Частина друга

Вона негарна, бо не нарум´янена.

Сент-Бев

1. Втіхи сільського життя

О село, коли ж я побачу тебе!

Горацій

— Ви, пане, певно, чекаєте поштових на Париж? — сказав Жульєнові власник готелю, де він спинився поснідати.

— Сьогодні не вдасться — поїду завтра, я не кваплюся,— відповів Жульєн.

Він удавав цілковиту байдужість. В цей час прибула поштова карета, в якій було двоє вільних місць. [...]

Він не відчув особливого хвилювання, коли вдалині показався Париж, надхмарні замки майбутнього відступали в його уяві перед живими спогадами про останню добу у Вер´єрі. Жульєн присягав сам собі, що ніколи не залишить дітей своєї подруги і кине все, щоб врятувати їх, якщо зухвалість попів знов призведе до республіки і до переслідувань дворян.

А що було б з ним тепер, якби в ту ніч, коли він приставив драбину до вікна спальні пані де Реналь, він натрапив би на когось чужого або на самого пана де Реналя?

Але яке це було раювання — дві перші години, коли його кохана так хотіла його прогнати, а він умовляв її, сидячи біля неї в темряві! В такій душі, як Жульєнова, подібні спогади закарбовуються на все життя. А кінець побачення вже зливався в його уяві з першими днями їхнього кохання, чотирнадцять місяців тому.

Жульєн прокинувся від своїх мрій лише тоді, коли карета спинилася. [...]

Через три дні, надвечір, цікавість переважила в ньому намір огляну ти все, перш ніж з´явитись до абата Пірара. Абат холодно пояснив ЗКу. льєнові, яке життя чекає його в пана де Ла-Моля.

— Якщо через кілька місяців виявиться, що ви не підходите, ви повер. нетесь до семінарії, але вже почесним шляхом. Ви житимете в маркіза, одного з найбільших вельмож Франції. Ви одягатиметесь у чорний костюм, але не такий, який носять духовні особи, а такий, який носить людина в жалобі. Я вимагаю, щоб тричі на тиждень ви слухали мої лекції з теології в семінарії, куди я вас рекомендую. Щодня опівдні ви з´являтиметесь у бібліотеку маркіза: він має намір доручити вам листування по своїх позовах та інших справах. Маркіз пише на берегах кожного одержаного листа в кількох словах, що саме треба відповісти. Я висловив надію, що через три місяці ви зможете писати відповіді так, що з дванадцяти листів, поданих вами на підпис маркізові, він підписуватиме вісім або дев´ять. Увечері, о восьмій годині, ви впорядковуватимете його письмовий стіл, о десятій будете вільні.

Може статися,— вів далі абат Пірар,— що яка-небудь стара дама або якийсь пан з вкрадливою мовою натякнуть вам на можливість величезних вигод або простісінько запропонують вам золото за те, щоб побачити листи, адресовані маркізові...

— О пане! — скрикнув Жульєн спалахнувши.

— Дивна річ,— сказав абат з гіркою посмішкою,— що при вашій бідності, та ще й після річного перебування в семінарії, ви здатні на такі пориви благородного обурення. Мабуть, ви були зовсім сліпцем! Невже це сила крові? — промовив абат стиха, ніби сам до себе.— А що найдив- ніше,— додав він, дивлячись на Жульєна,— це те, що маркіз вас знає... Я не розумію — звідки. Для початку він дає вам сто луїдорів платні. Це людина, яка керується тільки своїми примхами,— в цьому його вада. Щодо химерності він може посперечатися з вами. Якщо він буде задоволений, згодом ваша платня може збільшитися до восьми тисяч франків.

Але ви, звичайно, розумієте,— провадив абат ущипливим тоном,— що він не дає вам такі гроші задарма. Треба зуміти стати корисним. На вашому місці я б розмовляв дуже мало і ніколи не розмовляв би про те, чого не знаю.

До речі,— додав абат,— я для вас зібрав деякі відомості. Я й забув розповісти вам про сім´ю пана де Ла-Моля. В нього двоє дітей, дочка і син дев´ятнадцяти років. Син справжній денді, вітрогон, який опівдні не знає, що робитиме о другій годині. Він дотепний, хоробрий, воював у Іспанії. Маркіз сподівається, — не знаю чому,— що ви з молодим графом Норбе- ром станете друзями. Я казав йому про вашу обізнаність у латині; можливо, він розраховує, що ви навчите його сина кільком ходячим фразам про Цицерона й Вергілія.

На вашому місці я ніколи не дозволяв би цьому вродливому юнакові глузувати з себе; і перш ніж піддатись на його дуже чемні, але не позбавлені прихованої іронії компліменти, я примусив би його не раз їх повторити. Не приховуватиму, що молодий граф де Ла-Моль спочатку зневажатиме вас, бо ви тільки міщанин, а його предок був придворним і мав честь бути страченим на Гревській площі двадцять шостого квітня тисяча п´ятсот сімдесят четвертого року за якусь політичну інтригу.

А ви — син вер´єрського тесляра, та ще й на службі в його батька. Зважте добре на цю різницю та почитайте історію цього роду в Морері.

Вci підлесники, що обідають в палаці де JIa-Моля, ніколи не пропускають нагоди зробити, як вони кажуть, делікатний натяк на цей історичний твір.

Поміркуйте, перш ніж відповісти на жарти графа Норбера де Ла-Моля, командира гусарського ескадрону і майбутнього пера Франції, щоб потім _вам не доводилося нарікати мені на нього.

— Мені здається,— сказав Жульєн червоніючи,— що я просто не повинен відповідати людині, яка мене зневажає.

— Ви собі не уявляєте, яка це зневага; вона виявлятиметься тільки в перебільшених компліментах. Якби ви були дурнем, ви попалися б на гачок, а якби ви хотіли зробити кар´єру, ви повинні були б дати себе обманути.

— А якщо коли-небудь я побачу, що все це мене не влаштовує,— спитав Жульєн,— чи не вважатимуть мене невдячним, якщо я повернусь до своєї келії?

— Певна річ,— відповів абат,— всі підлабузники цього дому намагатимуться оббрехати вас, але тут виступлю я. [...] Я скажу, що це рішення йде від мене.

Жульєна прикро вражав жовчний, мало не злий тон пана Пірара. Цей тон звів нанівець останні слова, абата.

Насправді абат докоряв собі за свою любов до Жульєна; він відчував якийсь релігійний жах, втручаючись так прямолінійно в долю іншої людини.

— Ви ще побачите там,— провадив абат так само холодно, немов виконував неприємний обов´язок,— ви побачите там пані маркізу де Ла- Моль. Це висока білява жінка, дуже побожна, погордлива, надзвичайно ввічлива і зовсім нікчемна. Вона — дочка старого герцога де Шона, що уславився своїми аристократичними забобонами. Ця вельможна дама являє собою, так би мовити, у стислому вигляді рельєфний зразок усього того, що становить саму суть вдачі всіх жінок її стану. Вона навіть не вважає за потрібне приховувати, що єдина заслуга, гідна поваги в її очах,— це мати в своєму роду предків, які ходили в хрестові походи. Гроші для неї — річ другорядна. Це вас дивує? Друже мій, ми з вами вже не в провінції!

В її салоні ви побачите кількох вельмож, що дозволяють собі розмовляти про осіб королівського дому в дуже легковажному тоні. Що ж до самої пані де Ла-Моль, то вона, вимовляючи ім´я якого-небудь принца, особливо принцеси, вважає за свій обов´язок шанобливо притишити голос. Я не радив би вам казати в її присутності, що Філіпп II чи Генріх VIII були страховищами. Вони були королями, і це дає їм незаперечне право користатися повагою з боку всіх людей, а особливо таких безрідних, як ми з вами. Крім того, ми з вами — священики,— таким принаймні вона вважатиме вас,— а це звання робить нас в її очах слугами, необхідними. Для спасіння її душі.

— Пане,— мовив Жульєн,— мені здається, що я не довго пробуду в Парижі.

— В добрий час, але не забувайте, що людина нашого звання може домогтись успіху лише завдяки покровительству вельмож. А в вашій вдачі є якісь незбагненні — принаймні для мене — риси, що прирікають вас на переслідування, якщо ви не зробите кар´єри. Середини для вас нема. Не обманюйте себе. Люди бачать, що вам неприємно, коли вони звертаються до вас, і в такому суспільстві, як наше, вам судилося бути нещасним, якщо ви не доможетеся поваги.

Що сталося б з вами в Безансоні, якби не ця примха маркіза де Ла- Моля? Колись ви зрозумієте всю незвичайність того, що він робить для вас, і, якщо ви не бездушна потвора, ви плекатимете до нього й до його сім´ї вічну вдячність. Скільки бідних священиків, освіченіших, ніж ви, роками жили в Парижі, одержуючи по п´ятнадцять су за месу і по десять су за диспут у Сорбонні!.. Пригадайте, що я вам розповідав минулої зими про перші роки життя отого негідника кардинала Дюбуа. Чи, може, ви в своїй гордині вважаєте себе талановитішим, ніж він?

Ось, наприклад, я — людина спокійна й пересічна, я сподівався прожити до смерті в своїй семінарії і з дитячою нерозумністю полюбив її. Ну, і що ж? Мене вже збирались усунути, коли я подав у відставку. А чи знаєте ви, які тоді були мої засоби до існування? Капітал мій дорівнював п´ятистам двадцяти франкам, не більше і не менше; я не мав жодного друга, хіба що двох чи трьох знайомих. Пан де Ла-Моль, якого я ніколи не бачив, врятував мене зі скрути. Досить було йому сказати слово, і мені дали парафію. Парафіяни мої — люди заможні, стоять вище грубих пороків, а прибуток такий великий, і він настільки перевищує мою працю, що мені соромно. Я розмовляю з вами так довго тільки для того, щоб вкласти трохи здорового глузду у вашу легковажну голову.

Ще кілька слів: я, на своє нещастя, людина гнівлива. Може статися, що ми з вами колись перестанемо розмовляти.

Якщо погордливість маркізи чи образливі жарти її сина зроблять для вас перебування в цьому домі нестерпним, раджу вам закінчити ваше навчання в якійсь семінарії за тридцять льє від Парижа, і краще на півночі, ніж на півдні. На півночі більше культури і менше несправедливості; і мушу признатися,— додав він, притишуючи голос,— що сусідство паризьких газет трохи лякає дрібних тиранів.

А якщо нам і далі буде приємно бачитись і виявиться, що дім маркіза вам не підходить, я запропоную вам зайняти посаду мого вікарія і нарівно ділитимусь з вами прибутками від парафії. Це мій борг, я винен вам іще більше,— додав він, уриваючи Жульєнові слова подяки,— за ту незвичайну пропозицію, яку ви мені зробили в Безансоні. Якби тоді в мене не було п´ятисот двадцяти франків, ви б урятували мене.

Голос абата пом´якшав. Жульєн, на превеликий сором, відчув, що очі його зросилися слізьми. Йому так хотілося кинутись в обійми друга; він не стримався і сказав абатові, намагаючись надати своєму голосу якомога більше мужності:

— Батько ненавидів мене з самої колиски; це було моє велике нещастя, але я не нарікатиму на долю,— в вашій особі я знайшов батька, пане.

— Гаразд, гаразд,— мовив абат, схвильований. Потім додав, зрадівши нагоді зробити зауваження, достойне ректора семінарії: — Не треба ніколи казати «доля», сину мій,— кажіть завжди «провидіння».

Візник спинився; кучер підняв бронзовий молоток на величезних воротах; це був палац де JIa-Моль, а щоб у перехожих не виникло сумнівів, слова ці були вирізьблені на чорній мармуровій дошці над ворітьми.

Ця бундючність не сподобалась Жульєнові. «Вони так бояться якобінців! їм ввижається за кожним парканом Робесп´єр і його візок. Можна померти зо сміху, бачачи їхній страх, а вони виставляють напоказ свої особняки, немов навмисне, щоб чернь під час повстання могла їх відрізнити й сплюндрувати». Жульєн поділився своїми думками з абатом Пі- раром.

— Ах, бідний сину мій, вам незабаром доведеться бути моїм вікарієм! Дні жахи спадають вам на думку!

— Як на мене, немає нічого простішого,— відповів Жульєн.

Поважний вигляд воротаря і надзвичайна охайність подвір´я викликали в нього захоплення. Стояв теплий, сонячний день.

— Яка чудова архітектура! — сказав Жульєн своєму другові.

Насправді ж це був один із отих незграбних палаців Сен-Жерменського передмістя, збудованих незадовго до смерті Вольтера. Ніколи мода і краса не були такі далекі одна від одної.

II. Вступ у світ

Смішний, зворушливий спогад: перша вітальня, в яку вступає сам, без підтримки, вісімнадцятирічний юнак. Досить було єдиного погляду жінки, щоб схвилювати мене. Що більше хотів я сподобатись, то незграбнішим ставав: все мені уявлялося в якомусь несправжньому світлі: то я без усяких підстав довірявся комусь, то бачив у людині ворога тільки тому, що вона суворо на мене глянула. Але все-таки серед усіх тих жахливих страждань, породжених моєю несміливістю,— яким прекрасним був тоді ясний день!

Кант

Жульєн, остовпівши від подиву, спинився серед двору.

— Тримайтесь як слід,— сказав абат Пірар,— вам спадають на думку жахливі речі, і поводитесь ви, як справжня дитина. Хіба ви забули Го- рацієве «nil mirari» (нічому не дивуватись)? Подумайте лишень, коли ви тут оселитесь, усі ці лакеї візьмуть вас на глум. Вони вбачатимуть у вас рівню, несправедливо поставленого вище їх. Під виглядом добродушних порад і бажання допомогти вам, вони подбають, щоб зробити вас посміховиськом.

— Хай лише спробують! — промовив Жульєн, прикусивши губу. До нього знову повернулась уся його недовіра.

Зали бельетажа, якими вони проходили, прямуючи до маркізового кабінету, здалися б вам, мій читачу, такими ж сумними, як і розкішними. Якби вам запропонували жити в них, ви, напевне, відмовилися б. Це оселя позіхань і найнуднішого резонерства. Але Жульєн ще більше пройнявся захопленням. «Невже можна бути нещасним, живучи в таких розкішних палатах!» — думав він.

Нарешті вони увійшли в найбридкішу з усіх кімнат цього пишного особняка. Світло ледве проходило в неї. Там сидів сухенький чоловічок з жвавими очима, в білявій перуці. Абат повернувся до Жульєна і відрекомендував його. То був маркіз. Жульєн ледве впізнав його, таким він зараз здавався чемним. Перед Жульєном був зовсім не той пихатий вельможа, якого він бачив в абатстві Бре-ле-О. Хлопцеві здалося, що перука його надто пишна, і це спостереження допомогло йому оговтатися. Цей нащадок друга Генріха III на перший погляд здався йому досить мізерним, він був худий і надто рухливий. Але Жульєн незабаром помітив, що ввічливість маркіза ще приємніша для співрозмовника, ніж чемність самого Безансонського єпископа. Аудієнція тривала якихось три хвилини. Коли вони вийшли, абат сказав Жульєнові:

— Ви дивились на маркіза, як дивляться на картину. Я не великий дока в тому, що тут зветься ввічливістю,— ви щодо цього скоро заткнете мене за пояс,— та все ж сміливість вашого погляду мені здається не дуже чемною.

