Д´Олібанів18, видатних тільки, своєю тупістю. Майже всі такі люди схожі між собою. Але майже в усіх ви знайдете в серці якесь високе почуття. Два почуття виняткової сили сповнювали серце вермішельника, поглинувши всю теплоту його сер-

Він устав і, не бажаючи слухати старого Горіо, пішов у свою кімнату сів і написав матері листа:

«Люба мамо, я хочу просити тебе про новий подвиг любові. У мене є можливість швидко досягти успіху. Але мені за всяку ціну потрібні тисяча двісті франків. Не кажи батькові про мою просьбу, він, мабуть заперечуватиме. Проте, коли я не дістану цих грошей, то впаду в такий розпач, що заподію собі смерть. Я розповім тобі, в чім справа, коли ми побачимось, бо треба було б списати цілі томи, щоб пояснити моє становище. Я, мамуню, не програв і нікому не заборгував, але якщо ти хочеш зберегти мені життя, тобою дане, то знайди мені цю суму. Коротко кажучи, я буваю у віконтеси де Босеан, і вона взяла мене під свою опіку. Мені треба виїздити в світ, а в мене нема жодного су навіть на свіжі рукавички. Я ладен їсти тільки хліб і пити саму воду, ладен голодувати, якщо треба, але не можу^ обійтися без знарядь, якими обробляють виноградники у цьому краю. Йдеться про те, чи вийду я на дорогу, чи лишуся в болоті. Я знаю, які надії ви покладаєте на мене, і хочу якнайшвидше їх здійснити. Добра моя мамуню, продай що-небудь із твоїх спадкових дорогоцінностей, я скоро віддам тобі цей борг. Я добре знаю становище нашої сім´ї і зумію оцінити цю жертву; повір мені, що я не марно прошу тебе принести її,— інакше я був би нелюдом. Вбачай у моїй просьбі крик пекучої потреби. Все наше майбутнє залежить од цієї підтримки, з цими грішми я маю розпочати кампанію, адже паризьке життя — це невпинна війна. Якщо треба буде для доповнення суми продати й тітчині мережива, скажи їй, що я пришлю замість них значно кращі» і т. ін.

Ежен написав і своїм сестрам, прохаючи, щоб вони вислали йому свої заощадження, не розголошуючи в сім´ї про цю жертву, яку вони, звичайно. будуть щасливі для нього принести. Він звертався до їхньої делікатності, зачіпав струни честі, що так добре натягнуті й так голосно лунають у юних серцях. І все-таки написавши ці листи, він був збентежений — вагався, тремтів. Честолюбний юнак добре знав незаплямоване благородство цих душ, похованих у глушині, знав, скільки горя завдасть своїм сестрам, уявляв також і їхні радощі; з якою насолодою вони, замкнувшись, розмовлятимуть про свото улюбленого брата! В його уяві майнуло блискавичне видіння: сестри потай рахують свої маленькі капітали; він уявив собі, як вони вдаватимуться до дівочих хитрощів, щоб таємно надіслати йому ці гроші, вперше зважуючись на обман заради благородної мети. «Серце сестри — брильянт чистоти, безодня ніжності»,— подумав він. Йому стало соромно того, що він написав. А які палкі будуть їхні побажання, який чистий буде порив їхніх душ до небес! З якою насолодою підуть вони на самопожертву! А як сумуватиме мати, коли не зможе надіслати всієї суми! І всі ці прекрасні почуття, всі жахливі жертви будуть тільки щаблем на його шляху до Дельфіни де Нусінген. Кілька сльозинок, немов останні зернини фіміаму, кинуті на священний вівтар сім´ї, зросили йому очі. Він ходив туди й сюди по кімнаті, хвилюючись, сповнений одчаю. Старий Горіо, побачивши його в такому стані у непри- чинені двері, увійшов і спитав:

— Що з вами?

— Ах, добрий мій сусіде! І в мене є почуття сина й брата, так само, як у вас почуття батька. Ви маєте підстави турбуватися про графиню Анас- таз., вона в руках пана Максима де Трай, і він її погубить.

Старий Горіо вийшов, пробурмотівши кілька слів, яких Ежен не розібрав.

На другий день Растіньяк поніс листи на пошту. Він вагався до останньої хвилини, але зрештою вкинув їх у скриньку, подумавши: «Мені пощастить». Це слова картяра або великого полководця, фатальні слова, що частіше гублять людей, ніж рятують.

Через кілька днів після цього Ежен пішов до графині де Ресто, але його не прийняли. Він ходив тричі, і тричі торкнувся зачинених дверей, хоч приходив у такі години, коли графа Максима де Трай там не було. Віконтеса не помилилася. Студент покинув навчання, ходив тільки на перекличку і, заявившись, одразу ж зникав. Він міркував так, як і більшість студентів, відкладаючи заняття до того часу, коли настануть іспити. Вирішив другого і третього курсу тільки записуватися на лекції, а потім одразу, за одним присідом, серйозно простудіювати право. Отже, він мав п´ятнадцять місяців дозвілля, щоб плавати по океану Парижа, шукати прихильниць або ловити щастя. [...]

Бажаючи досконало вивчити поле бою, перше ніж почати наступ на дім де Нусінгенів, Растіньяк вирішив довідатися про все життя старого Горіо і зібрав точні відомості; ось що він узнав.

Жан-Жоашен Горіо був до революції простий робітник-вермішельник, спритний, ощадливий і такий заповзятливий, що купив підприємство свого хазяїна, який випадково став жертвою першого ж повстання 1789 року. Він оселився на вулиці Жусьєн біля Хлібного ринку і мав досить здорового глузду, щоб узяти на себе головування в секції, сподіваючись вести торгівлю під охороною найвпливовіших людей тієї небезпечної епохи. Цей розумний вчинок поклав початок його багатству, нажитому під час голоду — справжнього чи штучно створеного,— коли ціни на хліб у Парижі неймовірно зросли. Люди билися біля дверей пекарень, а дехто тим часом тихенько скуповував у бакалійників макарони. За цей рік громадянин Горіо нажив собі капітал, за допомогою якого пізніше розгорнув торгівлю так широко, як це можливо тільки при великих грошах. З ним сталося те, що трапляється з усіма посередніми людьми. Його сірість урятувала йому життя. До того ж про його багатство дізналися тільки тоді, коли багатство вже не становило ніякої небезпеки, йому ніхто не заздрив. Хлібна торгівля, здавалося, поглинула весь його розум. Горіо не мав собі рівного, коли йшлося про хліб, про борошно, про висівки, про те, щоб визначити якості їх, походження, доглянути їх, передбачити ціни, дешево купити зерно, запастись ним у Сицилії чи в Україні. Судячи з того, як він вів свої справи, тлумачив закони експорту та імпорту зерна, зважував їх зміст, помічав хиби,— можна було б уважати його гідним посади міністра. Терплячий, діяльний, енергійний, наполегливий, швидкий у ділі, він орлиним зором усе схоплював, усьому запобігав, усе передбачав, усе знав і все приховував: дипломат — у задумах, солдат — у поході. Але поза своєю сферою, вийшовши з простої і темної своєї крамнички, на порозі якої він у вільні години стояв, спершись на одвірок, Горіо ставав тупим і грубим ремісником, людиною, не здатною зрозуміти ніякого логічного доказу, нечутливою до всіх духовних утіх, людиною, що засинає в театрі. Це був один з паризьких Д´Олібанів18, видатних тільки, своєю тупістю. Майже всі такі люди схожі між собою. Але майже в усіх ви знайдете в серці якесь високе почуття. Два почуття виняткової сили сповнювали серце вермішельника, поглинувши всю теплоту його серця, як хлібна торгівля поглинула його розум. Дружина Горіо, єдина дочка багатого фермера з Брі була об´єктом його безмежного кохання, якогось релігійного обожнювання. Горіо любив це ніжне, але сильне душею, чутливе і прекрасне створіння, таке протилежне його вдачі. Якщо в людському серці є якесь природжене почуття, то хіба це не гордість — бути опорою слабшій істоті? Додайте до цього ще й кохання — цю палку вдячність щирих сердець до джерела своїх утіх,— і ви зрозумієте багато своєрідних явищ у духовному житті людей. Після семи років безхмарного щастя Горіо, на превелике лихо для себе, втратив дружину; вона вже починала впливати на нього і поза сферою почуттів, можливо, їй пощастило б розвинути цю інертну натуру, збудивши в чоловікові розуміння світу і життя. Після смерті дружини його прив´язаність до дітей перейшла розумні межі. Він переніс свою любов до дружини на двох своїх дочок, які спочатку цілком задовольняли його почуття. Купці і фермери робили йому блискучі пропозиції, готові оддати за нього своїх дочок, але Горіо волів лишатись удівцем. Його тесть, єдина людина, до якої він почував приязнь, запевняв, ніби Горіо поклявся бути вірним своїй дружині навіть після її смерті. Торговці неспроможні були зрозуміти це високе божевілля, сміялися з нього, й нагородили Горіо якимсь глузливим прізвищем. Перший, хто наважився за склянкою вина вимовити його в очі Горіо, дістав од вермішельника такого стусана в плече, що полетів і гепнувся головою об тумбу на вулиці Облен. Безтямна відданість, боязка й ніжна любов Горіо до своїх дочок стала настільки відома всім, що якось один з конкурентів, бажаючи спровадити його з ринку, щоб самому порядкувати цінами, сказав, ніби Дельфіну тільки-но збив з ніг кабріолет. Вермішельник зблід, змінився на обличчі і негайно пішов з ринку. Фальшива тривога викликала в ньому стільки суперечливих почуттів, що він кілька днів прохворів. На цього чоловіка він не опустив свого смертоносного кулака, але в критичних для того обставинах вигнав його з ринку, примусивши об´явити себе банкрутом.

Виховував він своїх дочок, звісно, нерозумно. Маючи понад шістдесят тисяч франків ренти і не витрачаючи на власні потреби й тисячі двохсот франків, він вбачав своє щастя в тому, щоб задовольнити примхи дочок: найкращим учителям доручив розвивати в них таланти, які мають бути у гарно вихованих людей; найняв їм компаньйонку — на щастя, це була жінка розумна і з гарним смаком; дівчата їздили верхи, мали екіпажі, одно слово, жили так, як коханки багатого старого вельможі. Досить їм було висловити якесь бажання, і батько спішив його задовольнити, яких би витрат воно не потребувало. За все це він просив тільки ласки. Вважаючи своїх дочок за ангелів, Горіо ставив їх, звичайно, вище за себе. Бідолаха любив навіть біль, якого вони йому подеколи завдавали. Коли настала пора видавати дочок заміж, він дозволив їм вибирати собі чоловіків на свій смак: кожній призначив у посаг половину свого майна. За гарною Анастазі впадав граф де Ресто, і вона, маючи схильність до аристократії, покинула батьківський дім, щоб поринути у вищі сфери суспільства. Дельфіна любила гроші і тому вийшла заміж за Нусі- нгена, банкіра, німця з походження, що дістав баронство від Священної Римської імперії19. Горіо лишився вермішельником. Дочки і зяті незабаром стали соромитися його торгівлі, хоч у ній полягало все його життя. П´ять років вони умовляли його кинути справи, і нарешті він погодився жити на гроші, виручені від продажу підприємства і на заощадження останніх років; цей капітал, на думку пані Воке, в якої тоді оселився Горіо, мав давати йому вісім чи десять тисяч ліврів ренти. Він пішов жити в цей пансіон з розпачу, коли побачив, що його зяті забороняють дочкам не тільки взяти його до себе, але й приймати прилюдно.

Такі були відомості про батька Горіо, що їх дав пан Мюре, який купив його підприємство. Отже, припущення, які Растіньяк чув з уст герцогині де Ланже, підтвердилися. На цьому ми закінчуємо виклад обставин, що підготували цю безвісну, але жахливу паризьку трагедію.

В кінці першого тижня грудня місяця Растіньяк одержав два листи — від матері і від старшої сестри Лаури. Знайомий почерк викликав у ньому трепет радості і страху. Два тоненькі аркушики паперу несли життя або смерть його надіям. Хоча він відчував страх, пригадуючи бідність своїх рідних, але, знаючи їхню щиру любов до себе, не сумнівався, що вони пожертвують для нього останніми краплями крові. Мати писала йому так:

«Любий сину, посилаю тобі те, що ти просив. Використай ці гроші розумно; я не змогла б, навіть якби тобі треба було врятувати життя, добути ще раз таку значну суму, не сказавши твоєму батькові, а це порушило б мир у нашій сім´ї. Щоб дістати стільки грошей ще раз, довелося б заставити наш маєток. Я не можу судити про твої плани, бо не знаю їх, але які ж вони, що ти боїшся мені їх довірити? Тобі не треба було б писати цілі томи пояснень — матері досить одного слова, і це слово розвіяло б мою тривогу. Не можу критися від тебе, що твій лист справив на мене тяжке враження. Любий сину, яке ж почуття примусило тебе збудити в моєму серці такі побоювання? Напевне, ти дуже страждав, писавши мені, бо я тяжко страждала, читаючи листа. На який шлях ти хочеш ступити? Чи не буде твоє життя і щастя зв´язане з потребою удавати з себе не того, ким ти є насправді, бувати в світі, у колі таких, де треба витрачати великі гроші, яких у тебе немає, і час, такий дорогоцінний для твого навчання? Любий мій Ежене, повір серцю матері, кручені шляхи не ведуть до великих цілей. Терпіння і покора — такі мають бути чесноти юнака у твоєму становищі. Я тобі не дорікаю, я не хотіла б додати гіркоти до нашого подарунка. Це слова матері, яка вміє не тільки довіряти, але й передбачати. Якщо ти знаєш свої обов´язки, то я, твоя мати, знаю, яке в тебе серце й прекрасні наміри. Отже, я можу, не боячись, сказати тобі: вперед, любий мій! Іди! Я тремчу за тебе, бо я мати, але кожен твій крок ми з ніжністю супроводжуватимемо побажаннями й благословенням. Будь обережний, любий хлопчику. Ти повинен бути розважливий, як доросла людина, бо доля п´ятьох дорогих для тебе людей залежить од тебе. Так, усі наші надії в тобі, а твоє щастя — наше щастя. Всі ми молимо Бога, щоб він допоміг тобі у твоїх починаннях. Твоя тітка Марсільяк при цьому виявила нечувану добрість: вона зрозуміла навіть те, що ти писав про свої рукавички. «Так, я маю прихильність до старшого племінника», — сказала вона весело. Любий Ежен, кріпко люби свою тітку! Про те, що вона для тебе зробила, я розповім тобі тільки тоді, коли ти доб´єшся свого, бо інакше її гроші пектимуть тобі пальці. Ви, діти, не розумієте, що значить пожертвувати пам´ятними речами. Та чого тільки не зробиш заради вас! Тіточка доручає мені переказати тобі, що цілує тебе в лоб і хотіла б передати тобі з цим поцілунком здатність бути завжди щасливим. Ця прекрасна, добра жінка сама написала б тобі, якби не подагра в пальцях. Батько твій здоровий. Врожай нинішнього 1819 року перевершує наші сподівання. До побачення, любий мій, про твоїх сестер не пишу, бо тобі пише Jlaypa. Я лишаю їй втіху побазікати про дрібнички нашого сімейного життя. Дай Боже, щоб тобі пощастило! Так, мій Ежене, хай тобі щастить, бо ти завдав мені такого жалю, що вдруге знести його я не зможу. Я відчула, що значить бути бідною, коли так хочеться дати багатство своїй дитині. Ну, прощай. Не залишай нас без вістей. Цілую тебе. Твоя мати».

Дочитуючи листа, Ежен заплакав; він думав про батька Горіо, який сплющував своє срібло і продавав його, щоб оплатити вексель дочки. «Твоя мати теж «сплющила» і продала свої коштовні речі,— сказав він сам до себе.— І тітка, напевне, плакала, продаючи свої фамільні реліквії. Яке ж ти маєш право засуджувати Анастазі? Ти тільки-но зробив з егоїстичних міркувань про своє майбутнє те, що вона зробила заради свого коханця. Хто ж із вас кращий?» Студент відчув нестерпне страждання. Він хотів відмовитись од світського життя, не брати цих грошей. Він переживав ті благородні і прекрасні потайні докори сумління, що їх рідко коли вміють оцінити люди, судячи собі подібних, ті докори, заради яких небесні ангели часто прощають злочинця, засудженого земним правосуддям. Растіньяк розгорнув лист сестри, і чарівні безневинні звороти її мови полегшили йому душу:

«Твій лист, любий брате, надійшов саме вчасно. Ми з Агатою збиралися витратити свої гроші на всякі речі, але й самі не знали, що саме купити. Ти зробив так, як слуга іспанського короля, що поперекидав годинники свого пана20,— ти нас помирив. Справді, ми раз у раз сперечалися про те, якому бажанню віддати перевагу, і не догадувалися, любий Ежене, про такий спосіб, що задовольнив би всі наші бажання. Агата просто підскочила з радощів. Ми ходили цілий день наче божевільні, і це було так помітно, що мама суворо запитала нас: «Та що це з вами?» Якби вона трошки покартала нас, ми, мабуть, зраділи б ще більше. Жінкам- бо так приємно страждати за того, кого вони люблять! Але при всій радості я замислилась і засмутилась. Я, певне, буду поганою дружиною, бо занадто марнотратна. Купила собі недавно два пояски, гарненький пуансон, щоб робити дірочки в корсетах, усякі дрібнички, і в мене було менше грошей, ніж у нашої товстенької Агати: вона ощадлива і складає свої монетки в купку, мов сорока. У неї було двісті франків, а в мене, бідний мій друже, тільки сто п´ятдесят. Я так покарана, хочеться кинути пояс у колодязь, мені завжди буде неприємно його носити. Я ж тебе обікрала! Агата була така мила. Вона сказала: «Пошлемо триста п´ятдесят франків від нас обох». Та я не хочу затаїти від тебе, як воно було. Знаєш, як ми зробили, щоб виконати твої вказівки? Взявши свої славетні капітали, ми пішли вдвох на прогулянку і, добравшись до великого шляху, побігли в Рюфек; там ми просто віддали гроші панові Гремберту, що держить контору «Королівської пошти». Повертаючись, ми були легкі, як ластівки. «Чи не від щастя нам так легко?» — сказала Агата. Ми говорили безліч таких речей, яких я вам, пане парижанин, не буду повторювати, бо мова мовилась саме про вас. О любий брате, ми тебе дуже любимо, ось і все... З любов´ю — твоя сестра Jlaypa де Растіньяк». [...]

