У своїй Нобелівській лекції Р. Коуз ставить у докір традиційній теорії її відірваність від життя: «Те, що вивчається, є системою, яка живе в уяві економістів, а не в дійсності. Я назвав цей результат «економічною теорією класної дошки». Свою ж заслугу Р. Коуз вбачає у «доведенні важливості для роботи економічної системи того, що може бути названо інституційною структурою виробництва».

  Трансакційний сектор економіки У1937 р. Р. Коузу вперше вдалося поставити і частково розв´язати питання, яке традиційною теорією навіть не ставилося: чому існує фірма, якщо є ринок? Ортодоксальна неокласична теорія розглядала ринок як досконалий механізм, при якому можна не враховувати витрати на здійснення угод. Проте насправді, як показав Коуз.такі витрати існують і при кожній угоді «необхідно проводити переговори, здійснювати нагляд, налагоджувати взаємозв´язки, ліквідовувати розбіжності». Ці витрати Коуз назвав трансакційними, або «витратами використання ринкового механізму». Але якщо ці витрати реальні (а так воно і є), то всяка господарююча одиниця стає перед вибором: чи оплачувати подібні витрати, чи ж дешевше і швидше виробляти необхідні їй товари і послуги самостійно?

  Саме прагненням уникати витрат після укладення угод на ринку можна, на думку Коуза, пояснити існування фірми, в якій розподіл (алокація) ресурсів проходить адміністративним шляхом (за допомогою наказів, а не на основі цінових сигналів). Фірма буде існувати лише до тих пір, доки вона реалізує функцію координації при менших витратах, ніж це досягалось би за ринкових угод. "Щоб мати ефективну економічну систему, – писав Коуз,– необхідно розпоряджатися не лише ринками, але й галузями планування всередині організацій відповідного розміру" (тобто всередині фірми. – Авт.). Коуз твердив, що це поєднання відшукується за допомогою конкуренції.

  Таким чином, Р. Коуз увів у економічну теорію новий клас витрат, які отримали назву трансакційних (неокласична теорія знала два види обмежень – фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів.– Авт.). Ним же була здійснена спроба пояснити закономірності, які керують процесом виникнення і зростання фірми. Фірма зростає до тієї межі, доки економія на витратах, пов´язана із укладанням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов´язаних з використанням адміністративного механізму.

  Пізніше до трансакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів незалежно від того, де вони здійснюються – на ринку чи всередині організацій.

  Розвиваючи аналіз Коуза, сучасні економісти запропонували декілька класифікацій трансакційних витрат. Відповідно до однієї з них виділяються:

  1) витрати пошуку інформації – витрати часу і ресурсів на отримання і обробку інформації, а також втрати від недосконалості інформації;

  2) витрати на ведення переговорів;

  3) витрати вимірювання – витрати на проміри, вимірювальну техніку, втрати від помилок і неточностей і т. п.;

  4) витрати на специфікацію (точне визначення) і захист прав власності – витрати на утримання судів, арбітражу, органів державного управління, витрати часу і ресурсів, необхідних для поновлення порушених прав, а також витрати на виховання «консенсусної ідеології» – у дусі дотримання неписаних правил і норм;

  5) витрати опортуністичної поведінки, що становлять елемент трансакційних витрат, який найбільш важко визначається.

  Розглядають такі дві основні форми опортуністичної поведінки.

  «Ухилення» (shirking) – воно виникає тоді, коли працюють спільно («командою»), але отримання інформації про ефективність дії кожного або надто дороге, або неможливе. При асиметрії інформації (підлеглий точно знає, скільки ним витрачено зусиль, а керівник має про це лише приблизне уявлення) виникає і стимул, і можливість працювати з неповною віддачею.

  «Здирство» (holding-up) – воно спостерігається у тих випадках, коли який-небудь агент володіє ресурсом, спеціально пристосованим для використання у даній «команді» і не має високої вартості поза нею. Такий ресурс називається «специфічним». У решти учасників тоді з´являється можливість претендувати на частину доходу (квазіренту) від цього ресур-

  су, загрожуючи його власнику розривом відносин, якщо той відмовиться з ними поділитися. Небезпека «здирства» підриває стимул до інвестування у специфічні активи.

