Роль і значення іноземних інвестицій в глобальному економічному розвитку важко переоцінити. Як зазначає професор інституту Стратегічних оцінок А. Гальчинський, в світовій економіці з 1980 по 2003 р. загальний обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в світі виріс з 1954 млрд. до 7123 млрд. дол. США.

В 2004 р. в загальному обсязі інвестицій в основний капітал в Україні кошти іноземних інвесторів складали всього 3,6% [10, с. 223], в країнах Центральної та Східної Європи — 15%. На душу населення в Україні приходилось 176,6 дол. США ПІІ, тоді як в Чехії — 2,6 тис. дол., у Польщі — 1,2 тис. дол.

Згідно зі Стратегією економічного та соціального розвитку України на 2004–2015 рр. для забезпечення в період до 2015 р. прогнозованого зростання ВВП в 2,4 рази необхідне зростання капіталовкладень щонайменше в чотири рази. При цьому обсяг ПІІ повинен зрости до 35–40 млрд. дол. США, частка ПІІ в структурі інвестицій досягне 8–10%.

Згідно українського законодавства [2], іноземні інвестиції — це цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого (за його наявності) становить не менше 10%.

Єдиного підходу до визначення прямих іноземних інвестицій в світовій науковій практиці немає. Критерієм вибору прямих іноземних інвестицій є наявність контролю інвестора над підприємством. Визначення прямих іноземних інвестицій з цього погляду сформульовано експертами Міжнародного валютного фонду (МВФ) у 1977 р. та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у 1983 р.: “...інвестиції вважаються прямими, якщо здійснюються за межами національних кордонів з метою розширення виробництва товарів і послуг, закупівлі товарів для імпорту в країну базування або експорту в треті країни. Їх характерними рисами є те, що інвесторові належить управлінський контроль над підприємствами, і вони виступають у формі акціонерного капіталу і коротко- та довгострокових міжфірмових позик” [5, с. 108].

Основними формами прямого іноземного інвестування є:

• заснування підприємства чи його структурного підрозділу;
• придбання акцій підприємства;
• реінвестування (повторні капітальні вкладення) прибутку підприємства з іноземними інвестиціями у країні-одержувачі;
• міжкорпораційне (в межах структурних підрозділів ТНК) переведення капіталу.

Однозначного трактування пріоритетів іноземних інвесторів при виборі країни та місця інвестування немає, але деякі узагальнення все ж можна зробити. Для міжнародних корпорацій першочерговими мотивами розширення іноземного інвестування є три:

• порівняно нижчі витрати (вартість робочої сили, особливості податкової системи, субсидування, якість інфраструктури, в тому числі фінансового ринку);
• можливості збуту продукції (характеристики місцевого ринку, зокрема потенціал його зростання, міжнародна відкритість країни);
• особливості культури, мови, політичного ризику у країні.

Ці загальні положення були перевірені спеціальним дослідженням, що здійснювалось Німецькою консультативною групою в Україні. Дослідники обстежили 20 іноземних компаній (з них 13 — міжнаціональні корпорації з світовими обсягами реалізації до 100 млрд. дол. США), що здійснили інвестиції в економіку України, на предмет визначення їх інвестиційних пріоритетів та переваг. Дослідження показало, що можливості збуту були превалюючими, в їх числі — забезпечення потенційних ринків збуту, вихід на нові ринки, збереження та розвиток існуючих [11, с. 148–150]. У цьому зв’язку важливо зауважити, що суб’єкти обстеження не включили до числа першочергових ті чинники, що визначаються національними урядами як вирішальні в плані залучення іноземних інвестицій, як-от податкові пільги, низька вартість робочої сили тощо. Це ще раз доводить тезу про чіткість та прозорість умов ведення бізнесу як основну умову активного внутрішнього та іноземного інвестування в економіку України у період розвитку соціально ефективної ринкової економіки.