— О, такі так! — мовив Ежен.— Розбагатіти хоч би там що! Ніякими сЛарбами не сплатити такої відданості. Я хотів би дати їм усе щастя світу. Півтори тисячі франків! — прошепотів він після паузи.— Треба, щоб кожна монета влучила в ціль! Лаура має слушність. Справді, в мене тільки грубі сорочки. Заради щастя коханого чоловіка молода дівчина стає хитрою, як злодій. Чиста серцем, дбайлива, вона схожа на небесного ангела, що прощає земні гріхи, не розуміючи їх.

Тепер він має доступ у світ. Ежен покликав кравця, порадився з ним, завоював його симпатії. Побачивши графа де Трай, Растіньяк зрозумів, який вплив має кравець на життя юнака. На жаль, немає середини між поняттям про кравця: кравець — або смертний ворог, або друг; це залежить од його майстерності. Ежен знайшов у своєму кравцеві людину, що усвідомлювала батьківську роль свого ремесла, дивлячись на нього, як на ланку між сучасним і майбутнім юнаків. Вдячний Растіньяк прославив і збагатив його одним з тих дотепів, якими він пізніше так відзначався:

— Я бачив дві пари штанів його роботи,— казав він,— що були причиною шлюбів з посагом двадцять тисяч ліврів ренти.

Півтори тисячі франків і скільки хочеш костюмів! У цю хвилину в бідолашного південця не було ніяких сумнівів, і він прийшов до сніданку, маючи той вираз, що буває у юнака, коли він одержав чималі гроші. В ту мить, коли в кишеню студента попадають гроші, в його уяві наче виростає фантастична колона, і він сТає на неї, мов на п´єдестал. Хода його кращає, рухи стають жваві, він відчував, що знайшов точку опори, дивиться сміливо і прямо. Ще вчора, принижений і покірний, він зносив би побої, а сьогодні ладен сам побити навіть першого міністра. З ним робиться щось незвичайне. Він усього хоче, все може, бажання його не знають меж, він веселий, великодушний, товариський. Одно слово, птиця, щойно безкрила, ширяє в просторі. Студент на безгрошів´ї хапає тільки іноді крихту насолоди, мов той собака, що серед всіляких небезпек поцупив кістку і на бігу розтрощує її, висмоктуючи мозок. Та коли в кишені юнака бряжчать кілька випадкових золотих монет, він смакує свої втіхи в усіх деталях, з насолодою ширяє в небесах, забуваючи саме слово «злидні». Йому належить цілий Париж. О молодість, час, коли все виблискує, все сповнено полум´я і світла! Час нестримної сили, якої не вміють цінити ні жінки, ні чоловіки! Літа, коли борги і тривоги подесятеряють насолоди. Кому не доводилося ходити лівим берегом Сени між вулицею Сен-Жак і вулицею Сен-Пер21, той нічого не тямить у людському житті!

«Ах, якби тільки знали паризькі жінки,— думав Растіньяк, поїдаю- чи печені груші по ліврі за штуку, що подавала пані Воке,— вони прийшли б сюди шукати кохання».

В цю хвилину розсильний з контори «Королівської пошти», подзвонивши біля ґратчастої хвіртки, зайшов до їдальні. Він спитав пана Ежена де Растіньяка, передав йому дві торбинки і попросив розписатися. В ту ж мить проникливий погляд Вотрена, мов батогом, шмагонув Растіньяка.

— Тепер ви маєте чим заплатити за уроки фехтування і сеанси в тирі,— сказав цей чоловік.

— Галіони22 прибули,— вигукнула пані Воке, дивлячись на торбинки.

Мадемуазель Мішоно боялася і глянути на гроші, щоб не показати своєї жадібності.

— У вас добра мати,— зауважила пані Кутюр.

— У нього добра мати,— повторив Пуаре.

— Так, мамуня пустила собі кров,— сказав Вотрен.— Тепер можете хизуватися, виїздити в світ, полювати на посаг, танцювати з графинями, в яких волосся убране персиковими квітами. Але послухайте мене, юначе, частіше відвідуйте тир.

І Вотрен зробив жест, ніби цілив у супротивника.

Растіньяк хотів дати поштареві на чай, але не знайшов нічого в кишені. Вотрен кинув розсильному двадцять су.

— Тепер вам відкрито кредит,— сказав він, глянувши на студента.

Растіньяк змушений був подякувати, хоч з того дня, коли, повернувшись

від пані де Босеан, він мав прикру розмову з Вотреном, цей чоловік став йому нестерпний. Цілий тиждень Ежен і Вотрен, зустрічаючись, мовчки придивлялись один до одного. Студент марно питав себе, чому це сталося. [...]

— Сьогодні не холодно, ходімо, сядьмо отам,— сказав Вотрен, показуючи на лаву, пофарбовану зеленою фарбою.— Там нас ніхто не почує. Мені треба з вами поговорити. Ви — милий хлопчик, і я вам не бажаю лиха. Я вас люблю, не будь я Дури...— тьху, чорт! — не будь я Вотрен. Чому я вас люблю, скажу потім. А тим часом, я вас знаю, як свої п´ять пальців, і доведу вам це. Покладіть ваші торбинки сюди.— Він показав на круглий стіл.

Растіньяк поклав гроші на стіл і сів, зацікавлений раптовою зміною поведінки цього чоловіка, який тільки-но збирався його вбити, а тепер прикидався його оборонцем.

— Вам дуже хотілося б знати, хто я, що я робив раніше, що роблю тепер,— вів далі Вотрен.— Ви занадто цікаві, юначе. Ну, ну, тихо. Ви багато чого почуєте. Я зазнав лиха. (Вислухайте мене спочатку, відповідатимете потім). Ось вам моє минуле життя в загальних рисах. Хто я? Вотрен. Що я роблю? Те, що захочу. Далі. Кортить знати мою вдачу? Я добрий до тих, хто добрий до мене або хто мені по душі. Цим я все дозволяю, вони можуть мені надавати стусанів, і я нікому з них навіть не скажу: «Бережись». Та, хай йому біс, я лихий, як чорт, до тих, хто мене дратує або хто мені не до вподоби. І скажу вам, для мене вбити людину однаково, що плюнути. Але вбиваю я тільки тоді, коли нема іншого виходу, і намагаюсь облагоджувати все чистенько. Я майстер свого діла. І от якось я прочитав мемуари Бенвенуто Челліні23, та ще й італійською мовою! Це був справжній молодець. Саме він і навчив мене наслідувати провидіння, яке вбиває нас скрізь і всюди, але, крім цього, він навчив мене любити красу в усьому, де тільки вона є. Хіба це не захоплююча гра — битися одному проти всіх і перемагати? Я багато міркував про безладдя сучасного соціального ладу. Дуель, голубе,— це дитяча забавка, дурість. Коли один з двох мусить загинути, треба бути йолопом, щоб здатись на волю випадку. А що таке дуель? Орел чи решка — ось що. Я влучаю у винового туза п´ятьма кулями вряд, одну за одну, та ще й з тридцяти п´яти кроків! Маючи такий талант, здається, можна бути певним, що вб´єш супротивника. А от я стріляв у одну людину з двадцяти кроків і схибив. Той дивак ніколи в житті не держав у руках пістолета. Дивіться,— сказав цей незвичайний чоловік, розстібаючи жилет і показуючи свої волохаті, як ведмежа спина, груди, вкриті рудою шерстю, що викликала жах і огиду.— Помацайте, молокосос таки підсмалив мені хутро,— додав він, вкладаючи палець Растіньяка в заглибину на своїх грудях, і додав: — Але тоді я був хлопцем, мені було, як тепер вам, двадцять один рік. Я ще вірив у дещо, у жіноче кохання, в цілу купу всяких дурниць, яких ви ще накоїте чималенько. Могло трапитися, що ми з вами билися б, правда ж? Можливо, ви мене вбили б. Припустімо, я лежу в могилі: а куди подітися вам? Довелося б тікати в Швейцарію, жити на гроші татуся, а їх немає. Тепер я вам намалюю ваше становище, але зроблю це з висоти своєї переваги, бо добре вивчив життя на цьому світі і впевнився, що є тільки два виходи: тупа покора або бунт. Я особисто не корюся нічому,—зрозуміло? А чи знаєте ви, зважаючи на свій теперішній розмах бажань, що потрібно вам? Мільйон, та ще й негайно. Без цього ми з нашою голівкою можемо попасти у тенета Сен-Клу24, щоб пересвідчитись, чи є Господь Бог. Так ось, цей мільйон я вам дам.— Вотрен замовк, дивлячись на Ежена.— Ага! Тепер ви вже лагідніше дивитеся на татуся Вотрена. Почувши слово «мільйон», ви стали схожі на дівчину, якій сказали: «Сьогодні ввечері», і вона чепуриться, облизуючись, мов кішечка після молочка. Чудово. Отже, вперед? Пліч-о-пліч. Ось ваш рахунок, юначе. Там, у провінції, у нас є татусь, матуся, старенька тітка, дві сестри (вісімнадцяти і сімнадцяти років), двоє малих братів (п´ятнадцяти і десяти років) — он яка команда. Тітка виховує ваших сестер. Кюре дає уроки латині братам. Сім´я їсть частіше варені каштани, ніж білий хліб, татусь береже свої штани, у матусі щонайбільше одне плаття на зиму і одне на літо, сестри ходять абияк. Я все знаю — бував на півдні. Либонь, саме таке становище і у вас; якщо вам надсилають тисячу двісті франків на рік, то земелька ваша дає не більше трьох тисяч. Але в нас є кухкрка і служник,— треба ж хоч для людського ока зберігати пристойність, бо тато все-таки барон. Що ж до нас особисто, то ми честолюбні. Босеани — нам рідня, а ми ходимо пішки; жадаємо багатства, а не маємо жодного су; їмо вариво мамуні Воке, а полюбляємо розкішні обіди в Сен- Жерменському передмісті; спимо на убогому ліжку, а мріємо про палац. Я не засуджую ваших бажань. Честолюбство властиве не всім, серденько. Спитайте в жінок, які мужчини їм більше подобаються,— честолюбні. У честолюбців більше сили, в них кров багатша на залізо, серце гарячіше, ніж в інших мужчин. А жінка в розквіті свого життя почуває себе такою гарною і щасливою, що віддає перевагу чоловікові, обдарованому великою силою, хоча б ця сила загрожувала розчавити її. Я перелічив усі ваші бажання, щоб поставити вам одне запитання: у нас вовчий апетит, гострі зубки, як нам роздобути собі добрий кусень? Насамперед треба проковтнути кодекс — заняття нецікаве, і нічого воно не навчає. Проте це потрібно. Хай так. Припустімо, ми станемо членом суду, а потім головою суду присяжних, і тоді ми засилатимемо на каторгу з тавром на плечі бідолах, які кращі за нас, і тим доводитимемо багатіям, що вони можуть спати спокійно. Це не весело. Та й морока. Спочатку — два роки тинятися в Парижі, дивитися на солоденьке, до якого ми такі ласі, не сміючи його торкнутись. Весь час бажати і не задовольняти своїх бажань — річ дуже втомлива. Якби ви були немічні і мали темперамент молюска, вам можна було б нічого не боятись; але кров у вас лев´яча, гаряча і апетит такий, що примусить робити дурниці двадцять разів на день. Отже, ви зазнаєте муки, найжахливішої з усіх, якими тільки всеблагий Господь сповнив пекло. Припустімо, що ви будете розважливі, питимете молоко і писатимете елегії. Тоді, хоч які великодушні ви були б, вам після поневірянь і злиднів, від яких і собака сказиться, доведеться починати з помічника прокурора десь у провінційній глушині, де уряд кине вам тисячу франків на рік, як видають кістку собаці м´ясника. Гавкай на злодіїв, обороняй багатих, посилай на гільйотину чесних людей. Щиро дякую. Як у вас немає протекції, ви так і згниєте у вашому провінційному трибуналі. В тридцять років будете суддею й одержуватимете тисячу двісті франків на рік, якщо до того часу не викинете суддівської мантії на смітник. Років у сорок одружитеся з якою-небудь дочкою мірошника, взявши за нею тисяч шість ліврів ренти. Дякую. Маючи покровителів, ви в тридцять років станете провінційним прокурором, дістанете тисячу екю платні і одружитесь із дочкою мера. [...]

Ви, юначе, на роздоріжжі життя — вибирайте шлях. А втім, ви вже вибрали; ви були вже в кузини де Босеан і відчули, що таке розкіш. Ви відвідали й пані де Ресто, дочку старого Горіо, і відчули, що таке парижанка. В той день, коли ви повернулись од неї, на вашому лобі написано було одне слово, і я легко його прочитав: пробитись! Пробитися за всяку ціну! Браво! — сказав я,— цей молодець мені до душі. Вам були потрібні гроші. Де їх узяти? Ви пустили кров вашим сестрам. Усі брати, більше чи менше, обдирають своїх сестер. Хтозна, як вам пощастило вирвати ці півтори тисячі франків з такої глушини, де каштанів більше, ніж золотих монет, але ці гроші розлетяться, мов порох на вітрі. Тоді що робити? Може, ви збираєтеся працювати? Та праця, як ви її собі уявляєте, дає на старість людям, подібним до Пуаре, куточок у мамуні Воке. П´ятдесят тисяч молодих людей, що перебувають у вашому становищі, прагнуть якнайшвидше розбагатіти. Ви тільки один з багатьох. Зважте, які зусилля вам доведеться робити, який запеклий бій витримати. Ви пожиратимете один одного, наче павуки в банці, бо немає ж п´ятдесяти тисяч прибуткових посад. Чи знаєте ви, як тут прокладають собі дорогу? Блиском генія або спритністю підлоти. Треба врізатись у цю людську масу, як гарматне ядро, або прослизнути в неї, як чума. Чесністю не доб´єтеся нічого. Перед могутністю генія всі схиляються: його ненавидять і намагаються очорнити, бо він все бере не ділячись, але йому скоряються, коли він стоїть твердо; одно слово, перед ним схиляються, якщо не вдалося затоптати його в багно. Підлота — скрізь, талант — рідкість. Отож, підлота стала знаряддям незліченної кількості нездар, і ви скрізь відчуватимете її вістря. Ви побачите жінок, які витрачають десять тисяч франків на туалети, хоч їхні чоловіки одержують лише шість тисяч франків. Ви побачите урядовців з платнею тисяча двісті франків на рік, які купують маєтки. Ви зустрінете жінок, що продають себе задля прогулянки в кареті сина пера Франції, бо в ній можна їхати середньою алеєю в JIo- ншані. Ви вже бачили, як цей дурень, батечко Горіо, змушений був оплатити вексель своєї дочки, хоч її чоловік має п´ятдесят тисяч ліврів ренти? Закладаюсь, що ви не ступите й двох кроків у Парижі, не наткнувшись на диявольські махінації. Ставлю свою голову проти оцього корінця від салату, що ви гірко розчаруєтесь у першій жінці, яка вам сподобається, хоч би вона була молода, гарна і багата. Всі вони порушують закони, воюють з чоловіками з усякого приводу. Я б ніколи не скінчив, якби схотів розповісти про всі ті махінації, які вони роблять задля ганчірок, коханців, дітей, заради домашніх потреб або з гонору, але рідко з добрих намірів. Ось чому чесна людина — усім ворог. А як ви думаєте, що таке — чесна людина? В Парижі чесна людина це той, хто діє мовчки і ні з ким не хоче ділитися своїм статком... Щоб забагатіти, треба ставити у грі великі куші, а будеш скупитися — кажи пропало. Якщо серед представників сотні професій, вам доступних, знайдеться чоловік десять, які швидко добиваються успіху, їх називають злодіями. Робіть висновок самі. Ось вам життя таке, як воно є... Коротко кажучи, якщо я здобуду вам мільйон посагу, чи дасте ви мені двісті тисяч франків? Двадцять процентів за комісію — невже це багато, га? Ви закохаєте в себе свою наречену; одружившись, удаватимете, ніби вас щось непокоїть, мучать докори сумління, і протягом тижня будете сумні. І от якось уночі, трохи поманіжившись, ви признаєтесь жінці між двома поцілунками, що у вас двісті тисяч боргу, називаючи її при цьому «моя радість». Цей водевіль розігрують щодня найшляхетніші молоді люди. Жінка без вагання віддасть свій гаманець тому, кому вона віддала серце. Може, ви думаєте, що втратите на цьому? Ні, ви знайдете спосіб заробити знову ваші двісті тисяч франків, облагодивши якусь справу. З такими грішми і з вашою головою ви добудете капітал, який тільки схочете. Erqo*, за півроку ви влаштуєте своє щастя, щастя вашої милої жіночки і щастя вашого татуся Вотрена, не кажучи вже про вашу сім´ю, що взимку гріє пальці, дмухаючи на них, бо не має палива. Хай вас не дивує ні моя пропозиція, ні мої умови. З шістдесяти блискучих шлюбів у Парижі сорок сім супроводять подібні угоди. [...]