  За підрахунками Д. Уолліса і Д. Норта, частка трансакційних витрат у валовому національному продукті СТА зросла у приватному секторі з 23% –у 1870р. до 41% –у 1970 р.; у державному – з 3,6% –у 1870р. до 13,9% – у 1970 p., що в сумі становило ріст з 26,6% до 54,9%.

  Розширення трансакційного сектору економіки автори назвали «структурним зрушенням надзвичайної важливості». Тут, на їх думку, лежить ключ до пояснення контрасту між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються.

  Система прав власності: «специфікація»,  «розмивання» Ще одним фундаментальним поняттям нової   інституціональної теорії виступає поняття прав власності. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана і Г. Демсеца, розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть санкціонуватися не лише державою, але і суспільством – у вигляді звичаїв, моральних установок, релігіозних заповідей. Згідно з існуючими визначеннями, права власності охоплюють як фізичні об´єкти, так і безтілесні (наприклад, результати інтелектуальної діяльності).

  У суспільстві права власності виступають як «правила гри», які упорядковують відносини між окремими агентами. З точки зору індивіда, вони являють собою «пучки правомочності» на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожний такий «пучок» може розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей належить одному агенту, друга – іншому і т. д. Права власності мають поведінкове значення; одні способи дій вони стимулюють, інші – придушують (через заборони або підвищення витрат) і таким чином впливають на економічний вибір.

  До основних елементів пучка прав власності відносять: 1) право на виключення із доступу до ресурсу інших агентів; 2) право на використання ресурсів; 3) право на отримання від них доходу; 4) право на передачу всіх попередніх повноважень. Чим ширший набір повноважень, закріплених за ресурсом, тим вища його вартість.

  Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну є не що інше, як обмін «пучками прав власності». Каналом, по якому вони передаються, служить контракт. Це ще один ключовий термін нового підходу, який зв´язує ланцюг між поняттями прав власності й економічної організації. Контракт фіксує, яке саме повноваження і на яких умовах підлягає передачі. Тим самим він обмежує майбутню поведінку сторін, причому ці обмеження приймаються ними добровільно. Контракт тим складніший, чим складніші втягнуті в обмін блага і чим складніша структура трансакційних витрат, які до них належать.

  Обов´язковою умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або "специфікація", прав власності. Чим конкретніше визначені і надійніше захищені права власності, тим тісніший зв´язок між діями економічних агентів і їх добробутом. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття економічно найбільш ефективних рішень. Зворотне явище – "розмивання" прав власності – має місце тоді, коли вони неточно встановлені і погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.

  Принциповий тезис нової інституціональної теорії полягає в тому, що специфікація прав власності не безкоштовна. Часом вона потребує великих витрат. Тому ступінь її точності залежить від балансу вигод і витрат, які супроводжують встановлення і захист тих чи інших прав. Звідси випливає, що будь-яке право власності проблематично – у реальній економіці воно не може бути визначеним з вичерпною повнотою і захищеним з абсолютною надійністю. Його специфікація – це завжди питання міри.

  Теорема Коуза До загальних положень нової інституціональної теорії відносять так звану теорему Коуза, викладену в його статті "Проблема соціальних витрат" (1960). Теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб.

  Приклади негативних екстерналій: дим із заводських труб, яким вимушені дихати оточуючі, забруднення рік стічними водами і т. п. Приклади позитивних екстерналій: приватний квітник чи газон, який милує око перехожих, установка індивідуального ліхтаря у дачному провулку і т. п. Існування екстерналій приводить до розходження між приватними і соціальними витратами (за формулою – соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат і екстерналій, тобто покладених на третіх осіб). У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах – соціальні витрати нижчі від приватних.