Вони знову сіли в фіакр, кучер спинився біля бульвару. Абат провів Жульєна анфіладою просторих покоїв. Жульєн помітив, що там не було ніяких меблів. Він став розглядати розкішний позолочений годинник на стіні, на якому зображене було щось, на його думку, вельми непристойне. Але тут до нього підійшов якийсь дуже елегантний і привітний пан. Жульєн злегка вклонився.

Пан усміхнувся і поклав йому руку на плече. Жульєн стрепенувся і відскочив назад, почервонівши від люті. Хоч який суворий був абат Пірар, але він розсміявся до сліз: то був кравець.

— Даю вам повну волю на два дні,— сказав йому абат, коли вони вийшли.— Тільки тоді вас можна буде відрекомендувати пані де Ла-Моль. Інший на моєму місці охороняв би вас, немов дівчину, в цьому новому Вавилоні. Та якщо вам судилося загинути, гиньте відразу, принаймні це звільнить мене від моєї слабості — невпинно піклуватися про вас. Післязавтра вранці кравець пришле вам два костюми; ви дасте п´ять франків хлопцеві, що примірятиме їх вам. Влаштуйте так, щоб ці парижани якомога менше чули ваш голос. Досить вам сказати слово, і вони знайдуть привід, щоб з вас поглузувати. Це вони вміють. Післязавтра опівдні будьте в мене... Тепер ідіть, гиньте... Ах, я забув: підіть замовте собі взуття, сорочки, капелюх, ось вам адреси.

Жульєн глянув на почерк, яким були написані адреси. .

— Це рука маркіза,— сказав абат.— Він діяльна людина, яка все передбачає і воліє робити сама, ніж наказувати. Він бере вас для того, щоб ви позбавили його від такого клопоту. Чи вистачить у вас кмітливості, щоб добре виконувати все, що ця нетерпляча людина даватиме вам зрозуміти натяками? Ну, це вже покаже майбутнє: начувайтесь!

Жульєн, не вимовивши ані слова, відвідав усіх майстрів, зазначених у списку. Він помітив, що до нього ставилися з повагою, а швець, записуючи його ім´я в свою книгу, вивів: «Пан Жульєн де Сорель».

На кладовищі Пер-Лашез якийсь надзвичайно люб´язний і ліберальний у висловах пан запропонував свої послуги, щоб показати Жульєнові могилу маршала Нея, позбавлену почесної епітафії з якихось мудрих політичних міркувань. Але, розлучившись з лібералом, що з слізьми на очах мало не задушив його в обіймах, Жульєн побачив, що в нього зник годинник. Збагачений цим досвідом, він з´явився через два дні опівдні до абата Пірара. Той уважно його оглянув.

— Ви ще, чого доброго, зробитесь фатом,— сказав йому абат суворо. Жульєн виглядав дуже молодо і справляв враження юнака в глибокій жалобі; він справді був дуже милий. Але добрий абат, сам провінціал, не помітив, що Жульєн не позбувся звички крутити на ходу плечима, що в провінції вважається і елегантним, і поважним.

Маркіз оцінив елегантність Жульєна зовсім інакше, ніж добрий абат.

Ви не заперечуватимете проти того, щоб пан Сорель брав уроки танців? — спитав він абата. Пан Пірар остовпів.

Ні,— відповів він нарешті,— адже Жульєн не священик.

Маркіз, переступаючи через двоє східців по вузеньких потайних сходах, сам провів нашого героя в гарненьку мансарду, що виходила вікнами у величезний сад при особняку. Він спитав Жульєна, скільки сорочок той узяв у швачки.

— Дві,— відповів Жульєн, ніяковіючи від того, що цей знатний вельможа зволить цікавитись такими дрібницями.

— Прекрасно,— з серйозним виглядом промовив маркіз владним, уривчастим тоном, що змусив задуматись Жульєна,— прекрасно! Візьміть іще двадцять дві. Ось ваша платня за першу чверть року.

Спускаючись з мансарди, маркіз покликав якогось літнього слугу.

— Арсене,— сказав він йому,— ви служитимете панові Сорелю.

Через кілька хвилин Жульєн опинився на самоті у розкішній бібліотеці. Яке це було щастя! Щоб ніхто не застав його таким схвильованим, він забрався в темний куточок і звідти захоплено розглядав блискучі корінці книжок: «І все це я зможу прочитати! — сказав він собі.— Ну, як мені тут могло б не сподобатись? Пан де Реналь вважав би себе навіки збезчещеним, якби зробив для мене соту частку того, що зробив маркіз де Jla- Моль. А тепер подивимось, що тут треба переписати». Покінчивши з роботою, Жульєн насмілився підійти до книжок. Він мало не збожеволів од радощів, побачивши твори Вольтера. Він побіг і відчинив двері бібліотеки, щоб його не захопили зненацька. Потім з насолодою розгорнув кожен з вісімдесяти томів. Вони були розкішно оправлені — справжній шедевр найкращого лондонського палітурника. Цього було більш ніж досить, щоб захопленню Жульєна не було меж.

Через годину ввійшов маркіз, переглянув копії і з подивом помітив, що Жульєн пише слово «сеіа» через два «1» — «cella». «Невже все, що абат наговорив мені про його вченість, просто байка?» Дуже розчарований, маркіз лагідно зауважив Жульєну:

— Ви, мабуть, не зовсім тверді в правописі?

— Це правда.— відповів Жульєн, не підозрюючи, як він шкодить собі такою відповіддю. Він був зворушений добротою маркіза: вона мимоволі змушувала його згадати зухвалий тон пана де Реналя.

«Марно прогаяний час — уся ця витівка із цим абатиком із Франш- Конте,— подумав маркіз.— Але мені так потрібна вірна людина!»

— «Сеіа» пишетьсячерез одне «1»,— сказав йому маркіз.— Переписавши листи, перевіряйте за словником слова, в правописі яких ви не певні.

О шостій годині маркіз послав по Жульєна і з видимою досадою глянув на його чоботи.

— Це мій недогляд,— сказав він йому,— я не попередив вас, що треба Щодня о пів на шосту переодягатися.

Жульєн дивився на маркіза, не розуміючи.

— Я хочу сказати — надівати панчохи. Арсен вам нагадуватиме про Це, а сьогодні я попрошу за вас вибачення.

Кажучи це, пан де Ла-Моль розчинив перед Жульєном двері в вітальню, що вся виблискувала позолотою, пропускаючи його вперед. В подібних випадках пан де Реналь завжди прискорював кроки, щоб неодмінно Увійти в двері першим. Дрібна чванливість колишнього патрона була причиною того, що Жульєн наступив маркізові на ногу і завдав йому великого болю, бо в старого була подагра. Він відрекомендував Жульєна високій і величній дамі. Це була маркіза. Жульєнові вона здалася чванливою і трохи схожою на пані де Можирон, дружину супрефекта Вер´єр. ської округи, коли та бувала на урочистих обідах. Трохи приголомшений надзвичайною пишністю вітальні, Жульєн не почув того, що сказав пан де JIa-Моль. Маркіза ледве глянула на нього. У вітальні було кілька чоловіків, серед яких Жульєн з невимовною радістю упізнав молодого Агдського єпископа, що зволив так ласкаво розмовляти з ним кілька місяців тому під час урочистої церемонії в Бре-ле-О. Молодий прелат, мабуть, злякався ніжних поглядів, що їх кидав на нього Жульєн з боязкою надією, і прикинувся, що не пізнає цього провінціала.

Жульєнові здалося, що люди, які зібрались у вітальні, трохи засмучені й тримаються вимушено; в Парижі розмовляють тихо і не дозволяють собі хвилюватися через дрібниці.

О пів на сьому до кімнати ввійшов гарний юнак з вусиками, дуже блідий і стрункий; в нього була маленька голівка.

— Завжди ви примушуєте себе чекати,— сказала маркіза, коли він цілував їй руку.

Жульєн зрозумів, що це граф де Ла-Моль. Він здався йому чарівним.

«Невже можливо, щоб цей юнак своїми образливими жартами змусив мене покинути цей дім?»

Розглядаючи графа Норбера, він помітив, що той був у чоботях зі шпорами. «А я мушу бути в черевиках, очевидно, як нижчий»,— подумав він. Сіли за стіл. Жульєн почув, що маркіза комусь зробила суворе зауваження, трохи підвищивши голос. Майже в ту саму мить він побачив молоду, струнку й надзвичайно світлу блондинку. Вона підійшла до столу і сіла навпроти. Вона зовсім не сподобалась йому; проте, уважно придивившись до неї, Жульєн подумав, що ніколи ще не бачив таких гарних очей, які, однак, відбивали велику душевну холодність. Потім Жульєн помітив у них вираз нудьги, як у людини, що спостерігає все і разом з тим пам´ятає, що їй належить бути величною.

У пані де Реналь прекрасні очі, їй часто про це говорили, але в них немає нічого спільного з очима блондинки». У Жульєна було ще надто мало досвіду, щоб зрозуміти, що вогники, які інколи загорялися в очах мадемуазель Матильди,— він чув, що її так називали,— були спалахами глузливості. А коли загорялись очі пані де Реналь, то це був вогонь пристрасті або шляхетного гніву, коли вона чула про який-небудь обурливий вчинок. В кінці обіду Жульєн знайшов слово, яке добре визначало своєрідну красу очей мадемуазель де Ла-Моль. «Вони іскрометні»,— подумав він. А загалом вона була надзвичайно схожа на свою матір, яка Жульєнові дедалі більше не подобалась, і він перестав дивитись. Зате граф Норбер здавався йому чарівним в усьому. Жульєн був такий зачарований, що йому б і в голову не прийшло заздрити графові або ненавидіти його за те, що той був багатший і знатніший, ніж він сам.

Маркіз, на думку Жульєна, мав нудьгуючий вигляд. Коли подавали другу страву, він сказав синові:

— Норбере, прошу тебе любити і поважати пана Жульєна Сореля, якого я тільки що взяв до свого головного штабу; я з нього хочу зробити людину, якщо вдасться...

— Це мій секретар,— сказав маркіз своєму сусідові,— між іншим, він пише «сеіа» через два «1».

Всі глянули на Жульєна, який злегка, хоч трохи підкреслено, вклонився в бік Норбера, але взагалі його вигляд справив добре враження.

Маркіз, мабуть, уже розповів про освіту, яку дістав Жульєн, бо один з гостей почав з ним розмову про Горація. «Саме розмовою про Горація я сподобався Безансонському єпископові,— подумав Жульєн.— Мабуть, вони тільки цього поета і знають». З цієї хвилини він цілком опанував себе, це було для нього не важко, бо він щойно вирішив, що мадемуазель де Ла-Моль ніколи не може бути жінкою в його очах. А до чоловіків він після семінарії втратив будь-яку повагу, і їм не так легко було залякати Його. Жульєн почував би себе зовсім спокійно, якби їдальня не вражала його своїми розкошами. Його ще й досі трохи бентежили двоє великих дзеркал восьми футів заввишки, на які він часом поглядав і бачив у них свого співбесідника, з яким розмовляв про Горація. Як на провінціала, фрази його були не надто довгі. В нього були гарні очі, які спалахували ще яскравіше від несміливості чи від радості, коли йому щастило вдало відповісти. Він сподобався. Цей своєрідний іспит вніс деяке пожвавлення у занадто поважний настрій за обідом. Маркіз непомітно зробив знак Жульєновому співбесідникові, спонукаючи того натиснути дужче. «Невже він і справді щось знає?» — подумав маркіз.

Відповідаючи, Жульєн висловлював власні міркування і настільки подолав свою несміливість, що виявив хоч не дотепність — річ недосяжна для того, хто не обізнаний з уживаною в Парижі мовою,— але, в усякому разі, своєрідні думки, висловлені, щоправда, не завжди вишукано і доречно. Крім того, всі переконались, що латинь він знає досконало.

Жульєновим опонентом був член Академії Написів, який випадково знав латинь. Пересвідчившись, що Жульєн прекрасно знає літературу, він уже не боявся змусити його червоніти і спробував справді загнати його на слизьке. В запалі цього поєдинку Жульєн нарешті забув про розкішне оздоблення їдальні і почав висловлювати про латинських поетів такі думки, яких його співрозмовник ніде не читав. Як чесна людина, академік віддав належне молодому секретареві. На щастя, розмова зайшла про те, чи був Горацій багатою людиною чи бідною, був він просто зальотником, влюбливим і безтурботним. [...] Порівнювали стан суспільства при Августі і при Георгу IV: і в ту, і в ту епоху аристократія була всевладна, але в Римі в неї вирвав владу Меценат, по суті, простий вершник, а в Англії влада аристократії призвела Георга IV майже до стану дожа у Венеції. Ця дискусія, здавалось, розвіяла нудьгу й заціпеніння, в якому перебував маркіз на початку обіду.

Жульєн нічого не розумів, вперше в житті чуючи такі імена сучасників, як Сауті, лорд Байрон, Георг IV. Але всі помітили, що, коли йшлося про події з історії Риму, про які можна було скласти собі уяву на підставі творів Горація, Марциала, Тацита та інших, він мав безперечну перевагу. Жульєн безцеремонно привласнив собі кілька думок, почутих від Безансонського єпископа під час їхньої знаменної розмови, і вони викликали зацікавлення.

Коли всім набридло розмовляти про поетів, маркіза, яка вважала за свій обов´язок захоплюватись усім, що розважало її чоловіка, зласкавилась глянути на Жульєна.

— За незграбними манерами цього молодого абата ховається, можливо, освічена людина,— сказав, звертаючись до маркізи, академік, що сидів поруч із нею. До Жульєна долинуло кілька слів із цього зауваження.

Хазяйка дому звикла користатися готовими фразами; фразу, сказану академіком про Жульєна, вона засвоїла і похвалила себе за те, що запросила академіка на обід. «Він розважає пана де Ла-Моля»,— подумала вона.

III. Перші кроки

Ця неозора рівнина, залита блискучими вогнями, і тисячні юрби народу засліплюють мій зір. Ніхто мене не знає, всі дивляться на мене звисока. Я зовсім розгубився.

Реїна

На другий день з раннього ранку Жульєн переписував листи в бібліотеці, коли раптом туди зайшла через потайні дверцята, добре замасковані корінцями книжок, мадемуазель Матильда. Тим часом як Жульєн захоплено розглядав пристрій, мадемуазель Матильда, здалося, була прикро здивована й збентежена тим, що зустріла його тут. Вона була в папільйотках, і Жульєнові її обличчя здалося суворим, погордливим і схожим на чоловіче. Мадемуазель де Ла-Моль нишком брала з батьківської бібліотеки книжки. Через Жульєнову присутність вона даремно з´явилася сьогодні в бібліотеку; це було тим більш прикро, що вона мала взяти другий том «Вавилонської принцеси» Вольтера— гідне доповнення її монархічно-релігійного виховання, справжнього шедевра монастиря Сакре-Кер. Сердешній дівчині вже в дев´ятнадцять років потрібно було щось дотепно-пікантне, щоб роман її зацікавив.

О третій годині в бібліотеці з´явився граф Норбер; він зайшов переглянути газету, щоб мати змогу порозмовляти про політику сьогодні ввечері, і був дуже радий, зустрівши тут Жульєна, про існування якого вже забув. Він був з ним надзвичайно люб´язний і запропонував проїхатись верхи.

— Батько відпускає нас до обіду.

Жульєн зрозумів, що означало це «нас», і був зачарований.