— А де ж знайти таку дівчину? — спитав Ежен.

— Вона поряд з вами, вона — ваша!

— Мадемуазель Вікторина?

— Звичайно.

— Як же це?

— Вона вже кохає вас, ця майбутня маленька баронесочка де Растіньяк.

— Та в неї ж нема жодного су,— заперечив здивований Ежен.

— А! Ось слухайте,— сказав Вотрен,— ще два слова, і все буде ясно. Тайфер-батько — старий негідник: ходять чутки, що він убив одного свого друга в часи революції. Цей молодець мені подобається, він один з тих, що мають незалежні погляди. Він — банкір, головний пайовик банку Фредерік Тайфер і К°». Весь свій статок він хоче лишити своєму єдиному синові, знедоливши Вікторину. Така несправедливість мені не по душі. Я, мов Дон-Кіхот, люблю захищати слабкого від сильного. Якби Господь Бог відібрав сина у Тайфера, банкір знову прийняв би свою дочку; йому потрібен якийсь спадкоємець — така вже дурна людська природа, а народити ще дітей він уже не може, я знаю. Вікторина ніжна і мила, вона скоро прибере до рук свого татуся, і він у неї дзиґою закрутиться під батіжком батьківської любові. [...]

— Годі, пане, я не хочу більше слухати, ви змусите мене не вірити самому собі. В цю хвилину почуття — мій єдиний порадник.

— Як хочете, мій красене. Я думав, що ви сильніший,— сказав Вотрен.— Більше нічого не скажу. Одно тільки слово.— Він пильно глянув на студента.— Я вам довірив свою таємницю,— сказав він йому.

— Юнак, що відмовився від вашої пропозиції, зуміє її забути.

— Добре сказано, мене це тішить. Інші були б, можливо, не такі сумлінні. Пам´ятайте, однак, про те, що я готовий для вас зробити. Даю два тижні строку — подумайте. Так чи ні,— на ваш розсуд.

«Яка залізна логіка в цієї людини! — подумав Растіньяк, дивлячись, як спокійно Вотрен пішов, тримаючи тростинку під пахвою.— Він одверто сказав мені те саме, про що пані де Босеан натякала всякими манівцями. Він роздирав мені серце стальними пазурами. Навіщо я так прагну попасти до пані де Нусінген? Він розгадав мої наміри, тільки-но вони зародились у мене. Цей розбійник кількома словами розповів мені про чесноту більше, ніж я знав досі про неї від людей і з книжок. Якщо чеснота не терпить угод із сумлінням, значить я обікрав сестер!» — сказав він, кидаючи торбинку на стіл.

Він сів, поринувши в тяжкі думки. «Бути вірним чесності,— то найвище мучеництво. Е-е! Всі вірять у чесноту, а хто чеснотливий? Воля — це кумир народів, але де на землі є вільний народ? Твоя юність ще чиста, як безхмарне небо, але ти хочеш стати великою людиною або багатієм, а хіба це не означає свідомо зважитись на те, щоб брехати, кланятись, плазувати, знову підводитись і знову підлещуватися й прикидатись? Хіба це не значить — добровільно стати лакеєм у тих, хто сам брехав, кланявся, плазував? Перш ніж бути їх співучасником, треба їм слугувати. Ні, ні. Я працюватиму благородно, свято, працюватиму день і ніч. Хочу завдячувати всім, що матиму, тільки власній праці. Це буде дуже відповідальний шлях до багатства, але щовечора я спокійно кластиму голову на подушку, не обтяжений гнітючими думками. Хіба не прекрасно, оглядаючись на своє життя, бачити його чистим, як лілея?! Я і життя — ми наче жених і наречена. Вотрен показав мені, що буває з людьми після десятирічного шлюбу. А, чорт! Голова мені йде обертом. Не думатиму ні про що, серце — найкращий наставник».

Роздуми Ежена перервав голос товстухи Сільвії, яка оповістила, що прийшов кравець. Юнак зустрів його, тримаючи в руках дві торбинки з золотом і зовсім не досадуючи на це. Помірявши свої вечірні костюми, Ежен надів новий денний одяг, що зовсім змінив його зовнішність. «Я не гірший за пана де Трай,— сказав він сам до себе.— Нарешті я схожий на дворянина».

— Пане Растіньяк,— звернувся до нього старий Горіо, входячи в кімнату Ежена.— Ви питали, чи не знаю я, де буває пані де Нусінген.

— Так!

— Так от, наступного понеділка вона буде на балу у маршала Каріль- яно. Якщо ви зможете попасти туди, то розкажете мені, як розважались мої дочки, як вони були одягнені, словом, усе.

— А як ви дізнались про це, любий батечку Горіо? — спитав Ежен, запросивши його сідати біля каміна.

— Її покоївка сказала мені. Я знаю все, що роблять мої дочки, від Терези і Констанції,— весело відповів Горіо.

Старий скидався на ще дуже молодого коханця, який тішиться вже тим, що придумав хитрий спосіб увійти в життя коханої, не викликаючи в неї навіть підозри.— Ах, ви їх побачите! — сказав він, наївно виявляючи свої болісні заздрощі.

— Не знаю,— відповів Ежен.— Піду до пані де Босеан і попрошу її рекомендувати мене пані маршальші.

Еженові дуже приємно було мріяти, як він з´явиться до віконтеси одягнений так, як тепер завжди одягатиметься. Те, що моралісти звуть «безоднями людського серця», насправді є не що інше, як спокусливі думки, мимовільні пориви своєкорисливості. Всі ці блукання душі — тема для стількох просторікувань,— усі ці несподівані виверти ведуть до однієї мети: побільше втіх! Побачивши себе в гарному костюмі, в модних рукавичках і гарних чоботях, Растіньяк забув про свої добррчесні наміри. Обернувшись спиною до правди, юність не наважується глянути на себе в дзеркало сумління, тоді як дозрілий вік уже дивився в нього — ось і вся різниця між цими двома етапами людського життя. [...]

Студент хотів погуляти в Тюїльрі, чекаючи години, коли можна буде з´явитись до пані де Босеан.

Ця прогулянка мала для студента фатальні наслідки. Він був такий гарний, молодий, елегантний, що на нього звернули увагу кілька жінок. Помітившу що на нього захоплено дивляться, він ураз забув про своїх сестер і тітку, яких обібрав, а разом з ними і про свою доброчесну гидливість. Він побачив, як над його головою майнув той демон, якого легко можна вважати за ангела,— цей сатана з барвистими крилами, що сипле рубіни, влучає своїми золотими стрілами в палаци, одягає в пурпур жінок і розкішно до безглуздя прикрашає трони, що колись були такі скромні. Він уже чув голос цього бога тріскучого марнолюбства, чия фальшива облудність здається нам символом могутності. Слова Вотрена, хоч які вони були цинічні, запали юнакові в душу, як у пам´яті дівчини лишається гидкий образ старої звідні, що колись сказала їй: «Досхочу золота і кохання!»

Безжурно поблукавши на дозвіллі, Ежен о п´ятій годині був у пані де Босеан, і там йому довелося зазнати одного з тих жахливих ударів, проти яких юне серце беззбройне. Віконтеса досі ставилася до нього з тією лагідною люб´язністю, з тією чарівною ввічливістю, що їх прищеплює аристократичне виховання, але довершує тільки щирість. А тепер, коли він увійшов, пані де Босеан сухо кивнула йому і кинула:

— Пане де Растіньяк, я не можу прийняти вас, принаймні зараз. Я дуже зайнята...

Для спостережливої людини,— а Растіньяк уже навчився спостерігати,— ці слова, жест, погляд, інтонація були цілою повістю про характер і звички її касти. [...]

Щоб попасти на бал до герцогині Карільяно, Растіньяк проковтнув цю образу.

— Пані,— сказв він схвильовано,— якби не дуже важлива річ, я б не прийшов вам надокучати; будьте милостиві, дозвольте мені поговорити з вами пізніше, я почекаю.

— Гаразд, приходьте обідати,— сказала вона, трохи зніяковівши від різкості своїх слів, бо ця жінка й справді була така ж добра, як і благородна.

Ежен був зворушений цією раптовою зміною, та все ж, виходячи, подумав: «Плазуй, терпи все! Якщо найкраща з жінок здатна в одну мить знищити всі обіцянки дружби і відкинути тебе, мов старий шкарбан, то чого ж сподіватися від інших! Виходить, кожен має дбати про себе? А втім, її дім — не крамничка, і я не маю права нічого вимагати від неї. Треба, як каже Вотрен, стати гарматним ядром». [...]

Через кілька хвилин він мчав з пані де Босеан у кареті до модного театру; коли, увійшовши в центральну ложу, він побачив, що всі лорнети спрямовано не тільки на віконтесу, її чудовий туалет, але й на нього, все видалося Растіньяку чарівною феєрією. Одне зачарування змінялося другим.

— Ви хотіли щось мені сказати,— нагадала йому пані де Босеан.— Подивіться, он пані де Нусінген, у третій ложі від нас. Її сестра і пан де Трай сидять з другого боку.

Кажучи це, віконтеса глянула на ложу, де мала сидіти мадемуазель де Рошфід; коли вона не побачила там пана д´Ахуди, обличчя її заясніло.

— Вона чарівна,— сказав Ежен, подивившись на пані де Нусінген.

— У неї білі вії.

— Так, але який гарний тонкий стан.

— Зате великі руки.

— Гарні очі.

— Дуже вже довгасте обличчя.

— Продовгуваті форми — ознака породи.

— Коли це так — її щастя. Гляньте, як вона піднімає і опускає свій лорнет. Порода Горіо позначається в кожному її русі,— сказала віконтеса, на превеликий подив Ежена.

Справді, пані де Босеан озирала зал в лорнет і, здавалося, не звертала ні найменшої уваги на пані де Нусінген, а проте стежила за кожним її рухом. Публіка була надзвичайно вишукана. Дельфіні де Нусінген дуже лестило, що молодий, елегантний, вродливий кузен пані де Босеан приділяє їй особливу увагу, не зводячи з неї погляду...

— Це непристойно — отак не спускати з неї очей, пане де Растіньяк. Ви нічого не доб´єтесь, нав´язуючись людям.

— Люба кузино,— сказав Ежен,— ви вже зробили для мене багато; коли ви хочете довершити своє добре діло, то прошу вас, зробіть мені одну послугу, яка вас не обтяжить, а мене ощасливить. Я закохався.

— Уже?

— Так.

— В оцю жінку?

— Невже ви підслухали мої думки? — сказав він, кинувши на кузину пильний погляд і, помовчавши, вів далі: — Герцогиня де Карільяно — приятелька герцогині де Беррі, і ви, певне, бачите її; будьте ласкаві представте мене їй і візьміть з собою на бал, який вона дає в понеділок. Я там зустрінусь із пані де Нусінген і дам перший бій.

— Охоче,— сказала віконтеса.— Якщо вона вам уже припала до вподоби, то ваші сердечні справи чудові. [...]

В цю хвилину в ложу пані де Босеан увійшов маркіз д´Ахуда.

— Я кинув свої справи, щоб знову побачити вас. Мій вчинок — не жертва, отож я й кажу вам про це.

Обличчя віконтеси засяяло радістю, і Ежен зрозумів різницю між виразом справжнього кохання і кривлянням паризького кокетства. Милуючись своєю кузиною, він замовк і, зітхнувши, поступився місцем панові д´Ахуда. [...]

— Ви досить добре знайомі з пані де Нусінген, щоб представити їй пана де Растіньяка? — спитала віконтеса в маркіза д´Ахуда.

— О, вона буде дуже рада познайомитись з вами,— відповів маркіз.

Красунь португалець підвівся, взяв під руку студента, і той через одну мить опинився перед пані де Нусінген.

— Баронесо,— сказав маркіз,— маю честь представити вам шевальє Ежена де Растіньяка, кузена віконтеси де Босеан. Ви так причарували пана де Растіньяка, що мені схотілося довершити його щастя, наблизивши його до його кумира.

Ці слова було сказано жартівливим тоном, щоб згладити їх грубуватий зміст, який у гарній формі завжди подобається жінкам. Пані де Нусінген усміхнулась і запросила Ежена сісти в крісло свого чоловіка, що допіру вийшов.

— Не наважуюсь пропонувати вам лишитися тут зо мною, пане,— сказала вона йому.— Той, хто мав щастя бути в товаристві пані де Босеан, не покине її.

— Але мені здається, пані,— тихо відповів Ежен,— що кузині буде приємніше, коли я зостануся тут. Перед приходом пана маркіза ми розмовляли про вас і про вашу шляхетність,— додав він голосно. [...]

Студент ішов пішки з Італійської опери на вулицю Нев-Сент-Женев´єв, обмірковуючи найприємніші плани. Він добре помітив, з якою увагою придивлялася до нього пані де Ресто, коли він був у ложі віконтеси, а потім у ложі пані де Нусінген, і думав, що тепер двері графині не будуть уже зачинені перед ним. Ежен мав надію сподобатися дружині маршала де Карільяно, і таким чином завести в найвищих сферах паризького товариства чотири важливі знайомства. Він передбачав, що в цій вкладній машині загальних матеріальних інтересів йому треба вчепитися за якусь систему коліс, щоб опинитися у верхньому відділенні машини; як це зробити, він не дуже ясно усвідомлював, але почував себе досить міцним, щоб стати спицею в її ведучому колесі. «Якщо пані де Нусінген зацікавиться мною, я навчу її керувати чоловіком. Цей чоловік орудує золотими горами, він може допомогти мені враз забагатіти». Ежен не казав цього собі прямо, бо йому ще бракувало досвідченості політика, щоб зважувати, оцінювати й підраховувати в цифрах переваги свого становища. [...]

Коли Растіньяк переступив поріг свого пансіону, він був уже закоханий у пані де Нусінген. Йому здавалося, що вона струнка, легка, як ластівка. П´янка ніжність її очей, шовковиста, тонка шкіра, під якою видно було рух крові, чарівний звук її голосу, золоте волосся — усе пригадувалося йому. Можливо, що швидка хода, розігріваючи йому кров, сприяла цьому зачаруванню. Студент гучно постукав у двері старого Горіо.

— Сусіде,— сказав він,— я бачив пані Дельфіну.

- Де?

— В театрі, в італійців.

— їй було весело? Заходьте ж!

Стариган скочив з ліжка в самій сорочці, відчинив двері і мерщій ліг знову.

— Розкажіть же мені про неї,— попросив він.

Ежен, що вперше зайшов до Горіо, та ще тільки-но намилувавшись розкішним убранням дочки, не міг приховати подиву, побачивши, в якій конурі живе батько. Вікно було без завіси; шпалери в деяких місцях поодліплювалися від вогкості і поскручувались, оголивши пожовклу від диму штукатурку. Старик лежав на вбогому ліжку, під злиденною ковдрою, прикривши ноги ватним покривальцем, зшитим із шматків старого одягу пані Воке. Підлога була вогка і вкрита пилом. Проти вікна стояв старий череватий комод з рожевого дерева, з мідними ручками, вигнутими у формі виноградної лози з квітами й листям: поруч — старий дерев´яний табурет, на якому стояв у мисці глечик з водою і приладдя для гоління. В кутку — черевики; в головах — нічна шафочка без мармурової дошки і без дверцят. Біля каміна, де не видно було навіть слідів вогню, стояв квадратний горіховий стіл з перекладиною внизу, на якій батько Горіо недавно сплющував срібний позолочений посуд. Поганеньке бюро і на ньому капелюх старигана; набите соломою крісло і два стільці довершували злиденне умеблювання. Ліжкова запона, причеплена до стелі якимсь ганчір´ям, була з поганенької, білої з червоним, картатої матерії. Найбідніший розсильний жив, мабуть, не так убого на горищі, як батько Горіо у пані Воке. Від вигляду цієї кімнати стискалось і хололо серце; вона схожа була на найпохмурішу тюремну камеру. [...]

Вам, певно, буде приємно почути,— спитав його Ежен,— що вона має порвати з де Марсе? Цей дженджик покинув її заради княгині Галатіон Щодо мене, то я сьогодні ввечері закохався в пані Дельфіну по самі вуха

— От як! — вигукнув старий Горіо,

— Так, і я, здається, їй не бридкий. Ми говорили про кохання ціЛу годину, і в суботу, післязавтра, я піду до неї.

— О, як я любитиму вас, мій друже, коли ви їй сподобаєтесь! Ви добрий, ви не будете її мучити. Та якщо ви її зрадите, я, не вагаючись, пере- гризу вам горло. Жінка кохає тільки раз, ви розумієте? Боже! Які дурниці я кажу, пане Ежен! Вам тут холодно. Боже мій! Ви з нею розмовляли, що ж вона переказувала мені?

«Нічого»,— подумав Ежен, а вголос відповів:

— Вона сказала, що посилає вам щирий дочірній поцілунок.

— На добраніч, сусіде, спіть спокійно, бажаю вам прекрасних снів. А для мене ваші останні слова — здійснення найкращих снів. Хай помагає вам Господь в усіх ваших бажаннях. Для мене ви були сьогодні добрим ангелом, від вас на мене повіяло моєю дочкою.

«Бідолаха,— думав Ежен, лягаючи спати.— Він зворушив би і кам´яне серце. А дочка його дбає про нього не більше, ніж про турецького султана». [...]

