Електронна бібліотека підручників

Интернет реклама УБС




Історія вчень про право і державу

§ 3. Демократичний ідеал Я. Козельського, Г. Сковороди, О. Радіщева


Більш радикальні відповіді на проблеми, що хви­лювали сучасне їм суспільство, давали Я. Козельський, Г. Ско­ворода, О. Радіщев.

Український і російський філософ-просвітник Яків Козель­ський (бл. 1728—1794) мав воістину енциклопедичні знання. В своєї «філософії повчальній» відстоював тезу, що люди не на­роджуються доброчесними чи порочними, добрими чи злими. Ці якості вони набувають під впливом виховання і суспільства. В упо­рядкованому суспільстві всі люди повинні допомагати одне од­ному творити добро, відноситися до інших так, як би кожний бажав, щоб відносилися до нього. Однак у силу неоднорідності людей у суспільстві існують розбрати, протиріччя, боротьба, при­водом до яких часто є недосконалі звичаї і закони.

У своїх міркуваннях Козельський дотримувався концепції при­родних прав людини і договірного походження держави. В його пра-ворозумінні становить інтерес чітко проведений ним поділ права і закону. Право він класифікує на чотири види: божественне (від са­мого Бога, вічне, необхідне, для всього живого); загальне, яке він ділить на натуральне (природне) і всесвітнє, чи право народів; гро­мадянське. Природне право, пояснював філософ, має своїм дже­релом розумну природу і потреби людини. Всесвітнє —j «правость» у міжнародних відносинах для взаємного благополуччя. Громадян­ське право — правость між громадянами і суспільством для їх вза­ємної користі. Усі закони, що видає держава, повинні відповіда­ти цим видам права: «якщо закони не будуть на них засновані, то вони не можуть бути справедливі». Для Козельського такими за­конами були, зокрема, акти, що закріпачують селян. Вони супе­речать ідеї природного права і не відповідають «правости» закону.

Закон — правило або веління, за яким людина зобов´язуєть­ся діяти страхом покарання чи надією нагороди. Правило без зо­бов´язання Козельський називає порадою. Закон зобов´язує «шу­кати добра і тікати від зла», зобов´язує тільки того, кому він відомий і посильний для виконання. Громадяни повинні знати закони. Чим менше законів, тим їх легше знати і виконувати. Добрим законам допомагають добрі звичаї і навпаки. Звички до пороків не швидко викорінюються покаранням. Мислитель фо­рмулює важливий висновок про творчу роль законів: «пороки на­родні скриті в самих законах, і коли хто хоче винищити пороки в якому народі, не переміняючи творящих їх законів, той шукає неможливого». Законодавець — «батько народу», що дає йому за­кони. Одна «повчальна філософія» не виправить вдачу у народу.

Я. Козельський згодний з концепцією суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, але його суть і наслідки трактує по-своєму. Через договір із суспільством людина втрачає природну свободу, рів­ність, але набуває моральну свободу, моральну і законну рів­ність, що робить її паном над собою. «Слухняність предписа­нии законам є свобода». Його концепція суспільного договору містить ідеї рівності громадян перед законом і взаємної відпо­відальності верховної влади, посадових осіб і громадян за до­тримання умов договору. У суспільстві і державі філософ цінує гармонію взаємної користі, її відповідність природі людини.

Як рівноправна сторона, члени суспільства мають право розір­вати договір і укласти новий. Він за право спротиву несправед­ливій владі (коли люди «так скривджені, що образа їх варта по справедливості війни») і фактично виправдує селянські повстан­ня. І все-таки свою надію пов´язує з урядовими реформами в Росії, з реформою законодавства, поширенням освіти і правових знань.

Юриспруденцію Козельський визначав як «знання всіх мож­ливих прав або правостей». Політику — як «науку справляти праведні наміри самими найздібнішими і притому праведними засобами в дійство». Юриспруденція вчить бути доброчесним. Він розрізняє юриспруденцію як знання права, що грунтується на справедливості, і легіспруденцію як знання законів, що не завжди відповідають справедливості.