  Згідно з дослідженнями Пігу, який одним із перших досліджував цю проблему, це «провали ринку», оскільки орієнтація лише на власні вигоди і витрати приводить або до перевиробництва благ з негативними екстер-наліями, або до недовиробництва благ з позитивними екстерналіями. Вказівки на «провали ринку» служили для Пігу теоретичною основою державного втручання в економіку: він пропонував накладати на діяльність, яка є джерелом негативних зовнішніх ефектів, штрафи (що за розмірами дорівнюють екстернальним витратам) і відшкодовувати у формі субсидій еквівалент екстернальних вигод виробникам благ з позитивним зовнішнім ефектом.

  Проти позиції А. Пігу щодо державного втручання була спрямована теорема Коуза. З його точки зору, в умовах нульових трансакційних витрат (а саме із цих умов і виходила стандартна неокласична теорія.-Авт.) ринок сам зуміє справитись із зовнішними ефектами.Теорема Коуза говорить: «Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то алокація ресурсів (структура виробництва.– Авт.) буде залишатися незмінною й ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності».

  Таким чином, висувалося парадоксальне положення – при відсутності витрат після укладання угод структура виробництва залишається тією самою незалежно від того, хто якими ресурсами володіє. Уявімо собі, що по сусідству розміщені землеробська ферма і тваринницьке ранчо, причому тварини можуть заходити на поля фермера, завдаючи збитків посівам. Якщо господар ранчо не несе за це відповідальності, його приватні витрати будуть менші від соціальних. Здавалося б, є всі підстави для втручання держави. Проте Коуз доводить зворотне: якщо закон дозволяє фермеру і господарю ранчо добровільно дійти згоди з приводу спашу, тоді втручання держави буде не потрібне: все вирішується само собою.

  Припустімо, оптимальні умови виробництва, в яких обидва учасники досягають максимуму сукупного добробуту, полягають у наступному: фермер збирає зі своєї ділянки врожай 10ц зерна, а господар ранчо відгодовує 10 корів. Але ось ранчер вирішує завести ще одну одинадцяту корову. Чистий прибуток він неї становитиме 50 доларів. Водночас це призведе до збільшення навантаження на пасовище і неминуче виникне загроза спашу для фермера. Через цю додаткову корову буде втрачено врожай у розмірі 1 ц зерна, який би дав фермеру 60 доларів чистого прибутку.

  Розглянемо перший випадок – правом не допускати потрави володіє фермер. Тоді він вимагатиме від власника тварин компенсацію, не меншу, ніж 60 доларів. А прибуток від одинадцятої корови – лише 50 дол. Висновок: ранчер відмовиться від збільшення стада і структура виробництва залишиться незмінною (а отже ефективною) – 10ц зерна і 10 голів тварин.

  У другому випадку права розподілені так, що господар ранчо не несе відповідальності за потраву, проте у фермера залишається право запропонувати ранчеру компенсацію за відмову від вирощування додаткової корови. Розмір «викупу», за Коузом, буде у межах від 50 дол. (прибуток фермера від десятого центнера зерна). При такій компенсації обидва учасники будуть у виграші, а ранчер знову ж таки відмовиться від вирощування «неоптимальної» одиниці тварин. Структура виробництва не зміниться.

  Остаточний висновок Коуза такий: і в тому випадку, коли фермер має право на стягнення штрафу з ранчера, і в тому випадку, коли право потрави залишається за ранчером (тобто при будь-якій розкладці прав власності), результат виявиться однаковим – права все одно переходять до тієї сторони, яка цінить їх вище (у даному випадку – до фермера), а структура виробництва залишається незмінною й оптимальною. Сам Коуз з цього приводу пише так: «Якщо б усі права були ясно визначені і запропоновані, якби трансакційні витрати дорівнювали нулю, якщо б люди погоджувались суворо дотримуватись результатів добровільного обміну, то ніяких екстерналій не було б». «Провалів ринку» у цих умовах не відбувалося б, і у держави не було б ніяких підстав для втручання з метою коригування ринкового механізму.