Другого ранку, за сніданком, пансіонерів вразила ніжність, з якою старий Горіо дивився на Растіньяка, сівши поруч нього, і ті кілька слів, з якими він звернувся до Ежена, та й зміна виразу його обличчя, звичайно схожого на гіпсову маску. Вотрен, що вперше побачив студента після їх знаменної розмови, здавалося, хотів прочитати його таємні думки. Цієї ночі Ежен, перш ніж заснути, виміряв безмежне поле життя, яке постало перед його очима, і тепер, згадавши про плани Вотрена, про посаг мадемуазель де Тайфер, не міг утриматись, щоб не глянути на Вікторину так, як дивиться найдоброчесніший юнак на багату наречену. Випадково їхні очі зустрілись. Ежен у новому костюмі видавався бідній дівчині просто чарівним. Погляд, яким обмінялись молоді люди, був досить значущим, і Растіньяк упевнився, що став для неї об´єктом тих невиразних любовних почувань, які опановують усіх молодих дівчат, і вони спрямовують їх на першого ж гарного мужчину. Внутрішній голос кричав йому: «Вісімсот тисяч франків!» Але Ежен змусив себе повернутися до подій учорашнього дня і вирішив, що його штучно підігріта пристрасть до пані де Нусінген буде протиотрутою для цих мимовільних дурних думок. [...]

Коли Ежен повернувся в пансіон, батько Горіо вже чекав на нього.

— Дивіться, ось вам лист од неї,— сказав старий.— Який гарний почерк!

Ежен розпечатав листа і прочитав:

«Вельмишановний пане, мій батько сказав мені, що ви любите італійську музику. Я була б щаслива, якби ви згодилися зайняти місце в моїй ложі. В суботу співатимуть Фодор і Пеллегріні,— певна, що ви не відмовитесь. Пан де Нусінген разом зі мною просить вас пообідати з нами запросто. Ваша згода зробить приємність баронові, звільнивши його від подружнього обов´язку супроводити мене в оперу. Не відповідайте мені, а приходьте. Прийміть мої найкращі побажання. Д. де Я.» [...]

На вулиці Сен-Лазар Растіньяк під´їхав до будинку легкого стилю, з тоненькими колонами і трафаретними портиками, одного з тих будинків, що їх у Парижі звуть «дуже милими»; це був типовий будинок банкіра, з дорогими й пишними прикрасами; площадки сходів було оздоблено алебастровими ліпними фігурами і мармуровою мозаїкою. Пані де Нусінген прийняла його в маленькій вітальні, що своїм італійським „озписом і меблями нагадувала стиль кафе. Баронеса була сумна. Вона силкувалася приховати свій смуток, і це зворушило Ежена тим більше, що в її зусиллях не було нічого штучного. Він думав, що зробить жінку щасливою своїми відвідинами, а вона була в розпачі. Таке розчарування вразило його самолюбство. Пожартувавши з її заклопотаності, Ежен попросив уже серйозно:

— Я маю мало прав на ваше довір´я, пані, але я покладаюсь на вашу щирість: якщо я вам заважаю, скажіть мені про це одверто.

— Побудьте зі мною,— сказала вона.—Якщо ви підете, я лишусь зовсім самотня. Пан де Нусінген не обідає дома, а мені не хотілося б зоставатися самій, мені треба розважитись.

— Та що з вами?

— Вам я сказала б про це тільки найостаннішому,— скрикнула вона.

— Я хочу знати. Очевидно, я сам причетний до цієї таємниці.

— Може й так! Але ні,— мовила вона.— Це сімейні незлагоди, які мають бути поховані в глибині мого серця. Хіба я вам не казала позавчора, що я дуже нещаслива. Золоті ланцюги — найважчі.

Коли жінка каже юнакові, що вона нещаслива, а юнак розумний, гарно вдягнений і має в кишені півтори тисячі франків, він мусить подумати саме те, що спало на думку Еженові, і поводитиметься як фат.

— Чого ж ви ще можете бажати? — спитав він.— Ви вродливі, молоді, вас кохають, ви багаті.

— Не будемо говорити про мене, — сказала вона, похмуро похитавши головою.— Ми пообідаємо вдвох, потім поїдемо слухати найпрекраснішу музику. Як вам подобається мій туалет? — спитала вона, підводячись і показуючи своє біле кашемірове плаття з перським візерунком, надзвичайно розкішне й вишукане.

— Я хотів би, щоб ви були цілком моєю,— сказав Ежен.— Ви чарівні.

— Це було б невеселе надбання,— сказала вона з гіркою посмішкою.— Ніщо тут не свідчить про горе, а проте, всупереч зовнішньому гаразду, я в розпачі. Через ці^прикрощі я не можу спати і скоро стану негарною.

— О, це неможливо! — запротестував студент.— Але дозвольте взнати, що то за страждання, яких не може вгамувати навіть віддане кохання?

— Ах, якби я розповіла вам про них, ви покинули б мене! Ви любите мене поки що з рицарства, властивого чоловікам. Але якби ви мене глибоко покохали, то самі впали б у страшний розпач. Бачите, я повинна мовчати. Благаю вас, поговорімо про щось інше. Ходімо, я покажу вам свої покої.

— Ні, посидьмо тут,— відповів Ежен, сідаючи поруч з пані де Нусінген на козетку перед каміном і впевнено взявши її руку.

Вона не протестувала; навіть сама стиснула руку юнакові з тією зосередженою силою, яка свідчила про глибоке душевне хвилювання.

— Слухайте,— сказав їй Растіньяк,— коли у вас є якесь горе, ви маєте довіритись мені. Я доведу вам, що кохаю вас заради вас самих. Або ви розкажете мені про своє горе, щоб я міг розвіяти його, хоч би для цього довелося вбити півдесятка чоловіків,— або я піду і більше не повернусь.

— Ну, добре! — скрикнула вона, ляснувши себе по лобі, немов якась одчайдушна думка раптом майнула в неї.— Я зараз же вас випробую. «Так,— подумала вона,— іншого способу нема».— І подзвонила.

— Чи запряжено баронову карету? — спитала вона в камердинера.

— Так, пані.

— Я поїду в ній. Баронові подасте мою карету. Обід о сьомій годині. Ну, їдьмо,— запропонувала вона Еженові.

Студентові здалося, що все це сон: він їде в кареті самого пана де Нусінгена поруч з цією жінкою.

— В Пале-Рояль, до Французького театру,— наказала вона кучеру.

По дорозі, певно хвилюючись, вона відмовлялась відповідати на всі

запитання Ежена, і він уже не знав, що й думати про цей мовчазний, упертий, глухий опір.

«Одна мить — і я втратив її»,— думав Растіньяк. Карета спинилась, баронеса поглядом спинила потік його нерозважливих слів, коли він зайшов надто далеко.

— Ви справді мене любите? — спитала вона.

— Так,— відповів він, приховуючи дедалі більше занепокоєння.

— Ви не будете думати про мене погано, чого б я від вае не зажадала?

— Ні.

— Ви згодні коритися мені?

— Сліпо!

— Бували ви коли-небудь у картярському домі? — спитала вона тремтячим голосом.

— Ніколи.

— О, я можу подегшено зітхнути! Вам пощастить. Ось мій гаманець,— сказала вона.— Візьміть! Тут сто франків — це все, що має така щаслива жінка, як я. Підіть у якийсь картярський дім,— я не знаю, де вони, але певна, що вони є в Пале-Роялі. Поставте сто франків у рулетку й програйте все або принесіть мені шість тисяч франків. Коли ви повернетесь, я розповім вам про своє лихо.

— Побий мене грім, коли я щось розумію в цьому, але я зроблю так, як ви звеліли,— відповів він, радісно подумавши: «Вона компрометує себе за моєю участю і тепер ні в чому не зможе мені відмовити».

Ежен бере гарненький гаманець і, розпитавши у торговця одягом, де міститься найближчий картярський дім, біжить до дев´ятого під´їзду. Він збігає нагору, віддає капелюха лакею, увіходить і питає, де рулетка. Мимо здивованих постійних відвідувачів слуга веде його до довгого стола. Ежен, оточений глядачами, запитує, не соромлячись, куди і як ставити.

— Якщо ви поставите луїдор на один із цих тридцяти шести номерів і він виграє, то одержите тридцять шість луїдорів,— каже йому чоловік поважного віку.

Ежен кидає всі сто франків на двадцять один — число своїх літ. Він не встигає отямитись, як лунає вигук здивування. Він виграв, сам це розуміючи як.

— Забирайте ж ваші гроші,— каже йому той самий чоловік.— Двічі підряд виграти таким способом не можна.

Ежен бере лопаточку; яку йому подає старий, згрібає три тисячі шістсот франків і, знов-таки нічого не тямлячи в грі, ставить їх на червоне. Бачачи, що він ще грає, всі дивляться на нього із заздрістю. Колесо крутиться, він знов виграє, і банкір кидає йому ще три тисячі шістсот франків.

— У вас сім тисяч двісті франків,— сказав йому на вухо старик.— Послухайте мене, ідіть звідси, бо червоне виходило вже вісім разів. Якщо ви людина милосердна, віддячте за цю добру пораду, згляньтесь на злиденне становище колишнього наполеонівського префекта.

Растіньяк, розгублений, дозволяє сивому чоловікові взяти десять луїдорів і йде вниз, з сімома тисячами франків, так і не зрозумівши суті гри, але приголомшений своїм щастям.

— Ось візьміть! Куди ж ви тепер мене повезете? — сказав він, віддавши пані де Нусінген сім тисяч франків, коли дверцята карети зачинились.

Дельфіна несамовито стиснула його в обіймах і поцілувала міцно, але безстрасно. Сльози радості рясно текли по її щоках.

— Ви врятували мене. Я вам усе розповім, друже мій. Ви будете моїм другом, правда ж? Вам здається, що я багата, живу в розкошах, у мене все є чи майже все. Так знайте ж, що пан де Нусінген не дає мені на руки жодного су; він сам сплачує всі витрати на утримання дому, на мій виїзд, мої ложі в театрі, дає мізерну суму на мої туалети, навмисно доводячи мене до потайних злиднів. Я занадто горда, щоб просити в нього. Та хіба не була б я останньою тварюкою, якби платила за його гроші тою ціною, якої він від мене жадає? Як це я, мавши сімсот тисяч франків, дозволила так себе обібрати? З гордощів, з обурення! Ми ж такі юні, такі наївні, коли вступаємо в шлюбне життя! Щоб випросити грошей у чоловіка, досить було одного мого слова, але я не могла його вимовити, не зважувалась навіть натякнути про гроші. Я витрачала свої заощадження і те, що мені давав мій бідолашний батько; потім почала позичати. Шлюб для мене — найжахливіше розчарування; я не можу говорити з вами про це. Досить сказати, що я кинулася б у вікно, якби мені треба було жити з Нусінгеном інакше, ніж в окремих покоях. А коли треба було признатись йому, що я маю звичайні для молодої жінки борги, бо купувала коштовні речі, різні дрібнички (мій бідний батько привчив нас ні в чому собі не відмовляти), то відчувала пекельні муки; але зрештою набралася сміливості і сказала йому про свої борги. Хіба не було в мене власного статку? Нусінген розгнівався, сказав, що я його розоряю, наговорив мені всякої гидоти. Я готова була крізь землю провалитись. Він усе ж заплатив, бо забрав мій посаг, але відтоді призначив мені для особистих витрат певну суму на місяць. Я примирилася з цим, щоб зберегти свій душевний спокій. Потім я схотіла потішити самолюбство одного чоловіка, якого ви знаєте,— сказала вона.— Хоч він зрадив мене, було б погано з мого боку не віддати належного благородству його вдачі. Але він усе-таки недостойно покинув мене. Якщо мужчина відсипав купу золота жінці в скрутну для неї хвилину, він не має права кидати таку жінку; він мусить любити її вічно! Вам двадцять один рік, у вас ще хороша душа, ви молодий і чистий і, звісно, спитаєте мене, як це жінка може брати гроші у мужчини? Боже ж мій! Хіба не природно ділитись усім з людиною, якій ми завдячуємо щастям? Коли віддаєш усе, хіба можна бентежитися через якусь частку цього всього? Гроші починають щось важити тільки з тієї миті, коли почуття зникло. Хіба закохані не поєднують свою долю на все життя? Яка жінка може передбачити розлуку, коли вірить у те, що її щиро кохають? Адже ви нам присягаєтесь у вічному коханні, хіба можливі при цьому свої, особливі, інші інтереси? Ви не уявляєте собі, що я вистраждала сьогодні, коли Нусінген категорично відмовився дати мені шість тисяч франків, а сам щомісяця дає стільки ж своїй коханці, оперній танцівниці. [...] Обіцяйте, що ви не скористаєтесь моєю щирі, стю, як зброєю проти мене? — сказала вона.

— О пані, я нездатний на це,— відповів він.

Вона взяла його руку і поклала собі на серце в чарівному пориві вдяч- ності.

— Дякуючи вам, я знов стала вільною і веселою. Я жила досі мов у за. лізних лабетах. Тепер я житиму просто, нічого не витрачатиму на себе. Я ж вам подобатимусь така, як я є, правда, друже мій? Лишіть це в себе,— сказала вона, взявши собі тільки шість банкнотів.— Правду кажучи, я вам винна три тисячі, бо вважаю, що ми грали по половині.

Ежен відмовлявся, як соромлива дівчина. Але баронеса наполягала:

— Я буду вбачати в вас ворога, якщо ви не будете моїм співучасником.

Він узяв гроші і сказав. [...]

В день балу у призначений час Растіньяк пішов до пані де Босеан, і вона повезла його до герцогині де Карільяно. Дружина маршала прийняла його дуже ласкаво; тут він зустрів і пані де Нусінген. Дельфіна вичепурилася так, щоб сподобатись усім і особливо Еженові; вона нетерпляче ждала його погляду, марно силкуючись приховати своє нетерпіння. Для чоловіка, що вміє вгадувати хвилювання жінки,,такі хвилини сповнені чарівності: кому не приємно томити іншого очікуванням похвали і кокетливо ховати свою радість під личиною байдужості, викликати занепокоєння, шукаючи в ньому доказів любові, і, натішившись чужими побоюваннями, потім розвіяти їх усмішкою? На цьому балу студент раптом збагнув значення теперішнього свого становища: ставши визнаним кузеном пані де Босеан, він почав грати у світі певну роль. Уже приписувана йому перемога над баронесою де Нусінген настільки вирізняла Растіньяка, що всі юнаки заздрісне поглядали на нього; помітивши це, він відчув першу втіху марнославства. Походжаючи по залах, мимо гуртків гостей, він чув, як його називають щасливцем. Жінки одностайно віщували йому успіх. Боячись втратити Ежена, Дельфіна обіцяла йому ввечері не відмовити в поцілунку, проти якого так рішуче повставала позавчора. На балу Растіньяк дістав запрошення бувати в кількох домах. Кузина познайомила його з деякими дамами, що претендували на вишуканість; їхні салони справді вважались за вельми приємні. Ежен побачив, що його допущено у вищий світ, у найвишуканіше паризьке коло. Цей вечір був сповнений для нього принадностей блискучого дебюту, і Растіньяк згадував про нього, мабуть, навіть у старості, як дівчина згадує перший бал, де вона здобула свої перші перемоги. [...]

Вже багато днів життя Растіньяка було суцільним святом. Майже щодня він обідав у пані де Нусінген, виїжджав з нею в світ. Додому повертався о третій-четвертій годині ранку, прокидався опівдні і, закінчивши свій туалет, їхав, коли була гарна погода, з Дельфіною погуляти в Булонський ліс; так він гайнував свій час, не знаючи йому ціни, але всю науку, всі зваби розкішного життя він вбирав у себе з такою палкою жадобою, з якою квітка вбирає запліднюючий пилок! Растіньяк грав на великі гроші, багато вигравав і програвав і, нарешті, призвичаївся до безтурботного життя паризької молоді. З перших своїх виграшів він повернув матері і сестрам борг — півтори тисячі франків, додавши до цього гарні подарунки. [...]

Довідавшись про сімейні таємниці подружжя Нусінген, Ежен побачив, що використати кохання, як засіб збагачення, можна тільки тоді, коли забудеш усякий сором і зречешся благородних ідей, які могли б виправити гріхи юності. Він приліпився до цього життя, зовні блискучого, але отруєного докорами сумління, життя, в якому за хвилинні втіхи треба було дорого платити невідступними тривогами. [...]

Дельфіна, давши цьому юнакові владу над собою і виявивши до нього занадто багато пристрасті, тепер керувалася почуттям гідності, яке змушувало її або зректися своїх обіцянок, або відкласти на деякий час здійснення їх. Це так природно для парижанки — вагатися навіть в полоні пристрасті і зволікати хвилину свого падіння, випробовуючи серце чоловіка, якому вона віддає своє майбутнє. [...]

Дельфіна гралася Растіньяком, втішаючись цією грою, бо була певна його кохання і своєї влади припинити страждання закоханого, коли тільки схоче її жіноча величність. З поваги до себе Ежен не хотів допустити, щоб його перший бій закінчився поразкою, і уперто переслідував здобич, як мисливець, що хоче неодмінно підстрелити куріпку в перший день святого Губерта25. Тривога, вражене самолюбство, розпач — удаваний чи правдивий — дедалі більше прив´язували його до цієї жінки. Цілий Париж вважав його за коханця пані де Нусінген, а він досяг не більше, ніж уперший день їхньої зустрічі. Він ще не знав, що іноді в кокетуванні жінки значно більше радощів, ніж насолоди в її коханні, і його охоплювала безглузда лють. Та пора, коли жінка чинить опір коханню, дала свої перші плоди: вони були зелені, кислуваті й чудові на смак, зате і обходилися дорого. Часом, не маючи ні гроша, не бачачи перед собою майбутнього, Ежен подумував, усупереч голосу сумління, про можливість збагатитися тим способом, про який казав йому Вотрен — одружитися з мадемуазель Тайфер. Настав момент, коли скрута стала така відчутна, що Ежен майже мимоволі став піддаватися спокусі страшного сфінкса, очі якого часто його заворожували.