Філософ високо цінував принципи правління і закони респуб­ліки, сформульовані Ш.Монтеск´є. І хоча Козельський спочат­ку був прихильником концепції освіченої монархії, у «Филосо­фических предложениях» він формулює однозначний висновок: «У республіканському правлінні загальна користь є підставою всіх людських чеснот і законодавств». З чотирьох форм правлін­ня, названих тут — демократична, аристократична, монархічна і деспотична — перевага явно віддається першій, у якій з´єдну­ється користь «кожної людини із загальною користю всіх». Але реалії російського самодержавства змушують Козельського об­межитися побажанням справедливих законів.

Торкається Козельський і питань кримінального і цивільно­го права. Його кримінально-правова теорія близька до теорій за­хідноєвропейських просвітників — Ш.Монтеск´є, Ч.Беккаріа. Основну увагу він звертає на причини злочинів, вбачаючи їх не тільки у властивостях окремої людини, але і, головним чином, — у неналежному устрої суспільства. «Як у механіці, — пише він, — малою силою можна подіймати велику вагу, так і в управлінні суспільством через знищення одного головного пороку можна відвернути безліч інших, від нього залежних...».

Метою покарання, за Козельським, є запобігання злочинів. Але запобігти злочинів можна не стільки застосуванням пока­рань, скільки таким суспільним ладом, який виключав би мож­ливість злочинів. Робить висновок: «що стосується людей, які крадуть, будучи спонукувані крайністю нестатку й іншими нестройностями, то в такому випадку мало видно їх винності...». Покарання повинне бути невідворотним і співмірним, «пропор­ційним образі», визначене правосудцям. Застосування смертної кари Козельський вважає за можливе лише за вбивство.

У галузі цивільного права приділяв найбільшу увагу праву влас­ності. Він розрізняє «такі речі, якими всі люди без розбору ко-ристатися можуть...», тобто приналежні суспільству, і «речі, що можуть складати приватну власність». До першого відносить воду, повітря, надра і т. д. До других — наприклад, будинок, побудо­ваний «своїм коштом». Допускає можливість відчуження влас­ності двома способами: «подарунком і розміною» (тобто «купів-лею-продажем»).

Оригінальні думки в «Философических предложениях» і з пи­тань міжнародного права і зовнішньої політики. Зовнішню безпе­ку держава черпає з внутрішнього добробуту. Засоби зовніш­ньої безпеки — добре і справедливе обходження з іншими народами, небажання шкодити їм, наявність доброго війська. «Збереження праведних законів, велика сталість і твердість у дотриманні добрих звичаїв» приносять більше величі державі, ніж нові завоювання.

Я. Козельський писав, що його «Философические предло­жения» суперечать «нинішнім звичаям», а тому не уникнуть осуду. Рішучий противник макіавеллізму в політиці, заявляв: «Макіа-веллі не вмре, проклинати його будуть дуже голосно, а насліду­вати дуже тихо».

Демократичний, антикріпосницький напрямок просвітниць­ких ідей був характерний і для філософії Григорія Сковороди (1722—1794). Його по праву вважають засновником української класичної філософії. Помітне місце у світогляді філософа займали його політико-правові погляди. Що найбільш примітне в них?

В основі філософської системи Сковороди — концепція трьох світів: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (людина) і світ символів (Біблія). У людині, писав філософ, поєднуються дві «натури»: видима і невидима. Головне в людині — її духовність, «серце». «Сердце есть существом человеческим, а без него он чучелом и пнем есть ... Без зерна орех ничто же есть, а без сердца — чело­век». І перш ніж пізнати світ, потрібно пізнати себе. Самопі­знання ключ до істини, розуміння свого призначення, місця в суспільстві. Щастя людини — у пізнанні. її розум — інструмент пізнання. Тому філософа сучасники часто називали «Україн­ським Сократом».

Принцип «пізнай себе» потребує усвідомлення людиною своїх здібностей до певного роду занять. Пізнавши себе, вона правиль­но вибере свою професію, працю — «тільки природна праця солодка». Моральний ідеал Сковороди — високоморальний, ду­ховний індивід, що знайшов себе, своє місце в суспільстві, сенс життя в праці («Жизнь и дело есть то же»). «Сродный труд» — джерело гармони в суспільстві, де кожний має право і повинен трудитися за здібностями. Якщо чабан має природжені здібності адміністратора, — він має право бути губернатором. Суспільст­ву користь, якщо губернатор, більш здатний до чабанства, стане чабаном. Таким чином, розумний суспільно-політичний устрій від­повідно до філософії Сковороди повинен вибудовуватися на ос­нові принципів, виведених із природи людини. Серед них — «неравное равенство»: нерівність здібностей доповнюється юри­дичною рівністю в державі.