лише тоді, коли небажані побічні наслідки (зовнішні ефекти) трансакцій-них дій (витрат) у межах існуючих інститутів більші, ніж були б при нових. Це значною мірою абстрактне положення Д. Норт пояснює, вдаючись до історії людської цивілізації, зокрема, на прикладі "першої економічної революції в людській історії". Чому, запитує дослідник, 10 тис. років тому з мисливців та збирачів раптом виникли селяни? Його відповідь така: тому що лад власності первісного суспільства (вільне використання землі для всіх) не міг більше відповідати зовнішнім ефектам зростаючої чисельності населення (скорочення площ лісів та зниження врожайності землі); на зміну старому праву прийшло нове право колективної власності на спільно побудовану та захищену країну,тобто виникло аграрне суспільство.

  Проведений Д. Нортом багатий на історичні матеріали аналіз європейського середньовіччя показує, що розвиток сучасного індустріального суспільства відбувається також відповідно до законів історико-еконо-мічної теорії. До того часу, доки густота населення була невеликою, а техніка розвинута слабо, процвітало, за висновком вченого, феодальне суспільство. Але пізніше, в міру розвитку демографічних та технологічних процесів, існуючі права власності та інституції (спочатку в Голландії в XVI ст., а потім в Англії в XVII ст.) стали бар´єром на шляху подальшого прогресу цивілізації. І тоді на зміну їм прийшли інші відносини та інститути приватної власності, які законодавче передбачали право вільного ринку для капіталу та праці.

  Досліджуючи історію СІП А та Європи, Д. Норт таР. Фогель зосереджують увагу на функціях суспільних інститутів для забезпечення економічного зростання різних країн. На прикладі розвитку мореплавства та залізниць у СІЛА Д. Норт доводить, що організаційні зрушення можуть мати важливіше значення для розвитку суспільства, ніж технічні нововведення. А в циклі праць 90-х років автор висловлює думку про те, що криза в країнах Східної Європи та колишнього Радянського Союзу і була зумовлена передусім помилковою оцінкою ролі та значення соціальних інституцій.

  Дугласа Норта називають творцем нової інституціональної економіки, яка останнім часом дістала широке визнання в західній науці. Відповідаючи на запитання, чому Англії та Нідерландам в XVI-XVII ст. вдалося досягти господарського процвітаня, а Іспанії – ні, дослідник основну причину вбачає в інституціональних відмінностях, що існували в цих країнах того періоду. На принципах аналізу історико-економічних явищ вчений закладає основи теорії взаємодії різних установчих структур та економіки. Організаційні форми суспільного життя, згідно з Д. Нортом, повинні утримувати на мінімальному рівні трансакційні витрати і сприяти ефективності господартва. Самі інституції при цьому розуміють досить широко: насамперед формальні, а ще більше – неформальні правила поведінки, гри. Як каже Д. Норт, завдання інституціональної економіки (вона ще не створена, а перебуває в процесі свого становлення) полягає в тому, щоб відповісти на питання, як і чому відбувається її розвиток і який вплив на неї здійснюють писані правила поведінки в суспільстві. Вирішуючи цю проблему, вважає американський професор, слід подолати недоліки неокласики та неокейнсіанства, з одного боку, і марксизму – з другого: «Інституціональна економіка знаходиться між марксизмом та неокласи-кою». Автор поділяє ідеї Дж. Харшані таР. Зелтена про те, що господарські суб´єкти володіють недостатньою інформацією, що вони часто не можуть повною мірою оцінити і передбачити наслідки своїх дій. «Люди орієнтуються не на об´єктивно правильні, а на суб´єктивні моделі,– зауважує Нобелівський лауреат.– Ми інтерпретуємо і раціоналізуємо наш світ через певні окуляри».