Коли Пуаре і мадемуазель Мішоно пішли нагору, Растіньяк, гадаючи, що він лишився тільки в товаристві пані Воке і пані Кутюр, яка плела шерстяні нарукавники, дрімаючи біля каміна,— так ніжно глянув на мадемуазель Тайфер, що та опустила очі.

— У вас якісь неприємності, пане Растіньяк? — спитала Вікторина після хвилинної мовчанки.

— В кого їх нема,— відповів Ежен.— Якби ми, юнаки, були певні в щирості жіночого кохання, здатного віддячити за жертви, які ми завжди готові принести, то ніколи, мабуть, не знали б горя.

Мадемуазель Тайфер відповіла йому поглядом, який не залишав місця для сумніву в її почутті.

— Еге ж,— казав Растіньяк,— сьогодні вам здається, що ви не сумніваєтесь у своєму серці, але чи певні ви, що ніколи не змінитесь?

Усмішка заграла на устах бідної дівчини, немов промінь засвітив з душі, і так осяяла її обличчя, що Ежена злякав викликаний ним спалах почуття.

— А якби завтра ви стали щасливою і багатою, якби вам з неба впало величезне багатство, ви все ж любили б бідного юнака, що сподобався вам у дні вашої бідності?

Вона мило кивнула голівкою.

— Дуже нещасного юнака?

— Вона знов кивнула головою. [...]

Вікторині здавалося, що вона чує ангельські голоси, що небеса відкриваються перед нею. «Дім Воке» набирав у її уяві тих фантастичних

барв, якими декоратори розмальовують палаци на сцені: вона кохала і її кохали,— принаймні вона вірила в це! Та й яка жінка не повірила б цьому дивлячись на Растіньяка, слухаючи його цілу годину потай від домащ. ніх аргусів?! Знаючи, що чинить гидко, Ежен намагався переконати себе, що спокутує свій гріх, ощаслививши жінку, і в цих боріннях із сумлінням навіть погарнішав, відчайдушне простуючи вперед, світячись усіма пекельними вогнями, які палали в його серці. На щастя для нього, чудо сталося: весело увійшов Вотрен і, прочитавши в юних серцях, які він з´єднав винахідливістю свого диявольського розуму, раптом сполохав їх ідилію, глузливо заспівавши своїм гучним басом:

Моя Фаншета чарівна Своєю простотою...

Вікторина вибігла з кімнати, несучи в серці стільки ж щастя, скільки досі в ньому було горя. Бідолашна дівчина! Стискання руки, легкий дотик волосся Растіньяка до її щоки, слово, сказане так близько коло її вуха, що вона відчула теплий подих милих губів, тремтіння руки, що обняла її стан, поцілунок у шию,— все це було обітницею кохання. [...]

— Діло зроблено,— сказав Вотрен Еженові.— Наші два денді посварились. Усе сталося, як бажалося. Розбіжність думок. Наш голубок образив мого сокола. Зустріч завтра, на Кліньянкурському редуті. О пів на дев´яту, коли мадемуазель Тайфер спокійно мочатиме гріночки в каву, їй відійдуть у спадок батькова любов і багатство. Чи не жарт? Молодий Тайфер чудово володіє шпагою і самовпевнений, мов козирний туз, але йому пустять кров ударом, який я винайшов: тільки трохи підняти шпагу і колоти в лоб! Я вам покажу цей прийом — страшенно корисна річ.

Растіньяк слухав, остовпівши, і нічого не міг відповісти. [...]

Вотрен хотів потиснути йому руку, але Растіньяк хутко відсмикнув її і, пополотнівши, впав на крісло: йому ввижалася калюжа крові біля ніг.

— Ах, на вас іще залишилося кілька пелюшок з плямами доброчесності! — тихо сказав Вотрен.— У татуся Д´Олібана три мільйони. Я знаю його статки. Посаг зробить вас чистим, як плаття молодої, навіть у ваших власних очах.

Растіньяк більше не вагався. Він вирішив того ж таки вечора попередити Тайферів — батька і сина. Вотрен пішов, і тоді старий Горіо прошепотів Еженові на вухо:

— Ви засмучені, хлопчику. Зараз я вас утішу. Ходімо!

І старий вермішельник запалив від лампи свою кручену свічечку; Ежен пішов за ним, аж тремтячи з цікавості.

— Зайдімо до вас, — сказав стариган, загодя взявши в Сільвії ключ від студентової кімнати.— Ви думали цього ранку, що вона вас не любить, га? Вона вас випровадила мимохіть, а ви вже розсердились і пішли, охоплені розпачем. Чудій! Вона чекала на мене. Розумієте? Нам треба було піти закінчити опорядження чарівної квартирки, в якій ви маєте оселитись через три дні. Не виказуйте мене. Вона хоче зробити вам сюрприз; але я не можу ховати далі від вас цю таємницю. Це на вулиці д´Артуа, за кілька кроків од вулиці Сен-Лазар. Ви житимете як князь. Ми вибрали для вас меблі, наче для молодої. За останній місяць ми багато чого зробили, тільки не казали вам нічого. Мій повірений взявся до справи, дочка моя матиме тридцять шість тисяч франків на рік — проценти з її посагу,— я зажадаю, щоб її вісімсот тисяч франків було вкладено в надійне нерухоме майно.

Ежен мовчазно походжав, схрестивши руки, по своїй убогій, неприбраній кімнаті. Старий Горіо, скориставшись хвилиною, коли студент повернувся до нього спиною, поставив на камін сап´янову червону скриньку, на якій було витиснено золотий герб Растіньяків. k — Любий мій хлопчику,— сказав бідолаха Горіо,— я з головою поринув у цю справу. Щоправда, я старався і для себе, бо дуже зацікавлений у вашому переїзді. Ви не відмовите мені, коли я про щось вас попрошу?

— Чого ви хочете?

— На п´ятому поверсі, над вашою квартирою є кімната, з ходом від вас. Дозвольте мені там оселитись. Я старію і живу дуже далеко від своїх дочок. Я вам не заважатиму. Я тільки житиму там. Ви мені щовечора розповідатимете про дочку. Правда ж, це не буде вам неприємно? Коли ви вертатиметесь додому, я вже буду в ліжку і, почувши ваші кроки, казатиму собі: Він тільки що бачив мою маленьку Дельфіночку. Він їздив з нею на бал, вона щаслива, дякуючи йому». Якщо я захворію, для мене найкращим бальзамом буде чути, що ви вернулись, ходите по кімнатах, соваєте стільці. Ви нагадували б мені дочку. Звідти мені рукою подати до Єлісейських полів, де мої дочки проїжджають щодня; я їх завжди бачитиму, бо тепер іноді надто спізнююсь. А може, вона і сама інколи завітає до вас. Я чутиму її голос, бачитиму, як вона в своєму ранковому капоті бігає туди-сюди гарненька, мов кішечка. За цей місяць вона знов стала такою, як була колись — зовсім молода дівчина, весела, чепурна. [...]

Ежен, зовсім приголомшений, тупо дивився на свого сусіду. Дуель, про яку сповістив Вотрен і яка мала відбутися завтра вранці, так разюче контрастувала з цим здійсненням його найдорожчих мрій, що він почував себе наче в кошмарі. Він обернувся до каміна, помітив маленьку квадратну скриньку, відкрив її і побачив записку, покладену поверх годинника Брегета. На аркушику паперу було написано: Я хочу, щоб ви думали про мене завжди, тому що ...Дельфіна»!

Останні слова, очевидно, натякали на якусь сцену, що відбулася між ними. Ежена це дуже розчулило. На кришці годинника, зсередини, емаллю на золоті було зображено його герб. Ця коштовна річ, про яку він так давно мріяв, ланцюжок, ключик, форма годинника й різьба — все відповідало його уподобанню. Старий Горіо сяяв. Він, мабуть, обіцяв дочці розповісти про найменші прояви справленого подарунком враження, бо брав найжвавішу участь в хвилюваннях юних закоханих, хоч і в ролі третьої особи, але не менш щасливої. Горіо уже встиг полюбити Растіньяка і за його душевні властивості, і за щастя своєї дочки.

— Підіть до неї сьогодні ввечері, вона чекає на вас. Гладкий бевзь, ельзасець, вечеряє у своєї балерини. Ха-ха, який дурний вигляд він мав, коли мій повірений виклав йому справу. Хіба він не каже, що кохає мою дочку до нестями? Хай тільки торкнеться її, я його вб´ю. Сама тільки думка, що моя Дельфіна належить...— він зітхнув,— штовхнула б мене на злочин. Та це не було б убивством людини,— це ж свиня з телячою головою. Ви ж візьмете мене до себе, правда?

— Звичайно, любий батьку Горіо. Ви ж добре знаєте, що я вас люблю.

— Бачу, ви не гребуєте мною. Дозвольте мені поцілувати вас.— І він стиснув студента в обіймах.— Ви зробите її щасливою, обіцяйте мені. То ви сьогодні ввечері підете до неї, правда ж?

— О, звісно. [...]

Звістка про дуель Тайфера-сина зацікавила пансіонерів. Бажаючи дізнатися про подробиці справи та про вплив її на долю Вікторини, всі, за винятком старого Горіо, зібрались у їдальні раніше ніж звичайно. [...]

Десь опівдні, саме коли листоноші розносять кореспонденцію по кварталах Пантеону, Ежен одержав листа в гарненькому конверті з гербом Босеанів на печатці. В конверті було адресоване панові і пані де Нусінген запрошення на великий бал, який призначила віконтеса вже з місяць тому і який мав відбутися незабаром. До цього запрошення було додано кілька слів для Ежена:

«Сподіваюся, пане, що ви охоче візьмете на себе обов´язок передати мої почуття симпатії до пані де Нусінген. Посилаю вам запрошення, про яке ви мене просили, і буду рада познайомитися з сестрою пані де Ресто. Отже, привозьте до мене свою красуню, але зробіть так, щоб вона не володіла вами безроздільно, бо ви повинні приділити й мені трохи своєї прихильності у відповідь на ту, яку я почуваю до вас.

Віконтеса де Босеан».

«Що ж,— подумав Ежен, перечитуючи записку,— пані де Босеан досить прозоро натякає, що бачити барона де Нусінгена вона не хоче».

Він негайно пішов до Дельфіни, щасливий тим, що несе їй радість, за яку, безперечно, мав дістати нагороду. Пані де Нусінген була у ванні. Растіньяк ждав її в будуарі з нетерпінням, цілком природним для юнака, що палає бажанням оволодіти коханою, про яку мріяв два роки. Такі почуття не повторюються двічі в житті юнака. Перша жінка, що її покохав мужчина, жінка, яка по-справжньому варта кохання і з´являється перед ним у всьому блиску, що його вимагає паризьке товариство,— ніколи не матиме суперниць. [...]

І ось тепер, чекаючи на Дельфіну, він невимушено сидів у м´якому кріслі в цьому гарному будуарі, що став до певної міри його власністю, і Еженові здавалося, що він страшенно далеко відійшов од того Растіньяка, який минулого року приїхав в Париж; і, придивившись, немов за якимсь своєрідним законом духовної оптики, до себе, запитав, чи схожий він тепер на самого себе.

— Пані в своїй кімнаті,— сказала Тереза, з´явившись так раптово, що Ежен здригнувся.

Дельфіна лежала на кушетці біля каміна, свіжа, бадьора. Потопаючи в хвилях мусліну, вона скидалася н^ ту прекрасну індійську рослину, в якій крізь віти проглядає плід.

— Ну, ось і ми,— сказала вона схвильовано.

— Вгадайте, що я вам приніс,— мовив Ежен, сідаючи біля неї і цілуючи їй руку.

Пані де Нусінген зробила радісний рух, прочитавши запрошення. Вона глянула на Ежена своїми вологими очима і, оповивши його шию руками, притягла до себе в пориві задоволеного марнославства.

— І це вам... (тобі,— шепнула вона йому на вухо,— але Тереза в моїй туалетній, будьмо обережні). Це вам я завдячую цим щастям. Так, я називаю це щастям; його принесли ви, і тому це щось більше, "ніж тріумф самолюбства. Ніхто не хотів мене ввести в світ. Ви вважатимете, можливо, в цю хвилину, що я дріб´язкова, фривольна, легковажна парижанка. Але знайте, друже мій, що я готова всім пожертвувати заради вас і що коли я так палко прагну бувати в Сен-Жерменському передмісті, то це тому, що там буваєте ви.

— Чи не здається вам,— сказав Ежен,— що пані де Босеан не хоче бачити на балу барона де Нусінгена?

— Так, — сказала баронеса, повертаючи Еженові листа.— В цих жінок є якийсь геній зухвалості. Все одно я поїду. Там має бути моя сестра, я знаю, що вона готує собі чарівний туалет. Ежене,—мовила вона тихо,— сестра поїде туди, щоб розвіяти жахливі підозріння. Ви не знаєте, які ходять чутки про неї? Нусінген сьогодні вранці сказав мені, що вчора в клубі одверто говорили про це. Боже мій, від чого залежить честь жінки й родини! Я відчула себе ображеною за мою бідну сестру. Кажуть, що пан де Трай підписав векселі на сто тисяч франків, майже всі вони прострочені, і йому загрожує суд. Під тиском таких обставин моя сестра нібито продала свої брильянти лихвареві,— оті чудові брильянти, які ви, мабуть, бачили у неї; вона дістала їх у спадщину від матері пана де Ресто. Одно слово, ось уже два дні тільки й розмов, що про це. Отже, я розумію, нащо Анастазі готує собі вишивану золотом сукню: вона хоче привернути до себе загальну увагу у пані де Босеан, з´явившись у всьому своєму блиску і в цих брильянтах. Але я не хочу осоромитися перед нею. Вона завжди намагалася мене затьмарити. Я ніколи не бачила від неї добра, хоча робила стільки послуг, завжди давала їй гроші, коли вона була в скруті. Та годі про світське життя, я сьогодні хочу бути цілком щаслива.

Тільки о першій годині після півночі Растіньяк покинув пані де Нусінген, яка, цілуючи його на прощання, що обіцяло нові радощі, сказала з відтінком меланхолії:

— Я така боязка, така марновірна, назвіть мої передчуття, як хочете, але я тремчу від думки, що мені доведеться заплатити за своє щастя якоюсь жахливою катастрофою. [...]

На вулиці Нев-Сент-Женев´єв спинилася карета і на сходах почувся голос пані де Ресто...

— Добрий день, тату,— сказала, входячи, графиня.— Ах, і ти тут, Дельфіне!

Пані де Ресто, здавалося, була збентежена, зустрівши сестру.

— Добрий день, Назі,— відповіла баронеса.— Тобі незвично, що я тут? Я щодня бачуся з батьком.

— Відколи це?

— Якби й ти ходила до нього, то знала б.

— Не прискіпуйся до мене, Дельфіне,— жалісно сказала графиня.— Я дуже нещасна, я пропала, бідний мій тату. Цього разу пропала остаточно.

— Що з тобою, Назі? — скрикнув старий Горіо.— Скажи ж мені все, дитино моя! Вона зблідла! Дельфіно, мерщій допоможи ж їй, будь доброю до неї, я тебе ще більше любитиму, якщо це можливо.

— Бідна моя Назі,— сказала пані де Нусінген, допомагаючи сестрі сісти,— батько і я — тільки ми на світі любитимемо тебе так, щоб усе тобі прощати. Сімейні зв´язки — найміцніші.

Вона дала їй нюхальної солі, і графиня опритомніла.

— Я не витримаю цього,— сказав старий Горіо.— Ну-бо,— велів він, поворушивши торф у каміні,— підійдіть до вогню. Мені холодно. Що з тобою, Назі? Кажи швидше, ти мене вбиваєш...

— Мій чоловік знає все,— почала нещасна жінка.— Ви пам´ятаєте, батьку, недавній вексель Максима? Ну, то це був не перший. Я вже сплатила кілька таких векселів. Десь на початку січня я помітила, що пан де Трай дуже смутний. Він нічого мені не казав; але в серці коханого чоловіка легко читати,— досить якоїсь дрібниці; до того ж бувають передчут- тя. Словом, він був ніжніший, палкіший, ніж будь-коли, і я почувала себе дедалі щасливішою. Бідний Максим, він прощався зо мною в душі, як сказав мені потім. Він хотів заподіяти собі смерть. Кінчилося тим, що я стала допитуватись, благала його сказати все, дві години стояла перед ним на колінах, поки він признався, що заборгував сто тисяч франків. О тату, сто тисяч франків! Я мало не збожеволіла. У вас нема таких грошей...

— Так,— мовив старий Горіо,— я не зміг би їх дістати, хіба що вкрав би. Та я б і на це пішов, Назі. І піду...

При цих похмурих, як хрипіння вмираючого, словах, у яких вчувалася агонія знесиленого батьківського почуття, сестри замовкли. Який егоїзм устояв би перед цим криком душі, що показав усю глибину відчаю, як кинутий камінь визначає глибину прірви.

— Тату, я вже здобула їх, розпорядившись тим, що мені не належить,— сказала графиня, розридавшись.

Дельфіна, зворушена, плакала, поклавши голову сестрі на плече.

— Отже, все це правда? — сказала вона.

Анастазі схилила голову; пані де Нусінген схопила її в обійми, ніжно поцілувала і, притискаючи до серця, додала:

— Тут ти завжди знайдеш любов без осуду.