— Ах, Боже мій, пане граф,— сказав Жульєн,— якби йшлося про те, щоб зрубати дерево футів вісімдесяти заввишки, обтесати його та розпиляти на дошки, я, смію сказати, зробив би це непогано, але їздити верхи мені доводилося хіба що шість разів у житті, не більше.

— Чудово, це буде сьомий,— мовив Норбер.

Жульєн, пригадуючи день зустрічі короля в Вер´єрі, вважав у глибині душі, що він прекрасно їздить верхи. Але, повертаючись з Булонського лісу, посередині вулиці Бак він, намагаючись звернути вбік перед зустрічними кабріолетом, впав прямо в багно. Щастя, що в нього був другий костюм. За обідом маркіз, бажаючи порозмовляти з Жульєном, запитав про його прогулянку. Норбер поспішив сказати у відповідь якусь загальну фразу.

— Пан граф занадто добрий до мене,— сказав Жульєн.— Я дуже вдячний йому і високо ціную його доброту. Він розпорядився дати мені найкращого і найсмирнішого коня; та, зрештою, він же не міг мене прив´язати до нього, а тому, що цього заходу обачності не було вжито, я впав прямо серед тієї довгої вулиці, біля мосту.

Мадемуазель Матильда марно стримувала сміх; нарешті вона без церемоній почала розпитувати про подробиці. Жульєн розповів про подію надзвичайно просто, і це вийшло в нього дуже мило, хоч він того і не підозрював.

— З цього абатика будуть люди,— мовив маркіз, звертаючись до академіка.— Провінціал, що розповідає просто про такий прикрий випадок, та ще й при дамах,— це щось небачене.

Жульєн так привабив до себе слухачів розповіддю про свою пригоду, що в кінці обіду, коли загальна розмова набула вже іншого напрямку, мадемуазель Матильда все ще розпитувала брата про подробиці нещасного випадку. Слухаючи її запитання й кілька разів зустрівшись з нею очима, Жульєн насмілився відповісти безпосередньо їй, хоч вона зверталася не до нього, і всі троє почали сміятися так щиро, як сміється молодь у якомусь глухому селі, в лісовій гущавині.

Наступного дня Жульєн прослухав дві лекції з теології і повернувся в бібліотеку, щоб переписати десятків зо два листів. Тут він застав якогось молодого чоловіка, що влаштувався працювати поруч з його столом. Юнак був дуже старанно вдягнений, але на вигляд миршавий, з заздрісним виразом. Увійшов маркіз.

— Що ви тут робите, пане Тамбо? — суворо запитав він прийшлого.

— Я думав...— відповів юнак, підлесливо посміхаючись.

— Ні, пане, ви нічого не думали. Ваша спроба не вдалася.

Юний Тамбо скочив, розлючений, і зник. Це був племінник академіка, приятеля пані де Jla-Моль, що готувався до літературної кар´єри. Академік попросив маркіза взяти його секретарем. Тамбо працював у окремій кімнаті, але, почувши, що Жульєнові дозволено працювати в бібліотеці, захотів і собі скористатися з цього привілею і зранку переніс туди своє письмове приладдя.

О четвертій годині Жульєн, після деякого вагання, наважився з´явитися до графа Норбера. Той саме збирався їхати верхи і, як людина надзвичайно ввічлива, опинився в скрутному становищі.

— Я гадаю,— сказав він Жульєнові,— що ви скоро ходитимете в манеж, і тоді через кілька тижнів я з великою радістю їздитиму з вами верхи.

— Я хотів мати честь висловити вам свою щиру вдячність за вашу ласку до мене, повірте, пане,— додав Жульєн надзвичайно серйозно,— я почуваю, наскільки зобов´язаний вам. Якщо ваш кінь не постраждав через мою вчорашню незграбність і якщо він вільний, я б хотів покататись на ньому сьогодні.

— Ну, що ж, любий Сорелю,— на ваш страх і ризик. Вважайте, що я зробив усі застереження, яких вимагає обережність. Але вже четверта година, ми мусимо поспішати.

— А що, власне, треба робити, щоб не падати? — спитав Жульєн у молодого графа, коли вони вже сиділи в сідлі.

— Багато чого,— відповів Норбер, сміючись від щирого серця,— насамперед відхиляти корпус назад.

Жульєн пустив коня риссю. Вони виїхали на площу Людовіка XVI.

— Ах ви, відважний юначе,— сказав Норбер,— тут занадто багато карет, та й правлять ними необережні їздці. Якщо ви впадете, їхні тіль- бюрі враз переїдуть вас, бо хто схоче рвати губи коня вудилами, спиняючи його на всьому скаку!

Разів двадцять Норбер бачив, що Жульєн ось-ось упаде, але врешті прогулянка закінчилась щасливо. Повернувшись, молодий граф сказав сестрі:

— Рекомендую вам відчайдушного шибайголову.

За обідом, перемовляючись з батьком через стіл, Норбер голосно вихва-´ ляв Жульєнову сміливість; тільки за це й можна було похвалити його їзду. Молодий граф чув уранці, як слуги, що чистили коней у дворі, пащекували з приводу Жульєнового падіння й образливо глузували з нього.

Незважаючи на всю доброзичливість, Жульєн скоро став почувати себе самотнім у сім´ї маркіза. Всі тутешні звичаї здавались йому дивними, він завжди щось робив не так. З його промахів раділи лакеї.

Абат Пірар виїхав до своєї парафії. «Якщо Жульєн — ламка очеретинка, хай гине; якщо він людина мужня, хай пробивається сам»,— так міркував абат.

IV. Палац де Ла-Моль

Що він тут робить? Чи подобається йому тут? Чи гадав він, що сподобається іншим?

Ронстр

Якщо в аристократичній вітальні палацу де Ла-Моль все здавалося Жульєнові незвичним, то й сам цей блідий юнак у чорному костюмі справляв дивне враження на тих, хто зволив помічати його. Пані де Ла-Моль пропонувала своєму чоловікові посилати його з яким-небудь дорученням у ті дні, коли на обід мали бути запрошені особливо знатні особи.

— Мені хочеться довести іспит до кінця,— відповів маркіз.— Абат Пірар запевняє, що ми даремно ранимо самолюбство людей, яких наближаємо до себе. Спиратися можна тільки на те, що чинить опір, і таке іншєі Цей юнак здається не на місці тільки тому, що його тут ніхто не знає, і зрештою він — глухонімий.

«Для того, щоб розібратися в оточенні,— подумав Жульєн,— мені треба записувати імена й коротенькі характеристики всіх, хто відвідує салон».

Насамперед він записав імена п´яти чи шести друзів дому, які, гадаючи, що маркіз протегує Жульєнові з примхи, про всяк випадок виявляли до нього увагу. Вони були з тих більш-менш догідливих зубожілих дворян, яких можна часто зустріти в салонах аристократів, однак, треба віддати їм належне, догоджали вони не всім однак. Деякі з них, готові терпіти від маркіза яке завгодно поводження, зчиняли бунт з приводу єдиного різкого слова пані де Ла-Моль. [...]

Якось уранці, коли абат працював з Жульєном у маркізовій бібліотеці над нескінченним процесом з абатом Фрілером, Жульєн раптом спитав йогоп

— Скажіть, пане, обідати щодня за столом маркізи — це один з моїх обов´язків чи особлива ласка до мене?

— Це надзвичайна честь! — відповів обурений абат. — Пан Н., академік, який вже п´ятнадцять років всіляко підлещується до господарів дому, не міг домогтися такого права для свого небожа, пана Тамбо.

— А для мене, пане, це найтяжча частина моїх обов´язків. Навіть у семінарії я не так нудьгував. Я бачив кілька разів, що навіть мадемуазель де Ла-Моль позіхає, хоч вона, мабуть, уже звикла до ґречностей друзів дому. Я боюся заснути. Благаю вас, попросіть для мене дозволу обідати за сорок су в якійсь харчівні.

Абат, як людина, що походила з низів, був дуже чутливий до честі обідати з вельможею. Він намагався розтлумачити це Жульєнові, коли раптом легке шарудіння примусило їх обернутись. Жульєн побачив мадемуазель де Ла-Моль, яка стояла і слухала їхню розмову. Він почервонів.

Мадемуазель де JIa-Моль прийшла по книжку і все чула,— це викликало в неї деяку повагу до Жульєна. «Цей не народився, щоб стояти на колінах, як отой старий абат. Господи, який він потворний!»

За обідом Жульєн не наважувався звести очей на мадемуазель де Ла- Моль, але вона зволила сама звернутися до нього. Того дня чекали багато гостей, і вона запросила його залишитись. Юні парижанки недолюбляють літніх чоловіків, особливо коли ті не дбають про свою зовнішність. Жульєнові не треба було особливої спостережливості, щоб помітити, коли вони залишались у вітальні, як висміювала мадемуазель де Ла-Моль колег пана Ле-Бургіньйона. Того дня, навмисно чи ні, вона була особливо жорстока до цих нудних гостей.

Мадемуазель де Ла-Моль була центром маленького гуртка, що збирався, майже щовечора за величезним кріслом маркізи. [...]

Норбер люб´язно утримував на ньому молодого батькового секретаря, звертаючись до Жульєна з кількома словами чи згадуючи його ім´я два- три рази за вечір. Цього вечора мадемуазель де Ла-Моль спитала Жульєна, якої висоти гора, що на ній стоїть Безансонська фортеця. Жульєн так і не міг визначити, вища вона чи нижча, ніж Монмартр. Він часто щиро сміявся з того, що казали в цьому невеличкому гуртку, але почував себе абсолютно нездатним вигадати щось подібне. Йому здавалося, що це якась інша мова, яку він розуміє, але сам нею не володіє, і Сьогодні Матильдині друзі були настроєні надзвичайно вороже до всіх, хто заходив у цю простору вітальню. В першу чергу перепало друзям дому: їх краще знали. Можна собі уявити, з якою увагою слухав Жульєн. Його цікавило все — і прихований зміст їхніх жартів, і сама манера жартувати. [...] Жульєн помітив, що у вітальні відбувається щось незвичайне: всі обернулися до дверей, запанувала тиша. Лакей назвав ім´я барона де Толлі, що привернув до себе загальну увагу під час останніх виборів. Жульєн підійшов ближче, і йому вдалося добре його розгледіти. Барон був головою однієї з виборчих колегій, і в нього з´явилася блискуча думка — приховати маленькі чвертки паперу, подані за одну з партій. А щоб кількість бюлетенів залишилась та сама, він щоразу заміняв їх іншими записочками, на яких було приємніше для нього ім´я. Цю махінацію помітили кілька виборців, які негайно висловили своє обурення баронові де Толлі. Сердега барон іще не отямився після тієї авантюри, він був трохи блідий. Лихослови подейкували про галери. Пан де JIa-Моль прийняв його дуже холодно. Нещасний барон одразу зник. [...]

Абат Пірар пройшов у суміжну вітальню. Жульєн пішов слідом за ним.

— Маркіз не любить письмаків, попереджаю вас,— це єдина його антипатія. Можете знати латинь, грецьку мову, якщо ви на це здатні, історію Єгипту, Персії тощо, він поважатиме вас і сприятиме вам як ученому. Але боронь вас Боже написати хоч би одну сторінку французькою мовою, особливо на серйозні теми, що не відповідають вашому становищу в суспільстві: він назве вас письмаком, і ви потрапите в немилість. [...]

Гурток мадемуазель де Ла-Моль іще не розійшовся. Вона і її приятелі висміювали нещасного графа де Тале. Він був єдиним сином знаменитого єврея, що уславився своїм багатством, яке нажив, позичаючи гроші королям на ведення воєн з народами. Єврей нещодавно помер, залишивши синові ренту в сто тисяч екю на місяць та ім´я, на жаль, надто відоме.

В такому винятковому становищі потрібно бути або справді простосердою людиною, або мати дуже сильну волю. Граф, на своє лихо, був простодушним хлопцем, але з безліччю всяких претензій, підказаних йому підлесниками.

Пан де Кейлюс запевняв, що за чиєюсь порадою він хоче просити руки мадемуазель де JIa-Моль, до якої залицявся маркіз де Круазнуа, що мав дістати титул герцога і сто тисяч ліврів ренти.

— Ах, не треба звинувачувати його в тому, що в нього з´явилось ба~ жання! — жалісливо казав Норбер.

Здатність чогось прагнути — якраз та риса, якої найбільше бракувало горопашному графові де Тале. Ця риса його вдачі робила його гідним королівського трону. Він завжди радився з усіма на світі, але не наважувався послухатись будь-якої поради до кінця.

Мені варто глянути на його обличчя, щоб сміятися до знесилля»,— казала мадемуазель де Ла-Моль.

У виразі його обличчя були дивно поєднані неспокій і розчарування, крізь які час від часу проривались вибухи бундючності і тої владної зарозумілості, що пасує найбагатшій людині Франції, особливо коли вона непогана на вроду і не сягнула ще тридцяти років. Несміливий нахаба»,— казав про нього пан де Круазнуа. Граф де Кейлюс, Норбер і ще два-три юнаки з вусиками висміяли де Тале непомітно для нього і під кінець, коли пробила перша година, випровадили його.

— Невже в таку погоду вас чекають біля під´їзду ваші знамениті арабські скакуни? — спитав Норбер.

— Ні, це інший виїзд, значно дешевший,— відповів пан де Тале.— Лівий кінь коштував мені п´ять тисяч франків, а правий тільки сто луїдорів; але, запевняю вас, що його запрягають тільки увечері; справа в тому, що його рись точнісінько така, як і в другого коня.

Зауваження Норбера навело графа на думку, що людині його стану належить любити коней і не слід залишати їх під дощем. Він пішов,— а через хвилину пішли й молодики, все ще кепкуючи з нього.

Отже,— думав Жульєн, чуючи їхній сміх на сходах,— мені довелося бачити людину, своїм становищем цілком протилежну мені. В мене немає й двадцяти луїдорів ренти на рік, а ось тут, поруч мене, людина, яка одержує двадцять луїдорів щогодини, і всі глузують з неї... Таке видовище здатне вилікувати від заздрощів».

V. Чутливість і великосвітська святенниця

Тут так звикли до банальностей, що будь-яка свіжа думка здається зухвальством. Горе тому, хто в розмові вирізниться оригінальністю.

«Фоблаз»

Минув не один місяць випробування, і ось у якому стані були Жульєнові справи на той день, коли управитель передав йому платню за третій квартал. Пан де Ла-Моль доручив йому нагляд за управлінням його маєтками в Бретані і в Нормандії. Жульєн часто туди виїздив. На нього було покладено ведення всього листування з приводу горезвісного позову абата де Фрілера; абат Пірар ознайомив його зі справою.

Керуючись коротенькими замітками, які маркіз робив на берегах адресованих йому листів, Жульєн складав відповіді, і пан де Ла-Моль підписував майже всі.

У богословській школі викладачі хоч і нарікали на недостатню старанність Жульєна, але вважали його одним з кращих учнів. Різноманітні заняття, яким він віддавався з усім запалом враженого честолюбства, швидко зігнали з Жульєнового лиця свіжі барви, які воно мало в провінції. А втім, його блідість була заслугою в очах паризьких семінаристів. На думку Жульєна, вони були далеко не такі лихі, не так молилися на гріш, як учні безансонської семінарії; а ті, в свою чергу, вважали його сухотним.

Маркіз подарував йому коня. Побоюючись, що товариші можуть його зустріти під час прогулянок верхи, Жульєн сказав їм, що лікар приписав йому верхову їзду.