  Розмірковуючи про процеси, що відбуваються у світі, Д. Норт підкреслює, що найважливішим завданням для Східної Європи сьогодні є формальна передача державної власності у приватні руки. Але при цьому відсутнє все те, що дає змогу цій приватній власності функціонувати відповідно до невидимої руки ринку – немає відповідної правової системи, системи освіти. Просто немає основ для цього. Неформальні правила гри, які опосередковані через культуру кожної країни, змінити дуже важко. Якщо ж модифікувати лише формальні правила, то це може призвести до напруженості і тривалої політичної нестабільності. Що стосується Росії, України та інших республік колишнього СРСР, то шлях змін тут буде тривалим і важким і в найближчі десятиріччя навряд чи можна очікувати високих темпів розвитку.

  Праці Р. Фогеля, присвячені проблемам рабства, викликали дуже жорсткі суперечки серед істориків та економістів. Ще в середині 70-х років опоненти звинувачували дослідника у спробі захистити і виправдати рабство, ідеалізувати минуле. Р. Фогель твердив, що «рабство, незважаючи на те, що воно є аморальним, економічно було ефективним» і лише внаслідок політичних рішень дійшло до свого занепаду. Цей висновок грунтується на численних даних, включаючи записники, що їх вели свого часу плантатори. Використані свідчення дали змогу Р. Фогелю твердити, що експлуатація й гноблення рабів, їх купівля та продаж були не такими значними (тобто траплялися набагато рідше), аніж це вважалося в історичній літературі.

  Своїми дослідженнями Р. Фогель намагається довести також існування прямої залежності між життєвим рівнем суспільства та фізичним зростом людини. На основі новітніх медичних знань учений систематизує дані про рекрутів і звертає увагу на цікаві факти: у XVIII ст. зріст американського населення досягав у середньому 1,70 – 1,72 м; у період з 1830 по 1890 p., тобто за час індустріальної революції, він знизився, а в середині XX ст. знову збільшився. Звідси Р. Фогель робить висновок, що загальний життєвий рівень в США у період індустріальної революції помітно погіршився.

  В результаті дослідження впливу і значення розвитку залізничного транспорту на економічне піднесення в США Р. Фогель робить ще один новий, оригінальний висновок про те, що сума багатьох дрібніших технічних змін для економічного розвитку країни має значно більше значення, ніж окремі великі нововведення. Вплив залізниці, зокрема, на економічне зростання оцінюється Р. Фогелем лише в 3% . Усі свої висновки Р. Фогель перевіряє на численних моделях (якраз тут і дістає своє вираження поєднання історії та економетрики). При моделюванні економічних процесів дослідник виходить з положень неокласичної економічної теорії, зокрема з теорії раціональних очікувань. При цьому допускається, що люди старанно використовують саме наявні засоби, застосовуючи їх лише там, де ті дадуть найбільший ефект.

  Останнім часом Р. Фогель і Д. Порт продовжують працювати в галузі історико-економічної науки.

  Ідеї Д. Нортата, Р. Фогеля про формування нової інституціональної економіки дали поштовх до активізації досліджень у зазначеному напрямі. Доказом цьому є публікація ряду праць, присвячених проблемам взаємодії правил поведінки та економіки, впливу різних інститутів на процеси економічного та соціально-політичного розвитку. Зокрема, в 1994 р. опубліковано працю "Економічний аналіз інституції" Р. Ріхтера, а в 1993 р. – книгу Г. Бреннана та Дж. Б´юкенена "Обгрунтування правил". До цього ряду праць слід віднести також книгу "Етичні засади ринкової економіки" (під ред. Х.Зіберта) та "Довірчі правила, процвітання і кризи" X. Й. Зігенталера. У цих працях обгрунтована закономірність становлення інституціональної економіки, показано, що заснування і використання її організацій зумовлює трансакційні витрати, які мають братися до уваги при здійсненні господарської діяльності. Кожен з дослідників підкреслює, що економічні кризи в індустріальних суспільствах були і завжди залишатимуться насамперед кризами орієнтації, тобто втратою довіри до правил та норм, що регулюють суспільне життя та економічну діяльність. Нова інституціональна економіка, на думку цих авторів, якраз і покликана вчасно враховувати формальні і неформальні правила та норми, що існують у суспільстві, використовувати їх при вирішенні ряду проблем.