— Ангели мої,— сказав Горіо слабким голосом,— чому це тільки нещастя зближає вас?

— Щоб урятувати життя Максимові, зрештою, щоб урятувати моє щастя,— вела далі графиня, підбадьорена цими виявами гарячої, трепетної ніжності,— я віднесла до одного лихваря — та ви знаєте цього пекельного виплодка, якого нічим не можна зворушити — Ґобсека,— віднесла фамільні брильянти, що ними так дорожить пан де Ресто; і його брильянти, і мої, всі, всі я продала! Продала! Ви розумієте? Де Трая врятовано. Але я пропала! Ресто все знає.

— Як? Хто йому сказав? Скажи, і я його вб´ю! — скрикнув старий Горіо.

— Вчора він покликав мене до себе... Я пішла... «Анастазі,— сказав він мені голосом... О, цього тону було досить, щоб я все зрозуміла...— Де ваші брильянти?» — «У мене».— «Ні,— заперечив він, глянувши на мене,— ось вони на комоді».— І він показав футляр, прикритий хусточкою.— «Ви знаєте, як вони тут опинилися?» — спитав. Я впала на коліна, плакала, питала його, якою смертю я повинна вмерти.

— Ти це сказала?! — скрикнув старий Горіо.— Присягаюсь іменем Господа Бога, той, хто заподіє будь-яке лихо одній з вас, може бути певен, поки я живий, що я спалю його на повільному вогні. Так, я розтерзаю його, як...

Старий Горіо замовк, бо слова застрявали йому в горлі.

— Зрештою, люба моя сестро, він зажадав від мене щось таке, що гірше смерті... Не дай Боже ніякій жінці почути те, що почула я.

— Я вб´ю цього чоловіка,— спокійно промовив старий Горіо.— А втім, у нього тільки одне життя, а мені він винен двоє. Ну, що ж далі? — питав батько, дивлячись на Анастазі.

— Тоді він, помовчавши, глянув на мене,— розповідала графиня,— і сказав: «Анастазі, я все збережу в таємниці, ми будемо й далі жити разом, у нас є діти. Я не вбиватиму пана де Трая, я міг би схибити, а якщо спробую позбутися його іншим способом, то людське правосуддя буде проти мене. Вбити його у ваших обіймах, це значило б зганьбити ваших дітей, а щоб не зганьбити ні ваших дітей, ні їхнього батька, ні мене, я ставлю вам дві умови. Відповідайте — чи є у вас дитина від мене?» — Я сказала: «Так».— «Хто?» — запитав він.— «Ернест, найстарший».— «Добре,— сказав він,— тепер покляніться, що виконаєте те, що я скажу». Я поклялася. «Ви підпишете запродаж вашого майна, коли я того схочу».

— Не підписуй! — скрикнув старий Горіо.— Ніколи не підписуй цього. Так ось ви як, пане де Ресто, ви не спроможні дати жінці щастя, вона знаходить його з іншим, а ви її караєте за своє жалюгідне безсилля?.. Та я тут, заждіть! Він матиме діло зі мною, Назі, будь спокійна. [...]

— Батьку, це ще не все,— сказала Анастазі на вухо Горіо, і той здригнувся.— Брильянти я продала менше ніж за сто тисяч франків. Максимові загрожує суд. Нам треба сплатити ще дванадцять тисяч франків. Він обіцяв схаменутися, більше не грати. В мене нема нічого в світі, крім його кохання, і я надто дорого заплатила за нього, щоб пережити цю втрату. Я пожертвувала майном, спокоєм, честю, дітьми. О, зробіть так, щоб Максим зберіг свободу, честь, щоб він міг лишитись у світі, де зуміє завоювати собі становище. Він тепер завдячує мені не тільки щастям, у нас є діти, які можуть лишитися без нічого. Все загине, якщо його посадять у Сент-Пелажі26.

— Нема у мене таких грошей, Назі! Нічого нема! Це кінець світу! О, світ рушиться, це певно! Біжіть, тікайте, поки є час! Ах, у мене є ще срібні пряжки, шість кувертів — перші, які я купив у своєму житті. Зрештою, в мене є тільки тисяча двісті франків довічної ренти.

— А що ж ви зробили з вашою постійною рентою?

— Я продав її і лишив собі тільки цей невеличкий прибуток на свої потреби. Мені треба було дванадцять тисяч франків, щоб опорядити квартиру Фіфіні.

— У тебе дома, Дельфіне? — спитала пані де Ресто.

— О, хіба це не однаково! — вів старий Горіо.— Дванадцять тисяч франків витрачено.

— Я догадуюсь,— сказала графиня,— це для пана де Растіньяка. Ах, бідна Дельфіне, спинися! Поглянь, до чого я дійшла.

— Люба моя, пан де Растіньяк — юнак, він не здатен розорити свою коханку.

— Дякую на слові. Дельфіне, в такому становищі, як моє, я сподівалась от тебе кращого. А втім, ти ніколи не любила мене.

— Ні, вона любить тебе, Назі! — скрикнув старий Горіо.— Вона мені тільки-но казала це. Ми говорили про тебе, Фіфіна казала, що ти красуня, а вона тільки гарненька.

— У неї холодна краса,— мовила графиня.

— Хоч би й так,— заперечила Дельфіна, червоніючи,— а ти як ставилась до мене? Ти відмовилась од мене, через тебе передо мною зачинилися двері всіх домів, де я хотіла бувати, словом, ти користалася з усякої нагоди, щоб мене вразити. А хіба я приходила, як ти, висмоктувати з нашого бідного батька тисяча по тисячі всі його гроші? Хіба я довела його до того стану, в якому він опинився? Це твоя робота, сестро. Я відвідувала батька, коли тільки могла, я його не виганяла з дому, я не приходила лизати йому руки, коли він був мені потрібен, я навіть не знала того, що він витратив для мене дванадцять тисяч франків. З моїми справами все гаразд, ти знаєш; тато робив мені подарунки, але я їх ніколи не випрошувала.

— Ти була щасливіша за мене; пан де Марсе багатий, це ти добре знаєш. Ти завжди була підла, як золото. Прощай, у мене нема ні сестри, ні...

— Замовкни, Назі! — крикнув старий Горіо.

— Тільки така сестра, як ти, може повторювати вигадки, яким і світ більше не вірить, ти — страховище,— сказала Дельфіна.

— Діти мої, діти, замовкніть, або я при вас накладу на себе руки.

— Ну що ж, Назі, я прощаю тобі,— сказала пані де Нусінген,— ти нещасна. Але я добріша за тебе. Казати мені таке саме в ту хвилину, коли я хотіла зробити все, аби тільки врятувати тебе, навіть піти в спальню до свого чоловіка, а цього я не зробила б ні ради себе, ні ради... Це варто всього того лиха, якого ти мені заподіяла за дев´ять років.

— Діти мої, діти, обніміться! — сказав батько.— Ви ж — ангели.

— Ні, облиште мене! — вигукнула графиня, відштовхуючи батька, що взяв її за руку.— Вона має до мене ще менше жалю, ніж мій чоловік. Можна подумати, що вона — зразок усіх чеснот!

— Хай люди кажуть, що я винна гроші панові де Марсе,— це краще, ніж признатися, що пан де Трай коштує тобі більше двохсот тисяч франків,— відповіла пані де Нусінген.

— Дельфіно! — крикнула графиня, ступивши крок до неї.

— Я кажу тобі правду у відповідь на твій наклеп,— холодно відповіла баронеса.

— Дельфіно! Ти...

Старий Горіо кинувся до графині і затулив їй рота рукою.

— Боже! В чому це у вас руки? — спитала Анастазі.

— Так, так, вибачайте,— мовив бідолашний батько, витираючи руки об штани.— Я ж не знав, що ви прийдете, я переїжджаю.

Він зрадів, що викликав докір і обернув на себе доччин гнів.

— Ах! — вів він далі, сідаючи.— Ви краєте мені серце. Я вмираю, діти мої. Мозок мені палає, мов у вогні. Та будьте ж милі, любіть одна одну. Ви мене вб´єте! Ну, Дельфіно, Назі, опам´ятайтесь, ви обидві і винуваті і ні. Дедель,— сказав він, підводячи на баронесу повні сліз очі,— їй треба дванадцять тисяч франків, давай пошукаємо цю суму. Не дивіться так одна на одну.— Батько став на коліна перед Дельфіною.— Попроси у неї пробачення, ради мене,— прошепотів він їй на вухо,— вона нещасніша за тебе, ну!

— Назі, бідна моя,— сказала Дельфіна, перелякана виразом дикого, божевільного страждання, що позначилося на батьковому обличчі,— я винувата, поцілуй мене...

— Ах! Ви ллєте цілющий бальзам на моє серце! — скрикнув старий Горіо.— Але де знайти дванадцять тисяч франків? А що, коли я запропоную себе замість когось у рекрути?

— Батьку! — вигукнули обидві дочки, обіймаючи його.— Ні, ні!

— Хай Бог нагородить вас за цю думку, всім життям своїм ми не зможемо за це сплатити, правда ж, Назі? — казала Дельфіна.

— Крім того, бідний тату, це була б тільки крапля в морі,— зауважила графиня.

— Так що ж, виходить, не можна нічого заробити і своєю кров´ю? — скрикнув старий у розпачі.— Я віддам своє життя тому, хто тебе врятує, Назі, я вб´ю будь-кого заради цього! Я зроблю, як Вотрен, піду на каторгу, я...— Горіо спинився, наче вражений громом.— Нема нічого! — кричав він, рвучи на собі волосся.— Якби я знав, де можна вкрасти, але це ,к дуже важко — знайти таке місце. До того ж потрібні люди, щоб пограбувати банк. Отже, мені лишається вмерти, тільки вмерти. Так, я вже ні до чого не придатний, я вже не батько, ні! Вона мене просить, вона в скруті... А я, жалюгідний, нічого не маю. Ах ти, старий негіднику, ти собі забезпечив довічну ренту, а дочки? Що ж, виходить, ти їх не любиш? Пропадай, пропадай тепер, як пес! Так, я гірший за собаку, собака не вчинив би так! Ой голова моя, вона горить...

— Тату, перестаньте!..— скрикнули обидві жінки, підбігши до батька, щоб не дати йому розбити голову об стіну.— Схаменіться!

Горіо схлипував. Ежен, переляканий, схопив вексель, виданий Вот- ренові; гербовий папір був придатний для більшої суми. Переправивши цифру, Ежен приготував формальний вексель на дванадцять тисяч франків на ім´я Горіо і ввійшов у кімнату.

— Ось гроші, які вам потрібні, пані,— сказав він, подаючи вексель графині.— Я спав, ваша розмова збудила мене, і я дізнався, скільки я винен панові Горіо. Ось вексель, який ви можете дисконтувати. Я сплачу в строк.

Графиня остовпіла, тримаючи в руці вексель.

— Дельфіно,— мовила вона, збліднувши і затремтівши від гніву, люті та обурення,— я все могла тобі простити, Бог свідок, але це!.. Пан Растіньяк був тут, ти це знала! І в тебе вистачило підлоти, щоб помститися, примусивши мене розкрити перед ним мої таємниці, моє життя, життя моїх дітей, мою ганьбу, мою честь! Ні, тепер ти для мене не існуєш. Я ненавиджу тебе, я зроблю тобі найгірше зло, яке тільки зможу, я...

Лють не дала їй говорити далі, горло їй перехопило.

— Та це ж мій син, моя дитина, твій брат, твій рятівник! — кричав старий Горіо.— Поцілуй же його, Назі. Ось, бачиш, я його цілую,— казав він, стискаючи Ежена в обіймах з якоюсь несамовитістю.— О дитино моя! Я для тебе буду більше, ніж батько, я буду твоєю сім´єю, я хотів би бути Богом, щоб кинути до твоїх ніг весь світ. Та поцілуй же його, Назі! Це не людина, це ангел, справжній ангел.

— Облиште її, батьку, вона зараз не при своєму розумі,— сказала Дельфіна.

— Я не при своєму розумі? А ти, ти? — спитала пані де Ресто.

— Діти мої, я умру, якщо ви не перестанете! — скрикнув старий і впав на ліжко, немов уражений кулею.— Вони вбивають мене,— пробелькотав.

Графиня глянула на Ежена, що стояв нерухомий, приголомшений дикістю цієї сцени.

— Пане...— мовила вона, допитуючи його жестом, голосом і поглядом, не звертаючи уваги на батька, якому Дельфіна поспішно розстебнула жилет.

— Пані, я сплачу і мовчатиму,— відповів Ежен, не чекаючи на її запитання.

— Ти вбила нашого батька, Назі! — сказала з докором Дельфіна, показуючи сестрі на непритомного старого, але та вже вибігла.

— Я прощаю їй,— сказав старий, розплющуючи очі.— Становище її таке жахливе, що й не така голова запаморочиться. Утіш Назі, будь до неї ласкава, обіцяй це твоєму нещасному батькові, що вмирає,— просив він Дельфіну, стискаючи їй руку.

— Що з вами? — злякано спитала Дельфіна.

— Нічого, нічого,— відповів батько,— це минеться. Щось стискає лоб Це мігрень. Бідна Назі, що на неї чекає?

В цю хвилину графиня вернулась, кинулась перед батьком на коліна і скрикнула:

— Прости!

— Годі! Тепер ти завдаєш мені ще більшого болю, — промовив старий Горіо.

— Пане Растіньяк,— сказала графиня, і її очі були вологі від сліз,—. горе зробило мене несправедливою. Ви будете мені братом? — вона подала йому руку.

— Назі,— скрикнула Дельфіна, стискаючи їй руку,— люба моя Назі, забудьмо все.

— Ні,— сказала та,— я все пам´ятатиму.

— Ангели мої,— скрикував старий Горіо,— ви знімаєте з моїх очей смертну пелену, ваші голоси повертають мені життя! Поцілуйтеся ж іще! Ну, Назі, тебе виручає цей вексель?

— Сподіваюся, що так. Тату, ви можете його підписати?

— Ох, який же я дурень, я й забув про це. Певно тому, що зомлів, пробач, Назі. Пришли мені звістку, що небезпека минула. Ні, я сам прийду. Ах, я не піду, я не можу бачити твого чоловіка, я його вб´ю. Коли ж він наважиться продати твоє майно, він матиме діло зі мною. Іди тепер, доню, і умов Максима, щоб він отямився.

Ежен стояв, приголомшений.

— Наша нещасна Анастазі завжди була гаряча,— сказала йому пані де Нусінген,— але серце в неї добре.

— Вона вернулася, щоб він підписав вексель,— шепнув Ежен на вухо Дельфіні.

— Ви думаєте?

— Я хотів би не думати так. Будьте обережні з нею,— відповів він, підводячи очі, немов довіряючи Богові думки, що не наважувався висловити.

— Так, вона завжди була трохи комедіанткою, а бідний батько цід- дається на її штуки.

— Як ви себе почуваєте, бідний батечку Горіо? — спитав Растіньяк у старого.

— Мені хочеться спати,— відповів той.

Ежен допоміг йому лягти. Потім, коли старий, тримаючи Дельфіну за руку, заснув, дочка вийшла. [...]

Старий лежав на ліжку, біля нього сидів студент-медик Б´яншон. […]

— Я вже викликав головного лікаря з нашої лікарні.

— І що ж?

— Він скаже свою думку завтра ввечері; обіцяв зайти, тільки-но закінчить справи. На лихо, цей нещасний дідок вчинив сьогодні вранці якусь необачність і не хоче про неї розповідати — упертий, як мул. Коли я його питаю, він удає, ніби не чує або спить — щоб не відповідати. А коли розплющить очі, то починає стогнати. Вранці він кудись виходив, ходив невідомо де. Взяв усе, що мав цінного, і, мабуть, зробив якусь кляту угоду, що відібрала в нього останні сили. Приходила його дочка.

— Графиня? — спитав Ежен.— Висока, чорнява, з блискучими красивими очима, з гарненькою ніжкою, струнка?

— Так.

— Залиш нас на хвилину,— сказав Растіньяк,— я його посповідаю, мені він усе розкаже.

— Я піду пообідаю. Тільки будь обережний, не хвилюй його; є ще невелика надія.

- Будь спокійний.

— Завтра вони добре веселитимуться,— сказав старий Горіо, коли вони лишилися самі.— Вони їдуть на великий бал.

— А що це ви сьогодні робили, тату, що так розхворілись, аж в ліжку доводиться лежати? — Нічого.

— Анастазі приходила? — спитав Растіньяк.

— Так,—відповів старий Горіо.

— Ну, кажіть же мені правду. Чого вона ще у вас просила?