Сучасне йому суспільство філософ засуджує: у ньому, як у бездуховної людини, превалює зло, жадібність, користь. Само­державну, кріпосницьку систему він називає «миром темным, миром прескверным». Він засуджує спосіб життя панів, їх мо­ральну низькість, прагнення до наживи. Його широко відома поема «Всякому городу нрав и права» стала народною піснею і була використана І. Котляревським у п´єсі «Наталка-Полтавка» як пісня Возного. Сковорода засуджує кріпосне право, застарі­лу феодальну систему. На його думку, зосередження багатства у небагатьох, різка соціальна нерівність — шлях до загибелі держави: «Из сего родника родятся измены, бунт... падения госу­дарств...». Станові привілеї, сваволю і беззаконня розглядав як суперечні людській природі, природному праву і законам. Пра­вий бідняк краще неправого багатого: «лучше голый да правый, нежели богатый беззаконник».

Особливий гнів у Сковороди викликало існуюче неправосуд­дя. Засуджуючи нерівність у суді, формалізм судочинства, він оцінює діюче право як право сильного. «Не тот прав, кто в суще­стве прав, а кто ведь не прав по исте, но казаться правым умеет и один только выд правоты имеет... Ныне, когда нищ, тогда и бе­дняк, и дурак».

У своїх поетичних творах Сковорода — ворог самодержавст­ва, тиранії. «О мире! Мир бессовестный! Надежда твоя в царях! Мниш, что сей брег безнаветный! Вихрь развеет сей прах...», — писав він у пісні «Хто серцем чистий і душою». Для нього і «здоровый хлебороб счастливейший от больного царя. Нет, даже лучший и от здорового царя». Визнавав свободу вищим благом людства і «главной мерой» життя, писав, що проти свободи ба­гатство — ніщо. Оспівував Б. Хмельницького як героя Визволь­ної війни: «Будь славен вовек, о муже избрание, Вольности отче, герою Богдане!».

Г. Сковорода обґрунтовував своє уявлення про суспільно-полі­тичний ідеал, ідею «горней республики» (тобто «духовної респуб­ліки»), «християнском государстве» (імовірно, за типом ранньо­християнських громад). Республіка за своєю сутністю є первісною формою влаштування людського суспільства. В його республіці майбутнього відсутні майнова нерівність, гніт, тріумфують сво­бода, рівність і любов, «сродность труда». Закони тут зовсім «про­тивны тиранским», які забезпечують права всіх громадян. Гро­мадський мир і злагода, взаємна повага, колективізм життя і праці, на його думку, приведуть до поступового відмирання законів. При республіканському ладі всі посади, до самих вищих, будуть виборними за принципом «сродности труда», що стане запору­кою гармонії особистих і суспільних інтересів і умовою успішно­го функціонування всіх органів у державному механізмі.

Сповідуючи любов до простого мужика, народу, філософ за­лишався вірний сформульованому ним ще в юності кредо: «А мой жребий с голяками»!

Події пугачовщини, Французької революції налякали урядові кола в Росії, загострили пошуки шляхів подолання соціаль­но-політичної кризи. Поряд з теоретичними моделями освіченої монархії, різних форм і конституційних обмежень з´являється революційно-демократична теорія О. Радіщева.

Олександр Радіщев (1749—1802) своєю книгою «Подорож з Петербурга до Москви» і одою «Вольность» переполошив санов­ну столицю й імператрицю Катерину II, що побачила в них «роз­сіювання зарази французької...». На думку імператриці, автор — «бунтівник, гірше за Пугачева». Який же зміст політичної докт­рини цього співака «російського бунту», «вольності»?

Феодально-кріпосницька дійсність самодержавної Росії у світ­лі ідей Просвітництва, французької Декларації прав людини і гро­мадянина жахала Радіщева. Його знаменита «Подорож» почина­ється словами: «Я взглянул окрест меня — душа моя страданиями человечества уязвленна стала». Мандрівник з Петербургу до Москви бачить моторошну і безпросвітну картину поміщицького «звірообразного самовладдя» над беззахисними селянами — «чу­дище обло, озорно, огромно и лаяй». Кріпосне право протипри­родне, тому воно є не правом, а насильством, і, отже, являє со­бою порушення природних законів, якому поневолені вправі протиставити силу.