Абат Пірар ввів його в різні янсеністські кола. Жульєн був приголомшений. В його уяві релігія була невід´ємно зв´язана з лицемірством і жадобою наживи. Він був зачарований цими побожними й суворими людьми, байдужими до прибутків. Деякі з янсеністів відчули до нього приязнь і давали йому поради. Новий світ відкрився перед Жульєном. У янсеністів він познайомився з графом Альтамірою, людиною гігантського зросту, лібералом, засудженим до смертної кари у своїй країні, а проте віруючим. Цей дивний контраст — побожність і волелюбність — вразив його, і Жульєнові стосунки з молодим графом де JIa-Молем були прохолодні. Норбер вважав, що Жульєн відповідає занадто різко на жарти деяких його приятелів. Порушивши кілька разів правила ввічливості, Жульєн дав собі слово більш ніколи не починати першим розмов із мадемуазель Матильдою. З ним тепер поводились дуже чемно в палаці де Ла-Моль, але він почував, що чимось принизив себе в їхніх очах. Його провінційний здоровий глузд знаходив пояснення цьому в народному прислів´ї: добра обнова, поки нова.

Можливо, Жульєн став трохи проникливіший, ніж на початку, а може, його вже не дуже чарувала паризька ввічливість, що спершу так було захопила.

Як тільки він переставав працювати, його гнітила безмежна нудьга. Така вже висушуюча дія чарівної ґречності, точно виміряної і виваженої відповідно до суспільного стану кожного,— ґречності вищого світу. Людина з чутливим серцем одразу помічає цю штучність.

Звичайно, можна закинути провінції грубуватий і не дуже ввічливий тон. Але там, відповідаючи вам, хоч трохи запалюються. В палаці де Ла- Моль ніхто не ображав Жульєнового самолюбства, проте часто надвечір він був ладен розплакатись. У провінції, якщо з вами що-небудь трапиться при вході в кав´ярню, офіціант виявить до вас співчуття. Але якщо в цій пригоді є щось прикре для вашого самолюбства, він, співчуваючи вам, десять разів повторить неприємне для вас слово. В Парижі з делікатності сміються тільки за вашою спиною, але ви завжди для всіх чужий.

Обійдемо мовчанням безліч дрібних пригод, що могли б зробити Жульєна смішним, якби він не був, так би мовити, більш, ніж смішний. Надмірна чутливість штовхала його на тисячі всіляких промахів. Всі його розваги були, по суті, заходами самозахисту: він щодня вправлявся на стрільбищі, був ретельним учнем одного з найвидатніших учителів фехтування. Кожної вільної хвилини Жульєн, замість того щоб, як колись, сідати за книжку, біг у манеж і брав найноровистіших коней. Під час їзди з берейтором він майже щоразу падав з коня.

Маркізові подобалась його вперта працьовитість, його мовчазність, Розум, і потроху він передав Жульєнові всі складні й заплутані справи.

В ті хвилини, коли високі честолюбні задуми, яким віддавався маркіз дозволяли йому трохи перепочити, він дуже розумно порядкував своїми справами. Знаючи всі найсвіжіші новини, він успішно грав на біржі. Маркіз купував будинки, маєтки, ліси, але був дратівливий і гнівався через дрібниці. Він шпурляв сотнями луїдорів і судився за сотню франків.

Багата людина з широкою натурою шукає в справах розваги, а не користі. Маркізові був справді потрібний, сказати б, начальник штабу, який привів би в стрункий і зручний для огляду лад всі його грошові справи.

Пані де Ла-Моль, незважаючи на дуже стриману вдачу, іноді глузувала з Жульєна. Все мимовільне, що породжується чутливістю, навіює жах знатним дамам,— це антипод добропристойності. Кілька разів маркіз заступився за Жульєна. «Якщо він смішний у вашій вітальні, то за робочим столом він незрівнянний»,— казав маркіз. З свого боку Жульєнові здалося, що він вгадав таємницю маркізи. Вона ставала поблажливою і виявляла до всього цікавість, як тільки лакей оповіщав ім´я барона де Ла-Жумат. Це була холодна істота з незворушним обличчям. Дрібний, худорлявий, бридкий, бездоганно одягнений барон проводив цілі дні при дворі і звичайно ні про що не висловлювався. Такий уже був напрямок його думок. Пані де Ла-Моль була б безмежно щаслива вперше в житті, якби він став чоловіком її дочки.

VII. Приступ подагри

І я дістав підвищення не за свої заслуги, а тому, що в мого начальника загострилась подагра.

Бертолотті

Читача, можливо, дивує цей невимушений і майже дружній тон; ми забули сказати, що маркіз уже шість тижнів не виходив з дому через напад подагри.

Мадемуазель і мадам де Ла-Моль були на Гієрах у маркізиної матері. Граф Норбер заходив до батька лише на хвилину: вони були в прекрасних стосунках, але не мали про що розмовляти. Пан де Ла-Моль, змушений задовольнятися Жульєновим товариством, дуже здивувався, переконавшись, що в того є якісь власні думки. Він примушував Жульєна читати йому вголос сазети. Незабаром молодий секретар уже міг сам вибирати цікаві місця. Маркіз ненавидів одну нову газету і вирішив її не читати, а проте щодня заводив про неї розмову. Жульєна смішила й захоплювала сутичка влади з ідеєю.

Дрібні маркізові пристрасті повертали Жульєнові впевненість у собі, яку він ризикував утратити, проводячи вечори сам на сам зі знатним вельможею.

Обурений сучасністю, маркіз просив читати йому Тіта Лівія; імпровізований переклад з латині його розважав.

Якось маркіз звернувся до Жульєна з тією вишуканою чемністю, яка часто дратувала його секретаря:

— Дозвольте мені, любий Сорелю, подарувати вам синій костюм. Коли ви схочете одягати його й приходити до мене, ви будете для мене молодшим братом графа де Реца, тобто сином мого друга, старого герцога.

Жульєн не зовсім розумів, що це має означати, але того самого вечора з´явився до маркіза в синьому костюмі. Маркіз тримався з ним, як з рівнею. Жульєн мав душу, здатну оцінити справжню чемність, але він досі не уявляв собі її відтінків. До того як маркізові спала на думку ця вигадка, Доульєн заприсягнувся б, що пан де JIa-Моль не міг би бути люб´язнішим. «Який дивний талант»,— мимоволі подумав Жульєн, коли він підвівся, щоб іти, і маркіз попросив пробачення, що не може, через свою подагру, провести його.

Дивна маркізова примха примусила Жульєна замислитись: «Чи не глузує він з мене?» Він пішов порадитися з абатом Піраром: але той, не будучи таким чемним, як маркіз, у відповідь тільки свиснув і заговорив _про щось інше. Наступного ранку Жульєн з´явився до маркіза в чорному костюмі, з портфелем і листами, які треба було підписати. Маркіз прийняв його, як і раніше. Ввечері, коли він знову прийшов у синьому костюмі, тон був зовсім інший і такий самий ввічливий, як і напередодні.

— Якщо ви не надто нудьгуєте, відвідуючи по доброті своїй бідолаш- нЬго хворого старика,— сказав йому маркіз,— було б добре, якби ви розповідали йому різні дрібні пригоди зі свого життя, але відверто, думаючи лише про те, щоб розповідь була ясна й цікава. Бо треба вміти розважатись,— провадив далі маркіз,— тільки це й реальне в житті. Адже ж не може хтось щодня врятовувати мені життя на війні або дарувати мільйон. Але якби Рівароль був тут, біля мого крісла, я щодня на годинку позбувався б нудьги й страждань. Я часто бачився з ним у Гамбурзі, під час еміграції.

І маркіз став розповідати Жульєнові анекдоти про Рівароля й жителів Гамбурга, які збирались учотирьох, щоб разом розгадати який-небудь ййго дотеп.

Змушений задовольнятися товариством юного абатика, пан де Ла-Моль вирішив розворушити його. Йому вдалося зачепити Жульєнове самолюбство. Побачивши, що від нього домагаються правди, той вирішив розповідати про все, крім своєї фанатичної прихильності до героя, ім´я якого дратувало маркіза, і свого абсолютного безвірництва, яке не дуже пасувало майбутньому кюре. [...]

Приступ подагри затягнувся через холодну погоду і тривав кілька місяців.

«Адже буває, що люди прив´язуються до гарненької собачки,— думав маркіз,— чому ж мені соромитись своєї приязні до мого юного абата? Мій секретар — своєрідна натура, я поводжуся з ним, як із сином, то що ж тут непристойного? Ця примха, якщо вона триватиме, обійдеться мені в брильянт на п´ятсот луїдорів у моєму заповіті».

Тепер, коли маркіз пізнав тверду вдачу свого улюбленця, він щодня доручав йому якусь нову справу.

Жульєн з жахом помітив, що вельможний пан де Ла-Моль дає йому часом протилежні розпорядження у тій самій справі.

Жульєн міг опинитися у прикрому становищі. Тому він завів спеціальну книгу, до якої записував усі розпорядження, і маркіз скріпляв їх своїм підписом. Жульєн найняв писаря, що переписував в окрему книгу всі розпорядження, що стосувалися певних справ: сюди ж заносили і копії всіх листів.

Спершу таке нововведення здалося маркізові надзвичайно безглуздим і нудним. Але не минуло й двох місяців, як він відчув усі його переваги. Тоді Жульєн запропонував йому взяти ще рахівника з банку, щоб вести подвійну бухгалтерію всіх прибутків і витрат по маєтках, які були під ЙСульєновим наглядом.

Ці заходи настільки прояснили маркізові стан його власних справ, що він міг тепер дозволити собі приємність пускати свої гроші в обіг, не вдаючись до підставних осіб, які його обкрадали. [...]

Одного разу в кінці ранкової ділової аудієнції Жульєн, що був, як завжди, в чорному костюмі, зумів чимось розважити маркіза; той затримав його на цілих дві години і неодмінно хотів подарувати йому кілька банкнотів, тільки що принесених з біржі його агентом.

— Смію сподіватися, пане маркізе, що я не порушу глибокої поваги до вас, коли попрошу дозволу сказати з цього приводу кілька слів.

— Кажіть, друже.

— Ласкаво прошу пана маркіза дозволити мені відмовитись від цього подарунка. Він призначається не людині в чорному і зовсім зіпсував би невимушену поведінку, яку так великодушно дозволяє пан маркіз людині в синьому.

Він уклонився дуже шанобливо й вийшов, не підводячи очей.

Жульєнова витівка здалася маркізові втішною. Увечері він розповів про неї абатові Пірару.

— Я мушу нарешті вам признатися, любий абате. Мені відоме походження Жульєна, і дозволяю вам не таїти те, що я вам довірив.

«Його сьогоднішня поведінка була справді благородна,— подумав маркіз.— Отже я дам йому благородне походження».

Через деякий час маркіз нарешті став виходити.

— їдьте, поживіть місяців зо два в Лондоні,— сказав він Жульєнові.— Посланці та кур´єри привозитимуть вам кореспонденцію з моїми помітками. Ви складатимете відповіді і, вклавши кожну у відповідний лист, надсилатимете мені. Я підрахував, що затримка буде не більше як п´ять днів.

Сидячи в поштовій кареті по дорозі в Кале, Жульєн дивувався незначності справ, задля яких його посилали в це нібито ділове відрядження.

[...] В Лондоні він нарешті дізнався, що таке справді світське фатівство. Він познайомився з молодими російськими вельможами, які посвятили його в ці таємниці.

— Ви обранець долі, дорогий Сорелю,— казали вони,— сама природа вас нагородила таким холодним обличчям, наче ви за тридев´ять земель від своїх почуттів,— тобто те, що ми лиш намагаємося вдавати.

— Ви не розумієте нашого віку,— казав йому князь Коразов,— робіть завжди протилежне тому, чого від вас чекають. Слово честі, це єдиний закон нашого часу. Не будьте ні шаленим, ні неприродним, бо тоді від вас чекатимуть шаленства й неприродності, і ви не зможете додержувати цього закону..

Жульєн вкрив себе славою в салоні герцога Фіц-Фольке, що запросив його на обід разом з князем Коразовим. Обіду чекали майже цілу годину; ще й досі молоді секретарі лондонського посольства згадують, як тримався Жульєн серед двадцяти інших запрошених. Вираз його обличчя був просто неповторний. [...]

Коли Жульєн повернувся з Лондона, пан де Ла-Моль спитав його:

— Які цікаві враження привезли ви з Англії?

Жульєн мовчав.

— В такому разі, які враження ви привезли взагалі — цікаві чи нецікаві? — нетерпляче повторив маркіз.

— Primo,— сказав Жульєн,— найрозважливіший англієць стає щодня на годину божевільним; до нього з´являється демон самогубства, що є богом цієї країни.

Secundo, коли людина ступає на ґрунт Англії, її дотепність і розум втрачають двадцять п´ять відсотків своєї вартості.

Tertio, немає нічого красивішого, зворушливішого, милішого на світі, ніж англійські краєвиди.

— А тепер моя черга,— сказав маркіз.— Primo, навіщо було казати на балу в російського посла, що у Франції є триста тисяч двадцятип´ятирічних юнаків, які палко бажають війни? Невже ви думаєте, що це приємно монархам?

— Ніяк не вгадаєш, як розмовляти з нашими великими дипломатами,— сказав Жульєн.— У них просто якась манія починати серйозні розмови: будеш триматися газетних істин і загальних місць, тебе вважатимуть дурнем. Дозволиш собі сказати щось правдиве й нове, вони дивуються, не знають, що відповісти, а на другий день о сьомій годині доводять до вашого відома через першого секретаря посольства, що ви поводилися непристойно.

— Це непогано сказано,— зауважив маркіз сміючись.— Зрештою б´юсь об заклад, пане глибокодумна людино, що ви не здогадались, за яким ділом їздили в Англію.

— Пробачте,— заперечив Жульєн,— я жив там для того, щоб обідати раз на тиждень в посла його величності, найчемнішої людини на світі.

— Ви їздили ось за цим орденом,— сказав маркіз.— Я не хочу, щоб ви розлучались із своїм чорним костюмом, але я звик до вільнішого тону розмов, що я веду з людиною у синьому вбранні. Запам´ятайте, що коли я бачитиму на вас цей орден, ви будете для мене молодшим сином мого друга герцога де Ретца, юнаком, який, сам того не відаючи, уже півроку посідає дипломатичну посаду. Але зауважте собі,— додав маркіз дуже серйозно, перебиваючи слова Жульєнової подяки,— що я ні в якому разі не хочу змінювати ваше звання. Це завжди буває помилкою і нещастям для покровителя і для того, хто користується покровительством. Коли вам набриднуть мої позови або коли я не потребуватиму більше ваших послуг, я дістану для вас гарну парафію, таку, як у нашого друга абата Пірара, і більш нічого,— додав маркіз дуже сухо.

Цей орден заспокоїв Жульєнові гордощі; відтепер він розмовляв значно більше, не так часто ображався і не приймав на свій рахунок деякі слівця, може, й справді не досить чемні, але які можуть вихопитись у кожного в жвавій розмові.

Завдяки тому ж таки орденові Жульєн був ушанований дуже дивним візитом: до нього з´явився пан барон де Вально, що приїхав у Париж висловити вдячність міністрові за свій титул і домовитися з ним іще про дещо. Його мали призначити мером Вер´єра замість пана де Реналя.

VIII. Яка відзнака робить людину вищою

— Твоя вода не освіжає мене,— сказав спраглий дух.

— А проте це найпрохолодніиіе джерело в усьому Діар-Бекірі.

Пелліко

Якось Жульєн повернувся з поїздки в чарівний маєток Віллек´є на берегах Сени, якому пан де JIa-Моль приділяв деяку увагу. Це було єдине з його володінь, що свого часу належало славнозвісному Боніфацію де Ла- Моль.

Він застав дома маркізу й дочку, що недавно приїхали з Перських островів.

Жульєн був тепер справжнім денді і цілком опанував мистецтво жити в Парижі. Він тримався з мадемуазель де JIa-Моль з вишуканою холодністю. Здавалося, в нього не збереглось ніяких спогадів про ті далекі часи, коли вона сміялася, розпитуючи його про те, як він упав з коня.

Мадемуазель де Ла-Моль здалося, що Жульєн виріс і зблід. В його постаті й манерах вже не було нічого провінційного; але цього ще не можна було сказати про його мову: вона й досі була надто серйозна й поважна. Проте, завдяки властивій йому гордості, його мова, хоч і надмірно розважлива, не мала в собі нічого догідливого: помітно було тільки, що Жульєн надає великого значення надто багатьом речам. Але відразу можна було сказати, що ця людина не відступиться від своїх слів.

— Йому бракує не розуму, а легкості,— сказала мадемуазель де Ла- Моль своєму батькові, жартуючи з ним з приводу ордена, що він дістав для Жульєна,— Мій брат просив його у вас півтора року, а це ж один з де Ла-Молів!..

— Так, але Жульєн здатний виявити несподівану винахідливість, чого ніколи не траплялося з де Ла-Молем, про якого ви мені кажете.

Доповіли про герцога де Ретца.

На Матильду раптом напало непоборне позіхання. Ось вона знов бачить ту саму старовинну позолоту, тих самих незмінних відвідувачів батьківського салону. Вона собі ясно уявила, яке безмежно тоскне життя чекає на неї в Парижі, а проте в Гієрах вона нудьгувала за Парижем.

«А мені ж тільки дев´ятнадцять років! — думала вона.— Це найкращі літа, як кажуть усі ті дурні в книгах з золотим обрізом». Вона дивилась на стосик з восьми чи десяти книжок нових поезій, що зібралися на поличці у вітальні за час її подорожі в Прованс. На своє лихо, вона була набагато розумніша, ніж усі ці пани де Круазнуа, де Кейлюс, де Люз та інші її приятелі. Вона наперед уявляла собі все, що вони казатимуть їй про чудове небо Прованса, поезію, про південь і таке інше.

Її прекрасні очі, в яких застигла глибока нудьга і навіть гірше — зневіра знайти будь-яку втіху,— спинились на Жульєнові. Він принаймні відрізняється від усіх інших.

— Пане Сорелю,— сказала вона тим різким, уривчастим тоном, позбавленим всякої жіночності, яким розмовляють молоді жінки вищого світу,— пане Сорелю, ви будете сьогодні на балу в пана де Ретца?

— Мадемуазель, я не мав честі бути рекомендованим панові герцогу (можна було подумати, що ці слова і цей титул роздирали уста гордовитому провінціалові).

— Він доручив моєму братові привезти вас до нього; так ось, якщо ви там будете, ви мені докладно розповісте про його маєток у Віллек´є. Ми збираємось поїхати туди навесні. Я хотіла б знати, чи можна там жити в замку і чи справді місцевість така гарна, як кажуть. Адже слава часто буває незаслужена.

Жульєн не відповів.

— Поїдьте на бал разом з братом,— додала вона дуже сухо.

Жульєн шанобливо вклонився.

Отже, навіть на балу я зобов´язаний звітувати перед членами сім´ї,— подумав він,— та хіба мені не платять за те, що я веду їхні справи? — З досади він додав подумки: — Бог знає, може, те, що я розповім дочці, де збігатиметься з інтересами батька, матері, брата! Це справжній двір самодержавного володаря. Тут треба бути довершеним нікчемою і разом з тим не давати нікому приводу для нарікань.

Як мені не подобається ця довготелеса дівиця! — думав Жульєн, проводжаючи поглядом мадемуазель де JIa-Моль, яку покликала мати, щоб представити її кільком своїм приятелькам.— Вона намагається перевершити всі моди; сукня її зовсім падає з плечей... Вона ще блідіша, ніж була до своєї подорожі... Яке безбарвне волосся, біляве, наче світиться наскрізь... Скільки пихи в її манері вітатись, у вигляді! Які величні жести!»

Мадемуазель де Ла-Моль покликала брата в ту хвилину, коли він виходив з вітальні. Граф Норбер підійшов до Жульєна.

— Дорогий Сорелю,— сказав він йому,— куди ви накажете мені зайти за вами опівночі, щоб поїхати на бал до пана де Ретца? Він доручив мені неодмінно привезти вас.

— Я чудово розумію, кому завдячую такою ласкою,— відповів Жульєн, вклоняючись мало не до землі.

Чемний і навіть прихильний тон Норбера не давав ніякого приводу для причіпок поганому настрою Жульєна і тому він причепився до власної відповіді на це люб´язне запрошення: йому здалося, що в ній було щось низьке.

Коли він приїхав на бал, його вразила пишнота палацу герцога де Ретца. [...]

— Безумовно, вона королева балу,— казав юнак з вусиками, чиє плече вперлось у Жульєнові груди.

— Мадемуазель Фурмон, що була в нас цілу зиму першою красунею,— зауважив сусід,— бачить сама, що відсунута на друге місце: поглянь, який у неї дивний вигляд.

— Справді, зі шкури пнеться, щоб сподобатись. Глянь лише, як чарівно вона посміхається ось зараз, виступаючи соло в контрдансі. Слово честі, незрівнянно!

— А мадемуазель де Ла-Моль уміє приховати, як її тішить успіх,— вона його прекрасно усвідомлює. Можна подумати, що вона боїться сподобатись тому, з ким вона розмовляє.

— Прекрасно! Це справжнє мистецтво чарувати!

Жульєн марно силкувався побачити чарівну жінку, про яку йшла мова: її заступали від нього сім-вісім чоловіків, вищих за нього.

— В її шляхетній стриманості теж немало кокетства,— промовив юнак з вусиками.

— А які великі блакитні очі, як повільно вони опускаються саме в ту хвилину, коли, здається, ось-ось зрадять себе,— підхопив сусід.— їй-богу, майстерна гра!

— Глянь, якою звичайною проти неї здається красуня Фурмон,— сказав третій.

— Її стриманість означає: скільки ласки я виявила б до вас, якби ви були гідні мене.

— А хто може бути гідним божественної Матильди? — спитав перший.— Хіба що який-небудь принц королівської крові, красень, дотепний, ставний, прославлений на війні герой і до того ж не старший двадцяти років.

— Побічний син російського імператора, якому задля цього шлюбу Дали б якесь королівство. А може... просто граф де Тале, хоч він і схожий на чепурненького селюка... Прохід звільнився, і Жульєн міг увійти. «Коли на думку цих манекенів вона така незвичайна, варто до неї добре придивитись,— подумав він.— Принаймні я зрозумію, що саме вони вважають ідеалом».

Він став шукати Матильду очима, і тут вона глянула на нього. «Мій обов´язок кличе мене»,— сказав собі Жульєн, але вже не відчував гіркоти, що виявилась у цих словах.

Жульєн наблизився до Матильди з цікавістю і ще приємнішим почуттям,— хоч це було не дуже втішно для його самолюбства, коли він помітив дуже оголені плечі дівчини.

«Її краса — це краса юності»,— подумав він. П´ять-шість молодиків, серед яких Жульєн упізнав і тих, що розмовляли біля дверей, відділяли її від нього.

— Ви тут були цілу зиму, пане,— звернулась вона до нього,— цей бал найкращий за весь сезон, чи не так?

Жульєн нічого не відповів.

— Кадриль Кулона, на мою думку, чарівна, і дами танцюють її бездоганно.

Молодики обернулися, щоб подивитись на щасливця, від якого так наполегливо домагались відповіді. Та його відповідь аж ніяк не заохочувала до дальшої розмови.

— З мене поганий суддя, мадемуазель, я проводжу життя за письмовим столом, на такому розкішному балу я присутній уперше.

Юнаки з вусиками були явно скандалізовані.

— Ви мудрець, пане Сорелю,— відповіли йому з більш підкресленим інтересом,— ви дивитесь на бали й свята як філософ, як Жан-Жак Руссо. Всі ці безумства вас дивують, але не чарують. [...]

Тим часом як маркіз де Круазнуа, неспроможний протиснутися крізь юрбу, усміхаючись дивився на Матильду, вона оглядала своїми великими небесно-блакитними очима його та його сусідів. «Що може бути більш нікчемне, ніж оця група! — думала вона. — Ось Круазнуа, що хоче зі мною одружитись. Він лагідний, чемний, манери в нього бездоганні, як і в пана де Рувре. Вони були б дуже приємні, якби не навіювали такої нудьги. І він теж їздитиме зі мною на бали з таким самим обмеженим і само- вдоволеним виглядом. Через рік після одруження мій екіпаж, мої коні, вбрання, мій замок за двадцять льє від Парижа — все буде таким бездоганним, як тільки можна собі уявити, а якась вискочка, на зразок графині де Руавіль, вмиратиме з заздрощів. Ну, а далі?..»

Матильда нудилася вже від самої думки про майбутнє. Маркізові ´де Круазнуа нарешті вдалося пробратись до неї. Він заговорив з нею, але вона не слухала, поринувши в думки. Звуки його слів зливалися з гомоном балу. Вона машинально стежила очима за Жульєном, що відійшов від неї з шанобливим, але гордим і незадоволеним виглядом. Вона помітила у віддаленому кутку зали, осторонь від рухливої юрби, графа Альтаміру, засудженого на батьківщині до смертної кари, якого читач уже знає. За часів Людовіка XIV одна з його родичок одружилася с принцом де Конті; це в якійсь мірі захищало його від таємної поліції єзуїтів.

«Видно, тільки смертний вирок і робить людину вищою,— подумала Матильда,— це єдина річ, яку не купиш.

От удалий дотеп! Шкода, що він не спав мені на думку тоді, коли я могла б ним блиснути!»

У Матильди було досить смаку для того, щоб ніколи не повторювати в розмові наперед заготовлених дотепів; але вона була надто гордовита, щоб не захопитися собою. Радість, що засяяла на її обличчі, прогнала з нього вираз нудьги. Маркіз де Круазнуа подумав, що його розмова починає цікавити Матильду, і подвоїв своє красномовство.

Що міг би заперечити проти мого афоризму якийсь причепа? — подумала Матильда,— Я б відповіла моєму критикові: титул барона, віконта купується; ордени даються просто так; мій брат щойно одержав орден, а чим він заслужив його? До чину можна дослужитись. Досить прослужити десять років у гарнізоні або бути родичем військового міністра, як Норбер, і будеш командиром ескадрону. Багатство?.. Так, це найтрудні- |ціе, а значить, і найпочесніше. Ось як дивно виходить — прямо протилежне тому, що пишуть у книжках! Ну, що ж, щоб здобути багатство, мож- ,на одружитися з дочкою пана Ротшильда. Ні, таки справді мій афоризм має глибокий зміст. Все-таки смертний вирок — єдина річ, якої нікому не спадало на думку домагатись...» [...]

Граф Альтаміра був одним із найодвертіших прихильників погордливої і майже зухвалої краси мадемуазель де Jla-Моль. Він вважав її чи не найпершою красунею Парижа.

— Яка б вона була чудова на троні! — сказав він панові де Круазнуа і охоче пішов за ним. [...]

Але ні танці, ні бажання зачарувати одного з найвродливіших чоловіків при дворі не могли розважити Матильду. Успіх її був неймовірний. Вона була королевою балу, відчувала це, але залишалась байдужою.

Яке безбарвне життя чекає мене з такою істотою, як Круазнуа,— казала вона собі, коли через годину він вів її до крісла.— А в чому ж для мене радість, коли навіть після піврічної відсутності мені невесело на цьому балу, про який із заздрістю мріють усі парижанки? А я ж користуюсь успіхом серед такого добірного товариства, що кращого не можна й уявити. З буржуа тут знайдеться хіба що кілька перів та один чи два таких, як Жульєн. І все ж,— думала вона з дедалі глибшим сумом,— доля наділила мене всіма благами, знатністю, всім, крім щастя! Найсумнівніші з моїх достоїнств — ті, про які мені твердять сьогодні цілий вечір. Розум — так, він у мене є, бо вони всі, очевидно, його бояться. Досить їм торкнутися якогось серйозного питання, як через п´ять хвилин вони вже знемагають і, неначе роблячи велике відкриття, повторюють те, що я тверджу їм цілу годину. Я вродлива, в мене є й ця перевага, заради якої мадам де Сталь пожертвувала б усім, а проте я вмираю з нудьги. Чи є якась підстава гадати, що я менше нудьгуватиму, коли зміню своє ім´я на ім´я маркізи де Круазнуа?

Та Боже ж мій! — думала вона, мало не плачучи.— Хіба він не бездоганна людина? Адже він неперевершений взірець сучасного виховання. Досить лише глянути на нього, і він завжди знайде щось приємне і навіть дотепне сказати вам. Він сміливий... Але який дивак цей Сорель,— сказала вона собі, і вираз нудьги в її погляді змінився виразом гніву,— адже я попередила його, що хочу з ним порозмовляти, а він навіть не зволив підійти!»

IX. Бал

Розкішне вбрання, блиск свічок, парфуми; скільки гарних оголених рук і чарівних плечей! А квіти! А хвилюючі арії Россіні! А картини Сісері! Просто дух захоплює!

«Подорожі Узері»

— Ви в поганому настрої,— сказала Матильді маркіза де Ла-Моль.— Повинна вам зауважити, що показувати це на балу непристойно.

— В мене просто голова болить,— відповіла Матильда зневажливим тоном,— тут нічим дихати.

В цю хвилину, ніби на підтвердження слів мадемуазель де Ла-Моль, старий барон де Толлі знепритомнів і упав: довелося винести його. Заговорили про апоплексичний удар; подія була вкрай неприємна.

Матильда не виявила до неї ніякої цікавості. Вона взяла собі за правило ніколи не дивитися на старих і взагалі на всіх тих, хто говорить про щось сумне.

Вона знов пішла танцювати, щоб не чути розмов про удар, якого, до речі, й не було, бо через день барон знову з´явився у товаристві.

«А пан Сорель все не йде»,— подумала вона знов, кінчивши танець. Вона вже почала шукати Жульєна очима, коли побачила його в другій залі. Дивна річ — він, здавалося, втратив свій звичайний вираз непорушної байдужості; зараз він зовсім не був схожий на англійця.

«Він розмовляє з графом Альтамірою, з моїм засудженим до страти! — подумала Матильда.— Очі його палають якимсь похмурим вогнем; він подібний до перевдягненого принца; а скільки погорди в його погляді!»

Жульєн, продовжуючи розмову з графом Альтамірою, наближався до того місця, де була Матильда. Вона пильно придивлялася до нього, шукаючи в його рисах ті високі якості, якими людина може заслужити честь смертного вироку.

Коли вони проходили повз неї, Жульєн казав графові Альтамірі:

— О! Дантон — це була людина!

«Боже праведний, невже він як Дантон? — подумала Матильда.— Але в нього таке благородне обличчя, а Дантон був страшенно бридкий, здається, справжній різник».