— Ах,— зітхнув старий, зібравши всі сили, щоб говорити,— вона така нещасна, моя доня! В Назі немає ні су після тієї історії з брильянтами. Вона замовила для балу гаптовану золотом сукню, яка їй, мабуть, дуже до лиця; кравчиха, така підла жінка, відмовила їй у кредиті, і покоївка заплатила власними грішми тисячу франків за цей туалет. Нещасна Назі, до чого вона дійшла! Це мені розкраяло серце. Покоївка побоялася втратити свої гроші і намовила кравчиху не віддавати сукню, поки не буде заплачено тисячу франків. Завтра бал, сукня готова, Назі в розпачі. Вона хотіла позичити в мене мої куверти і заставити їх. Чоловік вимагає, щоб вона неодмінно пішла на цей бал і показала всьому Парижу брильянти, які вона, кажуть, продала. Хіба Назі може сказати цьому страховищу: «Я винна тисячу франків, сплатіть їх». Звичайно, ні! Я добре це зрозумів, її сестра Дельфіна, буде там у розкішному туалеті. Анастазі не повинна бути гіршою за свою молодшу сестру. Вона так плаче, бідна моя доня. Вчора я почував себе таким приниженим, бо не мав отих дванадцяти тисяч франків! Я ладен віддати все своє нікчемне життя, аби тільки спокутувати провину. Ось бачите! Я міг витримати все, а коли не стало грошей,— це вбило мене. О! Я не барився, швиденько причепурився, прифрантився, продав за шістсот франків свої куверти і пряжки, потім заставив на рік свою довічну ренту за чотириста франків готівкою татусеві Ґобсеку. Е! їстиму самий хліб,— цього мені вистачало замолоду, обійдусь і тепер. Принаймні моя Назі проведе гарний вечір. Вона буде чудова. Тут, під подушкою, у мене тисяча франків. Мені тепло від того, що під головою в мене є річ, яка втішить мою бідну Назі. Тепер вона зможе вигнати свою підлу Вікторію. Чи ви бачили слуг, що не довіряють своїм панам! Завтра мені буде краще. Назі прийде о десятій годині. Я не хочу, щоб дочки знали про мою хворість: вони не пішли б на бал, стали б доглядати мене. Завтра Назі мене поцілує, як свою дитину, її ніжність вилікує мене. Зрештою, я ж міг би витратити цю тисячу франків на ліки? Краще вже я дам їх моїй цілительці, моїй Назі. Принаймні виручу її із скрути. Цим я спокутую свою провину, що забезпечив собі довічну ренту. [...]

На другий день у хворого виявили сприятливі, на думку Б´яншона, симптоми, але він потребував постійного догляду, який був під силу тільки двом студентам і який, зважаючи на цнотливість літературної мови, краще не описувати. До виснаженого тіла бідолахи ставили п´явки, потім робили припарки, ванни для ніг, усіляки медичні процедури, які вимагали сили й відданості обох юнаків. Графиня де Ресто не прийшла, вона при- слала по гроші слугу.

— Я думав, що вона сама прийде. Та це краще, вона тільки розхвилювалася б,— сказав старий, мовби радіючи з цього.

О сьомій годині вечора Тереза принесла листа від Дельфіни.

«Чим ви зайняті, друже мій? Невже, тільки-но полюбивши мене, ви вже байдужі? У своїх Щирих признаннях ви виявили таку прекрасну душу, що, безперечно, належите до тих людей, які, бачачи, скільки є відтінків у почутті, навіки лишаються вірними. Ви самі сказали, слухаючи молитву Мойсея27: «Для одних — це повторення тієї самої ноти, а для інших — уся безмежність музики». Не забувайте, я жду вас, щоб їхати на бал до віконтеси де Босеан. Уже відомо, що сьогодні вранці король підписав шлюбний контракт пана д´Ахуда, а бідна віконтеса узнала про це тільки о другій годині. Весь Париж рушить до неї, як ломиться народ на Гревсь- ку площу, коли там готується страта. Хіба це не жахливо — дивитися, чи приховає ця жінка свої муки, чи зуміє вона гідно вмерти. Друже мій, я, напевно, не поїхала б до неї, якби бувала раніше, але в неї, певно, більше не буде прийомів, і всі мої заходи пропали б марно. Я зовсім в іншому становищі, ніж усі. Крім того, я їду туди і заради вас. Чекаю. Якщо ви не будете тут через дві години, то не знаю, чи пробачу вам таку зраду».

Растіньяк узяв перо і відповів:

«Я жду лікаря, щоб почути, чи житиме ваш батько. Він при смерті. Я принесу вам вирок лікаря; боюся, що це буде вирок смертний. Ви самі зважите, чи зможете їхати на бал. Ніжно цілую».

Лікар прийшов о-пів на дев´яту; він не сказав нічого втішного, а проте не вважав, що смерть неминуча. Попередив, що стан хворого то поліпшуватиметься, то гіршатиме, і від цього залежатиме життя і розум хворого.

— Йому краще було б умерти зразу! — така була остання думка лікаря.

Ежен доручив Горіо піклуванням Б´яншона і пішов до пані де Нусінген з сумними звістками, які в його уяві, ще досі пройнятій почуттям сімейного обов´язку, мали вбити всяку радість. Коли він зібрався їхати, Горіо, здавалося, спав, та ось Ежен рушив до дверей, і старий враз сів на постелі й крикнув услід йому:

— Скажіть, нехай вона все-таки веселиться.

Пригнічений юнак прийшов до Дельфіни, яка вже була зачесана і взута; їй лишалося тільки надіти бальну сукню. Але так само, як останні мазки пензля, що ними художник закінчує картину, потребують більше часу, ніж саме тло картини, на ці останні приготування ще треба було чимало часу.

— Що це? Ви ще не вдягнені? — спитала вона.

— Але ваш батько, пані...

— Знову «мій батько»! — скрикнула Дельфіна, перериваючи його.— Невже ви хочете навчати мене дочірніх обов´язків? Я знаю свого батька давніше, ніж ви. Ні слова, Ежене! Я не слухатиму вас, поки ви не вдягнетеся. Тереза все приготувала у вас на квартирі. Моя карета готова, їдьте і швидше вертайтеся. Ми поговоримо про батька по дорозі на бал. Треба виїхати заздалегідь, бо коли ми попадемо у валку карет, то навряд чи встигнемо до одинадцятої.

— Пані, але...

— Ідіть, ні слова,— сказала вона і вибігла в будуар, щоб узяти кольє.

— Та їдьте ж, пане Ежен, ви розгніваєте баронесу,— сказала Тереза, випроваджуючи юнака, пойнятого жахом від цього світського батьковбивства.

Їдучи перевдягатися, він поринув у найсумніші, найпохмуріші міркування. Йому здавалося, що світ — це океан бруду, який засмоктує людину з головою, тільки-но вона ступить у нього кінчиком ноги.

«Тут роблять тільки дрібні злочини,— думав Ежен.— Вотрен — величніший».

Растіньяк немов побачив три основні образи суспільства: Покору, Боротьбу та Бунт — сім´ю, світ і Вотрена; Ежен не наважувався зробити вибір. Покора була нудна. Бунт неможливий, а Боротьба непевна. Він іперенісся в уяві в свою сім´ю. Пригадав чисті хвилювання цього мирного життя серед рідних, які ніжно любили його. Скоряючись природним законам домашнього вогнища, ці любі створіння знаходили в ньому непорушне, повне і безтурботне щастя. Та, незважаючи на свої прекрасні думски, він не відчув у собі сили проповідувати Дельфіні віру чистих душ, напутити її на шлях Чесноти в ім´я Кохання. Виховання його, яке тільки-но почалось, уже давало свої наслідки. Він уже любив егоїстично. Його такт підказав йому правильне розуміння серця Дельфіни. Він передчував, що вона здатна переступити через батьків труп, аби поїхати на бал, проте не мав у собі ні сили, щоб стати моралістом, ні мужності не сподобатись їй, ні доблесті покинути її. «Вона ніколи б не простила мені, якби за таких обставин я поставив на своєму»,— подумав він. Потім він почав обмірковувати слова лікаря, тішачи себе думкою, що батько Горіо не такий уже небезпечно хворий, як йому здавалося. Словом, Ежен вигадував гори зрадницьких доказів, аби виправдати Дельфіну. [...] Оволодівши цією жінкою, Ежен помітив, що досі тільки бажав її, а полюбив аж тоді, коли зазнав блаженства: адже кохання, мабуть, і є вдячність за втіхи. Якою б не була ця жінка — підла чи прекрасна,— він любив її за ті чуттєві насолоди, що сам приніс їй, як шлюбний дар, і за ті, котрі вона давала йому. Дельфіна теж любила Растіньяка, як Тантал полюбив би доброго ангела, котрий вгамував би його голод, його спрагу.

— Ну, як себе почуває батько? — спитала пані де Нусінген, коли він повернувся у бальному костюмі.

— Дуже, дуже погано,— відповів студент.— Якщо ви хочете довести мені своє кохання, то заїдьмо до нього. — Ну, що ж, гаразд,— сказала вона,— але після балу. Любий Ежен, будь милий, не читай мені моралі, їдьмо.

Вони поїхали. Ежен якийсь час мовчав.

— Що з вами? — спитала Дельфіна.

— Я наче чую смертне хрипіння вашого батька,— відповів він трохи роздратовано і почав розповідати з юнацьким запалом про жорстокий вчинок пустославної пані де Ресто, про смертельну кризу, викликану крайньою самопожертвою батька, і про те, чого коштувала гаптована золотом сукня Анастазі. Дельфіна плакала.

«Я буду негарна»,— подумала вона, і сльози їй висохли.

— Я поїду до батька, доглядатиму його день і ніч,— відповіла вона.

— Ах, саме такою я хотів тебе бачити! — скрикнув Растіньяк.

Ліхтарі п´ятисот карет сяяли біля палацу Босеанів. Обабіч яскраво освітленої брами красувалися на конях жандарми. Світське товариство зібралося в такій кількості і так квапилося побачити вельможну даму в момент її падіння, що зали першого поверху палацу були вже повні, коли туди увійшли пані де Нусінген і Растіньяк. Від того часу, коли весь двір кинувся до герцогині де Монпансьє28, яку зоставив Людовік XIV, ніяка любовна катастрофа не викликала такого розголосу, як драма пані де Босеан. Остання представниця майже самодержавних герцогів Бургундських трималася на належній височині і до останньої хвилини панувала над світом, суєтність якого терпіла тільки через те, що він сприяв тріумфу її пристрасті. Найкрасивіші жінки Парижа оживляли її зали своїми туалетами й усмішками. Найвидатніші придворні, посли, міністри, різні знаменитості, обвішані хрестами, орденами і стрічками різних кольорів, тіснилися навколо віконтеси. Звуки оркестру лунали під золоченими плафонами цього палацу, що, здавалося, опустів для його королеви. Пані де Босеан стояла біля дверей першої зали, вітаючи своїх мнимих друзів. Уся в білому, без будь-яких прикрас у просто зачесаних косах, вона видавалася зовсім спокійною, не намагаючись виявити ні гордощів, ні страждань, ні фальшивої веселості. Ніхто не міг угадати, що було в неї на душі. Вона скидалася на мармурову Ніобею. До друзів вона іноді всміхалася з відтінком гіркоти, але всім іншим здавалася такою, як тоді, коли сяяла від щастя, і навіть найбайдужіші захоплювалися цією силою волі, як колись юні римлянки захоплювались гладіатором, що вмирав з усмішкою на устах. Світ, здавалося, пишно вбрався, щоб попрощатися з своєю повелителькою.

— Я тремтіла від думки, що ви не приїдете,— сказала вона Растінь- якові.

— Пані,— відповів він схвильовано, гадаючи, що віконтеса докоряє йому,— я приїхав, щоб піти останнім.

— Чудово,— мовила вона, беручи його за руку.— Ви тут, мабуть, єдина людина, якій я можу довіритися. Друже мій, кохайте тільки ту жінку, яку ви могли б покохати навік. Не кидайте коханої.

Вона сперлася на руку Растіньяка і підвела його до дивана у вітальні, де грали в карти.

— Їдьте до маркіза,— сказала вона,— Жак, мій лакей, одвезе вас і передасть вам листа до маркіза. Я прошу його повернути мої листи, сподіваюся, він передасть їх вам усі. Коли вони будуть у ваших руках, пройдіть у мою спальню. Мене попередять.

Вона підвелася назустріч своїй найкращій приятельці, герцогині де Ланже. Растіньяк поїхав до палацу Рошфідів, де сподівався побачити маркіза д´Ахуда. Той справді був там, і Ежен викликав його. Маркіз поїхав з Еженом додому, передав йому шкатулку, сказавши:

— Тут вони всі.

Здавалося, він хотів сказати Еженові ще щось — запитати про події на балу у віконтеси чи признатися, що він вже у розпачі від свого шлюбу. Проте в очах його блискавкою спалахнула гордість, і він виявив сумну мужність, промовчавши про найблагородніші свої почуття.

— Не кажіть їй нічого про мене, любий Ежене. На прощання він потиснув Растіньякові руку з щирим почуттям і смутком.

Ежен вернувся в палац Босеанів; його провели в спальню віконтеси, де він помітив готування до від´їзду. Ежен сів біля каміна, глянув на шкатулку з кедрового дерева, і його охопив глибокий сум. Пані де Босеан своєю величністю була схожа на богиню з «Іліади».

— Ах, друже мій,— сказала віконтеса, увійшовши, і поклала руку Еженові на плече.

Він побачив свою кузину в сльозах, її очі були зведені до неба, рука тремтіла. Раптом вона схопила шкатулку, кинула її у вогонь і дивилась, як вона горить.

— Вони танцюють! Усі прийшли точно в призначений час, а смерть прийде надто пізно! Ні слова, друже мій! — мовила вона, поклавши палець на вуста Растіньяка, що хотів заговорити.— Я вже ніколи не побачу Парижа, ні світу. О п´ятій годині ранку я виїду в Нормандію і поховаю себе в глушині. Сьогодні з третьої години я готувалася до від´їзду, підписувала папери, переглядала справи; я нікого не могла послати до...— Вона замовкла.— Певна річ, він був у...— Віконтеса знову замовкла від гнітючого горя; в такі хвилини все викликає біль, і є слова, яких не можна вимовити.— Коротше кажучи,— вела вона далі,— я розраховувала, що ви зробите мені цю останню послугу. Я б хотіла подарувати вам що-небудь на знак моєї приязні. Я часто згадуватиму вас, бо ви, як мені здається, добрі і благородні, юні і чисті. Ці якості — такі рідкісні в світі. Мені хотілося б, щоб і ви згадували іноді про мене. Ось,— сказала вона, озираючись,— ось скринька, в яку я ховала рукавички. Кожен раз, як я відкривала її, їдучи на бал або до театру, я почувала себе гарною від того, що була щаслива, і, закриваючи її, я завжди думала про щось миле: в ній є багато від мене, в ній — пам´ять Про ту пані де Босеан, якої більше нема. Візьміть цю скриньку, я накажу віднести її вам, на вулицю д´Артуа. Сьогодні пані де Нусінген така гарна. Кохайте її по-справжньому. Якщо ми більше не побачимося, друже мій, будьте певні, що я не забуду вас, ви були добрі до мене. Ходімо, я не хочу, щоб думали, ніби я плачу. Переді мною ціла вічність. Я буду сама, і ніхто не побачить моїх сліз. Ще раз огляну цю кімнату...

Вона замовкла. Потім, закривши на хвилинку очі рукою, витерла сльози, змочила очі свіжою водою і взяла студента під руку.

— Ходімо!

Ніколи ще Растіньяк не відчував такого болісного хвилювання, як від дотику цього благородно-стриманого страждання. Вернувшись на бал, Ежен обійшов зали під руку з пані де Босеан: це був останній і тонкий прояв уваги до нього цієї милої жінки. Незабаром він помітив обох сестер — графиню де Ресто і баронесу де Нусінген. Графиня була розкішна у всіх своїх виставлених напоказ брильянтах, які, мабуть, пекли її вогнем; вона наділа їх востаннє. Хоч які були сильні її гордість і кохання, вона не могла витримати погляду свого чоловіка. Це видовище не могло розважити Растіньяка. Під брильянтами обох сестер йому знов почало ввижатися злиденне ліжко, на якому вмирав старий Горіо. Віконтеса, неправильно зрозумівши його печаль, звільнила свою руку.

— Ідіть. Я не хочу позбавляти вас втіхи,— сказала вона.

Незабаром Ежена покликала Дельфіна; вона була щаслива від того враження, яке справила на балу, і їй хотілося покласти до ніг коханого свій успіх у світі, попасти в який вона так мріяла.

— Як вам подобається Назі? — спитала Дельфіна.

— Вона продала все, навіть життя свого батька! — відповів Растіньяк.

О четвертій годині ранку юрба в залах почала рідшати. Скоро замовкла і музика. Герцогиня де Ланже і Растіньяк лишилися самі у великому залі. Віконтеса, гадаючи, що побачить тут самого Ежена, увійшла, попрощавшись із паном де Босеан; той пішов спати, сказавши їй:

— Даремно, моя люба, ви в такі літа хочете поховати себе. Лишайтеся краще з нами.

Побачивши герцогиню, пані де Босеан не стримала вигуку подиву.

— Кларо, я вгадала,— сказала! пані де Ланже,— ви їдете і більше не повернетесь. Але перед від´їздом ви повинні вислухати мене, я хочу з вами порозумітися.— Вона взяла свою подругу під руку, повела її в суміжний салон і там, глянувши на неї з сльозами в очах, стиснула и в обіймах і поцілувала в обидві щоки.

— Я не хочу байдуже розлучитися з вами, люба моя, це надто обтяжило б моє сумління. Ви можете покластися на мене, як на саму себе. Сьогодні ви були величні. Я відчула себе гідною і хочу це довести. Я була до вас несправедлива, не завжди добре ставилася, пробачте мені, люба; я засуджую в собі все, що могло вас образити, мені хотілося б узяти назад свої слова. Спільне горе зблизило нас, і я не знаю, хто з нас двох буде нещаснішою. Генерала де Монріво не було тут сьогодні, розумієте? Той, хто бачив вас на цьому балу, Кларо, ніколи не забуде вас. Щодо мене, то я зроблю останню спробу. Якщо зазнаю поразки, я піду в монастир! А ви куди їдете?

— В Нормандію, в Курсель,— любити, молитися, поки Бог не покличе мене з цього світу.— І, згадавши, що Ежен чекає на неї, віконтеса схвильовано сказала: — Підійдіть, пане Растіньяк.

Студент схилився на одне коліно і поцілував руку своїй кузині.