Як стан, «найпротивніший людській істоті», Радіщев розгля­дав і самодержавство, органічно зв´язане з кріпосним правом. Цар — «преступник из всех первейший», головний винуватець зла, що відбувається. Він не вірив у можливість появи на троні освіченого монарха: «Просвещенных монархов нет и не будет. Истина страшна для него и он всеми силами стремится скрыть от народа правду». На відміну від Ш.Монтеск´є мислитель ста­вить знак рівності між монархією, деспотією і тиранією — у них однакова організація влади, рабство народу. У розділах «Подорожі» зображені слуги самодержавства, казнокради, бездушні бю­рократи, самодури, у яких відсутній зв´язок і з народом, і з мо­нархом.

Вперше в історії російської політико-правової ідеології Раді­щев висунув концепцію народної революції. На його думку, сво­боду народжує не освічена монархія і її кріпосники, а жахи крі­пацького становища: «Из мучительства рождается вольность». Він застерігає: «Страшись, помещик жорстокосердный, на челе каждого из твоих крестьян вижу твое осуждение». Соціально-політичний ідеал Радіщева — республіка вільних і рівноправних власників. Історичними прикладами він прагнув довести здат­ність російського народу до республіканського правління. У Нов­городській республіці бачив втілення ідей безпосередньої демо­кратії — «народ в собрании своем на вече был истинным Государем». Оскільки у великій державі здійснення безпосеред­ньої демократії неможливе, мислитель припускав створення в Росії союзу невеликих республік: «Из недр развалины огромной возникнут малые светила; незыблемы свои кормила украсят дру­жества венцом». Єдине джерело влади — народ: «Соборная на­рода власть есть власть первоначальная, а потому власть выс­шая, единая, состав общества основати или разрушить могущая».

Основою суспільства буде приватна власність, яку Радіщев вважав природним правом людини, забезпеченим первісним су­спільним договором. Власність — один із предметів, який лю­дина мала, вступаючи в суспільство. Тому в майбутнім суспіль­стві межа, що відокремлює громадянина в його володінні від іншого, глибока й усіма зрима і свято шанована. Мислитель, противник феодальної власності на землю, першим у Росії ви­сунув принцип — земля повинна належати тим, хто її обробляє.

Розроблена Радіщевим програма передбачала такий держав­ний лад, який зможе забезпечити народу його священні при­родні права — свободу думки, слова, діяння. Він дотримувався демократичних принципів, утверджуючи рівну залежність усіх громадян від закону, організацію правосуддя у вигляді системи земських судів, що обираються громадянами республіки. Визна­вав законом тільки ті правові акти, що є виразом народної волі.

Слідом за європейськими просвітниками автор «Подорожі» виступає пристрасним проповідником миру між народами, енергійно повстає проти грабіжницьких і згубних воєн, застерігає: якщо придбав пустелю, то вона зробиться могилою для твоїх співгромадян.

Погляди Радіщева одержали свій розвиток у революційно-демократичних проектах декабристів.

 

Висновки

Таким чином, українські і російські просвітники зробили помітний крок від теологічного до юридичного світо­гляду, раціоналізму. Антифеодальна спрямованість вчень, їх просвітніх ідей парадоксально сполучалися з ідеологією «осві­ченого абсолютизму», апологією кріпацтва. Водночас у вчен­нях, особливо другої половини XVIII ст., загальноприйнятими підходами в обгрунтуванні походження права і держави стає природно-правова концепція, доктрина суспільного договору, обмеження монархії станово-представницькими органами, кон­ституційного монархічного правління, реформи законодавства і суду. Під впливом Просвітництва і демократичних традицій гетьманщини у філософії Я. Козельського, Г. Сковороди відки­далася станово-кріпосницька система, допускалася можливість її насильницького знищення, формулювався демократичний ідеал з позицій гуманізму і природного права. О. Радіщевим впер­ше в російській літературі засуджувалось кріпосне право, була висунута концепція народної революції, обґрунтовувалась її не­минучість. У творчості мислителів XVIII ст. проявилися охо­ронна (консервативна) тенденція і перші паростки лібералізму і радикалізму. їх наростаюче протистояння складе основний зміст течій у російській політико-правовій ідеології XIX ст.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право