Жульєн проходив досить близько від неї; вона, не задумуючись, покликала його і з властивою їй самовпевненістю запитала, сама усвідомлюючи незвичайність цього питання в устах дівчини:

— Хіба Дантон не був різником?

— Так, в очах деяких осіб,— відповів Жульєн з неприхованою зневагою; очі його ще палали від розмови з Альтамірою.— Але, на нещастя для знаті, він був адвокатом в Мері-на-Сені! Інакше кажучи, мадемуазель,— додав Жульєн злим тоном,— він почав свою кар´єру, як і багато з тих перів, яких я бачу тут. Безперечно, з погляду краси, Дантон мав величезну ваду: він був дуже бридкий.

Останні слова він вимовив поквапливо, якимось незвичайним і неввічливим тоном.

Жульєн почекав хвилинку, злегка нахиливши корпус вперед, з виглядом погордливого смиренства. Здавалося, він казав: «Мені платять за те, щоб я відповідав, і я живу на цю платню». Він навіть не зволив звести очей на Матильду, а вона дивилась на нього своїми широко розплющеними ррекрасними очима, немов його рабиня. Мовчання тривало далі, і він нарешті глянув на неї так, як слуга, що чекає наказів пана. І хоч очі його зустрілися з пильним і якимось дивним поглядом Матильди, він відійшов від неї з підкресленою поквапливістю.

Він же справжній красень,— подумала Матильда, немов прокинувшись нарешті від своїх мрій.— Чому ж він так вихваляє потворність? Ніколи він не думає про себе. Ні, він зовсім не такий, як Кейлюс чи Круазнуа. У цього Сореля є щось схоже на мого батька, коли він так чудово розігрує роль Наполеона на балу! — Вона вже зовсім забула про Дантона.— Авжеж, сьогодні мені справді нудно». Підхопивши під руку брата, вона, хоч як було йому неприємно, змусила його пройтися з нею по залах, їй заманулось послухати далі розмову Жульєна з засудженим до страти. [...]

Жульєн був щасливий; сам того не усвідомлюючи, він був захоплений музикою, квітами, вродливими жінками, витонченою розкішшю, яка його оточувала, і— найбільше— своєю власною уявою: він мріяв про славу для себе і про свободу для всіх.

— Який чудовий бал! — сказав він графові. — Чого тільки тут немає! Б, — Думки,— відповів Альтаміра.

І на його обличчі відбилася зневага, ще дошкульніша через те, що з чемності він вважав за обов´язок її приховувати.

— Але тут є ви, графе; хіба це не втілена думка — думка, що виплекала змову?

— Я тут тільки завдяки моєму імені. Але у ваших салонах ненавидять думку. Вона не повинна підноситись вище дотепів водевільного куплета — ось тоді вона дістає нагороди. Але якщо людина мислить, якщо її думки не позбавлені сили і новизни, ви називаєте її циніком. Хіба не так назвав один з ваших суддів Кур´є? Ви кинули його у в´язницю, так само, як і Беранже. Всякого, хто чогось вартий своїм розумом, конгрегація віддає в руки виправної поліції, а так звані порядні люди» аплодують цьому. Ваш трухлявий світ насамперед цінить пристойність... Ви ніколи не піднесетесь вище військової відваги; у вас будуть Мюрати, але ніколи не буде Вашингтонів. Я не бачу у Франції нічого, крім чванливості. Людина, яка в розмові виявляє допитливу думку, може легко вимовити якесь необережне слівце, і ось уже господар дому вважає себе збезчещеним.

По цих словах карета графа, який відвозив Жульєна, спинилася перед палацом де Ла-Моль. Жульєн був у захопленні від свого змовника. Альтаміра сказав йому комплімент, який, очевидно, ішов від щирого серця:

— Ви позбавлені суто французької легковажності, ви розумієте принцип корисного. [...]

На другий день, займаючись діловим листуванням у бібліотеці, він раз У раз повертався думкою до своєї розмови з графом Альтамірою.

Справді,— казав він собі після довгих міркувань,— якби іспанські ліберали втягли народ у злочин, їх би тоді не викинули так легко. Але вони були зарозумілі й балакливі молодики... як і я! — скрикнув Жульєн, немов раптом прокинувшись.— Що я зробив важливого, що давало б мені право судити цих сердег? Вони, зрештою, хоч раз у житті наважились діяти. Я схожий на того, хто, поївши, хвалиться: завтра я не обідатиму, але буду таким самим сильним і бадьорим, як і сьогодні. Хто знає, що почуває людина на півдорозі до подвигу? Адже зрештою це не те, що вистрілити з пістолета!»

Його високі думки урвала несподівана поява в бібліотеці мадемуазель де JIa-Моль. Жульєн так захопився, міркуючи про достоїнства Дантона, Мірабо, Карне, які зуміли лишитись непереможеними, що, хоч очі його дивились на мадемуазель де Ла-Моль, він майже не бачив її — і не привітався з нею. Коли нарешті його великі, широко розплющені очі помітили її, погляд його згас. Мадемуазель де Ла-Моль з гіркотою помітила це.

Даремно придумала вона попросити дістати їй том «Історії Франції» Веллі, який стояв на верхній полиці, що примусило Жульєна піти по довгу бібліотечну драбину; він приніс драбину, знайшов книжку, подав її Матильді, але все ще не міг думати про неї. Виносячи драбину, він зробив різкий рух і ударом ліктя вибив шибку книжкової шафи. Осколки, брязнувши об паркет, нарешті немов збудили його. Він поспіхом перепросив мадемуазель де Ла-Моль, намагаючись бути чемним,— і справді був чемним — не більше. Матильда добре бачила, що вона потурбувала Жульєна і що він волів побути на самоті з власними думками, а не розмовляти з нею. Пильно на нього подивившись, Матильда поволі пішла з бібліотеки. Жульєн глянув на неї, і його приємно вразив контраст її простої сукні з учорашнім вишуканим і розкішним вбранням. Вираз її обличчя був зовсім інший, ніж напередодні. Ця дівчина, така погордлива на балу в герцога де Ретца, тепер дивилася на нього майже благальними очима. «Справді,— подумав Жульєн,— чорна сукня Матильди ще більше підкреслює її прекрасну постать. Вона ставна, як королева. Але чому вона в жалобі?

Якщо я запитаю в кого-небудь про причину її жалоби, то, мабуть, знову вчиню безтактність».

Жульєн тепер уже зовсім опам´ятався від своїх захоплених мрій. «Треба перечитати листи, написані сьогодні; Бог знає, яких я наробив там помилок і дурниць». Намагаючись зосередитись, він узявся за перший зі своїх листів, коли раптом почув зовсім близько від себе шарудіння шовкової сукні; він швидко обернувся й побачив мадемуазель де Ла-Моль, що стояла за два кроки від його столу й сміялася. Жульєн відчував роздратування: йому перешкодили вдруге.

Що ж до Матильди, то вона тільки що зрозуміла, як мало важить вона для цього юнака. Сміялася вона, щоб приховати своє збентеження, і це їй удалось.

— Ви, мабуть, міркуєте про щось захоплююче, пане Сорелю. Може, це якийсь цікавий епізод того повстання, що привело в Париж графа Альтаміру? Я була б дуже рада дізнатися, про що ви думаєте, я нікому не скажу, присягаюсь вам.— Матильда сама дивувалась, як вона могла вимовити ці слова? Як? Вона благала підлеглого? Її збентеження стало ще більшим, і вона грайливо додала:

— Що могло перетворити вас, звичайно таку стриману людину, в натхненну істоту, в якогось мікеланджелівського пророка?

Це запитання, поставлене так різко й безцеремонно, глибоко образило Жульєна, і він знов наче знавіснів.

— Чи правильно чинив Дантон, що крав,— заговорив він раптом, і тон його ставав дедалі суворішим,— чи повинні були революціонери П´ємонту й Іспанії заплямувати народ злочинами! Роздавати нагороди і команд ні місця в армії людям без будь-яких заслуг? Чи люди, нагороджені орденами, не побоялися б тоді повернення короля? Чи слід було віддати на розграбування туринську касу? Одне слово, мадемуазель,— сказав він, наступаючи на неї з грізним обличчям,— чи повинна людина, що хоче знищити невігластво й злочини на землі, пронестись по землі, як буря, змітаючи наосліп все на своєму шляху?

Матильді стало страшно, вона не могла витримати його погляду і відступила на два кроки. Вона мовчки дивилася на нього одну мить, потім, засоромившись свого страху, легкою ходою вийшла з бібліотеки.

X. Королева Маргарита

Кохання! В яких безумствах навчаєш ти нас знаходити насолоду!

Листи португальської черниці

Жульєн перечитав свої листи. Почувши дзвінок на обід, він подумав: «Яким смішним я, мабуть, здаюся цій паризькій ляльці! Яке божевілля — щиро висловлювати перед нею думки! А втім, може, вже не так і безглуздо; в даному разі викласти правду було гідним мене. Нащо їй треба знати мої найпотаємніші роздуми? Вона безцеремонна. Так робити непристойно. Мої міркування про Дантона зовсім не входять до тих службових обов´язків, за які мені платить її батько».

Коли Жульєн зайшов до їдальні й побачив мадемуазель де Ла-Моль у глибокому траурі, він забув про своє незадоволення. Це здалося йому тим дивніше, що ніхто з членів сім´ї, крім неї, не був у чорному. ´´ Після обіду він цілком отямився від несамовитого збудження, в якому перебував цілий день. На щастя, на обіді був той самий академік, який знав латинь. «Ось хто, мабуть, не глузуватиме з мене,— подумав Жульєн,— коли, як мені здається, моє запитання про траур мадемуазель де Jla-Моль виявиться безтактністю».

Матильда дивилась на нього з якимось особливим виразом. «Ось воно, кокетство парижанок, точнісінько таке, як його мені змальовувала пані де Реналь,— подумав Жульєн.— Сьогодні вранці я був з нею не дуже люб´язний, не виконав її примхи й не став з нею розмовляти. І від цього я піднявся в її очах. Звичайно, чорт ще себе покаже. Згодом її гордовита зневага знайде причину помститися на мені. Я тільки розпалюю її пиху. Яка різниця, коли порівняти з тим, що я втратив! Яка чарівна природність! Яка щирість! Я знав усі її думки, перш ніж вона їх висловлювала, я бачив їх зародження; в ЇЇ серці я мав тільки одного супротивника — її страх за життя дітей; але це почуття розумне й природне, воно було мені навіть приємне, хоч я від цього й страждав. Ото дурний був! Мрії про Париж, якими я тоді тільки й жив, заважали мені оцінити по-справжньому цю божественну жінку.

Яка різниця, Боже праведний! І що ж я бачу тут! Суху, зневажливу пиху, всі відтінки самолюбства, та й тільки». Встали з-за столу. «Треба не проґавити мого академіка»,— вирішив Жульєн. Коли всі виходили ^в сад, Жульєн підійшов до нього і лагідно, смиренно сказав, що цілком поділяє його обурення з приводу успіху «Ернані».

— Ах, якби ми жили в епоху таємних королівських наказів про арешти...— сказав він.

— Тоді б він не наважився! — скрикнув академік з жестом у стилі Тальма.

З приводу якоїсь квітки Жульєн процитував кілька рядків з Вергілі. євих «Георгік» і заявив, що ніщо не може зрівнятися з поезіями абата Деліля. Коротше кажучи, він намагався догодити академікові всілякими способами і нарешті сказав зовсім байдужим тоном:

— Треба гадати, мадемуазель де JIa-Моль дістала спадщину від якогось родича і тому в траурі?

— Як! Ви — своя людина в домі,— сказав академік, спиняючись, наче прикипів до місця,— і не знаєте про цю її манію? Справді дивно, що мати дозволяє їй таке; але, між нами кажучи, ніхто в цій сім´ї не може похвалитись твердою вдачею. У мадемуазель Матильди характеру вистачить на всіх, і вона командує тут усіма. Сьогодні ж тридцяте квітня,— і академік замовк, хитро дивлячись на Жульєна. Жульєн усміхнувся багатозначно, як тільки міг. арЕрізв

«Що спільного між владною вдачею, трауром і тридцятим квітня? ч- думав Жульєн.— Я, мабуть, осоромився ще більше, ніж гадав».

— Признаюся...— сказав він академікові, запитливо дивлячись на нього.

— Пройдімось по саду,— сказав академік, радіючи нагоді пуститись у довгу й барвисту оповідь.— Як! Хіба ви не знаєте, що трапилось тридцятого квітня тисяча п´ятсот сімдесят четвертого року?

— Де? — здивовано спитав Жульєн.

— На Гревській площі.

Жульєн був такий вражений, що навіть ця назва нічого йому не пояснила. Природжена допитливість і нагода почути щось трагічне, що його так захоплювало, викликали в його очах той особливий блиск, який оповідачеві дуже приспіло бачити в слухача. Академік, радий з того, що знайшов такі нашорошені вуха, докладно розповів Жульєнові, як тридцятого квітня тисяча п´ятсот сімдесят четвертого року найвродливішому юнакові свого часу Боніфацію де Ла-Молю і його другові Аннібалу де Коконассо, п´ємонтському дворянинові, відтяли голови на Гревській площі.

— Ла-Моль був коханцем королеви Маргарити Наваррської, і зверніть увагу,— додав академік,— що мадемуазель де Ла-Моль зветься Мати¹ льдою-Маргаритою. В той же час Ла-Моль був фаворитом герцога Алан- сона і близьким другом короля Наваррського — згодом Генріха IV, чоловіка його коханої. В останній день масниці тисяча п´ятсот сімдесят четвертого року двір перебував у Сен-Жермені разом з бідолашним королем Карлом IX, що був уже при смерті. Ла-Моль задумав визволити своїх друзів-принців, що їх королева Катерина Медичі тримала при дворі як бранців. Він під´їхав до стін Сен-Жермена з двома сотнями вершників. Герцог д´Алансон злякався, і Ла-Моля віддали в руки ката.

Але найбільше зворушує мадемуазель Матильду в усій цій історії те, про що вона сама мені розповіла сім чи вісім років тому, коли їй було всього дванадцять років,— бо це така голова, така голова! — І академік звів очі догори.— Та найбільше вразило її в цій політичній трагедії те, що королева Маргарита Наваррська, сховавшись в одному з будинків на Гревській площі, наважилась послати до ката по голову коханого. І коли настала північ, вона взяла цю голову, повезла її в кареті в каплицю біля підніжжя Монмартрського горба і там сама поховала її.

— Та невже це правда? — зворушено вигукнув Жульєн.

— Мадемуазель де Ла-Моль зневажає брата за те, що він, як ви бачите, зовсім не зважає на цю давню історію і не надягає трауру тридцятого квітня. Після цієї події, на спогад про близьку приязнь між де Ла-Мо- _лЄм та італійцем Коконассо на ім´я Аннібал, усі чоловіки в роду Ла-Моль носять це ім´я.— І, кажуть,— додав академік тихіше,— що цей Коконассо був, за словами самого Карла IX, одним з найжорстокіших убивць двадцять четвертого серпня тисяча п´ятсот сімдесят другого року. Та як це щогло трапитись, любий Сорелю, щоб ви, своя людина в домі, не знали цієї історії?

— Ось чому мадемуазель де Ла-Моль двічі за обідом назвала свого брата Дннібалом! Я думав, що це мені почулося.

— Це був докір. Дивно, що маркіз дозволяє всі ці примхи... Майбутній чоловік цієї красуні таки набереться з нею клопоту!

Ці слова супроводились двома-трьома глузливими фразами. Жульєна неприємно вразило злорадство, що спалахнуло в очах академіка. «Ми схожі на двох слуг, що пліткують про хазяїнів,— подумав він.— Та від цього пана академіка можна всього чекати».

Якось Жульєн застав його на колінах перед маркізою де Ла-Моль. Він випрошував у неї посаду податкового інспектора по тютюнових виробах для свого небожа із провінції. [...]

Звикнувши до чарівної природності поводження пані де Реналь, Жульєн бачив у всіх парижанках тільки манірність і коли був невеселий, не знав, про що розмовляти з ними. Мадемуазель де Ла-Моль становила відтепер виняток.

Він уже не вважав душевною сухістю її своєрідну красу, що поєднувалась із благородством манер. Він подовгу розмовляв з мадемуазель де Ла- Моль, прогулюючись з нею в саду під відчиненими вікнами вітальні. Вона якось сказала йому, що читає історію д´Обіньє і Брантома. «Дивне захоплення,— подумав Жульєн,— а маркіза не дозволяє їй читати навіть романів Вальтера Скотта!»

Одного разу з тим радісним блиском в очах, що доводить щире захоплення, вона розповіла йому про вчинок одної молодої жінки часів Генріха III, про який щойно прочитала в «мемуарах» Етуаля: довідавшись про чоловікову зраду, вона заколола його кинджалом. [...]

Помалу його розмови з цією дівчиною, що трималася з такою гідністю і водночас так невимушене, ставали дедалі цікавіші. Він забув свою сумну роль повсталого плебея. Матильда здавалась йому освіченого і навіть розумною. Думки, які вона висловлювала в саду, дуже відрізнялися від тих, що вона вимовляла в салоні. Іноді в розмовах з ним вона виявляла щирий ентузіазм, що становив разючий контраст з її звичайною погордливою і холодною поведінкою. [...]

Жульєн стомився зневажати самого себе. З гордощів він щиро признався їй, про що думав. Він дуже почервонів, бо говорив про свою бідність такій багатій особі. Він постарався дати зрозуміти їй своїм гордовитим тоном, що нічого не просить. Ніколи ще він не здавався Матильді таким гарним, вона помітила у виразі його обличчя чутливість і щирість, якої йому часто бракувало.

Минуло близько місяця. Одного разу Жульєн задумливо походжав по саду палацу де Ла-Моль; але тепер на його обличчі вже не було того виразу суворості й філософської непримиренності, якого йому надавало постійне почуття власної приниженості. Він тільки що провів до дверей вітальні мадемуазель де Ла-Моль, яка скаржилася, що забила ногу, бігаючи з братом.

Вона якось дивно спиралась на мою руку,— подумав Жульєн.— для фат, або й справді їй подобаюсь. Вона слухає мене з таким лагідну виразом, навіть коли я кажу їй про свої вражені гордощі. І це вона, така гордовита із усіма! Там, у вітальні, дуже здивувалися б, якби побачили її з таким виразом. Не може бути сумніву, такою доброю й лагідною вона не буває ні з ким».

Жульєн намагався не перебільшувати цієї дивної дружби. Він сам порівнював її зі збройним перемир´ям. Щодня при зустрічі з нею, перщ_е ніж заговорити, як напередодні, по-приятельському, вони немов запиту, вали себе: будемо ми сьогодні друзями чи ворогами? У перших фразах, якими вони обмінювались, суть розмови не мала ніякого значення. Увага обох зосереджувалась лише на формі звертання. Жульєн розумів, щ₀ коли він хоч раз мовчки стерпить образу від цієї погордливої дівчини, він згубить все. Якщо доведеться сваритися з нею, то чи не краще вже зразу, захищаючи своє законне право на гордощі, ніж потім оборонятись від виявів зневаги, які неодмінно посиплються на мене, якщо я хоч трохи поступлюся своєю гідністю?»

У ті дні, коли Матильда бувала в поганому настрої, вона пробувала поводитися з ним, як світська дама,— і яку майстерність вкладала вона в ці спроби! — але Жульєн їх суворо припиняв.

Одного разу він різко її урвав: «Якщо мадемуазель де JIa-Моль бажає щось наказати секретареві її батька,— сказав він їй,— його обов´язок -j з повагою слухати й виконувати її долю, бо, зрештою, він не повинен Щ нічого заперечувати. Йому не платять за те, щоб він ділився з нею своїми думками».

Ці взаємини і деякі дивні підозріння, що виникли в Жульєна, розвіяли нудьгу, яку він до цього часу почував у розкішному салоні, де всього боялись і де вважалося непристойним жартувати з будь-якого приводу.

От чудово було б, якби вона закохалася в мене! — думав він.— Та кохає вона мене чи ні, а в мене встановилися щирі, дружні стосунки з розумною дівчиною, перед якою усі тремтять, і найбільше маркіз де Круазнуа,— такий лагідний, такий чемний, такий сміливий юнак,— а в нього ж є всі переваги: і походження, і багатство! Коли б я мав хоч одну з цих переваг, я був би щасливий. Він безтямно закоханий в неї і має з нею одружитися. Скільки листів примусив мене написати пан де Ла-Моль обом нотарям, які влаштовують шлюбний контракт! І ось я, простий підлеглий, що дві години тому з пером у руці виконував таку невдячну роль,— тут, у саду, торжествую над цим чарівним юнаком; бо, зрештою, перемога неприхована, очевидна. Можливо й те, що вона ненавидить у ньому саме майбутнього чоловіка, їй вистачить на це гордовитості. А тоді, значить, до мене вона ставиться лагідно, як до повірника-слуги.

Та ні, або я збожеволів, або вона упадає коло мене; що холодніше й шанобливіше я з нею поводжусь, то більше вона домагається моєї дружби. Можна було б припустити, що це гра, прикидання, але ж ні,— я бачу, як її очі загоряються, коли я несподівано з´являюся. Невже парижанки уміють так прикидатись? Та що мені до того! Видимість — на мою користь, ну, то й будемо втішатися видимістю. Боже, яка ж вона гарна! Як мені подобаються її великі блакитні очі, коли бачиш їх зовсім близько і вони дивляться просто на тебе, як часто буває останнім часом. [...]

Але, з другого боку, коли мадемуазель де Ла-Моль спиняє на мені погляд своїх великих блакитних очей з якимсь дивним виразом, граф Лорбер завжди залишає нас. В цьому є щось підозріле: хіба він не повинен обурюватися, що його сестра так відзначає слугу? Адже я сам чув, як ,_гЄрцог де Шон так мене назвав».

При цьому спогаді гнів заглушав усі інші почуття. «Може, це тільки прихильність до старовинної моди в цього титулованого маніяка?

Гаразд, хай вона красуня! — думав далі Жульєн, блискаючи очима, _як тигр,— я оволодію нею і потім покину цей дім, і горе тому, хто стане мені на дорозі!»

Ця думка цілком захопила Жульєна, крім цього він не міг більше ні про що думати. Дні тепер минати для нього, як години.

Він намагався зайнятися серйозними справами, але думки його линули далеко, він поринав у мрії і через чверть години немов прокидався з туманом у голові, з трепетом у серці, запитуючи себе: « Чи любить вона мене? »

XI. Влада юної дівчини

Я милуюся на її вроду, але боюся її розуму.

Меріме

Якби Жульєн, замість віддаватись надмірному захопленню вродою Матильди чи обурюватись родовою гордовитістю, про яку вона деколи забувала задля нього, уважніше придивлявся до того, що відбувалося у вітальні, він зрозумів би, в чому полягала її влада над оточенням. Якщо хто-небудь не подобався мадемуазель де JIa-Моль, вона вміла покара- тй його такою влучною, такою дотепною, такою пристойною на вигляд насмішкою, що при згадці про неї рана дедалі сильніше роз´ятрювалась і ставала просто нестерпною для враженого самолюбства. Матильда не надавала ваги багатьом з речей, яких прагнули інші члени родини і тому завжди здавалась надзвичайно байдужою. Аристократичні салони приємні тим, що, відвідавши їх, можна при нагоді згадати про них у розмові — тільки й того. Цілковитий брак думки, заяложені фрази, що перевершують будь-яке святенництво,— все це кінець кінцем дратує нудотною сіолодкавістю. Сама по собі чемність важить щось тільки при першому знайомстві. Жульєн відчував це: після першого захоплення — перше здивування. «Ввічливість,— казав він собі,— тільки вміння стримувати роздратування, яке викликають погані манери». Матильда часто нудьгувала, вона, мабуть, нудьгувала б так само і в будь-якому іншому місці. І ось тут придумати якесь дошкульне слівце — було для неї справжньою розвагою і насолодою.

Можливо, тільки для того, щоб мати жертви, трохи цікавіші, ніж її батьки й родичі, ніж академік і п´ять-шість підлесників, які до неї підлабузнювались, вона подавала надії маркізу де Круазнуа, графові де Кей- люсу і ще кільком знатним молодикам. Вони були для неї новими об´єктами її жартів.

Ми з сумом повинні признатись,— бо ми любимо Матильду,— що вона одержувала листи від багатьох із них і часом відповідала сама. Поквапимося додати, що ця дійова особа нашого роману становить виняток серед своїх сучасниць. Взагалі, якщо можна за що-небудь докоряти вихованкам благородного монастиря Сакре-Кер, то, в усякому разі, не за необачність. [...] Чого вона могла бажати? Все в неї було: багатство, шляхетне походження, розум, краса,— як запевняли дівчину всі навколо, і вона Цьому вірила,— всім щедро наділила її воля випадку.

Такі були думки найзнатнішої нареченої Сен-Жерменського передміс- тя, коли вона почала знаходити втіху в прогулянках з Жульєном. Матильду вражала його гордість, вона захоплювалася тонким розумом цього міщанина. «Він зуміє добитись єпископського сану, як абат Морі»,—. думала вона.

Незабаром ця щира і зовсім не вдавана впертість, з якою наш герой заперечував деякі її думки, зацікавила її. Вона думала про це, розповідала своїй подрузі найменші деталі їхніх розмов, але бачила, що їй ніколи не вдасться передати всю їхню своєрідність.

Раптом її осяяла думка: «Мені випало щастя покохати,— сказала вона собі з невимовною радістю.— Я кохаю, так, це ясно! В чому може знайти справжнє щастя гарна, молода, дотепна дівчина, як не в коханні? Хоч би як я старалася, я ніколи не зможу покохати цього Круазнуа, Кейлюса. Вони бездоганні, мабуть, занадто бездоганні; зрештою мені з ними нудно».

Вона почала пригадувати всі описи кохання, які читала в «Манон Леско», «Новій Елоїзі», «Листах португальської черниці» тощо. Її цікавила, звичайно, тільки сильна пристрасть, легке захоплення було не гідне такої юної і благородної дівчини. Вона називала коханням тільки те героїчне почуття, яке зустрічалось у Франції за часів Генріха III і Бассом- п´єра. Таке кохання зовсім не лякалося перешкод, але, навпаки, воно надихало на великі звершення.

«Яке це нещастя, що тепер нема справжнього королівського двору, як за часів Катерини Медичі або Людовіка XIII. Я відчуваю, що здатна на все найсміливіше, на найбільш високе». [...]

XII. Невже він Дантон?

Жадоба тривожних почуттів — така була вдача прекрасної Марга- рити де Валуа, моєї тітки, яка не- і забаром одружилася з королем Наваррським, що тепер царює у Франції під іменем Генріха IV. Потреба вести ризиковану гру — ось, у чому секрет вдачі цієї чарівної принцеси; звідси її сварки й примирення з братами, починаючи з шістнадцяти років. Але чим може ризикувати молода дівчина? Тим, що вона має найціннішого: своєю репутацією, доброю славою на все життя.

Мемуари герцога Ангулемського, позашлюбного сина Карла IX

«Між Жульєном і мною не буде шлюбного контракту, не буде нотаря; тут усе героїчне, все — справа випадку. Якщо не зважати на те, що він не шляхетного роду, моє кохання — це кохання Маргарити де Валуа до молодого Ла-Моля, найчарівнішого юнака свого часу. Хіба моя провина, що придворні молодики схиляються перед пристойністю і бліднуть на саму думку про найменшу незвичайну пригоду? Маленька подорож до Греції або Африки — це для них межа відваги, та й вирушають вони туди не інакше, як гуртом. А тільки залишаються на самоті, їх проймає страх — не перед списом бедуїна, а як би не опинитись у смішному становищі, і просто божеволіють від цього страху.

А мій милий Жульєн, навпаки, любить діяти тільки сам. Ніколи цій незвичайній людині не спаде на думку шукати чиєїсь підтримки чи допомоги. Він зневажає усіх інших; через це я не зневажаю його. Ел Хай і бідний, був би Жульєн дворянином, моє кохання було б найповнішим безглуздям, банальним мезальянсом; такого Кохання мені не треба; в ньому не було б того, що властиве справжнім глибоким пристрастям: непереможних труднощів, темної непевності майбутнього», ь Мадемуазель де JIa-Моль так пройнялася цими прекрасними міркуваннями, що непомітно для себе почала вихваляти Жульєна в розмові з маркізом де Круазнуа і з своїм братом. Красномовство її зайшло так далеко, що образило обох.

— Стережіться цього юнака з його діяльною вдачею! — вигукнув її брат.— Якщо знову почнеться революція, він усіх нас пошле на гільйотину.

Вона утрималася від відповіді і стала висміювати брата і маркіза де Круазнуа, глузуючи з їхнього страху перед рішучістю інших. Це ж, по суті, просто страх зіткнутися з несподіваним, розгубитися перед ним.

— Завжди, завжди, панове, у вас та сама боязнь смішного, цього страхіття, яке, на горе, зникло ще тисяча вісімсот шістнадцятого року.

— Смішного не може бути в країні, де є дві партії,— казав пан де Ла- Моль. Дочка зрозуміла цю думку.

— Отже, панове,— казала вона Жульєновим ворогам,— ви все життя боятиметесь, а потім вам скажуть: це зовсім був не вовк, а лише тінь його.

Матильда скоро покинула їх. Братові слова її дуже налякали, вона довго не могла заспокоїтись; але на другий день вона вже бачила в них найкращу похвалу.

«В наш час, коли ніде нема рішучості, його рішучість лякає їх. Я перекажу йому братові слова і подивлюсь, що він на це відповість. Але для нього треба вибрати хвилину, коли його очі загоряться. Тоді він не вміє брехати».

— А що, як це Дантон! — мовила вона, отямившись після довгих роздумів.— Ну що ж! Припустимо, революція повторилася б. Яку роль відіграли б тоді Круазнуа з моїм братом? Це можна вгадати наперед: велична покара долі! Це будуть героїчні барани, що дадуть перерізати собі горло без найменшого опору. Вмираючи, вони все ще боятимуться погрішити проти доброго тону. А мій Жульєн пустить кулю в лоб кожному якобінцеві, що з´явиться його заарештувати, якщо тільки в нього буде найменша надія на порятунок. Він не побоїться поганого тону, ні!

Останні слова примусили її замислитись; вони викликали прикрі спогади, і все її завзяття відразу згасло. Вона згадала жарти панів де Кейлю- са, де Круазнуа, де Люза та її брата — вони одностайно закидали Жульєнові, що у нього вигляд святенника: смиренний і лицемірний.

— Але ж,— вигукнула вона раптом, і очі її радісно спалахнули,— ці постійні гіркі жарти саме й доводять, всупереч їхнім бажанням, що він і є найцікавіша людина, яку ми бачили цього сезону! [...]

«Жульєн дуже щирий зі мною,— думала вона.— Такому бідному юнакові, нещасному через надмірне честолюбство, напевне, дуже бракує Друга. Можливо, що я для нього — цей друг, але, здається, він не кохає мене. Він такий сміливий, що, певне, не побоявся б сказати мені про свою любов».

Ця непевність, ці суперечки з самою собою, що відтепер сповнювали кожну хвилину Матильдиного життя,— бо досить їй було порозмовляти з Жульєном, як у неї з´являлись усе нові й нові аргументи «за» і «проти»,— зовсім розвіяли нудьгу, яка так часто мучила її досі.

Як дочка мудрого аристократа, що міг стати міністром і повернути церкві її угіддя, мадемуазель де Ла-Моль була завжди оточена в монастирі Сакре-Кер надмірними лестощами. Це лихо завжди лишається непоправним, її переконували, що через переваги свого багатства, знатності тощо вона повинна бути щасливішою за інших. Саме це й становить джерело нудьги і нескінченних дивацтв усіх королів.

Матильда не уникла прикрого впливу цих повчань. Хоч яка була б розумна десятирічна дівчинка, вона не може встояти перед лестощами всього монастиря, до того ж, напевно, добре обґрунтованими.

Відтоді як вона вирішила, що кохає Жульєна, нудьга її розвіялась. Кожен день вона раділа, що зважилась на таку палку пристрасть. «Це дуже небезпечна розвага,— думала вона,— тим краще! В тисячу разів краще! Без цього кохання я нудьгувала протягом найкращих років життя — з шістнадцяти до двадцяти! [...]

Якось після обіду Жульєн, провівши пана де Ла-Моля у його кабінет, поспішно вернувся в сад. Наближаючись до компанії, що оточувала Матильду, він почув кілька голосно промовлених слів. Матильда дражнила брата. Жульєн виразно почув своє ім´я, назване двічі. Як тільки він підійшов, враз запанувала глибока мовчанка, і вони марно намагались якось порушити її. Мадемуазель де Ла-Моль і її брат були надто схвильовані, щоб говорити про щось інше. Пани де Кейлюс, де Круазнуа, де Люз і ще один їхній друг зустріли Жульєна з крижаною холодністю. Він пішов геть.

XIII. Змова

Уривки розмов, випадкові зустрічі перетворюються в найочевидніші докази в очах людини, обдарованої уявою, якщо в серці її є хоч іскра вогню.

Шиллер

На другий день він знову почув, що Норбер розмовляв про нього з сестрою, і при його появі знову запанувала мовчанка, як і напередодні. Тепер його підозріння не мали меж. «Очевидно, ця чарівна молодь змовилася знущатися з мене. Треба визнати, що це куди ймовірніше, куди природніше, ніж гадана пристрасть мадемуазель де Ла-Моль до бідолахи секретаря. Та й чи здатні Ці люди до пристрасних почуттів! На каверзи — вони спритні! Вони заздрять мені за мої скромні переваги в розмовах. Заздрість — іще одна їхня слабість. Тепер усе ясно. Мадемуазель де Ла-Моль хоче мене переконати, що не байдужа до мене, тільки для того, щоб зробити з мене посміховисько в очах свого нареченого».

Це жахливе підозріння змінило Жульєнів моральний стан і знищило в його серці зародок кохання. Адже це кохання було породжене тільки винятковою вродою Матильди або, скоріш, її шляхетною поставою й чарівними туалетами. А Жульєн був щодо цього справжнім простаком. Недарма кажуть, що великосвітська красуня найбільше вражає простака, який своїм розумом пробився до вершин суспільства. Адже ж не про душевні переваги Матильди мріяв Жульєн усі ці дні. У нього вистачало здорового глузду, і він розумів, що зовсім не знає її душі. Все, що він бачив, _могло виявитись облудою. [...]

Проте Жульєн добре знав, що в її кімнаті завжди лежать один-два томи найбільш філософських творів Вольтера. Він і сам інколи крадькома брав для себе по кілька томів цього прекрасного видання в розкішній оправі. Щоб приховати їхню відсутність на полиці, він трохи розсував ті, що залишались. Але незабаром Жульєн помітив, що не тільки він читає Вольтера. Він удався до семінарських хитрощів і зв´язав волосинками ті томи, що, на його думку, могли цікавити мадемуазель де JIa-Моль. І справді, вони зникали на цілі тижні.

Пан де Ла-Моль, якого вивів з терпіння книгар, що надсилав йому тільки фальшиві мемуари, доручив Жульєнові купувати всі більш-менш цікаві новинки. Але щоб отрута не поширювалась на домашніх, секретар одержав розпорядження ставити ці книги в окрему шафу в маркізи- ній спальні. Незабаром Жульєн переконався, що, як тільки серед цих новинок з´являлися книги, хоч трохи ворожі інтересам трону й церкви, вони негайно зникали. Зрозуміла річ, їх читав не Норбер.

Жульєн перебільшував значення цього відкриття і приписував мадемуазель де Ла-Моль ледве не макіавеллівську двоєдушність. Жульєнові так набридли лицемірство і доброчесні розмови, що це гадане лукавство в його очах було чарівним і становило мало не єдину моральну її перевагу.

Він більше розпалював свою уяву, ніж віддавався чарам кохання.

Коли він, поринаючи в мрії, уявляв собі чарівну постать мадемуазель де Ла-Моль, її вишукані вбрання, білосніжну ручку, незрівнянну красу плечей і невимушеність рухів — лише тоді й почував себе закоханим у неї. І для довершення чарів він уявляв її собі Катериною Медичі. Він приписував її вдачі неймовірну глибину й підступність. Це був ідеал Малонів, де Фрілерів і Кастанедів, якими він захоплювався в юнацтві,— одне слово, для нього це був ідеал Парижа. [...]

Він нікому не розповідав про свій від´їзд, але Матильда краще за нього знала, що він завтра покидає Париж, і покидає надовго. Вона послалась на те, що болить голова, що біль нібито стає ще дужчий від духоти у вітальні, і довго прогулювалась по саду; вона так допекла своїми насмішками Норберу, маркізові де Круазнуа, де Кейлюсу, де Люзу і ще кільком юнакам, які цього дня обідали в палаці де Ла-Моль, що вони змушені були піти. Матильда якось дивно поглядала на Жульєна.

«Ці погляди, можливо,— сама лише комедія,— подумав Жульєн,— але її уривчасте дихання, її схвильованість! Е! — сказав він собі.— Де вже мені судити про такі речі! Це ж те, що є найвищого й найвитончені- шого серед парижанок. Може, вона похопила це уривчасте дихання, яке мене трохи не зворушує від своєї улюбленої Леонтіни Фай».

Вони залишились удвох; розмова не клеїлася.

«Ні! Жульєн нічого не почуває до мене»,— з гіркотою думала Матильда.

Коли він прощався з нею, вона сильно стиснула йому руку біля ліктя:

— Сьогодні ввечері ви одержите від мене листа,— сказала вона, і голос її так змінився, що його не можна було впізнати.

Помітивши це, Жульєн одразу розчулився.

— Батько надзвичайно цінить ті послуги, які ви йому робите,— мовила вона,— Не треба завтра їхати, знайдіть який-небудь привід.— І вона втекла.

Постать її була чарівна, годі й уявити собі красивішу ніжку, і бігла вона з такою грацією, що Жульєн був зовсім зачарований, але чи вгадає читач, про що він подумав, як тільки вона зникла? Його обурив владний тон, яким вона промовила «не треба». [...]

Через годину лакей передав Жульєну листа: це було справжнє освідчення в коханні.

«Стиль не дуже афектований»,— сказав собі Жульєн, намагаючись цим літературним зауваженням стримати радість, яка зводила його щоки, змушуючи мимоволі широко всміхатись.

— Нарешті! — раптом скрикнув він, неспроможний стримати сильного хвилювання.— Нарешті я, бідний селянський хлопець, дочекався освідчення від знатної дами! Треба визнати, що я тримався непогано,— додав він, силкуючись стримати буйну радість.— Я зумів зберегти гідність, ніколи не сказавши, що люблю її.

І він почав розглядати кожну літеру, кожне слово. В мадемуазель де JIa-Моль був красивий, дрібний англійський почерк. Йому треба було чимось відвернути увагу, щоб хоч трохи вгамувати радість, від якої па- морочилося в голові.

«Ваш від´їзд змушує мене висловитись... Не бачити вас довго — понад мої сили...»

Раптом одна думка вразила Жульєна, як відкриття; пройнявшись ще більшою радістю, він перестав розглядати листа.

— Отже, я переміг маркіза де Круазнуа,— скрикнув він,— і це я, що розмовляю лише про серйозні речі! А він же такий красень, в нього вусики й розкішний мундир, він завжди вміє сказати влучне й дотепне слово!

Жульєн пережив хвилину невимовного раювання; він блукав по саду, не тямлячи себе від радості.

Трохи згодом він піднявся до свого службового кабінету і попросив доповісти про себе маркізові де Ла-Молю, який, на його щастя, був дома. Показавши йому кілька ділових листів з Нормандії, Жульєн без будь-яких зусиль переконав маркіза, що клопоти, пов´язані з нормандськими процесами, змушують його відкласти свою поїздку в Лангедок.

— Я дуже радий, що ви не їдете,— сказав маркіз, коли вони закінчили справи,— мені приємно вас бачити. Жульєн вийшов. Ці слова збентежили його. «А я хочу звабити його дочку, розладнати, можливо, її шлюб з маркізом де Круазнуа, на який він покладає такі надії: коли сам він не буде герцогом, то принаймні дочка його дістане місце».

В Жульєна майнула думка виїхати в Лангедок, незважаючи на Мати- льдиного листа і на розмову з маркізом. Але цей проблиск доброчесності мигнув і негайно зник.

«Чи не надто я добрий,— думав він,— чого це мені, плебеєві, жаліти таку знатну, сім´ю! Адже герцог де Шон називає мене слугою! А якими способами збільшує маркіз своє величезне багатство? Тим, що продає ренту на біржі, коли дізнається при дворі, що завтра розіграється щось подібне до державної кризи. Невже я, кинутий долею-мачухою в останні ряди, я, кого вона наділила благородним серцем і не дала навіть тисячі франків ренти, залишивши без шматка хліба,— так, буквально без шматка хліба,— невже я відмовлюсь від щастя, що випало на мою долю? Від прозорого джерела, що може вгамувати мою спрагу в пекучій пустелі посередності, якою мені так важко йти! Сто чортів, нема дурних, кожен живе для себе в цій пустелі егоїзму, що зветься життям».

І він пригадав, які сповнені зневаги погляди кидали на нього пані де Да-Моль і особливо її приятельки, придворні дами.

Насолода перемоги над маркізом де Круазнуа остаточно заглушила голос доброчесності. [...]

Жульєн не міг більше стримувати радості. Хотілося вийти в сад, бо кімната, де він був замкнувся на ключ, здавалась йому занадто тісрою, він задихався.

«Я, бідний селянин з Юри,— повторював він раз у раз,— приречений завжди носити цей похмурий чорний костюм! А проте двадцять років тому і я носив би мундир, як вони! Тоді такий, як я, або був би убитий, або став би генералом у тридцять шість років». Лист, якого він стискав у руці, наче додавав йому росту, він почував себе героєм. Тепер, щоправда, цей чорний костюм може дати до сорока років посаду на сто тисяч франків і синю орденську стрічку, як у єпископа Бовейського.

— Ну що ж! — сказав він з якоюсь мефістофельською усмішкою,— виходить, я розумніший, ніж вони. Я зумів вибрати мундир, що відповідає добі.— І він відчув новий приплив честолюбства й прихильності до духовного сану.— А скільки кардиналів ще нижчого походження, ніж я, добилися влади! Хоча б мій співвітчизник Гранвел.

Потроху Жульєнове збудження вгамувалось,— обережність перемогла. Він сказав собі, як його вчитель Тартюф, роль якого він знав напам´ять:

«Я можу думати, що це слова лукаві... Я до цих слів тоді довіру покажу, Як ласки вашої, якої так жадаю Не тільки на словах, а в дійсності дізнаю...

(«Тартюф», дія IV, сцена V)

Тартюфа теж погубила жінка, а він був не гірший за будь-кого іншого... Мою відповідь можуть потім показати кому-небудь... та ми знайдемо засіб проти цього,— додав він повільно, стримуючи лють,— ми з того й почнемо відповідь, що повторимо найпалкіші фрази з листа чарівної Матильди.

Так, але що як четверо лакеїв пана де Круазнуа кинуться на мене і вихоплять у мене оригінал?

Ні, це неможливо, я добре озброєний і маю, як відомо, звичку стріляти в лакеїв.

Хай так! І все ж один з них — хоробрий хлопець, він кидається на мене. Йому, припустімо, обіцяли сто наполеондорів. Я вбиваю або поранюю його; та цього ж тільки їм і треба! Мене, як годиться за законом, кидають до в´язниці. Я перед судом виправної поліції, мене за всіма правилами правосуддя везуть у Пуассі в компанію панів Фонтана і Магалона. Там, У камері, я валятимусь покотом з чотирма сотнями волоцюг! І я ще хотів Жаліти цих людей! — скрикнув він, схоплюючись.— А вони хіба жаліють коли-небудь людей третього стану, що потрапляють їм до рук? [...]

Треба, зізнатись, погляд Жульєна був жахливий, обличчя його стало огидним, від нього віяло справжньою злочинністю. Це був нещасливець, Що вступив у єдиноборство з цілим суспільством.

— «До зброї!» — скрикнув Жульєн і одним стрибком скочив з ґанку палацу де Ла-Моль. Він увірвався в будку вуличного переписувача на розі ®Улиці, злякавши його своїм виглядом.

— Перепишіть оце,— сказав він йому, подаючи листа мадемуазель де Ла-Моль.

Поки переписувач працював, він сам написав листа Фуке, прохаючи його зберегти для нього дорогоцінну річ. «Та ні,— раптом схаменувся він,— фіскальний кабінет на пошті розпечатає мого листа і віддасть вам те, що ви шукаєте... Ні, панове».

Він вийшов і купив у книгаря-протестанта величезну Біблію, дуже майстерно сховав у палітурці Матильдиного листа, потім наказав запакувати книгу і все відправив поштою з диліжансом на ім´я одного з робітників Фуке, про якого в Парижі ніхто й гадки не мав.

Зробивши це, він, веселий і радісний, повернувся додому.

— Ну, а тепер до роботи! — вигукнув він, замкнувшись на ключ у своїй кімнаті і скидаючи сюртук.

«Чи можна уявити, мадемуазель,— писав він Матильді,— щоб дочка, маркіза де Ла-Моля передала через Арсена, батькового лакея, такого звабливого листа бідному тесляреві з Юри,— безперечно, тільки для того, щоб поглузувати з його простоти...» І він переписав тут же найвідвертіші вислови з її листа.

Його відповідь зробила б честь дипломатичній обережності самого шевальє де Бовуазі. Була тільки десята година, Жульєн, сп´янілий від щастя й почуття своєї могутності, такої незвичайної для бідолахи, Пішов в італійську оперу. Сьогодні співав його друг Джеронімо. Ніколи ще музика так не захоплювала його. Він почував себе Богом.