— Прощайте, Антуанетто,— мовила пані де Босеан,— будьте щасливі. А ви,— звернулася вона до студента,— щасливі вже тим, що молоді і здатні в щось вірити. Я покидаю цей світ, як деякі щасливці, оточена щирими і чистими почуттями друзів.

Растіньяк пішов близько п´ятої години, коли пані де Босеан уже сіла в дорожню карету; прощаючись із ним, вона плакала, що свідчить про те, що й найзнатніші особи коряться тим же законам серця і відчувають такий же біль, хоч деякі облесники намагаються довести, ніби це не так. [...] Растіньяк вдень прибіг до пані де Нусінген і застав її в ліжку.

— Я захворіла, любий мій,— сказала вона,— застудилася, повертаючись з балу, боюся запалення легенів і чекаю на лікаря...

— Хоча б ви були однією ногою в могилі,— перервав її Ежен,— ви повинні якось дістатися до батька. Він кличе вас. Якби ви чули хоч най- слабкіший його зойк, ви б забули про свою хворобу.

— Ежене, може, мій батько й не такий хворий, як ви кажете, але я була б у розпачі, коли б вам здалося, що я хоч трохи завинила, я зроблю так, як ви скажете. Тільки я знаю, що він помре з горя, якщо моя хвороба після цієї поїздки стане смертельна. Гаразд! Я поїду, як тільки прийде лікар. А де ж ваш годинник? — спитала вона, побачивши, що ланцюжка нема.

Ежен почервонів.

— Ежене! Ежене! Невже ви його продали чи загубили? Ой, як це було б негарно!

Студент схилився до ліжка Дельфіни і сказав їй на вухо:

— Хочете знати? Ну, то слухайте! У вашого батька нема за що купити саван, яким його вкриють сьогодні ввечері. Я заставив ваш годинник, бо в мене більше нічого не було.

Дельфіна прожогом скочила з ліжка, підбігла до письмового стола, витягла гаманець і подала Растіньякові. Потім подзвонила й крикнула:

— Я їду, їду, Ежене, тільки одягнуся! Та я була б страховищем, якби не поїхала! Ідіть, я приїду раніше за вас! Терезо! — гукнула вона свою покоївку,— попросіть пана де Нусінгена негайно зайти до мене, мені треба його бачити.

Ежен, щасливий, що може принести вмираючому вістку, що одна з дочок ось-ось приїде, прибув на вулицю Нев-Сент-Женев´єв майже веселий. Він розкрив гаманець, щоб негайно заплатити візникові. В гаманці такої багатої, такої елегантної жінки було тільки сімдесят франків. Зійшовши наверх, Ежен побачив, що Б´яншон підтримує батька Горіо, а фельдшер під наглядом лікаря щось робить йому. Старому припікали спину — останній засіб медичної науки, який нічого не дає.

— Ви що-небудь відчуваєте? — спитав лікар у Горіо. Але замість відповіді старий Горіо, помітивши студента, спитав:

— Вони їдуть, правда?

— Він ще може вискочити, якщо говорить,— зауважив фельдшер.

— Так,— відповів Ежен.— Дельфіна зараз буде.

— Е,— сказав Б´яншон,— це він про дочок. Він тут так благав і так кричав, вимагаючи, щоб вони приїхали, як кричать, благаючи про воду, люди, посаджені на палю.

— Досить,— мовив лікар фельдшерові,— ніщо вже не допоможе, його не можна врятувати.

Б´яншон разом з фельдшером знову поклали вмираючого на його бридке злиденне ліжко.

— Треба було б перемінити йому білизну,— зауважив лікар.— Хоч і немає вже надії, а все-таки людську гідність треба поважати. [...]

Ежен підвів умираючого за плечі; Б´яншон зняв з нього сорочку; бідолаха зробив рух, немов хотів щось захистити на своїх грудях, жалісно і нерозбірливо зойкнув, наче тварина від сильного.болю.

— Ах, он воно що! — здогадався Б´яншон,— він шукає волосяного ланцюжка і медальйон, якого ми зняли, коли робили припікання. Бідолаха. Треба повернути йому медальйон. Він на каміні.

Ежен узяв ланцюжок, сплетений з біляво-попелястого волосся, мабуть, з волосся пані Горіо. З одного боку медальйона він прочитав: «Анастазі», з другого — «Дельфіна». Емблема його серця, що завжди зберігалася на його грудях. Всередині лежали ніжні кучерики волосся — їх зрізали, напевне, ще тоді, коли дівчатка були зовсім маленькі. Коли медальйон торкнувся грудей старого, він протяжно зітхнув, і в тому зітханні відбилося задоволення, якого не можна було спостерігати без жаху. Це був останній проблиск в його чутливості, яка, здавалося, зосередилась у тому невідомому центрі, звідки виходять і куди линуть наші поривання. Його перекривлене судорогою обличчя набуло виразу хворобливої радості. Обидва студенти, вражені цим жахливим вибухом почуття, що пережило свідомість, зронили кілька сліз на вмираючого, який відповів криком радості:

— Назі! Фіфіно!

— В ньому ще жевріє життя,— сказав Б´яншон.

— Нащо воно йому? — спитала Сільвія.

— Щоб страждати,— відповів Растіньяк. Подавши товаришеві знак, що треба робити, Б´яншон став навколішки й просунув руки під ноги хворого, в той час, як Растіньяк так само просунув руки під спину. Сільвія приготувалася витягти простині, коли вмираючого піднімуть, і замінити їх чистими.

Горіо, обманутий сльозами юнаків, зібрав останні сили, простягнув руки, намацав голови студентів, судорожно схопив їх за волосся і мовив слабким голосом: «Ах, мої ангели!» — два слова, останній шепіт душі, яка в цю хвилину покинула тіло.

— Бідолашний чоловік! — сказала Сільвія, зворушена цим вигуком, сповненим найвищого почуття, востаннє збудженого жахливим, хоч і ненавмисним обманом.

Останньому зітханню батька судилося бути радісним. У цьому зітханні відбилося все його життя, до самого кінця пройняте самооманою.

Старого Горіо обережно поклали знов на ліжко. Починаючи з цього моменту, його обличчя відбивало болісну боротьбу, що точилася між життям і смертю в механізмі, уже позбавленому тієї свідомості, що дає людській істоті змогу відчувати насолоду і страждання. Остаточне руйнування було тільки питанням часу.

— В такому стані він лежатиме кілька годин і помре тихо, непомітно. Вилив, мабуть, поширився на весь мозок.

У цю мить на сходах почулася хода задиханої молодої жінки.

— Вона спізнилася,— мовив Растіньяк.

Але то була не Дельфіна, а її покоївка Тереза.

— Пане Ежене,— сказала вона,— у пані з паном виникла гостра суперечка з приводу того, що наша бідолашна пані просила грошей для батька. Вона знепритомніла, прийшов лікар, довелось їй пускати кров; пані все кричала: «Тато вмирає, я хочу до тата!» Кричала так, що аж серце стискалося.

— Годі, Терезо, тепер уже їй нема чого приходити, пан Горіо вже не при пам´яті.

— Бідний наш пан Горіо, невже йому так погано? — сказала Тереза.

— Я вам більше не потрібна? Тоді я піду, пора подавати обід, уже пів на п´яту,— озвалася Сільвія і, виходячи, мало не зіткнулася на верхній площадці сходів з графинею де Ресто.

Важка і страшна була поява графині. Вона глянула на смертне ложе, скупо освітлене однією свічкою, і розридалася, побачивши обличчя свого батька, по якому пробігали ще останні відблиски життя. Б´яншон із скромності вийшов з кімнати.

— Я не могла вирватися раніше,— мовила графиня Растіньякові.

Студент сумно кивнув головою. Пані де Ресто взяла руку свого батька і поцілувала.

— Простіть мене, тату! Ви казали, що мій голос підніме вас з могили. Ну., верніться ж на хвилину до життя і благословіть вашу дочку, яка так кається. Почуйте ж мене! Який жах! Ніхто, крім вас, не зможе тепер мене благословити тут, на землі. [...] Пан де Трай зник, лишивши величезні борги, і я дізналася, що він обманював мене. Чоловік мій ніколи мені цього не простить, і я віддала в його руки своє майно. [...] Батько вмер! — крикнула графиня. Почувши цей жахливий крик, Растіньяк, Сільвія і Б´яншон кинулися нагору і побачили, що пані де Pecto зомліла. Коли вона опритомніла, її посадили у фіакр. [...]

Перше ніж лягти спати, Растіньяк розпитав священика, скільки коштуватиме відправа і похоронна церемонія, і написав записки до барона Нусінгена та графа де Ресто: просив їх прислати довірених людей, які взяли б на себе клопіт про похорон. Пославши з цими записками Крісто- фа, Ежен, вкрай стомлений, ліг і відразу заснув.

На другий день Б´яншон і Растіньяк самі пішли заявляти в мерію про смерть; опівдні лікар її засвідчив. Минуло ще дві години, але ніхто не присилав грошей, ніхто не приходив од зятів, і Растіньяк сам заплатив свяще- нинові. Сільвія зажадала десять франків за те, щоб обмити покійника і зашити тіло в саван. Ежен і Б´яншон підрахували, що їм навряд чи вистачить грошей на витрати, якщо родичі небіжчика не допоможуть. Студент-медик сам поклав тіло в труну для бідних, яку він купив трохи дешевше у лікарні.

— Зіграй штуку з цими мерзотниками,— запропонував він Еженові.— Піди купи місце років на п´ять на кладовищі Пер-Лашез, замов похорон і відправу по третьому розряду. Якщо зяті й дочки відмовляться взяти на себе витрати, напишеш на могильному камені: «Тут спочиває пан Горіо, батько графині де Ресто і баронеси де Нусінген, похований коштом двох студентів».

Ежен пристав на його раду тільки після марної спроби побачити пана і пані де Нусінген, а також пана і пані де Ресто. Його не пустили й на поріг. В обох домах швейцари дістали щодо цього найсуворіший наказ.

— Пан і пані,— казали вони,— нікого не приймають: у них помер батько і вони в глибокому горі.

Ежен був досить досвідчений у світських звичаях Парижа і зрозумів, що наполягати не треба. Особливо страшна тривога пойняла його, коли він побачив, що не попаде до Дельфіни. В комірчині швейцара Ежен написав їй: «Продайте якусь вашу прикрасу, щоб можна було пристойно провести вашого батька до останньої оселі». Він попросив передати записку через Терезу баронесі, але швейцар віддав баронові де Нусінген, і той кинув її у вогонь. Зробивши все, що він міг зробити, Ежен о третій годині вернувся в пансіон. Сльози мимоволі потекли йому з очей, коли він побачив біля воріт труну, ледве прикриту чорним; вона стояла на двох стільцях серед пустинної вулиці. Обшарпане кропило, до якого ще ніхто й не торкнувся, мокло в мідній посрібленій чаші з свяченою водою. Навіть хвіртку не було задраповано чорним. Це була смерть жебрака, смерть без пишних проводів, без друзів і родичів. Б´яншон змушений був піти в госпіталь і лишив Растіньякові записку, в якій повідомляв,"про що домовився в церкві. Він писав, що жалобна меса надто дорога і тому доведеться вдовольнитися дешевою вечірньою відправою; сповістив також, що послав Крістофа з запискою в похоронне бюро. Прочитавши ці рядки, які нашвидкуруч надряпав Б´яншон, Ежен побачив у руках пані Воке медальйон з золотим обідком, у якому було волосся обох дочок старого Горіо.

— Як ви сміли узяти цю річ? — сказав він.

— Хай йому чорт, не ховати ж його разом з покійником! — заперечила Сільвія,— Це ж золото!

— Звичайно,— обурився Ежен.—Але хай він візьме з собою принаймні цю єдину річ, яка замінить йому дочок.

Коли з´явилися похоронні дроги, Ежен розпорядився поставити на них труну, одбив віко і побожно поклав на груди старого медальйон, що лишився від того часу, коли Дельфіна і Анастазі були молоді, чисті і ще «не мудрували», як казав їхній батько у своєму передсмертному маренні.

[...]

Вечоріло. Вогкий присмерк нагонив смуток. Растіньяк глянув на могилу і зронив на неї останню юнацьку сльозу, викликану святими хвилюваннями чистого серця, одну з тих сліз, що, впавши на землю, підносяться до небес. Він склав руки на грудях і глянув на хмари. Крістоф подивився на нього і рушив додому.

Лишившись на самоті, Растіньяк зійшов на пагорок і побачив Пари® що звивався на берегах Сени, вже блимаючи вогнями. Юнак з якоюсь жадібністю вдивлявся в просторінь між Вандомською колоною і куполом Дому інвалідів, туди, де жив той вищий світ, у який він намагався пр0. никнути. Ежен окинув цей гомінливий вулик жадібним поглядом, ніби наперед смакуючи його мед, і гордовито мовив:

— Ну, тепер побачимо, хто кого! І, кинувши тому світові свій виклик Растіньяк подався обідати до пані де Нусінген.

Саше, вересень, 1834 р. Переклад з французької Є. Старинкевича

Примітки

1 Жофруа де Сент-Ілер (1772—1844) — видатний французький природознавець

2 Латинський квартал — район Парижа, де містилися учбові заклади, музеї та бібліотеки.

3 Монмартр — за часів Бальзака — північна околиця Парижа Мон- руж — південна.

4 Джагернаут (точніше — Джаганатха, «володар світу») — одне з зображень індійського бога Вішну. Під чай головного релігійного свята на честь Джагернаута його статую возили на величезній колісниці, під яку кидалися фанатики, вірячи в те, що їх душа після смерті втілиться в людину вищої касти.

5 Валь-де-Грас — будівля військового госпіталю в Парижі.

6 Пантеон — велика будівля в Парижі, яку побудували у XVIII ст. Спочатку це була церква, а під час буржуазної революції XVIII ст. її було перетворено на усипальницю великих діячів Франції.

7 «Телемак» — популярний роман Фенелона (XVII ст.) на сюжет з грецького, гомерівського епосу. Телемак, син Улісса (Одіссея) іПенелопи, шукає свого батька і потрапляє після морської катастрофи на острів до німфи Каліпсо.

8 Турне — промислове місто в Бельгії.

9 Арганівські кінкети — лампи з резервуаром для оливи особливої конструкції, яку винайшов у XVIII ст. фізик Арган. Названо ім´ям винахідника та фабриканта Кінкета, що виробляв лампи.

10 Колеж де Франс — відкритий учбовий заклад типу вищої школи.

11 Одеон — паризький драматичний театр. Прадо — у Парижі будинок для розваг.

12 Сен-Жерменське передмістя — аристократичний квартал у Парижі, де розташовані особняки найродовитішої знаті.

13 Оссіанівські обличчя — тобто обличчя в стилі образів «По Оссіанд», твору шотландського поета Джемса Макферсона (1736—1796). Цей твір, написаний за мотивами шотландської народної творчості, Макферсон рекомендував читачам як англійський переклад пісень видатного шотландського співця Оссіана, який жив у III ст. н. е.

14 Шаранта — річка на південному заході Франції. На Шаранті стоїть місто Ангулем, недалеко від якого, за романом, містився маєток Растіньяків.

15 Індійська компанія — заснована у XVIII ст. для торгівлі з Індією та Зондським архіпелагом; вона дістала від уряду Франції надзвичайні привілеї і була засобом колоніального гноблення.

16 Морганатична пара.— У власному значенні морганатичний шлюб — щлюб особи правлячої династії з особою некоролівської крові. Бальзак вживає цей вираз у переносному розумінні, говорячи про коханців, і 17 Нитка Аріадни.— За давнім грецьким міфом, Аріадна, дочка критського царя Міноса, дала клубок ниток Тезею, щоб він міг знайти вихід з лабіринту, куди його послав Мінос на поталу страховищу. В переносному значенні нитки Аріадни — дороговказ.

18 Д´Олібан — головний персонаж комедії «Глухий, або Переповнений готель» французького актора і драматурга Жана-Батиста Шудара, який виступав під псевдонімом Дефорж (1746—1801).

19 Священна Римська імперія — так називали німецьку державу в X ст. Назва збереглася до завоювання Німеччини військами Наполеона І. Шляхом різних угод з німецькою знаттю та урядом німецьких князівств німецькі та іноземні буржуа ставали «титулованими особами».

20 «Слуга іспанського короля, що поперекидав годинники свого пана».— За переказом, король Карл V невпинно заводив і зупиняв годинники, не вірячи, що вони правильно показують час.

21 «Лівим берегом Сени між вулицею Сен-Жак і вулицею Сен-Пер» — тобто в Латинському кварталі.

22 Галіони — старовинні іспанські парусники, на яких у XVI—XVIII ст. іспанці перевозили награбоване золото і срібло з Мексики, Перу та інших країн Америки.

23 Бенвенуто Челліні — відомий італійський скульптор і ювелір XVI ст.; в своїх «Мемуарах» з наївним цинізмом розповідає про своє життя, сповнене пригод і злочинів.

24 Тенета Сен-Клу — містечко на Сені нижче Парижа. Була поширена чутка, що в цьому місці Сену перегороджено тенетами для виловлювання утоплих. Вотрен натякає, що Растіньякові доведеться утопитись.

25 «...e перший день св. Губерта» — тобто в день відкриття мисливського сезону.

26 Сент-Пелажі — боргова тюрма. (Зруйнована в 1899 році)

27 *Молитва Мойсея» — арія з опери італійського композитора Рос- сіні «Мойсей в Єгипті» (1818).

28 Герцогиня де Монпансьє — Людовік XIV кинув у тюрму герцога де Лозен, щоб перешкодити йому одружитися з принцесою Луїзою Орлеанською, герцогин ею Монпансьє.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС